Житія святих Житія святих на 31 липня (18 липня за ст. стилем)

Страждання святого мученика Омеляна

Також цього дня відзначають: Житіє преподобного отця нашого Памва
Також цього дня відзначають: Житіє преподобного отця нашого Йоана Багатостраждального

Коли царював нечестивий Юліян Боговідступника, люте гоніння на християн від нього, як вихор і буря, піднялося і світ збентежило. У всіх володіннях Римського царства, по всіх краях і градах було оголошено наказ, щоб християн всілякого племени і народу, чоловіків та жінок, будь якого віку, немилосердно різними муками на гірку смерть віддавати. Таким неправедним законом богоненависний той цар зруйнував праведні закони і сповнив Схід і Захід нещадно пролитої християнської крови, бунтуючись гнівом і ворожнечею на Христа і рабів Його. Посилав жорстоких ігемонів до кожного града і краю мучити християн, послав і до града Доростоля, що в Мізії, немилостивого ката, на ім'я Капетолін, людиногубця і кумиролюбителя, який, прийшовши до вищезгаданого града, спершу в ідольське капище увійшов і приніс бісам жертви, поклоняючись їхнім бездушним ідолам. Тоді, наступного дня, вийшов на місце суду, що на майдані було, сів на висоті престолу з великою гордістю і грозою — на пострах християнам. I, царський наказ виклавши, допитував старанно, чи є хто в місті, хто не кориться богам і християнином себе визнає. Громадяни ж під присягою повідомляли, що нема в їхньому граді ні одного такого, але всі поклонінням і жертвами шанують богів щодня. Те почувши, Капетолінігемон дуже зрадів і взяв всіх найголовніших громадян до себе на обід, кажучи: «Оскільки бачу, що ви служите батьківським богам сердечно, годиться, щоб сьогодні ми разом їли, і пили, і возвеселилися». Був же в тому граді один із таємних християн, на ім'я Омелян, раб одного градоначальника, мужа чесного, елліна. Він у час ігемонового бенкету з чільними громадянами, добру годину знайшовши, увійшов один (ніхто не знав) в ідольське капище і почав залізним молотом бити ідолів, розбивати їх на порох, і вівтарі їхні скидати, і жертви розкидати й топтати, і великі свічки, що перед ними були, поламав і розтоптав, і, як добрий воїн, повоював і пішов, радіючи та торжествуючи духом. Після його відходу хтось інший з еллінів увійшов до капища й побачив усе розбите. Налякався й сповістив про те ігемонові та громадянам, що з ним обідали, і зразу всі збентежилися. I розгнівався ігемон дуже, і послав шукати старанно того, хто вчинив таке зло. I пішли посланці скоро, побачили одного хлібороба, що з ниви попри капище йшов. Його взявши, тягнули до ігемона, б'ючи, як злодія. I багато людей з жерцями йшло, галасуючи через розбиття своїх богів і лютуючи. Блаженний Омелян, те бачивши, подумав собі: «Якщо приховаю свій вчинок, то яка мені з цього буде користь, чи не обтяжу більше свою совість, ставши винним смерти невинного чоловіка? I буду наче убивця перед Богом». Так подумавши, побіг до тих, що тягнули й били селянина, і почав стримувати їх, голосно промовляючи: «Пустіть цього невинного, мене ж візьміть, бо я той, хто розбив і потоптав богів ваших бездушних». Вони ж, покинувши селянина, взяли з гнівом святого Омеляна і з биттям і докорами повели його до ігемона. Ireмон же, на звичному суді перед людьми сівши і приведеного до нього Омеляна побачивши, спитав громадян: «Хто він?» Громадяни ж мовили: «Це той, хто вчинив зло, богів розбивши і жертви перекинувши». немон же, гніву сповнений, найгострішими словами до громадян промовив: «Ви раніше казали, що у вашому місті нема ні одного противника богів, і , ось знайшовся такий — через вашу недбалість. За ту провину маєте дати в царську скарбницю літр золота». Сказавши це громадянам, обернувся до блаженного Омеляна і почав його питати з гнівом: «Скажи нам, о нечестива голово, як називаєшся?» Доблесний же Христовий воїн відповів: «Я — християнин». немон більше розсердився і сказав: «:ім'я своє нам скажи, о прескверний». Відповів мученик: «Батьки мої мене Омеляном назвали, Христос же, істинний Бог, сподобив мене стати християнином і ним називатися». Запитав ігемон: «Скажи, злочестивий чоловіче, хто тебе намовив завдати шкоди безсмертним богам?» Раб же Христовий відповів:

«Бог і моя душа звеліли мені, щоб я розбив бездушні стовпи, які ви називаєте богами, аби всі знали, що вони бездушні, глухі й німі, нема в них жодної бесіди, це каміння і дерево без чуття. Знай тому, що істинному Богові, який усе створив, я не вчинив образи, але брехливих ваших богів, які нічого не створили, а ви їх зробили, я збезчестив і на землю скинув, щоб вони загинули навіки». Знову мовив ігемон: «Чи ти сам богів розбивав, чи ще хтось інший з тобою?» Відповів святий: «Я сам, з допомогою Христа мого, стер на порох ідолів ваших, і жертви, і свічки їхні ногами потоптав, і ні один не зможе помститися мені за образу свою, ані не вирвався з рук моїх, не маютьбо сили ані ніякого чуття. Такими нехай і ви станете, що їх робите, і всі, що покладаються на них». Розгнівався ігемон, звелів раба Христового оголити до биття. I коли скинули одяг з мученика, запитав його ігемон: «Скажи нам, окаянний, хто тебе намовив руйнувати богів?» Відповів святий: «Сказав же я тобі перед тим і знову кажу, що ніхто інший, лише Бог і душа моя те зробити веліли мені». I сказав ігемон до слуг: «Розтягніть його і бийте сильно, аби знав, що сміливість йому не поможе ані не забере його ніхто з рук моїх». I почали бити його жорстоко. Коли ж били мученика і земля кров'ю забагрянилася, сказав до нього ігемон: «Скажи, засуджений, хто тебе намовив те зло вчинити?» Мученик же битий відповів: «Сказав тобі, що Бог звелів мені і душа моя. I хоч ти мені не віриш, проте не зло я вчинив, а добро: бісабо осоромив, Бога ж прославив». кемон же сказав до слуг: «Оберніть його і бийте по животі і грудях, бо величається і законів царських не дотримується». I били мученика довго й нещадно. Тоді ігемон звелів перестати бити і мовив до святого: «Чи ти раб чи вільний?» Відповів святий: «Я градоначальників раб». I розгнівався ігемон на градоначальника, пана Омелянового, що такого богам противного й непокірного царському велінню раба тримає в себе. I наклав на нього кару, щоб дав до царської скрабниці літр срібла. А мученика засудив на спалення. I зразу слуги і людей багато, взявши святого, вивели його за град, поблизу берега Дунаю розпалили великий вогонь і кинули в нього мученика. Полум'я ж вогненне, огортаючи святого, не торкалося до нього. Тоді розлилося навколо далеко й попалило всіх невірних, кого досягнуло, а інших обпалило добре, ще інші ледве втекли. А хто з таємних вірних серед людей був, то їх вогонь не пошкодив, хоч і досягало їх полум'я. Святий же, у вогні стоячи, обернувся лицем на схід, і хресним знаменням загородив себе, і славив Бога. Помолився, скільки хотів, і сказав: «Господи нусе Христе, прийми дух мій!» Те мовивши, ліг і заснув у Господі. Вогонь уже загасав, але тіло його не було анітрохи вогнем пошкоджене, ані волосся його не опалилося. Хто ж із громадян був таємно християнином, ті пішли до ігемонової жінки, яка теж таємно християнської віри трималася, і сповістили їй все про святого, і вмовили її, щоб випросила в чоловіка мученикове тіло, чудесно не пошкоджене вогнем, на поховання. Вона ж впросила чоловіка і звеліла без страху брати святе тіло. I взяли його вірні, огорнувши плащаницею з ароматами, і поховали чесно на місці, що називалося Гизидина, за три поприща від града. Постраждав святий мученик Омелян за Христа місяця липня у вісімнадцятий день, у п'ятницю, від Капітолінаігемона, коли володарював у римлян та еллінів Юліян Відступник, у нас же царював Владика наш нус Христос, з Ним же Отцю і Святому Духові честь і слава нині, і повсякчас, і навікивіків. Амінь.
 

У той самий День пам’ять святого мученика Якинта, який в АмастриДі за Христа мучений був і в тємниці в путах Богові Дух переДав.

Житіє преподобного отця нашого Памва

Памво преподобний до старости прожив у постництві, у пустелі гори Нітрійської, яка в єгипетських краях, і засвідчено про його добродійне, і богоугодне, і святе життя від багатьох Отців великих, як же зразу явить наступне слово, з різних книг зібране. Насамперед преподобний Антоній Великийа сказав про нього: «Страхом Божим [якого сповнений був Памво] дав перебувати в собі Духові Божому». Каже преподобний Пимин* б: «Три діла було видно в авви Памви: голодування щодня, і мовчання, і рукоділля». Преподобний Теодор Студитв1 про того ж отця блаженного дає таке свідчення: «Памво і ділом, і словом нехай прославиться достойно, як високий».

Сократ же схоластикг про нього пише, що на початку свого інокування був невчений, прийшов до одного з братів, учителя книжного, хотівши навчитися від нього псалмів Давидових. I коли спочатку почув перший вірш псалма тридцять восьмого: «Я мовив: пильнуватиму дороги мої, щоб язиком не згрішити», — не схотів інших віршів слухати, але пішов, кажучи: «Досить мені цього одного вірша, якщо його на ділі виконувати навчуся». I не приходив більше до вчителя. Через шість місяців побачив його десь учитель і спитав його: «Чому досі не прийшов до мене?» Відповів Памво: «Не навчився я ще вірша того на ділі сповнювати». Після того багато років минуло, хтось зі знайомих його отців спитав його: «Чи ти вже навчився того вірша, брате?» Відповів Памво: «Дев'ятнадцять років учився його безперестанку і ледве навчився на ділі виконувати те, чого він навчає».

Хоч і був невчений від початку Памво святий, але потім Бог його нарозумив — мав достатнє розуміння Божественного Писання й для інших був (як же про нього пише Палладій) досвідченим учителем. Його учнями були чотири славні в Єгипетському краю брати: Діоскор, Амоній, Євсевій і Євтимій, яких називали Довгими, про них згадано в житії Йоана Золотоустогоґ. З них же перший, Діоскор, був потім єпископом Єрмопольським. Не тойто Діоскор, що був єретиком і проклятий на Четвертому Вселенському соборід святих отців, але інший того імени, раніший літами. Ще ж і Драконтій чесний, у житії преподобного Іларіона Великого2 згаданий, єпископ та ісповідник Христовий, який вигнання від аріян витерпів, також був учнем Памви блаженного у юності своїй. Цих учнів Памво учителем був.

Цей преподобний поміж іншими багатьма й великими чеснотами мав і ту, що цілком зневажав золото і срібло. Коли свята Меланія Римлянкае всі свої превеликі маєтки всюди роздавала потребуючим, Христа ради, досягла Олександрії і, чуючи про святого Памва, до нього з Ісидоромпресвітером, ксенодохом3 олександрійським, у пустелю прийшла, несучи з собою триста літрів срібла. І просила його, щоб, скільки хоче, собі з принесеного срібла узяв, він же ані не поглянув на те, ані від рукоділля свого голови не підняв, плівбо рогозину, лише відповів їй: «Хай винагородить тебе Господь за сердечність твою, яку до Нього маєш». Коли ж наполягала вона проханням, щоб хоч щось взяв, сказав преподобний до брата, що служив йому: «Візьми, що дає, але обережно бери, і роздай братам, що у Ливії і на островах, бо їм дуже бракує, безплідна в них земля. А тим, що у єгипетських монастирях, нічого не давай, бо щедра в них земля і можуть з труду свого задовольнитися». Меланія ж блаженна все принесене срібло дала в руки тому братові на роздавання і сказала до преподобного Памви: «Отче, знай, скільки срібла того, що даю, — триста літрів». Він же відповів: «Бог, якому ти принесла, о донько, не потребує знати від тебе, яка міра принесеного від тебе срібла. Тойбо, хто тримає в мірі землю і гори4, хіба не знає, скільки срібла твого? Якщо б мені те давала, справді б і міру подаваного назвала. А ти даєш Богові, який і дві лепти вдовині не зневажив5, але понад велике багатство їх прийняв. Мовчи тому, не труби перед собою6».

До цього преподобного Памви прийшов якось авва Піор і приніс із собою окраєць сухого хліба. Спитав його Памва: «Нащо, отче, хліб із собою приніс?» Відповів Піор: «Щоб не обтяжити тебе» (себто: хай не зменшу твого хліба, а нехай свій їм). По малих днях преподобний Памво йшов до отця Піора і також взяв із собою сухий окраєць хліба i замочив його у воду. Те бачивши, Піор мовив: «Нащо замочений хліб приніс, авво?» Відповів той: «Щоб не лише хліба, але й води твоєї не обтяжувати».
Якось святий Атанасій, архиєпископ Олександрійськийн просив авву Памва, щоб прийшов до нього до Олександрії. !шов старець з кількома братами, побачив, що миряни сидять, не зважають на ченців, які їх минають. I сказав до тих мирян: «Встаньте і вітайте монахів, вшановуючи їх, щоб отримати благословення від них, частобо вони бесідують з Богом і уста їхні святі» . Тоді, увійшовши до града, побачив жінку, явну грішницю, яка на звабу чоловікам дуже малювалася. I почав плакати старець. Спитали його брати: «Чого плачеш, отче?» Відповів: «З двох причин плачу: через загибель душі тої жінки і через те, що я не маю такої турботи про свою душу, яку має вона про тіло. Вонабо, щоб чоловікам подобатися, так прикрасилася, я ж не дбаю, щоб прикрасити душу свою, щоб сподобалася Богові».

Сповнений був преподобний Памво постійного розчулення, ніколи не сміявся, ані лице його ніколи не усміхалося. Одного ж дня біси хотіли його розсмішити: зачепили шнурком перо і, наче важку колоду, тягнули перед очима його, галасуючи і один одному «Поможіть! Поможіть!» горлаючи. Бачив же те авва Памво і засміявся. Біси ж почали ликувати: «Ура, ура, Памво засміявся!» Він же відповів їм, кажучи: «Я не сміявся, але посміявся з немочі вашої, що стільки вас , не може одне перо понести». I, сповнившись сорому, біси повтікали.

Розповідали про нього учні, що дуже обережний був у бесідах і розважливий вельми у відповідях. I коли його хтось про щось питав із Божестенного Писання чи про якесь діло, не зразу відповідав, але спершу довго мовчки роздумував і часто казав: «Не знаю, що відповідати на це питання». I ледве за три дні чи за три тижні, а часто і через три місяці давав відповідь. Бувала ж відповідь його правдива і дуже корисна, із благодаті Божої у розум вкладалася. Тому всі приймали з уст його слово зі страхом, як з уст Божих: Богбо говорив його устами.

У дні преподобного були в тих єгипетських краях два рідні брати — Паїсій та Ісая. Вони були діти багатих батьків: батькобо їхній був славним купцем, що з коштовним крамом до Іспанії ходив. Вони обидва після смерти батьків своїх розділили великий маєток, що їм залишився, поміж собою і сказали один одному: «Яке виберемо собі життя, о брате? Якщо будемо купцями, як наш батько, то, хто знає, кому залишаться труди наші. Ще ж треба буде боятися, щоб не впасти в якісь біди чи до розбійників, чи втопитися в морі. Виберімо тому чернече життя, щоб і маєтки батьківські в небесну скарбницю покласти, і душ наших не згубити». Так обидва, порадившись, відреклися від світу. Один свою частину маєтку зразу роздав убогим, і церквам, і монастирям, і, нічого собі не залишивши, пішов у пустелю, і навчився малого якогось рукоділля, яким міг би з труду рук своїх прогодуватися, жив один в Бозі, посту і молитві віддавався. Інший же, збудувавши собі малий монастир недалеко від світських поселень і небагато братів до себе прийнявши, опікував подорожніх і годував жебраків. Збудував притулок для подорожніх, також і лікарню, і всім, хто приходив до нього, давав спочинок, і служив хворим з великою сердечністю. У суботу і неділю по дві, і по три, і по чотири трапези ставив для убогих. Так обидва ті брати прожили декілька років і переставилися до Господа. Після їхньої кончини була між багатьма братами духовна бесіда і безгрішна суперечка про обох тих братів: одні більше хвалили того, що роздав раз маєток свій і в пустелю на безмовність пішов, інші ж надавали перевагу другому, який із маєтків своїх довгий час послужив подорожнім, убогим і хворим. У такій суперечці не могли дійти згоди між собою довго брати, пішли питати про те преподобного авву Памва, хотівши довідатися, життя котрого з тих двох приємніше Богові і хто з них більшу винагороду отримав. Памво преподобний, питання їхнє почувши, відповів: «Обидва досконалі в Бога. Тойбо, хто опікувався подорожніми, уподібнився до праведного Авраама, пустельник же — до святого Ілліпророка, і рівно обидва догодили Богові». Брати ж не погоджувалися, але супроти говорили між собою: одні пустельника більше хвалили, казали, що він сповнив євангельську заповідь, щоб продати свій маєток, роздати бідним і, взявши хрест, іти за Христом, у голоді й спразі перебуваючи у всі дніж. Опікун же подорожніх, хоч зі свого маєтку і послужив убогим, проте і сам мав прохолоду, їв і пив з подорожніми, і з хворими куштував. Противники ж казали, що й опікун подорожніх сповнив слово Христове, сказане в Євангелії* з: «Не прийшов Я, щоб служили Мені, але щоб послужити їм». Послуживбо стільком багатьом, виходячи щодня на шляхи людні, шукаючи подорожніх, убогих, хворих, бідних і вводячи таких у дім свій, і всіляко даючи спочинок. І якщо за одне горня холодної води, дане спраглому, обіцяна винагорода від Богаи, то наскільки більшу має винагороду гостинний брат, незліченно голодних і спраглих задовільнивши й кожному хворому, як Христос, послуживши? Таку між братами незгоду бачачи, преподобний Памво сказав до них: «Зачекайте трохи, браття, поки від Бога отримаю сповіщення, і про те вам скажу». Минуло декілька днів, знову прийшли до нього брати, хотіли знати про те, що питали. І сказав їм старець: «Перед Богом кажу вам, що обох тих братів (Паїсія та Ісаю) бачив, як разом у раю стояли». Те чувши, всі брати заспокоїлися і віддали хвалу Богові.
З одкровення преподобному про тих двох братів стало всім зрозуміло, наскільки велику має він благодать від Бога, що перед кончиною своєю райські блага сподобився бачити , і спогляданням їх, а найбільше щедрою благодаттю Божою, що жила в ньому, уподібнився до райських мешканців. У тлінному тілі, живучи між людьми, вже мав на обличчі образ райського нетління, не лише душею, а й тілом був просвітлений, і сяяло лице його славою, як же давно лице святого пророка Мойсея, про що написано в роки преподобний Памво жив, молячись до Бога й кажучи: «Господи, прошу Тебе, щоб Ти не прославляв мене на землі». Бог же, що угодників своїх прославляє, настільки його прославив, що не могли брати поглянути на лице його від слави, яку мав. Так святий на зємлі був у тілі прославлений, перед своїм прославленням на небі. Коли ж надійшла блаженна його кончина, після сімдесяти років його життя, мовив до братів, що обступили його: «Відколи я оселився в цій пустелі і збудував келію й осів у ній, ні одного не минуло дня, коли б я не робив чогось своїми руками, аж до втоми. Ані не пам'ятаю, щоб їв коли хліб, задурно від когось даний, але з труду рук своїх мав його. Ані не вийшло з уст моїх такого слова, яким би я в цю годину соромився і за яке б каявся. Проте відходжу до Бога так, наче ані не починав богоугодно й чернечо жити». Те мовивши, передав чесну і святу свою душу в руки Божі, ніякого не мав тілесного болю. Таке було життя і кончина цього угодника Божого, його ж святі молитви нехай помагають і нам, грішним, на богоугодне життя наставитися і кончину добру отримати з милосердя Господа нашого Куса Христа, Йому ж з Отцем і Святим Духом честь і слава нині, і повсякчас, і навікивіків. Амінь.
 

Житіє преподобного отця нашого Йоана Багатостраждального

«Через багато скорбот належить нам увійти до Царства Божого»7, — казав учитель народіва, погодився з тим улюблений учень Ісусовий Йоандівственник, який мовив: «Я Йоан, брат ваш і спільник у скорботі». Співзвучний з ними й улюблений учень Пресвятої Богородиці в обителі Печерській руський наш дівственник Йоан, якого називають Багатостраждальним. Справдібо багато скорботи витерпів задля дівства, обрученого Небесному Нареченому, як же сам про багатостраждальне своє життя вже при смерті розповідав через таку потребу. Приходив багато разів до цього преподобного, який замкнувся на одному тісному місці в печері преподобного Антонія і там все життя своє прожив, один із братів, поборений диявольським насланням на тілесну похіть. I просив святого, щоб помолився до Господа за ослаблення його пристрастей. Преподобний же Йоан сказав йому: «Брате, будь мужнім, і хай кріпиться серце твоє, потерпи задля Господа і пильнуй доріг Його, і Він не покине тебе в руках ворогів наших ані не передасть тебе на лов зубів їхніх». Відповів йому пристрасний: «Повір мені, отче, якщо не подаси мені ослаби, то не спочину, з місця на місце переходячи». Преподобний Йоан мовив до нього: «Чому хочеш передати себе на поїдання ворогові й уподібнюєшся до чоловіка, що стоїть біля провалля, з якого ворог скине його враз додолу. I буде падіння такого люте, що більше не зможе встати. Якщо залишишся тут, у святому монастирі, подібний будеш на чоловіка, що стоїть далеко від провалля, ворог хоч і трудитиметься затягнути його, скинути не зможе. I так Господь терпінням твоїм виведе тебе з ями пристрасти і зі смоли нечистоти. Але послухай мене, брате, хай розповім тобі, що було і мені в юності моїй». I почав розповідати про все життя своє детально, так кажучи. «Коли прийшов я, — казав, — до монастиря цього святого Печерського і почав трудитися за чином святого ангельського чернечого образу, дуже натерпівся від , блудних бажань і не знаю, скільки витерпів задля свого спасення. Два дні, часом же три перебував без їжі, багато разів і цілий тиждень нічого не їв, і спрагою великою морив себе, щоночі чував і перебував у такому терпінні до трьох років, але ніяк спокою не міг знайти. Пішов тому в печеру, де преподобний отець наш Антоній покладений був, і перебував день і ніч, біля гробу його молячись. I ось почув голос преподобного до мене: «:Йоане, Йоане, годиться тобі тут замкнутися в печері, щоб небаченням і мовчанням уневажити боротьбу, і Господь поможе тобі, молитвами преподобних своїх».

Тому я, — казав, — з того часу тут замкнувся в тісному і скорботному місці, де ж перебуваю вже тридцятий рік. I перед недовгим часом знайшов я спокій, всі ж попередні роки боровся з пристрастями і помислами тілесними, і суворо жив, спершу лише постом і чуванням приборкуючи своє тіло немало років. Тоді, не знаючи, що робити, й не можучи терпіти тілесної боротьби, вирішив жити нагий, броню ж важку на тіло своє накласти. I так відтоді аж донині терплю холод і виснаження від вгризання заліза. Проте коли й цього всього не було досить, іншу річ зробив: викопав яму глибоку, десь до плечей моїх. Коли надійшов день святого Великого посту, увійшов у яму і всього себе засипав землею, що лише мав вільні руки та голову. I так, пригнічений землею, перебував увесь піст, не можучи порухати ні одним суглобом. Але навіть так пожадання і розпалення тіла не припинилося. До того ж ворог диявол страхи мені робив, хотів мене звідси відігнати. Відчув я такий його підступ: ноги мої в ямі з дна запалилися, що й жили у них скорчилися і кості тріскали, жар же досягав до утроби моєї, і члени мої горіли. Я ж не зважав на той лютий біль, але порадів душею, що те мене збереже чистим від скверни. I захотів краще згоріти у вогні тому Господа ради, аніж вийти з ями, осміяний бісами. I ось у той час побачив я страшного і дуже лютого змія, що полум'ям дихав, і іскрами опалював мене, і пожерти хотів. I це багато днів робив, бажаючи прогнати мене. Коли ж надійшла світлоносна ніч воскресення Христового, напав на мене раптом лютий той змій і голову мою та руки пащею захопив, і опалив мені волосся на голові і на бороді, як же нині бачиш мене. Я ж у гортані змія закричав у глибині серця мого: «Господи Боже, Спасе мій, чому мене залишив? Змилосердися наді мною, Владико, бо Ти один чоловіколюбець, спаси мене, грішного, єдиний безгрішний, визволи мене від скверни беззаконня мого, щоб я не погруз у сітях лукавого навіки. Визволи мене від поглинання ворога цього, осьбо, як лев, рикає, бажаючи мене поглинути. Підніми силу свою і прийди, щоб мене спасти. Зблисни блискавкою своєю і прожени його, щоб зник з лиця Твого». Коли я закінчив молитву, зразу світло божественне, наче блискавка, зблиснуло, і лютий той змій зник, його ж аж донині, благодаттю Божою, не бачив. Чув же тоді і голос Господній до мене: «Йоане, Йоане, ось тобі допомога була, далі вважай собі, щоб гірше не постраждав у майбутньому віці». Я ж, — казав, — поклонився і мовив: «Господи! Чому мене покинув, щоб я погано мучився?» Відповів мені, кажучи: «За силою твоєю терпіння навелося на тебе, щоб, випробуваний вогнем, чистим виявився ти, як золото. Понад силу не допускає Бог випробувань людині, щоб, знеможена, не була осміяна лукавим змієм. Але як премудрий пан міцним і сильним рабам великі і важкі діла доручає, а немічним і слабим — малі і легкі, так розумій і про боротьбу тілесного пожадання, через яке молишся сам за себе. Проте помолися до мерця, що напроти тебе, щоб звільнив тебе від пристрастей блудних. Вінбо більше від Йосифаб зробив і може помагати тим, що страждають важко такою пристрастю». Я ж, — казав, — не знав імени того мерця, почав кликати: «Господи, помилуй мене молитвами преподобного цього». Пізніше ж довідався, що то Мойсейв, угрин родом. I прийшло на мене світло невимовне, у якому і нині перебуваю, не потребуючи свічки ні вдень ні вночі. Але і всі достойні, хто приходить до мене, насичуються тим світлом і бачать явно втіху мою, яка мене тої воскресної ночі освітила задля надії майбутнього світла».

Таку розповідь багатостраждального життя свого закінчивши, преподобний отець наш Йоан звернувся до пристрасного, додавши: «Ми, брате, самі ум прибили до тілесної любови, тому й допускає на нас Бог пристрасті праведним своїм судом, поки не зробимо плодів, достойних покаяння. , Але, брате, кажу тобі так: «Помолімося цьому преподобному Мойсею, і він поможе тобі». Тоді помолилися разом із пристрасним, і святий, взявши одну кістку з мощей преподобного Мойсея, дав, кажучи: «Приклади її до свого тіла». Він же так зробив і відчув зразу, що згасає розпалення, зупинилося грання й помертвіли всі блудні пристрасті в його тілі. I відтоді не було йому шкоди. Тоді разом, святий же і пристрасний, хвалу віддали Богові, який тих, які прославили Його в житті своєму чистотою, прославляє і після смерти чудами, що дарують чистоту. Тоді багатостраждальний затворник, преподобний отець наш Йоан за короткий час після розповіді про велике своє страждання місяця липня у 18ий день передав дух свій у руки Господові, з Ним же співстраждав і з Ним же воцарився. Мощі ж його святі виточували зцілення щедре і, як стовп міцности, перед лицем ворожим стоять і нині непохитно там, де сам себе до плечей закопав: спершу коли подвизався, пізніше ж, коли про час переставлення свого довідався. Молитвами багатостраждального цього затворника, преподобного отця нашого Йоана (його ж чесне тіло як того, що переміг пристрасть тілесну великим стражданням, стало стовпом Дому Божого), хай будемо наставлені, наче світлом і сяйвом стовпа, який ішов напроти Мойсея, на обітовану небесну землю, що тече молоком і медом, якої удостоюються ті, що при грудях, і немовлята, а також наперсник Христовий, як і цей дівственник Йоан, тобто благодаттю і славою у Тройці славленого Бога, Йому ж слава нині, і повсякчас, і навікивіків. Амінь.