Menu

Житія святих Житія святих на 1 серппня (19 липня за ст. стилем)

01.08.2020
41
0

Житіє преподобної матері нашої Макрини

Також цього дня відзначають: Житіє преподобного отця нашого Дія

Свята Макрина народилася в Каппадокії за царювання Великого Константина. Батьками її були Василій та Емілія, і була це їхня перша дитина, старша сестра Василія Великого, Григорія Ниського й інших братів і сестер. У тих чесних батьків було десятеро дітей: четверо синів і шість доньок.

Ім'я першої доньки — Текля — наречено було матері перед народженням Божим одкровенням у сонному видінні. Перед самим часом народження заснула мати й бачила, наче носить на руках не народжене, а ще в утробі, немовля. Чоловік же якийсь світлий і чесний підійшов і на дитину світло поглянув, тричі Теклею найменував, назнаменувавши, що дівчина та має бути наслідувачкою цнотливого життя святої первомучениці Текліа й добровільною безкровною мученицею. Після видіння того збудилася Емілія, зразу народила дівчинку і назвала її Теклею. Але домашні і родичі хотіли більше назвати її Макриною, іменем бабусі її, матері ж батька святої Макрини, яка за царювання Максиміяна Галерія* б з мужем разом гоніння за Христа витерпіла і сім років у пустелях поневірялася, терплячи брак необхідного, доки не припинилося гоніння. Тому народжена дівчинка мала подвійне ім'я: Текля за одкровенням, Макриною ж кликали. І немарно, бо стала пізніше наслідувачкою богоугодного життя обох тих угодниць Божих, так, як і вони, мала серце своє запалене полум'ям божественної любови до Бога. Проте переміг звичай людський, щоб Макриною її називати, навіть друзі не знали першого її імени, всі кликали її другим ім'ям. Віриться ж, що обома тими іменами записана на небесах у книзі життя ця Христова наречена. Коли вигодувана була дитина і дитячим розумом до розуміння приходила, виховувала її мати в книжній настанові, починаючи подавати учення не з еллінських (як же інші матері звикли) байок і поетичних віршів, в яких багато такого, що чистого дівочого розуму не є достойне, а з Премудрости Соломонової, і з Псалмів Давидових, і з інших книг Божественного Писання вибираючи найкращі вірші, якими є молитви та славословлення Бога і добрі повчання. I вчилася дівчина скоро, мала гострий розум, і були в устах її завжди слова Божі і спів молитовний, відповідний на кожну годину і на частини поділений. Коли до обіду сідала, то після трапези дякувала, полудне і вечір не минала без псалмоспіву, і на сон встановлену молитву здійснювала. Ще ж і належного рукоділля дівчину навчала мати і не дозволяла їй у неробстві і дитячих забавах гаяти час, але завжди то в книжному читанні, то в ручній роботі була зайнята. Коли ж мала дівчина літ дванадцять, почала розцвітати краса її дівочого лиця настільки, що не було рівної їй дівчини в цілому краї тому ані іконописна майстерність не могла зобразити краси її лиця, через що багато заможних і славних батькові їй надокучали, кожен своєму синові в подружжя взяти її хотів. Батько ж, благорозумний, вибрав одного зі всіх юнака, який не лише родом, а й розумом і добрими звичаями інших перевищував, і йому заручив прекрасну свою доньку Макрину. Але відклав шлюб, поки дівчина дійде дорослого віку, відповідного до шлюбу. Мав же той юнак добру надію, і в зовнішній філософії з добрим успіхом вправлявся, і часу шлюбу чекав. Бог, що все мудро влаштовує, Провидінням своїм перетяв його тимчасове життя — переставив його на життя безсмертне. Тоді блаженна та дівчина, у молодих літах своїх старий розум маючи, вирішила, що ні за кого іншого не буде виходити заміж, але чисто берегтиме дівство своє до кінця життя свого. I коли багато просило її у подружжя, батьки та родичі надокучали, кажучи їй про шлюб, вона не в міру своїх літ, не юнимбо розумом, але більше старим, розсудила найрозумніше: «Негоже дівчині, що одному нареченому була заручена, іти заміж за іншого, беззаконно не берегти утверджених раз заручин, адже за законом єства подружжя повинне бути одне, як же одне народження і смерть одна. А той, про якого ви кажете, що помер, наречений мій, вірю в надії воскресення, що буде живий Богові, тільки відійшов далеко в інший край, до часу спільного воскресення. Немалий же гріх і сором подружжю, коли кудись відійшов чоловік, не берегти подружньої віри, а за іншого йти заміж». Так благорозумна дівчина Макрина кожному, хто їй про шлюб говорив і виходити заміж радив, відповідала, у непорочному дівстві себе берегла, і перебувала при матері своїй завжди, як при бадьорому сторожеві життя її, і служила їй сердечно зі смиренням, не соромлячись і тої роботи, яку виконували рабині, але все з ними разом робила, наче одна з рабинь. А найбільше, коли батько її до Господа відійшов, овдовілій матері була невідступною служителькою, і у всіх її печалях і скорботах утішителькою, і всього дому доброю урядницею, й іншим братам і сестрам своїм, як старша за народженням, була учителькою і наставницею, наче друга мати. А найбільше останньому братові Петрові, який народився перед кончиною батька: вінбо тільки з утроби материнської вийшов, як батько зі світу відійшов. Того останнього брата сама свята Макрина навчила книг, і всілякого благорозумніння, добрих звичаїв і цнотливого життя, що став він пізніше святителем, не меншим серед Божих угодників.

Коли ж брат її Василій, який після неї народився, повернувся додому з навчання, у якому багато років у різних краях провів, і вихвалявся, як юний, своєю премудрістю, свята Макрина лагідними і богонатхненними словами своїми за короткий час привела його в таку смиренномудрість, що все житейське він скоро зневажив і прийняв чернече життя. Ця Христова істинна раба й іншого брата, Навкратія, коли юний був, душекорисними бесідами своїми до любови Божої і до чистого життя наставила — і знехтував всім Навкратій, пішов у пустелю і служив старим пустельникам. Закінчив життя своє в молодих літах. За порадою тої благорозумної дівчини і мати її, блаженна Емілія, влаштувавши інших доньок у чесне подружжя, рабів і рабинь свободою обдарувавши, покинула галас і турботи світу суєтного цього і пішла в дівочий монастир. Й обидві спільно, мати і донька, заручилися Христові, прийнявши на себе чернечий образ. Захотіли і деякі з рабинь, разом з ними відрікшись світу, інокувати, і все їм було спільне: одна келія, одна трапеза, один одяг. I все, для життя потрібне, рівно приймали, і служили Господові єдинодушно, у смиренні, і покорі, і любові. Не було в них гніву, ані заздрости, ані ненависти, ані зневаги, ані нічого іншого такого, що було б Богові немиле. Від суєтних бажань і марнотного величання цілком звільнилися, слава їхня була в тому, щоб бути нікому не знаними, багатство — в убогості, їжа — в повстримності, все ж земне, як порох із тіла, струшували, в одному Бозі весь розум заглиблювали і віддавалися молитвам, і псалмоспівам, і читанню книжок вдень і вночі. I те було їм постійним ділом і спочинком від діла, щоб завжди в богомисленні і молитвах вправлятися. А турботи і труди щодо потреб тіла — те їм було як поробіття, а не як сама робота. I які слова можуть передати богоугодне їхнє життя в постницьких подвигах, яким же до ангелів уподібнилися, і були наче посередниками між ангелами і людьми, тілесних людей перевищували, безплотних же ангелів досягали чистотою і повстримністю. В одному лише не дорівнялися ангелам: ті безтілесні, ці ж у тілах були. Але якщо б хто порівняв їх до ангелів, то не згрішив би, бо, і в тілі бувши, наслідували безплотних, боголюбивим серцем з ними на небі перед Богом стояли. Таке їхнє життя було не короткий час, а продовжилося на довгі літа, аж до старости й кончини. I коли преподобна Емілія, сповнена днів, наблизилася до блаженної своєї кончини й знемогла тілом, прийшов до неї останній її син Петро, який встигав у богоугодженні, і разом зі святою Макриною служив матері у її хворобі. При самій же її розлуці з тілом сиділи при вмираючій по обидва боки ліжка обоє її дітей, Макрина і Петро, і згадували поіменно інших братів і сестер, вона ж усім своє материнське благословення, як скарб, залишала. Тоді, одну руку на Макрину, а другу на Петра поклавши, сказала до Бога: «Тобі, Господи, даю початок і десятину з плоду лона мого, початок — ця первородна донька, десятина — цей останній син. Тибо в старозаконні звелів, аби початок і десятину плодів тобі приносили, тому нехай ці будуть тобі приємною жертвою, і святість Твоя на них нехай прийде». Те мовивши, передала святу свою душу в Божі руки. I похо вали діти матір свою чесно, поклали її тіло в гробі свого батька, при мощах її мужа, такбо заповідала перед кончиною.

Після того минуло трохи часу, і святий Василій Великий поставлений був архиепископом Кесарії Каппадокійської, і брата свого Григорія (названого Ниським) у пресвітери рукопоклав, також і другого брата до себе привів, до церковного клиру прийняв. Про те довідавшись, свята Макрина возвеселилася духом. На дев'ятий же рік по тому почула, що святий Василій переставився до Господа. I була дуже сумна, не тому що за рідним братом сумувала, але що таке церковне світило згасло і стовп благочестя впав. Тоді й самій святій Макрині зблизився час відходу до Бога, про її ж чесне переставлення святий Григорій Ниський, єпископ, брат її, пише так:

«Дев'ятий місяць по кончині Василія минув, коли був собор єпископів в Антіохії, на ньому ж був і я (говорить Григорій). Після собору того захотів піти я до сестри нашої Макрини, відвідати і побачити її: давнобо з нею не бачилися. Перепоною було багато бід і скорбот, які я витерпів, гнаний звідусіль аріянами. !шов тому я до неї, пройшов великий шмат дороги, і коли вже наблизився до наміреного місця, було це за один день до мого приходу до сестри, вночі, коли я спочивав, видіння уві сні було таке: здавалося, що несу на руках мученицькі мощі, від них же виходив світлий промінь, наче з чистого дзеркала, проти сонця покладеного. I не міг я очима своїми дивитися на той дуже світлий блиск. Таке видіння тричі повторилося мені тієї ночі. I не міг я зрозуміти побаченого, печаль якась була в моїй душі, і пішов у дорогу, очікуючи, як збудеться той сон. Коли наближався до місця того, де блаженна Макрина ангельське і небесне провадила життя, багато збиралося до мене зустрічних у дорозі і честь любо нам віддавали. I спитав я одного зі знайомих про сестру Макрину, той же сказав мені, що у хворобі вона великій, тому швидко я пішов, тужачи духом. I, дійшовши до обителі, увійшов спершу до церкви, де чекали нас чорноризці. Коли була молитва і благословення, побачив, що не було серед черниць ігумені їхньої — моєї сестри Макрини. I стривожився я серцем, пішов до її келії і побачив її дуже хвору, лежала не на ложі, а на землі, на дошці, покритій веретищем, і узголів'я дерев'яне іншим веретищем було накрите. Побачивши мене у дверях, вона поклонилася і впала на руки, встати не могла, проте, скільки можна їй було схилитися з постелі, вклонилася мені. Я ж швидко підняв її і поклав на тому ж місці, і зі сльозами привітав її. Вона ж, руки до Бога здійнявши, мовила: «Дякую Тобі, Владико, Боже мій, що й це добре діло здійснив для мене і не позбавив мене бажання мого, але послав слугу Твого на відвідання раби Твоєї». Тоді почала розмовляти зі мною, таячи в собі біль тілесний, не хотілабо засмутити душу мою, рідко й легко стогнала і часті зітхання якось стримати намагалася. До нас же являла лице світле, промовляючи слова корисні. Я згадав Великого Василія, і печальна була душа моя через Василія, ані не міг стриматися від сліз. Вона ж, бачачи що я дуже заплаканий, зразу покинула слово про Василія, і почала інше, кажучи про Боже дивне Провидіння і Промисел, і про майбутній вік, і для чого людина створена, і як смертною стала, і як через тимчасову смерть на вічне життя переходить. Й інші богонатхненні слова промовляючи, нам користь велику, душі ж своїй радість творила. Наповнена була Духом Святим, наче з джерела якогось, текла благодать з уст її і цілий ум її в небесному був. Закінчивши ж бесіду, сказала мені: «Час, отче, щоб ти трохи спочив з довгої дороги і підкріпив їжею тіло». Я ж, хоч і не хотів відлучатися від бачення її і солодкої бесіди з нею, в якій же справді був спокій душі моїй, проте й не послухати її не посмів. Тому що вона так захотіла, пішов від неї. Було ж приготоване нам для спочинку місце в ближньому вертограді, дуже гарному, в тіні садових дерев. Але ніщо
мене не могло розвеселити, бо боліло моє серце, адже бачив сестру свою при смерті і чекав, як має збутися сонне моє видіння, яке вже починав пізнавати, тлумачачи його собі так. Мощі мученицькі — сестра Макрина, яка справді постницькими подвигами стільки літ щодня мучила себе задля любови Божої, умертвила тіло своє, як мучениця, і цілком померла для гріха. Промені ж світлі, що з мощей виходять, знаменують благодать Святого Духа, яка в ній перебуває. Коли я так розмірковував і тужив, розуміла те духом блаженна і прислала до мене, сповіщаючи, що сталася їй відрада у хворобі і їй полегшало. Це ж вона зробила, аби я не журився, але мав нидію на її одужання. Проте вона не про тілєснє, але про душевне своє здоров'я загадкою розповідала, втішаючи мене. Я ж доброю тою вісткою возвеселився, прийняв їжу і спочив трохи. Після того знову прийшов до неї, і знову почала душекорисну бесіду, згадуючи всі благодіяння Божі, явлені їй з юности і цілому нашому дому, і дяку велику за те віддавала Господові. Я ж, солодко слухаючи її слів, думав собі: «Хай би цей день тягнувся, щоб більше насолодилися вуха наші». Але вже схилявся день до вечора, час вечірнього співу скликав нас до церкви. Тому відпустила нас недужа, сама старанні молитви творила до Бога.

Наступного дня, коли я прийшов до неї, — говорить Григорій святий, — пізнав, що вже має померти. Бачивбо, що вся її природна сила знемогла, і дуже був засмучений. Вона ж, зрозумівши печаль мою, втішала мене різними богонатхненними словами й душекорисними розповідями, сама ж сповнена була духовної радости. Не було в ній страху смертного ані якогось збентеження, але велике уповання на Бога. Коли настало полудне, більше знемогла і, покинувши розмовляти, почала бесідувати з Богом молитвою, руки до Нього здіймаючи. Молилася ж тихим голосом, що ледве ми чули, слова її молитви були такі: «Владико, страх смерти забрав Ти від нас, влаштував так, що кінець життя цього тимчасового буде нам початком вічного кращого життя. Ти тіла наші сном смерти на малий час заспокоюєш і знову збудиш останньою трубою. Ти наше тлінне тіло, Твоїми руками створене, як скарб, довіряєш землі, і що їй даєш, те знову візьмеш з неї, переобразивши наше смертне й потворне в безсмертя і красу. Ти визволив нас від прокляття і гріха, Ти розтоптав голову змієву і вирвав з пащі його людину поглинену. Ти зруйнував ворота аду й потоптав силу того, хто мав державу смерти. Зробив нам шлях для воскресення. Ти дав тим, що бояться Тебе, знамення — хрест Твій святий на перемогу супротивного, на утвердження ж і збереження життя нашого. Боже вічний, до якого я привернулася з утроби матері моєї, Його ж з усієї сили полюбила душа моя і Йому ж душу і тіло моє віддала з юности моєї, Ти пристав до мене ангела світлого, щоб вів мене на місце світле і прохолодне, де вода спокою і лоно святих отців. Ти зупинив полум'яну зброю, що не дає зайти до раю, і відкрив рай для розбійника, який був розп'ятий з Тобою і довірив себе милосердю Твоєму. Згадай і мене, рабу свою, у Царстві своєму, бо я співрозп'ялася Тобі, прибиваючи страхом Твоїм тіло своє і судів Твоїх завжди боячись. Хай не розлучить мене провалля те страшне від обранців Твоїх ані хай не зупинить дороги моєї заздрісник, щоб не виявилося перед очима Твоїми гріхів моїх, якими з немочі єства нашого грішила я перед Тобою словом і ділом чи помислом. Прости мені Ти, що маєш владу відпускати гріхи. Дай, щоб душа моя скинула тіло й непорочною постала перед Тобою, без гріхів і скверни, і нехай буде як кадило перед Тобою». Так блаженна говорила, знамення хресне кладучи правицею на очах, і на устах, і на серці, і з молитвою передала душу свою в руки Божі. I здавалося, наче природним сном заснула, очі мала примружені, й уста замкнені, і руки на грудях гарно лежали, і ціле тіло добре споряджене було, не потребувало від рук людських ніякого споряджання. Я ж, дивлячись на неї, плакав дуже. Також і черниці, які доти стримувалися від сліз, пильнуючи, щоб не засмутити плачем матері своєї духовної, і таїли всередині сердечний біль, коли побачили, що вона вже була без дихання, зразу підняли голоси плачу й ридали великим риданням. I нескоро зміг я переконати їх, щоб обернули плач на звичний спів і молитву. Після того я попросив їх вийти на короткий час з хатини тої і залишився при померлій з деякими небагатьма, які угодно їй в цьому житті послужили. Серед них же була Вестіяна, сенаторского роду, що колись вийшла заміж, короткий час з чоловіком пожила, бо скоро він з життя цього переставився. Овдовівши, не захотіла другого шлюбу, але, знехтувавши славою і багатством, красою та насолодою світу цього, до блаженної Макрини прийшла і мала її за хранительку і виховательку вдівству своєму, і перебувала при ній, багато років добре інокуючи. До тої Вестіяни мовив я: «Годиться нині в чистіший одяг одягти це мертве дівоче тіло». Вестіяна ж до другої черниці, на ім'я Лямпадія, мовила: «Що заповідала нам духовна мати наша про поховання своє?» Лямпадія ж, заплакавши, мовила до мене: «Преподобної матері нашої кончина прикрасилася чистим життям, а тілєсного прикрашання як же в житті своєму тимчасовому ніколи не потребувала, так і до поховання свого не приготувала. Ось волосяниця колюча, ось багатошовна ряса, ось мантія стара і покриття на голову, ось сандалі дуже стоптані — все її багатство. I нема нічого ніде схованого ані в скрині, ані в ризниці. Себе саму мала за ризницю, а за скарбницю — небесну обитель, там все своє поклала, на землі ж нічого не залишила». Я ж, — каже Григорій святий, — сказав до тих черниць: «Маю з собою новий одяг, який я приготував собі на поховання, чи буде угодно їй, якщо в мій одяг її вберемо?» Черниці ж сказали: «Хоч би й жива була, не відкинула б твого давання, вельмибо тебе шанувала та любила. Шанувала як священика, любила як родича, і не чуже сестрі те, що є братове». Тоді я послав принести мій поховальний одяг і звелів Вестіяні та Лямпадії одягнути в нього мертву.

Споряджаючи чесне тіло святої Макрини, Вестіяна зняла з шиї хрест залізний і перстень, також залізний, на якому було зображення хреста, і сказала до мене: «Ось яку красу носила на шиї Христова наречена». Я ж розділив: собі взяв перстень, Вестіяні ж дав хрест. I сказала мені вона: «Добру частку вибрав ти собі, отче: у тому персні є частиця з животворного дерева Чесного хреста Господнього». Тоді знову сказала до мене: «Знай і цю чудесну річ, отче». I, відкривши трохи груди померлої, показала мені знак на тілі від рани, що колись була, і те, що сама з уст її чула, розповіла мені: «Коли при матері була блаженна, зробилася їй на цьому місці рана люта й невиліковна, що потребувала різання і зцілення від досвідчених лікарів, інакшебо мала розійтися по цілому тілі, і самого серця торкнутися, і заморити. Просила її мати і переконувала, щоб показала ту рану лікарям і лікування від них щоб прийняла, кажучи, що лікарська майстерність дана від Бога людям на зцілення. Вона ж тяжким це для себе мала, щоб дати на себе дивитися чоловічим очам, на оголені груди свого тіла, чи дати кому торкнутися до себе, і воліла терпіти лютий біль і прийняти смерть, аніж вдатися до лікарів. Одного ж вечора, послуживши, як же звикла, матері руками своїми, увійшла до молитовного храму й замкнулася в ньому, перебувала цілу ніч на молитві, коліна й лице долі схиляючи й сльозами змочуючи землю: від самого Бога, справжнього лікаря душі і тіла, просила зцілення. Тоді, взявши із землі грудку, сльозами її розмочену, приклала до своєї рани. Коли ж настав ранок, знову мати, журячись нею, наполягала дуже, щоб вона дозволила лікарям полікувати ту рану. Вона ж мовила: «Досить мені для зцілення, о мати моя, щоб ти правицю свою поклала на рану мені й знамення хресне на ній зробила». I коли мати поклала руку свою їй на груди, торкнулася ушкодженого місця, перехрестивши, то не виявила рани: Божою силою зцілилися рана та і біль відійшов, залишився лише малий знак від тої рани на пам'ять про чудо Боже». Те розповідала Вестіяна, а святий Григорій записав. Ще ж і про похорон її описав просторо, ми ж, щоб не продовжувати слова, коротко нагадаємо таке. Мертве лице святої Макрини було таке гарне, наче промінь якийсь чудесний від краси її виходив. Собор багатьох людей, ніким же не кликаний, але Богом зрушений, зійшовся на її поховання. Єпископ краю того, на ім'я Араксій, прийшов зі всім освяченим собором. Плач був великий від усіх людей і тиснява велика, бо люди хотіли торкнутися до раки і мощей святої, і ледве її могли донести до гробу через натиск людей. Поклали її в гробі батьківському, при мощах її матері. Такбо звеліла: як їхнє життя було вкупі, так і тіла разом щоб спочили. Із чуд її святий Григорій, брат її і житія описувач, лише одне згадав: як преподобна за життя свого подала зцілення одній дівчині, що мала сліпе око з більмом, поцілувавши його. Від поцілунку її святих уст зникло більмо, око прозріло. Про інші чуда її тойтаки святий Григорій говорить так: «іншого багато чув від черниць, що біля неї жили і про всі її діла добре знали. Не написав те в повість, бо багато людей вірить з оповіданого лише в те, що самі можуть зробити. А що перевершує їхню силу — у те не вірять, але звинувачують у неправдивості. Тому опускаю розповідь, як у час голоду не маліло пшениці і хліба, які подавали її руки голодним і потребуючим, й інших немало чуд її: швидке від хвороб зцілення, бісів проганяння, і пророче ясновидство, і передбачення майбутнього. Усе те, хоч і справді правдиве й неоманливе, оминаю мовчанням, щоб не бути причиною гріха невірства нємічних людей, які тілєсні і не знають, що Бог за мірою віри розділяє свої дари: тим, що мають малу віру, дає малі дари, більше ж дає тим, що більше вірять. Ми ж всемогутній силі Божій віримо, славимо Отця, і Сина, і Святого Духа нині, і повсякчас, і навікивіків. Амінь».

Житіє преподобного отця нашого Дія

Батьківщиною преподобного Дія була Антіохія Сирійська. Народжений від християнських батьків і вихований у благочесті, з юности в постницький подвиг увійшов, наставлений був від богонатхненних мужів на добродійне чернече життя. I велику мав боротьбу з невидимим супостатом дияволом і з домашнім ворогом — своїм власним тілом, що на дух пристрасті насилало. Диявола перемагав постійною молитвою, тіло ж своє долав постом, і неспанням, й іншими багатьма трудами, всіляко умертвлюючи його і підкорюючи духові. Їжі приймав дуже мало, і то не щодня, але що другий і що третій день. Багато разів і цілими тижнями без їжі і без сну перебував. Такою повстримністю себе умертвивши й супротивного перемігши, на висоту безпристрасного життя зійшов, став чистим приятелем Святого Духа. Оселилася в ньому благодать Божа, і став мужем, сильним ділом і словом, чуда творячи і багатьох на спасення наставляючи, і прославлявся отець Небесний через нього. Досить же літ в Антіохії пожив, і було у видінні від Бога сказано, щоб іти до Константинополя на користь багатьом. Спочатку святий не повірив видінню, боявся, щоб не було якогось підступу від противника: знавбо колись диявол, як переобразити себе в ангела світла3. Але коли і вдруге було йому те Господнє явлення і веління, ще ж і сам той град, у якому ніколи не був, було показано, у видіннібо побачив цілий Царгород, — скорився волі Бога, що все на користь влаштовує, і, покинувши Антіохію, пішов у царюючий град. Увійшовши в місто, побачив святі Божі церкви, і палати, і всі прекрасні міські будівлі, і дивувався собі: всебо те бачив в одкровенні, показаному йому від Бога, і пізнав точно, що правдивим було видіння, бачене в Антіохії. Не лише місто, а й передмістя обійшов, знайшов за градом одне місце пустельне, на якому були давні еллінські гробниці, і бісів багато жило, і страшне те місце було для тих, що його минали, через бісівські привиди й пострахи. Він же те місце полюбив, силою хресною і молитвою, як зброєю і бронею, на бісів озброївся й оселився там, зробивши собі малу хатину. Як же йому біси вдень і вночі допікали, хто розповісти може?! Безперестанку нападали на нього, різними привидами лякаючи, хотіли його настрашити й відігнати з того місця. Але він, як хоробрий воїн Царя Небесного, страшне для бісів ім'я Ісуса Христа прикликав, безстрашно великодушною мужністю чинив спротив і перемагав їх. Хотів упевнитися, чи є благовоління Господнє в його перебуванні на тому місці, — помолився за те три рази до єдиного у Тройці Бога і, взявши суху свою палицю, застромив її в землю, мовивши: «В ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, якщо палиця тут проросте і вкорениться, то і я тут залишуся». Бог же, що творить волю тих, що Його бояться, і молитви їхні слухає, почув молитву угодника свого і виконав його прохання: сухій палиці дав вологу оживлення, й проросла палиця, і вкоренилася, й обросла гілками, і почала рости помалу, доки через кілька років не виросла у великого дуба, який і після переставлення преподобного стояв не одну сотню років, до, ки християнське правовір'я процвітало. Преподобний же Дій, бачачи проростання сухої палиці, пізнав волю Господа свого, що на тому місці благоволить йому жити. Тому більше озброївся на бісів, очищуючи те місце від нечистих їхніх примар і страхів. Біси ж довго з ним боролися, але здолати і вигнати його звідти не могли, тому й самі, переможені й прогнані з місця того, утекли. Так Дій святий молитвами своїми очистив місце від бісів, жив на ньому, як ангел, вдень і вночі славословлячи Бога. Їжу мав з промислу Божого.

Тоді відомим став людям: бачилибо навколишні старця, який на страшному і нелегкому для проходу місці оселився. Спершу дивувалися, тоді почали приходити до нього. Бачивши, що нічого в келії не має, почали приносити йому потрібне. Він же тих, що приходили до нього, повчав спасенної дороги і користь приносив богонатхненними словами, а тим принесеним йому їх частував, а також убогих і подорожніх, що повз нього проходили, годував. А найбільше став відомим усім, коли, благодаттю Божою, що в ньому жила, почав зцілювати людські недуги. I сходилося до нього багато хворих, він же їм не лише тілесне, а й душевне здоров'я скоро подавав. До тілеснихбо хвороб, як лікарський пластир, прикладав молитву, душевні рани обв'язував корисним ученням, в розчулення приводячи й до покаяння наставляючи.

Царював у той час благочестивий і христолюбивий цар Теодосій Молодшийа, що був внуком великого Тєодосія* 6. Він чув про преподобного Дія, сам до нього на відвідання прийшов і подивувався життю його і безкорисливості, і благодаттю душекорисного учення, що з уст його виходило, розчулився. Ще ж і палиці, яка проросла і в дерево виросла, подивувався дуже і звелів із царських своїх скарбниць побудувати там церкву й монастир загородити, щоб преподобний отець був начальником для багатьох і провідником до спасення. А святіший патріярх Аттикв переконав преподобного прийняти священичий сан, і так угодник Божий Дій став ігуменом для братів, що зібралися до нього, і славним учителем для всіх, хто задля душевної користи приходив, душ і тіл лікарем прекрасним і цілому царському граду дуже корисним. А обитель його стала для тих, хто не мав де голови прихилити, пристановищем і спочинком.

Бракувало води в обителі, бо місце те було безводне, і здалеку треба було її приносити. Тому брати просили преподобного, щоб звелів викопати колодязь у монастирі не лише задля монастирських потреб, але й для тих, хто приходить. Погодився святий на їхнє прохання, і копали колодязь довгий час, і вже глибоко викопали. Але вода не підходила, бо місце те було горбисте й кам'янисте. Не знали брати, що робити, і коли робітники хотіли перестати працювати, вжебо не сподівалися, прийшов преподобний над колодязь, взяв лопату і звелів спустити себе в нього. Коли його спускали, ще не дійшовши до дна колодязя, десь посередині, звелів затримати посудину, в якій його спускали, і вдарив лопатою тричі в стіну землі, прикликаючи ім'я Пресвятої Тройці. I зразу витекло звідти щедре джерело води. I ледве встигли витягнути робітників, що на глибині колодязя були, бо вода сильно прибувала і колодязь наповнювався. I всі дивувалися чудові тому, прославляючи Бога.

Один із робітників, стоячи зверху й бачачи, що вода з боку землі витікає, одержимий невірством, тихо сказав до іншого, що якимись чарами дав старець текти воді, бо якщо на дні води не було, як може вище, зі стіни землі, раптом витекти так щедро. Коли він це казав, зразу суд Божий наздогнав його: посунувся чоловік той, упав у воду й потонув. Про те довідалася жінка його, прибігла скоро з риданням великим і почала кричати на преподобного, дорікаючи йому образливими словами: «Краще б ти не приходив сюди, волхве й чарівниче, старцючоловікогубче, стратив мого мужа, ось і я сама себе страчу, щоб на твоїй душі обох нас гріхи були!» Й інші образи говорила, крик і зойк творила. Преподобний же лагідним голосом утішав її, кажучи: «Потерпи, о жінко, з доброю надією і забереш звідси мужа свого». Жінка, ще більше розлютившись, закричала: «О облесний монаше, звідки даси мені мужа, чи, може, мертвого хочеш оживити?» I кинулася до преподобного, схопила за одяг, роздерти його на ньому хотіла. Брати ж, розсердившись, взяли її і викинули за монастирські ворота. Святий же сказав до братів: «Залиште її, не вонабо нас ображає, а біс намовляє її, який має скоро осоромитися Божою благодаттю, яка нам помагає». Те мовивши, звелів шукати у воді потонулого чоловіка, і знайшли його, і витягнули. Лежав же він мертвий. Дивний угодник Божий Дій підійшов і належну молитву до Бога сотворив, тоді взяв за руку мертвого й підняв його із землі живого. I прикликав жінку, і віддав їй чоловіка. Вжахнулася жінка, живого чоловіка бачачи, але й усіх охопив страх через те чудо. I, взявши мужа, жінка пішла з ним до дому свого. Коли ж ішли вони і ще додому не дійшли, раптом муж той новооживлений ослаб колінами, i впав ниць, i був наче мертвий. Побачивши те, жінка дуже налякалася i затремтіла, боячись, щоб i вона не була покарана гнівом Божим і, впавши, не відійшла. Повернулася до монастиря, плачучи, і ридаючи, і припадаючи до преподобного, прощення просячи. «Того, — казала, — кого твоїми молитвами, отче, воскресив Бог, мужа мого, через мої гріхи знову заморив». I був на всіх більший страх через дивні й недовідомі суди Божі. Преподобний переконав жінку, щоб далі жила в покаянні, плачучи над гріхами своїми, а братів послав, звелів мужа її з чином поховати.

Вчинив же преподобний й інших багато чуд, силою і співдією всесильного Бога (не знаємо їх, бо давно те відбувалося і багато після того було на церкву гонінь і зруйнування царюючого града, пребагато книг винищено, навіть з того, що розповідаємо про преподобного Дія, небагато залишилося). I прожив чудотворець літ багато, і в старості був, розхворівся до смерти, і прикликав братів, повчав їх. I причастився Божественних Таїнств, став наче мертвий, нерухомий і бездиханний. I всі думали, що він помер, плакали за ним, і вже до поховання його готували.

Прийшов же і святіший патріярх Константинопільський Аттик, і патріярх Антіохійський Олександр, якому трапилося тоді в граді бути, й інших багато з духовного і світського чину мужів сановитих зібралося, хотівши йому вчинити чесне поховання. Він же, наче зі сну збудившись, з ложа встав і мовив: «Дарував мені Бог ще в житті цьому жити літ п'ятнадцять». I встав здоровий, і була всім радість через його повернення від смертних воріт, всімбо був потрібний: святителям на духовну і богомудру бесіду, царям на молитовне перед Богом заступництво, тим, що шукали спасення, — на приклад добродійного життя, грішникам на переконування до покаяння, хворим на зцілення, подорожнім на заспокоєння, убогим на прогодування, і кожному на всіляку потребу: всімбо для всіх був цей преподобний, словом і ділом кожному помагаючи, і кожному був справжім отцем.
Проживши доданий Богом п'ятнадцятилітній час у звичних постницьких трудах і в принесенні користи душам багатьох, світлом для світу будучи, наблизився до конечного свого відходу із зємлі. Увійшов до церкви у святий вівтар помолитися, побачив, що явився йому якийсь пресвітлий чоловік, у священичі ризи одягнений, і сказав йому: «Закінчилися літа життя твого, і настав час переставлення твого на життя без старости. Приготував тобі звільнитися від тіла і йти до Господа». Преподобний поклонився тому явленому мужеві і вельми подякував Богові за таке сповіщення про смертну годину, скликав братів й останнє до них учительне промовив слово, і про поховання своє заповів, щоб не дали його тіла тим, що хотітимуть забрати його до града, але у своєму монастирі щоб поховали. Тоді все, що до кончини доброї християнської належало, собі влаштував, і досить за всіх і за себе помолився, і останнє цілування всім дав, і побачив ангела Божого, що став перед ним, і йому з радістю передав чесну душу свою. Так преподобний отець наш Дій до Господа переставився. Тіло ж його чесне цар і патріярх хотіли перенести до града на його захист. Але ченці про заповіт його розповіли, що ніде інде, але у монастирській гробниці тіло його має бути покладене. Не сміючи переступити заповіту старцевого, вчинили за його велінням. I поховали його чесним похованням в його обителі, славлячи дивного у святих Бога, єдиного у Тройці Отця, і Сина, і Святого Духа, Йому ж і від нас нехай буде честь і слава нині, і повсякчас, і навікивіків. Амінь.
Залиш коментар

Зайдіть на сайт

Нема фото

Категорії