Житія святих на 7 серпня (25 липня за ст. стилем)
07.08.2020
1650
0
Житіє святої Олімпіяди дияконеси
Також цього дня відзначають: Житіє преподобного отця нашого Макарія, ігумена обителі Святої живоначальної Тройці, що на Жовтих Водах.
Також цього дня відзначають: Житіє преподобної Євпраксії діви
Свята Олімпіяда була названа іменем матері своєї Олімпіяди. Народилася в Царгороді від батьків славних і великородних. Батько її був одним із найбільш шанованих сенаторів, ім'ям Анисій Секунд. Мати ж її була донькою славного того Євлавіяєпарха, якого згадано в чудах святителя Христового Миколая, що в дні великого царя Константинаа першим був після царя. Та Олімпіяда, донька Євлавія, заручена була спершу з Констою, молодшим сином Константина, який піс , ля батька свого прийняв царство старого Риму, але перед шлюбом він був убитий, дана тому була за Арсака, царя вірменського. I з ним недовго проживши й овдовівши, віддана була в подружжя вищезгаданому сенаторові Анисію Секунду. I народила цю святу Олімпіяду, яку, ще коли не доросла віку, заручили батьки благородному юнакові, сину Невредіяєпарха. Але відкладено було шлюб. Коли ж минуло двадцять місяців, помер наречений, і залишилася Олимпіяда дівою, разом же і вдовою, і не захотіла вже, хоч і в повних була літах, іншому нареченому обручитися, але захотіла в дівстві і цноті перебувати у всі дні свого життя. Коли померли її батьки, стала спадкоємицею великого багатства і незліченних маєтків, які всі віддала Богові і щедрою рукою роздавала потребуючим, церквам, монастирям, пустельникам, лікарням, притулкам для убогих і подорожніх, сиротинцям, і вдовам. I тим, що в останній убогості бідують, у темницях і в путах сидять, і у вигнаннях далеко, — немалу посилала милостиню, і наповнювалося багато країв щедротами її. Сама ж жила в молитвах і пості, всіляко умертвлюючи своє тіло й підкорюючи духові. Царював у той час Теодосій Великийб, батько Аркадія й Онорія. Він мав родича, на ім'я Єлпідій, і хотів віддати за нього цю блаженну Олімпіяду, що була молодою і лицем дуже гарною, але вона не погоджувалася. Посилав же до неї цар багатьох, просячи її і переконуючи, щоб вийшла заміж за родича його Єлпідія, але вона ніяк того не хотіла, хоч і погрози якісь чула і знала, що цар на гнів зрушився. Послала ж до нього послання, кажучи так: «Пане мій царю, якщо б хотів Бог, щоб я була в подружжі, то не забрав би від мене першого мого чоловіка. Але знаючи, що то мені некорисне, щоб у житті цьому замужем бути, звільнив мужа зі співжиття зі мною, мене ж від тяжкого ярма служіння мужеві звільнив і добре своє ярмо в ум мені вклавв». Цар же розгнівався, звелів градському єпархові, щоб усі її маєтки у свою владу забрав і тримав, оберігаючи, доки Олімпіяді тридцять років від народження буде. Єпарх же, не стільки велінням царевим, як намовою Єлпідія, настільки її кривдив і обмежував, що вона не лише над будьчим зі свого майна, але й над самою собою влади не мала: ані з богоугодним святителем розмовляти, ані до церкви ходити не дозволяв, щоб, втомившись, пішла заміж. Але вона, більше радіючи, дякувала Богові. Через деякий час написала до царя так: «Царську милість і належну єпископові повинність ти вчинив мєні, Володарю мій, звелівши іншому берегти важкий мій тягар, яким я опікувалася. Більше благодіяння вчиниш мені, коли звелиш приставленому, щоб роздав усе моє церквам, і убогим, і тим, що мало мають, щоб я уникнула марнославства — сама не давала і щоб не занедбала природного багатства, перебуваючи біля земних, приречених на загин маєтків». Те її писання цар прочитав і, подумавши, звелів знову володіти їй своїм маєтком: чувбо про її добродійне і богоугодне життя, що у великій повстримності і суворому самоумертвленні перебуває, нічого ж із зарізаних тварин не їсть, у лазню не ходить. Коли й треба було їй помитися через недугу, то в одному хітоні, входячи в наповнену теплою водою посудину1, миється, не роздягаючись: не лишебо рабинь, що їй служать, соромиться, але й сама себе, не хоче дивитися на наготу тіла свого.
За таке цнотливе й чисте своє життя, її ж чеснотам і святителі дивувалися, свята Олімпіяда була зарахована до церковної дияконської служби від святішого патріярха Нектарія, поставлена дияконесою. I служила Господові з іншими чесними дияконесами у преподобності і правді, подібно до тої євангельської вдови святої Анни2, що не виходила з церкви, постом і молитвами служачи вдень і вночі. Настільки безгрішне було життя блаженної Олімпіяди, що навіть вороги її не могли жодної провини знайти на неї. Ті, що на святого Йоана Золотоустогог, що після Нектаріяґ патріярхом був, ворогували, і цій невинній рабі Христовій були ворожі. А найбільше Теофіл, патріярх Олександрійський, гнівався на неї, що чесних ченців, яких він із пустелі Єгипетської вигнав (про них у житії Золотоустого написано просторо), коли вони до Царгорода прийшли, вона прийняла й годувала їх Бога ради. Вонабо і всіх подорожніх чорноризців, що в град приходили, і єпископів з великою честю приймала, і давала спочинок, служила їм із маєтків своїх, і самому Теофілу раніше багато разів давала спочинок і дарами його вшановувала. Він же після того і за вищезгаданих ченців, і за святого Йоана Золотоустого на неї гнівався, образливими словами й неправдивими провинами намагався знеславити її, але ніхто не вірив ворожим його брехням і обмовам, бо всі знали, що вона життям чиста i свята. Ця справжня раба Христова, про неї ж хвала по всіх церквах розійшлася, робила так, як самарянин3, у Євангелії згаданий, який зраненого розбійниками чоловіка, зневаженого перехожими, взяв на свою худобину, привів до гостинниці й попіклувався про нього. Для всіхбо, хто не мав де голову прихилити, вона була пристанню: про убогих і хворих, ранами зранених, на вулиці кинених і всіма зневажених вона старанно піклувалася і справді всі діла милосердні істинно виконувала. Скільки коштів витрачала на доброчинність, подаючи золото і срібло, одяг і їжу щодня жебракам і все потрібне убогим, переповісти неможливо. Вона і великим святителям, які в потребах своїх до Царгорода приходили, багато благодіяла, всіляким достатком сповнюючи їхні потреби. Вона ж святому Амфілохію, Іконійському єпископу, й Оптиму Понтійському (а перед тим Григорію Богослову, який у Царгороді перед Нектарієм був святителем), і Петрові Севастійському, братові Василія Великого, й Епіфанію Кіпрському добре послужила маєтками своїми, досить золота, і срібла, і церковних прикрас їм дарувавши. Оптиму ж, який у Царгороді помирав, вона своїми руками очі закрила. Не лише святим і добродійним мужам, а й крамольникам і ворогам благодіяння чинила, як же Антіоху, птолемандському єпископові, Акакію Верійському, Северіяну Гавалійському і їм подібним. Незлостива була, все віддавала Богові, тому ж і маєток свій не своїм, а Божим називала. Шанував же її Йоан Золотоустий як рабу Божу велику, і любив її духовною любов'ю, як же колись святий апостол Павло Персіду, про яку пише4: «Вітайте, — каже, — Персіду любу, що багато потрудилася у Господі». Бо й Олімпіяда свята не менше від Персіди зробила, багато трудячись у Господі і святим служачи великою вірою і гарячою любов'ю.
Коли ж святого Йоана Золотоустого без провини з престолу його судом неправедним вигнали, блаженна Олімпіяда з іншими чесними дияконесами плакала через те багато. В останній же свій із церкви вихід Йоан святий увійшов до хрестильниці й покликав блаженну Олімпіяду з Пентадією і Проклією, дияконесами, і зі Салвіною, що прикрасила удівство своє прекрасними чеснотами. I сказав до них: «Ходіть сюди, доньки, і послухайте мене, вжебо те, що мєні діється, бачу, кінця доходить. Але вже і я шлях свій закінчив, і не думаю, що ви ще побачите лице моє. Прошу ж вас, не відлучайтеся від церкви через єпископа, якого ж на моє місце чи насильно, чи спільною радою поставлять, але підкоріться йому, як же і Йоанові, не можебо церква без єпископа бути. I так милість приймете від Бога. Згадуйте ж мене у молитвах ваших». Вони ж, проливши сльози, впали ниць перед ним. I пішов святий у дорогу, влаштовану йому на вигнання. Після вигнання ж його зайнялася соборна престольна церква і немала частина міста згоріла. Тоді тих, хто мав приязнь до Йоана святого, без провини допитував міський єпарх через ту пожежу, наче це вони запалили церкву. Тоді і святу Олімпіяду у тому ж звинувачували, наче й вона винна в тому підпалі, і на суд її приводили, і грізно допитували (лютий був єпарх і безсердечний). Хоч і не знайшлося на неї провини, проте він судив неправедно: щоб дала Олімпіяда велику кількість золота за підпал, у якому не була винна. Після того свята залишила Царгород і пішла в Кизикд. Проте вороги не дали їй і там спокою, але засудили її на вигнання і до Никомидіїе заслали. Про те довідавшись, святий Йоан Золотоустий писав до неї зі свого вигнання послання, втішаючи її у скорботах. Пробула ж блаженна у вигнанні немало часу і, багато кривди перетерпівши, переставилася до Господа. Коли вона кінець прийняла і ще тіло її не було чесно поховане, явилася свята у сонному видінні єпископові Никомидійському, кажучи: «Поклади тіло моє у дерев'яний ковчег і вкинь у море, щоб, куди , хвилями на берег винесене буде, там і було поховане». I зробив так єпископ. Носили ковчег хвилі, винесли на сушу на місці одному, що звалося Врохти, де була церква святого апостола Томи. Було ж мешканцями місця того сповіщення від Бога про тіло святої Олімпіяди. Вони, до берега вийшовши і ковчег з тілом знайшовши, поклали його в церкві апостолів, і подавалися зцілення від мощей святої на всілякі недуги.
Через багато літ напали варвари, спалили церкву, мощі ж святі, які від вогню, хоч і ковчег згорів, цілі зосталися, кинули в море. I були води криваві на тому місці, куди мощі ті вкинено, — Бог давав знак про страдництво раби своєї. Але вірні знову вийняли з моря чудотворні мощі. Про те довідавшись, патріярх Царгородський Сергійє послав пресвітера Йоана і звелів перенести їх чесно до Царгорода. I коли пресвітер дійшов до того місця і підняв святі мощі, багато крови з них витекло. I всі дуже дивувалися, що через дві сотні років із сухих костей, наче з живого тіла, витекла кров. I перенесено було ті святі й чудотворні мощі до царюючого града і в монастирі дівочому, його ж свята Олімпіяда збудувала, покладено. I було чуд багато від святих тих мощей: від усіляких хвороб зцілювали і бісів проганяли, молитвами святої Олімпіяди, благодаттю Господа нашого нуса Христа, Йому ж з Отцем і Святим Духом честь і слава, нині, і повсякчас, і навікивіків. Амінь.
Житіє преподобного отця нашого Макарія, ігумена обителі Святої живоначальної Тройці, що на Жовтих Водах.
Коли доходив він віку, віддали його на навчання книжне, у якому, благодаттю Божою, скоро встигав, був дуже розумний, не в міру дитячих своїх років, але вище. Не лише однолітків своїх перевершував, а й дорослим мужам дорівнювався у дитячих своїх роках, дорослого мужа розум і звичаї показував, до дитячих забав не схилявся, а в мовчанні i покорі слухав належно учення. Щодня до святої церкви ходив i з насолодою читання i спів церковний слухав, розпалювався духом на любов Божу i з юности своєї навчився богоугодних добрих звичаїв, за що всі його любили. I всі пророчо про нього казали, що хлопець той має бути мужем, угодним Богові. Батьки ж його тішилися ним як великим даром Божим і дякували Творцеві.
Бачив же хлопець чин чернечий, забажав його вельми, зігрівав Дух Святий йому серце, але нікому свого бажання й наміру не розповідав. Вийшов з дому таємно від батьків і подався в монастир, що був за три поприща від града, на березі ріки Волги, який називався Печерським. Зустрів же на шляху одного убогого, що мав бідний одяг, попросив його в нього собі, свій же добрий одяг дав йому. I прийшов у святу обитель, просив архимандрита, щоб прийняв його в чернечий чин. Був же тоді архимандритом Діонисій, який потім був єпископом града Суздаля. Він, бачивши юного хлопця, питав його, звідки він, яких батьків. Той же казав, що він з іншого града, безрідний сирота, убогий, хоче служити Богові. I бачив архимандрит, що хлопець мудрий, і відкрилося йому, що має бути вибраною посудиною Святого Духа, і прийняв його, і не в довгім часі одягнув його в ангельський образ, і у свою келію взяв, був йому наставником і учителем. Блаженний же Макарій, отримавши бажане, почав усім серцем чинити подвиг, усі належні чернечі чесноти виконуючи і у всьому догоджаючи Богові. Догоджав і наставникові своєму, як самому Христові, також і братам, всілякий послух зі смиренням і тихістю проходячи і зберігаючи мовчання з незлостивістю. I показався у новоначаллі своєму досконалим ченцем і добрим подвижником.
Після відходу його з дому батько і матір шукали його всюди і, не знайшовши, сумували дуже, не розуміючи, де він міг подітися: чи звір його де з'їв, чи злі люди його кудись завели, чи вбитий, чи іншим якимось чином загинув, — і ридали невтішно. Тоді, через три роки, трапилося батькові Макарія Йоану зустрітися з одним ченцем з тої обителі, який прийшов у град задля якоїсь монастирської потреби, з яким був знайомий, і розповів йому про своє горе — про загиблого сина, і про час той розповів, коли безвісти пропав син його. Чернець же сказав Йоанові: «Здається мені, що в той час, три роки тому, прийшов до обителі нашої один хлопчина, з вигляду гарний і вихований, в поганому одязі. Архимандрит, прийнявши його, постриг. I нині він в обителі подвизається в чернецтві дуже добродійно і має більші успіхи від усіх нас, ім'я йому Макарій». Коли ж Йоан те почув, зранилося його серце, наче стрілою, і розчулено розплакався, побіг у монастир той і дивився туди й сюди, хотів серед ченців сина свого впізнати. Не бачачи його, підійшов до архимандрита Діонисія і, припадаючи до ніг його зі сльозами, просив показати йому сина його, в чернецтві постриженого. Архимандрит же пішов у келію і сказав Макарієві: «Дитино, батько твій, про якого ти нам не розповів, прийшов, шукаючи тебе, і бачити тебе хоче». Відповів блаженний Макарій: «Батько мій — Господь Бог мій, який створив небо і землю, після Господа ж Бога — ти учитель мій і батько». Йоан же, батько його, біля келії при вікні стояв, чув голос сина свого, крикнув з радістю і плачем, кажучи: «Дитино моя, Макарію, яви мені лице своє, батькові твоєму, і позбав печалі мене і матір твою». Він же, усередині келії стоячи, відповів, кажучи: «Неможливо, пане батьку, нам тут бачитися, бо Христос Господь говорить у Євангелії8: «Хто любить батька чи матір більше від Мене, не є Мене достойний». Якщо ти хочеш мене бачити, то хіба не хочеш у прийдешньому житті мене бачити. Чи не краще нам там бачитися навіки у благодаті Господа нашого, аніж тут тимчасово побачитися, позбавивши себе постійного бачення там? Не надокучай тому мєні, батьку, але йди з миром собі, ябо задля твоєї любови не хочу втратити любов Господа мого». Батько ж 6ільшє почав плакати i говорити: «Дитино моя дорога, якщо не відкриєш мєні, батькові твоєму, лиця свого, то не піду від келії цієї. Хіба я не тішуся спасенням твоїм? I хіба якусь перепону хочу тобі зробити на добрій твоїй дорозі — ніяк же, але хай побачу лице твоє і трохи порозмовляю з тобою». Блаженний же, наче діямант твердий, не зворушувався слізними проханнями батьковими і ніяк не погоджувався явитися йому. Тоді сказав батько: «О дитино моя, принаймні правицю свою простягни мені з вікна». Преподобний же з великою неохотою ледве простягнув руку, втамовуючи ридання батька. I, взявши його руку, батько сказав: «Дитино моя солодка, Макарію, спасай душу свою і за нас молися Богові, щоб і ми молитвами твоїми були спасенні». I так пішов Йоан у свій дім, радіючи, і сповістив дружині своїй про їхнього сина. I обоє разом раділи і славили Бога.
Жив преподобний в обителі тій, роблячи успіхи день за днем у чернечих подвигах. I перевищував ченців, що там були, у чеснотах. Постництво його було понад усіх, дужебо мало їв, щоб лише не померти з голоду. Завжди був присутній з братами на трапезі, але з такою великою повстримністю і страхом Божим приймав їжу, наче приймав причастя Божественних Таїнств, і тільки показував, наче їсть, щоб посту свого не виявляти. За таке його життя за якийсь час почали брати шанувати його і славити. Він же, чести і слави собі людської не бажаючи, замислив відлучитися з обителі тої і від людей у пустелю: прийшло йому бажання солодкої безмовности. Побачив для себе час зручний, вийшов потай, як же спершу з батьківського дому, і вирушив у дорогу, покладаючись на Бога, і утверджувався вірою, і молитвою озброювався. Ходив же пустелею, прийшов до ріки, що називалася Лух, і, полюбивши там місце, збудував собі малу хатину й почав там жити сам у Бозі. Які були в пустелі тій подвиги його, яка з невидимими ворогами боротьба, яке терпіння і труди, хто розповісти може, те лише один Бог знає. Проте не міг світильник той під сподом пустельного усамітнення довго бути схований, але за якийсь час відкрився. Відкрив же Господь раба свого на користь багатьом. I почали до нього приходити, шукаючи спасення, і користаючи від нього, покидаючи світське, й оселялися при ньому, бо в співжитті з ним здобували собі велику духовну користь. I через декілька років зібралися брати, і був монастир інокуючих, і церкву в ім'я Господа нашого Куса Христа, святого Його Богоявлення, збудували старанням і трудами преподобного Макарія. Коли все добре влаштувалося в тій обителі, знову угодник Божий безмовности бажав, i галасу й зовнішніх турбот не терпів, і від слави людської втікав. Бачивбо, що всі його шанують, і ті, що приходять, безмовності його перешкоджають. Назвав тому братам ігумена й утаївся від них, пішов звідти у внутрішню пустелю. Ходив же непрохідними місцями, Бог його наставляв, прийшов на Жовті Води, де озеро, по інший бік ріки Волги. I сподобалося йому те місце, оселився на ньому, славлячи Бога. Малу собі влаштував печерку. Спершубо сам жив, у Бозі трудячись, як і на попередньому своєму місці над рікою Лух. Тоді Бог, що все на користь влаштовує, знову раба свого відкрив людям і прославив його не лише серед християн, а й серед агарян, які в краю тому під державою російських князів жили. I схилив серця їхні на милість до угодника свого, і вони, приходячи до святого й бачачи безкорисливе його життя в пустелі, дивувалися його терпінню, і розчулювалися, і приносили йому хліб, і медові стільники, і пшеницю, й інше до прогодування. Він же, приймаючи те від них з вдячністю, не для себе те беріг, а задля тих, що приходили до нього: багатобо почали його відвідувати, користаючи і з його життя, і зі слів його богонатхненних. А інші й жити при ньому бажали, світу відрікшись, путь спасення його настановою хотіли отримати. Преподобний же, згадуючи Господній вислів у Євангелії «Хто йде до Мене, не виганяйте його», не відвертав від себе тих, що приходили до нього, не боронив селитися в пустелі тим, які хотіли. I через досить часу зібралося багато братів, влаштувався монастир. Доклавши старання і трудів, преподобний Макарій побудував церкву в ім'я Пресвятої життєначальної Тройці і став ігуменом братам, піклуючись про їхнє спасення. Про необхідне ж для їхнього життя піклувався Бог: і труди їхні щедрістю благословляючи, і руками щедроподаючих людей потрібне їм посилаючи. I була славна обитель преподобного Макарія, і багато людей почали приходити в ту пустелю в обитель святого, і постригалися від нього в чернечий чин. Серед таких був блаженний Григорій, названий Пелшемським9. Вінбо (як же у житії його написано), суєту світу цього побачивши і батьків своїх покинувши, прийшов у пустельне місце, що називалося Жовті Води, до преподобного ігумена Макарія. I той його постриг у чернечий чин. I був прекрасний постник, за прикладом настоятеля свого — Макарія святого, і священичого сану сподобився за великі свої чесноти: доброго отця добрі сини і вправного учителя учні вправні. Розходилася ж слава про життя богоугодного преподобного Макарія і про зібране його стадо по цілій Росії, і було ім'я його чесне не лише серед простих людей, а й серед князів, і подавали вони з маєтків своїх потрібне на утримання обителі його, яка у всьому досконала була, цвіла багато років добротами своїми зовнішніми і внутрішніми, влаштуванням і благочинством, маючи в собі Богом вибраний і богоугодний лик добре інокуючих, провідником яких був такий преподобний, яким велить бути Господь у Євангелії, кажучи10: «Хто з вас хоче бути найбільший, хай буде вам слугою, і хто хоче серед вас бути першим, хай буде вам рабом». I працював настоятель, служачи підлеглим своїм, і догоджав пастир вівцям своїм, у всіхбо монастирських службах він першим опинявся, трудячись, і ніколи не було видно, щоб був без роботи у всі дні життя його й у всі роки керівництва його аж до старости. Отримав він і наймення серед людей від місця — назвали його Макарій Жовтоводський, бо, при Жовтих Водах оселившись, влаштував обитель. Також і ту обитель його Жовтоводською прозвали, що й донині благодаттю Божою бережена, хоч і запустіння у давні часи витерпіла, про що зараз розповімо.
У рік буття світу шість тисяч дев'ятсот сорок сьомий11 у дні благовірного великого князя Василія Васильовичаа було, з допусту Божого, нашестя агарянське на Руську землю. Нечестивийбо цар Золотої орди Улуахмет із царства й вітчизни своєї був вигнаний, до руських земель наблизився і, осівши в занепалому граді Казані, почав розширювати своє володіння, воювати і спустошувати Руську землю. I прийшов із сином своїм Момотяком з військом на Нижній Новгород і на межі його. I розсіялися сарацинські воїни повсюди, мечем і вогнем спустошували поселення християнські, скільки змогла досягнути катівська їхня рука. Пройшли ж і пустельні у тих межах місця і дійшли до Жовтоводської обителі преподобного Макарія, на яку несподівано напали, багатьох у ній ченців і мирян одних мечем, як колосся на ниві, пожали, інших же полонили й обитель спалили. Преподобного ж Макарія взяли живого, повели з іншими полоненими до свого воєводи: булобо ім'я Макарія і серед сарацинів відоме і добродійне життя його славне. I бачив воєвода святого отця Макарія, мужа чесного, сивиною прикрашеного, і про преподобність його довідався, що добрий і лагідний, нікому нічого злого не сподіяв, але всім добро робить, не лишебо своїх одновірних християн, але й сарацинів, що приходили до нього, преподобний з любов'ю приймав і давав їм спочинок, — зжалився над ним, Бог сарацинське жорстоке серце пом'якшив, і докоряв воїнам своїм із гнівом, кажучи: «Нащо такого доброго і святого мужа, який з вами не боровся, образили, зруйнувавши житло його? Хіба не знаєте, що за таких лагідних людей прогнівається Бог, який над усіма один?» Отож, змилосердився воєвода агарянський, дав свободу преподобному Макарію, ще ж й інших полонених звільнив задля нього. Було ж мирян полонених до сорока мужів, без жінок і дітей, всіх тих преподобному подарував і відпустив їх з жінками і дітьми, ще ж і з майном їхнім, одну вимогу давши преподобному: щоб не залишався на тих жовтоводських місцях. «Іди, — казав, — не затримуючись на цих місцях, куди хочеш, бо земля ця наша, Казанському царству належить». Просив же преподобний воєводу, щоб не боронив йому йти спершу поховати вбитих братів своїх в обителі, і не боронив воєвода, щоб було за проханням його. Пішов тому святий з усіма відпущеними з ним людьми до зруйнованої і на попіл перетвореної своєї обителі і побачив тіла братів своїх, плакав над ними гірко. Виглядало так само, як же давно були преподобні отці у Синаї і Раїтіб, ще ж і в обителі преподобного Сави убиті. I ці також, таку чашу страждання випивши, сподобилися частки з тими преподобномучениками у царстві Христовому. I, зібравши тіла побитих і звичному із псалмоспівом похованню їх передавши, Макарій преподобний радився з людьми, що з ним були, куди звідти йти. Не про себе піклувався святий, що, раз для світу померши, готовий був і з тимчасового цього життя зразу піти, але через людей, з ним відпущених, журився, щоб знову не потрапили в агарянські руки, і не велів їм іти на попередні свої спустошені поселенння, але деінде, у дальший край переселитися. I зібралися йти в Галицькі межі, до яких же із Жовтоводської пустелі відстань десь двісті сорок поприщ і більше. Помолилися до Бога й, уповання своє на нього поклавши, вирушили в дорогу непрохідними лісами і болотами, через страх перед поганими. Був же тоді місяць червень.
Ішли вони багато днів, забракло людям хліба, і була журба велика знемагаючим від голоду: нічогобо їстівного не було в них. I, Божим Провидінням, молитвами ж преподобного супутника свого Макарія, знайшли дику худобину, що зветься лось, у тісному одному місці, і схопили його живого, і хотіли зарізати, щоб з'їсти. I просили в отця святого благословення і звільнення від посту: бувбо тоді піст апостольський і ще три дні було до празника святих верховних апостолів Петра і Павла. Преподобний же не благословив їх порушувати піст, встановлений Церквою, але велів терпляче чекати святкового апостольського дня, і втішав їх богонатхненними словами, й укріплював у терпінні, і звелів схопленому лосеві відрізати вухо й відпустили його живим. Казавбо: «Повірте, діти, що Божий Промисел не покине вас, і в той день, коли піст закінчиться, лось у ваші руки буде відданий. Нині ж потерпіть ще до трьох днів, і сильний Господь збереже життя ваше від смерти». I зробили люди за велінням святого: відрізали лосеві вухо й відпустили. I йшли три дні і три ночі голодні. Преподобнийбо, з юних літ до посту звикши, не зважав на себе, а через голодних людей журився і молився за них старанно до Бога, щоб укріпив їх у знемаганні від голоду. I казав людям: «Не бентежтеся, діти мої, але моліться до Господа. Той, хто прогодував манною нра’л’ль сорок днів у пустелі, сильний і вас прогодувати у ці дні. Вінбо все, що в житті цьому створив, годує і оживляє життєдайною своєю Правицею, як написано у псалмах12: «Ти відкриваєш руку свою і насичуєш все живе благоволінням». Люди ж укріплю валися, наче хлібом, словами преподобного, що були справді їжею духовною, і мужніми були. Всемогутній годувальник Бог і без їжі полегшував їм голод i беріг їх, що ані з малих дітєй ніхто не помер у голоді тому.
Надійшов же день святих верховних апостолів. Преподобний трохи відійшов від людей у пустелю, підніс руки свої й помолився, кажучи: «Хвалю Тебе, Господи Кусе Христе, благословенний Боже, Ти беріг нас досі живими, у Тобібо все живе і рухається, зглянься милостиво з висоти святої Твоєї і почуй молитви недостойного раба Твого, і як колись годував Ти п'ять тисяч людей п'ятьма хлібами, так і цих малих людей Твоїх у пустелі цій прогодуй милосердним і чоловіколюбним Твоїм Провидінням, Небесний Царю». Коли так святий помолився, раптом той вищезгаданий лось, невидимою рукою приведений, опинився посеред людей. I взяли його руками живого, і, бачивши відрізане вухо, пізнали, що то той, а не інший, і дивувалися дуже, і з радістю до святого привели. Він же, побачивши чудесні ті лови, віддав славу Богові і благословив їм його на їжу. Люди ж, заколовши і спікши лося, їли всі, і наситилися досить, і дякували Богові. Святий же казав їм: «Діти, відтепер не маєте журитися їжею, лише покладайтеся на Бога і будьте вдячні». Коли йшли звідти, знаходили завжди їжу, яку їм Бог посилав. I коли лося, коли ж оленя покірно, що в руки їм приходив, брали, доки перейшли велику відстань тої пустелі і наблизилися до ріки, що називалася Унжа, і до міста при ній, що так само називалося, на межі Галицької землі.
Град Унжеськ, від ріки Унжа так іменований, у той час був малий, і навколо нього небагато було малих сіл. Туди прийшов преподобний з тими людьми. Довідалися про те у граді, і вийшли громадяни з радістю назустріч преподобному, чулибо про його святість, і зустріли його чесно, прийняли з любов'ю, як ангела Божого. I розповідали ті, що прийшли, як уділив Господь милість свою на них: з полону звільнив і в голоді дивним своїм божественним Промислом прогодував, молитвами отця преподобного. Ті, що чули те, прославили Бога й угодника Божого дуже шанували, але він, шани і слави від людей не терплячи, знову бажав безмовности пустельної і питав тамтешніх мешканців, де б таке місце для перебування йому добре знайти. I показали вони йому за п'ятнадцять поприщ від града місце гарне, над озером, недалеко від ріки Унжі, що було гладке й рівне і мало навколо себе красні ліси. Люди, що зі святим прийшли, поселилися, хто де захотів: одні у граді, інші в навколишніх селах. А преподобний, полюбивши показане йому пустельне місце, поставив на ньому хрест, і келію побудував, й оселився там. Через короткий час і обитель ченцям на перебування влаштувалася, Божим благоволінням, і жив Макарій блаженний, за звичаєм своїм, у преподобності і правді, вдень і вночі служачи Богові, у молитвах, і славословленні, і постницьких трудах, був прикладом для всіх богоугодження і святости, що й засвідчилося чудесною, даною йому від Бога благодаттю зцілення. Дівчинубо одну, біснувату й сліпу, яку батьки до нього привели, хресним знаменням з молитвою зцілив, відігнавши від неї біса і ясне прозріння очам її подавши.
Дійшовши до глибокої старости і при кончині бувши, прийшов задля якоїсь потреби, чи, краще сказати, Божим влаштуванням, у град Унжеськ і розхворівся там. Пізнавши свій до Бога відхід, заповідав про тіло своє, щоб після переставлення віднесли його в пустелю, в обитель його. I помолився до Бога, і, давши мир, і благословення, і останнє всім цілування, заснув у Господі місяця липня у 25ий день, сповнений днів і богоугодження. Перебував у чернечих подвигах літ десь вісімдесят, усіх же років від народження свого прожив дев'ятдесят п'ять.
У годину ж ту, коли преподобний Макарій святу свою душу передав у руки Божі, сповнилися чудесних пахощів цілий град той і околиці. I всі люди, хто в домах, хто в дорозі, і де кому трапилося бути, відчували дивний прекрасний запах, що наче з тиміяну і смирни виходив, і всі розуміли, що преподобний Макарій Жовтоводський переставився до Господа, і через нього пахощі наповнили все повітря. Вшанувавбо Господь таким чудом переставлення угодника свого, за написаним13: «Чесна перед Господом смерть преподобних Його». I зійшовся до чесного його тіла цілий град, і з навколишніх сіл багато людей, і був плач великий через те, що втратили такого світильника і до Бога молільника. I несли його зі свічками, i кадилами, і псалмоспівами в пустельну його обитель, як же заповідав, і поховали чесно, славлячи Бога. У час переставлення святого того отця і перенесення та поховання чесних мощей із града в обитель багато недужих, різними хворобами охоплених, зцілєння і здоров'я прийняли молитвами преподобного. Також і після переставлення з чесного його гробу почали подаватися зцілення тим, що з вірою приходили. Прославляв Бог угодника свого, його ж дав краю тому за цілителя, помічника й заступника, що не лише від хвороб звільняв і від ворогів невидимих визволяв, а й від видимих супостатів захищав і з полону агарянського визволяв, як же нижче сповістимо. У рік буття світу сім тисяч тридцятий14, у дні великого князя Василія Івановича, був великий напад агарян на той край, їх же число, казали, було до двадцяти тисяч. Вони обступили град Унжеськ, добивали його міцно й неослабно три дні і три ночі. Град же той був малий, як же раніше казалося, і люди в ньому невправні у війнах, лише на Бога і Богородицю мали надію і на преподобного Макарія, його ж допомоги вже багато разів у подібних випадках не були позбавлені. I, тією надією укріплюючись, чинили спротив зі стіни градської, мужньо стояли проти ворогів своїх. Був же в той час у граді присланий від великого князя воєвода Теодор. Коли він побачив велику силу агарянську, був у страху і розгубленні. Казали громадяни так: «Багато разів агаряни приходили на наш град і намагалися його здобути, але не могли — відбивав їх і відганяв Макарій преподобний. Часом здалеку стоять і повз нього ходять, не сміють наблизитися до града. Нам же траплялося деяких з них брати, і питали ми їх, чого І далеко від града ходять, не наближаючись. Вони відповідали: «Бачили ми якогось чорноризця великого, що в руці град тримав. Деколи бачили його у хмарі над градом, деколи, що на коні білому по повітрі їздить, і погрожує нам, і відганяє нас». Почувши, що розповідали йому громадяни, Теодорвоєвода пішов до церкви і впав перед іконою преподобного Макарія, почав зі сльозами молитися, кажучи: «Отче, святий Макарію, як же раніше багато разів цей град твій ти визволяв із рук агаярнських, так і нині визволи молитвами своїми і збережи христойменних людей від полону, щоб не пораділи і не посміялися з нас вороги наші». Поки Теодор молився, агаряни ще більше обступили град і підпалили його. I розлилося полум'я велике до півграда. I були всі у страху і тремтінні великому: і через те, що варвари налягали, і що вогонь палив. I вже втратили надію на життя, і закричали із зойком і плачем великим, взиваючи: «Святий Макарію, поможи нам! Преподобний отче, визволи нас від біди цієї». I бачив у той час багато хто із громадян преподобного, що над градом стояв і відро тримав у руках, і воду лив на полум'я. I зразу пролився дощ великий, і від нього не лише вогонь погас, а й цілий град, здавалося, сплив, як від потопу. Сарацини ж збентежилися й почали самі себе сікти та убивати, і багато їх впало самих від себе, а інші втікали, наче кимось гнані. Громадяни ж, бачивши збентеження агарянських воїнів і розуміючи допомогу Божу, яка молитвами Макарія святого їм надійшла, відчинили град, і кинулися на ворогів своїх, і розбили їх сильно, багатьох же взяли живих, у град повели й питали їх, чого воїни їхні збентежилися і самі між собою почали битися. Вони ж сказали: «Бачили ми одного чорноризця, який над містом стояв. Він спершу стрілами, тоді пращами бив нас, тоді з'явився в полках наших посередині, їздив на білому великому коні. I від того напав на нас страх і жах великий, і були ми наче безумні, ані не впізнавали один одного, і збентежилися, і думали вас порубати, а самі себе поранили». Те чуючи, міщани велику дяку віддавали Богові й угодникові його Макарію святому. Того ж часу й обитель свою, у якій був похований, що лежала за п'ятнадцять поприщ від града Унжеська, від тих самих агарян визволив. Коли добивалися вони міста, відлучилася від них немала кількість воїнів і кинулася на обитель святого. I коли до неї наблизилися, вражені були сліпотою та збентежені страхом, і кинулися тікати, багато хто в ріці потонув. I відтоді ніяк не сміли наближатися до святої обителі тої. Коли після того траплялося їм іти повз ту обитель, то здалеку її минали, пам'ятаючи поразку, якої раніше в них не було.
Коли ж минуло десять років, знову напали на ті краї агаряни у великій своїй силі, й обступили град Галич, і добивалися його сильно. Преподобний же Макарій подібним чином, як же раніше град Унжеськ, так i град Галицький врятував, являючись агарянам з погрозами, i бентежачи їх, i відганяючи, про що просторо в окрємій книзі життя і чуд його написано. Тут же коротко лише згадуємо, щоб історія не продовжувалася безмірно.
Ще нехай буде згадане і таке. Жінку одну, на ім'я Марія, юну, і гарну, і цнотливу, з унжеських меж казанські сарацини полонили. Її з іншими полоненими три дні зв'язаних вели, плакала гірко через полон і через цноту свою, боячись, щоб не осквернили її погани. I нічого у ті дні не приймала з їжі, яку їм давали, ані води не пила, але сльози були їй хлібом і питтям удень і вночі. У риданні ж своєму старанно до Бога і Пречистої Богородиці молилася, прикликаючи на допомогу швидкого в бідах заступника — преподобного Макарія Жовтоводського, вірубо велику до нього мала. Через три дні, коли надійшла ніч і стали сарацини в пустельному місці на ночівлю, Марія, впавши на землю зв'язана, заснула міцно — і з труду, і з печалі: не спалабо, відколи взяли її агаряни. Коли ж вона спала, явився їй спочатку в сонному видінні преподобний Макарій, стоячи в узголів'ї. I торкнувся її рукою проти серця, кажучи: «Жінко, не сумуй, але встань і йди собі». Те в сонному видінні бачила, але збудитися не могла. Знову святий за руку її взяв, підняв і сказав: «Встань і йди за мною». Вона ж, збудившись зо сну, побачила, що розв'язана з пут, і бачила преподобного вже не уві сні, а наяву, образом дуже чесного і світлого, із сивою бородою, як же на іконі зображено. Велів їй, щоб ішла за ним. I пішов перед нею. Вона ж, услід йому йдучи, нікого із сарацинів не бачила. I вивів її із сарацинського стану. Йшла ж Марія і думала собі, чи не в сонному це видінні. Тоді почала сходити ранкова зоря, і невидимим став святий. I не розуміла жінка, де вона. Бачила місце пустельне, і була перелякана. Дивилася туди й сюди, пізнала, що є на шляху до міста Унжеська, і, сам той град побачивши, побігла скоро до нього з радістю і сльозами. Прибігши до воріт, стукала, кличучи: «Відчиніть мені, відчиніть!» Коли питала її сторожа, хто вона, розповіла про себе, і впізнали її, всібо знали мужа її, і відомо було про полон її.
I відчинили їй, і до града ввели, де ж і домашні її тоді були, що втекли зі страху перед сарацинами. I була радість через неї велика не лише родичам її, а й міщанам через те преславне чудо. Розповідалабо Марія всім, що визволив її Господь з полону агарянського через угодника Його Макарія, його ж вочевидь бачити сподобилася. I за одну годину він привів її до града на таку відстань дороги, яку треба йти три дні. I всі, те чуючи, прославляли Бога й величали угодника Божого Макарія святого. Про його ж інші чуда, які були раніше і пізніше, і нині бувають, про допомогу в потребах, і про зцілення від усяких хвороб не стане нам часу оповісти. Знають їх великороси, а найбільше ті, що мають до нього сердечність, і за заступника собі його перед Богом, і звертаються до нього з вірою в різних потребах. Ми ж лише короткими словами згадаймо, що попередня Жовтоводська обитель преподобного Макарія після свого запустіння оновилася. Було це так. Після раніше згаданого того полону від агарян і спустошення багато років минуло. Коли вже царство Казанське Божою правицею було покорене під державну руку великих самодержців всеросійських, чернець один богоугодний, на ім'я Аврамій, у пустелі, що в сибірських межах, подвиг чернецтва свого почавши, у горах північних постницьки жив. Йому було трикратне явлення преподобного Макарія, яке наказувало, щоб ішов у Жовтоводську пустелю й оселився на місці, де була раніше обитель: хочебо премилостивий Бог, щоб знову там піднялося чернече життя й оновилася Його божественна хвала на тому місці. Аврамій же, у межі жовтоводські прийшовши, про місце давньої обителі старанно досліджував і шукав його, але не було таких, хто б точно знав те місце, лише в переказах розповідали, що була колись у тій пустелі обитель преподобного Макарія. А з тих днів, коли був напад агарян, пуста була та земля під володінням Казанського царства. Коли ж благовірний цар і великий князь Йоан Васильович з Божою допомогою переміг агарян і взяв Казанське царство, тоді християнські люди почали помалу в тих пустельних місцях селитися. Аврамій же після того прийшов туди у дні благовірного царя й великого князя Михаїла Федоровича за святішого патріярха Філарета. I ледве з великим шуканням те місце знайшов, і великої радости сповнився. Бачивши, що воно болотисте, подумав на іншому недалеко оселитися, але знову явився йому преподобний Макарій, наказуючи, щоб не на іншому, але на тому місці жив. Оселився тому там Аврамій, і почали до нього приходити ченці, яких Бог посилав, і будувати собі келії, і збудували спочатку малий храм молитовний. I ходив Аврамій в Унжеську обитель преподобного Макарія на поклоніння чесному його гробу, де ж ікону святого написав, приніс її на благословення у Жовтоводську пустелю, наче самого того Божого угодника Макарія привів на попереднє його місце. I почали відбуватися чуда від чесної тої ікони. Після того пішов Аврамій у царюючий град Москву і прийняв від царя наказ, а від святішого патріярха благословення на будівництво монастиря і церкви. I так давня обитель преподобного Макарія на Жовтих Водах через багато років оновилася, молитвами його святими, благодаттю ж Господа нашого нуса Христа, Йому ж слава з Отцем і Святим Духом нині, і повсякчас, і навікивіків. Амінь.
