Житія святих на 24 Листопада (11 листопада за ст. стилем)

Сказання Тимотея, архиєпископа Олександрійського, про чудеса святого великомученика Мини

Також цього дня відзначають: Житіє та подвиги преподобного отця нашого Теодора Студита
Також цього дня відзначають: Страждання святого великомученика Мини

• Страждання святого мученика Віктора і Стефаниди, мучениці
• Страждання святого мученика Вікентія-диякона

Після смерті нечестивих та богоненависних римських царів настав благочестивий цар Константин Великий, і віра в Господа нашого Ісуса Христа примножилася. Тоді деякі христолюбці із міста Олександрійського, пошукавши останки мощів святого славного мученика Христового Мини, збудували церкву в ім'я його.

Того часу один купець благочестивий із землі Ісаврійської увійшов до Олександрії, куплю чинячи. Почув про численні чуда та зцілення, які бувають у церкві святого Мини, і сказав подумки: "Піду ж бо і я та й поклонюся чесним мощам святого мученика і дам якийсь дар у церкву його, щоб милостивий до мене був Бог молитвами свого страждальця". І, так настановившись, пішов, узявши із собою торбинку, повну золотників. І прийшов до поморського озера, знайшов перевоза й перебрався на місце, що зветься Локсонета; там вийшов на берега й шукав, де б ніч, що надходила, перебути — був-бо тоді вечір. І знайшов одну хоромину та й сказав господареві: "Друже, учини милість, прийми мене у хоромину свою переночувати, зайшло-бо сонце і боюся сам іти в дорогу, не маю ж бо приятеля, щоб був мені співподорожанином". Хазяїн же мовить: "Увійди, брате, і ночуй, доки день засяє". Зайшов ото гість до хоромини, ліг та й заснув. Господар же, побачивши в пришельця, що несе торбинку золота, спокусився на це й бісові, що науськував його, піддався: намислив убити гостя свого, а золото собі забрати. Встав-бо опівночі, своїми руками його зачавив і на шматки посік. Поклав те у кошика і сховав у внутрішні покої. Був у напрузі довго, позираючи туди й сюди, — шукав таємного місця, де б поховати вбитого. Коли ж так він розмірковував, явився Христовий мученик Мина, їдучи на коні, ніби який воїн, од царя посланий, і зайшов ворітьми в дім убивці та й запитав про вбитого того гостя. Убивця ж відмовлявся, кажучи до святого: "Не знаю, що кажеш, господине, не було в мене нікого". Святий же, із коня зсівши, зайшов до внутрішньої хоромини і знайшов кошика, витяг його та й каже вбивці: "Що тут є?" Він же, злякавшись вельми, в ноги святого великим падінням кинув себе. Святий-бо розсічені частки склав і, помолившись, воскресив мертвого та й каже йому: "Віддай славу Богові!" — той же, ніби зі сну вставши, збагнув, що постраждав від господаря дому, прославив Бога і воїнові, що явився, дякуючи, кланявся. Святий-бо від убивці взяв золото і віддав воскреслому чоловікові, кажучи: "Іди в свою дорогу з миром". А до вбивці повернувшись, схопив його й бив достатньо, караючи, — той-бо прощення просив. Святий же дарував відпущення гріха і, помолившись щодо нього, сів на коня та й щез з очей його.

В Олександрії був один чоловік, на ймення Євтропій, той обіцяв дати до церкви святого Мини срібну таріль і, закликавши золотаря, повелів йому виготовити дві срібні тарелі: одну таріль на ім'я святого Мини, і написати на ній такі слова: "Таріль святого великомученика Мини", а на другій велів учинити ім'я своє і написати на ній: "Таріль Євтропія, громадянина Олександрійського". Золотар же, за повелінням, почав кувати, а коли обидві тарелі викував, вийшла таріль святого Мини ліпша й краща. Написав же ім'я кожного на тарелі його і віддав Євтропію. Той якось плавав по морю й обідав із обох новозроблених тарелей і побачив, що таріль, зроблена на ім'я святого Мини, краща за його таріль, уподобав її і не захотів віддавати святому, але повелів слузі поставити в ній страву, свою ж таріль намислив відіслати до церкви святого Мини. Коли ж закінчилася трапеза, взяв слуга мученикову таріль і, пішовши на край корабля, почав мити її в морі. Коли ж він мив, напав на нього жах — побачив-бо якогось чоловіка, котрий із моря виходив, відтак схопив з його рук таріль і невидимий став. Раб же нестямний затрепетав і, охоплений страхом, вверг себе услід за таріллю в море. Побачивши це, пан його злякався і сказав, плачучи: "Горе мені, окаянному, що позаздрив на таріль святого і погубив раба свого вкупі із таріллю! Але ти, Господи Боже мій, не до кінця прогнівляйся на мене і з хлопцем моїм учини милість. Це ж бо обітницю чиню, що коли тільки знайду тіло хлопця мого, то другу таку учиню таріль і подам її угодникові твоєму святому Мині або ж ціну зниклої тарелі віддам до церкви святого".

Коли пристав корабель до берега, вийшов на сушу Євтропій і, дивлячись на край моря, хотів уздріти тіло хлопця, викинене морем, щоб поховати його. А коли пильно придивився, побачив раба, котрий виходив із моря із таріллю, і, злякавшись, великим голосом сказав: "Слава Богові, о воістину великий є святий мученик Мина!" І вийшли всі із корабля й побачили раба, котрий тримав таріль, здивувалися і славили Бога. Спитали його: "Як живий залишивсь у морі і як вийшов здоровий?" Він же відказав їм, мовлячи: "Коли вкинув себе в море, муж добровидний із іншими двома зловили мене й ходили зі мною вчора й сьогодні аж дотепер". Чоловік же взяв раба й таріль і пішов до церкви святого Мини і, поклонившись, залишив обіцяну святому таріль та й відійшов, дякуючи Богові і угодника його, святого Мину, прославляючи.

Одна жінка, на ймення Софія, із країни Фекозелитської, ішла поклонитися до святого Мини. Зустрів же її, коли йшла дорогою сама, один воїн і забажав її, хотів присилувати її до поганого змішання. Вона ж міцно оборонилася від нього, закликаючи в поміч святого мученика Мину. І не зневажив нею святий, а ґвалтівника покарав і жінку неушкоджену зберіг. Той-бо воїн прив'язав коня до своєї правої ноги і хотів ґвалт отой чинити. Кінь же, роз'ятрившись на пана свого, не тільки не допустив, щоб сталося погане змішання, але й самого поволочив землею. І не зупинився, і не присмирнів, аж доки його до церкви святого Мини не дотяг, вельми часто іржучи та ярячись, і багато людей те бачило, було ж бо свято, і безліч народу до церкви зібралося. Воїн-бо той, уздрівши зібрання мужів і коня, що так само ярився, і що ніхто йому допомогти не може, злякався, щоб не постраждати ще пагубніше від коня, і без сорому викрив своє беззаконня, сповідався перед усіма, і тоді кінь перестав яритися і став покірний. Воїн же зайшов до церкви, припав до святого, молячись і прощення просячи за своє зогрішення.

Один кривий і німа жінка сиділи біля церкви святого з іншими багатьма заради зцілення. Опівночі, коли всі спали, явився святий кривому й мовить йому: "Наблизись мовчки до німої жінки і візьми її за ногу". Кривий-бо каже: "Святче Божий, чи ж бо я блудник, що таке мені велиш?". Святий-бо вдруге і втретє рече: "Коли цього не учиниш, не дістанеш цільби". Кривий же приповз за повелінням святого і взяв німу за ногу. Вона ж, пробудившись, почала кричати, сварячи кривого. Кривий-бо злякався, встав і, скочивши, побіг. Тоді обоє пізнали зцілення своє: і німа жінка заговорила, і кривий чоловік скочив, як олень. І воздали подяку Богові та святому мученикові Мині.

Один жидовин мав собі друга християнина. Виходячи-бо в далеку країну, дав йому свого ковчега із тисячею золотниць на збереження. І затримавсь у тій країні, в яку відійшов. Християнин же замислив у серці своєму не віддавати золота жидовину, коли повернеться, а собі його притаїти, що і сталося. Прийшов-бо жидовин, просить християнина, щоб віддав йому золото, яке доручив йому на збереження. Християнин же відрікся, кажучи: "Не знаю, про що мовиш, не давав ти мені нічого, і я нічого не брав од тебе". Почув це жидовин, образився і, втративши надію на своє золото, рече до християнина: "Брате, ніхто про те не відає, тільки єдиний Бог, і коли заперечуєш, що дав тобі на збереження золото, кажучи, що не брав його ти, то відречись клятвою. Ходімо ж бо до церкви святого Мини і там поклянися мені, що не брав ти у мене ковчега із тисячею золотниць". І пішли купно обидва, і поклявся перед Богом християнин жидовину, що не брав у нього золота на збереження. Коли ж учинили клятву, вийшли разом із церкви, і, коли на своїх коней сіли, почав кінь християниновий яритися, що годі було утримати його, і вузду порвав, бігаючи, і на землю скинув пана свого. Упав християнин із коня і звалився з руки його перстень та й ключ згубився із кишені його. Відтак встав, схопив коня, присмирив, сів на нього та й поїхав із жидовином. Прийшли-бо на якесь місце, і рече християнин жидовину: "Друже, це місце є догідне, зійдемо з коней та й поїмо хліба". Зсіли та й пустили коней, щоб паслися, а самі почали їсти. І невдовзі глянув християнин і побачив свого раба, який прийшов і стояв, тримаючи в одній руці жидовинового ковчега, а в другій упалого персня із ключем, і, уздрівши це, жахнувся. І мовив до раба: "Що воно таке?" Раб же відповідає: "Один воїн страшний на коні приїхав до пані моєї, віддав їй ключа із перснем і мовив до неї: "Пошли з ретельним дбанням жидовинового ковчега, щоб не впав у біду чоловік твій". І дано було мені це принести тобі, як повелів він". Жидовин же, побачивши те, здивувався на чудо й порадів. Повернувся із християнином до святого Мини й поклонився до землі та й попросив хрещення із вірою заради такого чуда, якого самовидцем був. Християнин же молив святого подати йому прощення, оскільки Божого закона переступив. І обидва прийняли, як просили: той святе хрещення, а цей прощення, і пішли кожен у домівки свої, радіючи і славлячи Бога та угодника його святого Мину величаючи.

Страждання святого мученика Віктора і Стефаниди, мучениці

У царство Антонія, царя римського, був один воїн з Італії родом, — воював же під владою воєводи Севастіяна, — на ймення Віктор, котрий вірував у Господа нашого Ісуса Христа і явно ісповідував перед усіма всесвяте Його наймення. Коли ж почалося гоніння на християн, закликав воєвода блаженного Віктора і мовить йому: "Надійшло нам писання від царя, що повеліває вас, християн, приводити до богів наших, щоб ви приносили їм жертви, а хто не коритиметься, тяжкими карати муками. Ти ж бо, Вікторе, принеси богам жертву, щоб не підпав під муки і не погубив своєї душі". Святий-бо Віктор відповів: "Я тому безбожному повелінню смертного царя не повинуюся і не учиню волі його, маю ж бо безсмертного Царя, Бога і Спаса мого Ісуса Христа, Його ж Царство безконечне, і ті, що чинять волю Його, матимуть вічне життя, а смертного вашого царя царство є дочасне, і ті, що чинять ту нечестиву волю його, загинуть навіки". Воєвода ж рече йому: "Ти нашого царя воїном є, повинуйся-бо велінню його і принеси жертви". Відповів Віктор: "Не вашого вже земного царя воїн я є, а Небесного. Хоч і воював певний час під владою царя вашого, одначе не переставав служити Царю моєму і тепер не залишу Його, а ідолам вашим жертв не подам. Твори ж бо, що хочеш, ось тіло моє в руках твоїх, владу над ним маєш, над душею ж має владу Бог мій". Воєвода ж рече: "Сам себе в біди віддаєш, чоловіче, не корячись повелінню, але раджу тобі: принеси жертви богам, щоб збавився від мук, які на тебе відтак упадуть". Відповідає святий: "Я цього й хочу, нехай потерплю муки за Господа свого і вельми радію, сподобляючись страждати за ім'я Його". Воєвода ж тоді повелів побити пальці його і від суглобів відтяти. Тоді розпалив вельми піч і вкинув до неї святого Віктора, і пробув у ній мученик аж до трьох днів живий і неушкоджений, як три юнаки в печі вавилонській. Мучитель же не сподівався, щоб живий був Віктор, повелів третього дня відчинити піч і, забравши попіл мучениковий, у ріку всипати. Але коли відчинили піч, вийшов святий здоровий, хвалячи Бога, що не доторкнувся його вогонь і не пошкодив. По тому воєвода закликав одного чародія і повелів йому заморити святого Віктора отрутою. Чародій же зварив м'ясо зі смертоносною трутою і дав святому поїсти. Той-бо мовив: "Хоч і не належить мені поганих м'ясив приймати від вас та їсти, одначе з'їм, щоб пізнали: нічого не вчинить трута супроти сили Живодавця Господа мого". Помолився та й з'їв отруєне м'ясо — і не постраждав анітрохи. Побачив чародій, що неушкоджений залишився святий, з'ївши отруту, приготував інше м'ясо із лютішою трутою та й рече до святого: "Коли це з'їси і живий будеш, то покину тоді всю вправність чарівницьку та чародійську і повірю у Бога твого". Святий-бо Віктор і це м'ясо, змішане з лютішою трутою, з'їв і пробув неушкоджений. Тоді чародій велеголосно рече: "Це переміг ти силу чародійство мого, Вікторе, і душу мою, що давно вже загинула, із пекла вивів ти, вірую-бо у проповідуваного тобою Господа Ісуса Христа". Пішов у дім свій, зібрав усі свої чарівницькі книги та всі чарування і спалив їх. І став християнином досконалим.

Воєвода ж, бачачи, що нічого не шкодить святому, розгнівався вельми і повелів з усього тіла мученикового жили виривати, потому в олію, що вельми кипіла, вкинути його. Святий-бо сказав: "Така мені приємна кипляча олія, як спраглому вода студена". Мучитель же більшої наповнився ярості, повелів святого на дереві підвісити і свічками тіло його опаляти. Тоді якийсь порох смертний, розчинивши оцтом, улив у вуста його. Святий же сказав: "Оцет і смертна ця трута є мені як мед і щільник медв'яний". Великого гніву наповнився мучитель і наказав виколоти очі Христовому мученикові. Потім повісили його головою вниз і, відійшовши, залишили його отак висіти проздовж трьох днів. На четвертий день воїни гадали, що помер мученик, прийшли подивитися на нього і знайшли живого та й почудувалися. Напав на них жах, і осліпли всі прийшлі, і шукали кожен із них провідника. Святий-бо помилосердствував щодо них, помолився до Господа старанно і сказав їм: "Во ім'я Господа мого Ісуса Христа прозріте!" І тоді прозріли й пішли звістити воєводі усе, що сталося. Воєвода більше розгнівався, повелів воїнам зі святого Віктора шкіру здирати. Коли це сталося, одна жінка із народу, що на глядалище те прийшла, іменем Стефанида, християнка вірою, дружина одного із воїнів, побачила два пречудові вінці, які сходили з неба: один на голову святого мученика Віктора, другий на голову свою — і почала велеголосно славити святого, мовлячи:

Блаженний ти, Вікторе,
і блаженні є твої за Христа страждання,
Доброприємна є твоя Богові жертва, як Авелева.
Правдивим-бо серцем себе самого ти Йому приніс.
Так тебе прийняв Бог, як Єноха того, мужа праведного,
Иого-бо переніс у рай,
щоб не пізнав дочасно смерті.
Праведний ти є, як Ной,
добрих діл сповнений і досконалий у роді своєму.
Вірував ти, як Авраам,
приніс ти себе Богові, як Ісаак,
Труди підняв ти, неначе Яків,
Премудрий ти учинився, неначе Йосип,
якому дано було провіщати майбутнє.
Спокуси перетерпів ти, неначе Йов,
що по багатьох стражданнях переміг диявола.
Ісаю наслідував ти,
котрий від Манасії пилкою перетятий був.
До тебе вогонь не торкнувся,
як у Навуходоносоровій печі юнаків.
Уповання на Бога возложив ти,
як Давид, син Єсеїв.
Ось бачу два вінці, із небес послані:
Один більший і красніший, другий-бо менший.
Більший — це тобі від дванадцяти ангелів
приноситься, Менший-бо мені,
бо і я, хоч і неміцна посудина є,
однак готова увійти у подвига,
Стати ж мужньо за Господа нашого
І душу свою за нього покласти тут.

Коли це промовляла, почув воєвода і повелів наближеним схопити її і привести перед себе. Зирнув на неї гордим оком і запитав, кажучи: "Хто ти є!" Відповіла свята: "Християнка я є!" Тоді запитав її воєвода про ім'я та про літа й довідався, що називається Стефанидою, має ж від народження свого п'ятнадцять років та вісім місяців, а з чоловіком прожила одне літо і чотири місяці. Почав лагідніше промовляти до неї, кажучи: "Пощо так швидко красний світ і солодке життя і добре з чоловіком пробуття залишаєш і хочеш погубити красу молодості своєї, самовільно віддаючи себе на смерть за Розіп'ятого?" Відказала свята: "Залишаю дочасний та марнотний світ і всі на землі сущі плотські насолоди і тлінного чоловіка мого, щоб могти з мудрими дівами вийти назустріч нетлінному й безсмертному Женихові Христу, Спасу мойому". Воєвода рече до неї: "Покинь ці брехливі й безкорисні щодо Бого твого слова і приступи до богів наших, і принеси жертви їм". Відповідала свята Стефанида: "Ти і боги твої сповнені є брехні, я ж істину кажу, що Господь мій істинний є, і немає в Нім неправди. Не принесу жертов фальшивим богам, але істинному, Який на небесах живе, Богові хочу бути жертвою приємною, щоб не позбутися уготованого мені вінця у Царстві Його . Мучитель тоді повелів верхівки двох фінікових дерев, що там стояли, прихилити до землі і прив'язати до них святу Стефаниду, щоб розірвана була: одну-бо ногу до верхівки першого прихиленого фініка, а другу — до другого прив'язали та й пустили. Фініки ж у висоту свою піднялися і розірвали її надвоє, а свята душа її, як птиця із розірваної сітки вилетівши, на небесах у приготовленому їй вінці знайшла гніздо своє.

Святого ж Віктора повелів воєвода сокирою посікти. Почув святий смертного на себе вирока, подякував Богові. І коли хотіли відсікти йому голову, пророчення дав на смерть своїх мучителів, сказавши: "По дванадцяти днях помрете ви, а воєвода ваш по двадцяти і чотирьох днях від супротивних схоплений буде". Це прорік, помолився та й прихилив голову свою на усічення, і відсічена була сокирою чесна голова його. Після усічення витекло молоко із кров'ю з рани, і багато невірних, таке чудо бачачи, повірили у Христа. А найбільше, коли уздріли збуття проречення його, бо, як прорік, так і сталося: раптовою смертю померли ті, що мучили його, а воєвода потрапив до рук ворогів своїх.
Постраждав святий Віктор зі святою Стефанидою у місті Дамаску, листопада в одинадцятий день. Тепер же з нею поселений у тому місті, де нема потреби в сонці та місяці, що світять у ньому; слава Божа просвітить його, а світильником йому — Агнець!

Страждання святого мученика Вікентія-диякона

Іспанія — батьківщина була святого Вікентія, котрий із юності своєї віддав себе на службу Богові, мав нахил до божественних книг, навчаючись у Господньому законі день і ніч. Учителем мав собі премудрого і добрих діл наповненого блаженного Валерія, єпископа в Августополі. Той, бачачи учня свого Вікентія добророзумним і доброноровним, поставив його дияконом та проповідником слова Божого його учинив, сам-бо, хоч і вельми вправний був у божественних писаннях, одначе через якусь язика ваду, не був добромовний, через це доручив дияконові своєму, блаженному Вікентію, як достойному, і премудрому, і солодкомовному, навчати людей у церкві, проповідуючи слово Боже. Диякон же Вікентій прийняв од свого єпископа повеління та благословення і не тільки в церкві, але й на всякому місці, де траплялося, старатливо навчав і на шлях спасіння наставляв людські душі.

У той час від нечестивого царя Диоклитіяна посланий був в Іспанію один суддя на ймення Датіян, грек родом, лихий норовом і лютий на християн гонитель та мучитель. Посланий же був для того, щоб усіх, хто називає ім'я Христове, немилосердно вбивати. Той-бо прийшов у місто одне тієї країни, що звалося Валентія, багато пролив християнської крові, хапаючи, як вовк, Христові вівці. Почув, отож, про єпископа Валерія і про його диякона Вікентія, що були в Августополі, послав до них воїв своїх, повеліваючи, щоб, окувавши їх, привели до нього на суд. Схоплені були обидва й ведені, обкладені тяжкими залізами, і велику скорботу дорогою діставали: голодом та спрагою морені і швидкою ходою утруднені — довго при конях спішно бігли, а не можучи хутко бігти, падали, і волочили їх довгою дорогою, як колоди, до коней прив'язані. Коли ж привели їх до міста Валентії, повелів тоді мучитель кинути їх у темницю похмуру й сморідну і в ній проздовж багатьох днів без їжі та без питва тримати. Але Бог своєю благодаттю укріплював їх, щоб не знемогли, і подав силу їм для подвига. Тоді мучитель побоявся, щоб не померли в'язні, — бо не буде на кому з'являти свою мучительну лютість, — вивів їх перед себе і, побачивши їх, знеможених од голоду та спраги і від тяжких вуз, однак більше тілом міцних та лицем світлих, сказав до темничого сторожа: "Пощо їжу та пиття подавав ти їм? Це ж бо роздобріли вельми!" Сторож-бо із клятвою відмовляв, що не подавав їм нічого. Мучитель почав до єпископа жорстоко промовляти, гадаючи, що коли єпископа ярістю своєю застрашить, то диякон покірливіший та боязливіший буде. Одначе не так сталося: Господь-бо, що скидає сильних із престолу і виносить смиренних, доброзволив, щоб гордість надутого того мучителя від молодшого й саном меншого посоромилася. Були слова Датіянові до єпископа такі: "Пощо противишся повелінню царському і не поклоняєшся богам нашим, Христа ж якогось славиш?" Єпископ на слова його тихо й покірливо відповів, ніби якусь від себе боязнь показуючи. Тоді святий Вікентій, наповнившись Духа Святого, розпалився ревністю до Бога й рече до єпископа свого: "Пощо, отче, так тихо говориш, ніби боїшся? І супроти пса того гавкання пощо не відповідаєш дерзновенно? Голосом великим ісповідай силу Христову і вільною мовою викривай і перемагай безум'я цієї лукавої людини, котра з Богом, Творцем своїм, що вивів його на достойність, хоче бран чинити, а належну Богові честь поспішає віддавати бісам? Тут-бо того диявола, якого не раз від людей, як неміцного й боязкого, іменем Христовим відганяв, належить до кінця перемогти і голову змія того зітерти". Почув це Датіян і, побачивши, що святий диякон Вікентій усю його силу, і владу, і грізне застереження має в ніщо, рече до наближених: "Відведіть звідси єпископа, я ж із цим юним дияконом побесідую". До катів же каже: "Приготуйте все знаряддя до мучення, щоб відповідали самим ділом тому, котрий словами своїми принижує нас".

Спершу-бо повелів святого до дерева прив'язати і тіло його все кігтями залізними шарпати й терзати. Коли ж це вчинили, омочилася земля кров'ю, яка потоком текла од терзаної плоті, аж кістки через глибокі рани проглядали. Мучитель же наругу йому чинив, мовлячи: "Що тепер скажеш, Вікентію? Чи ж не бачиш, якими ранами поранено і розтерзано є твоє тіло?" Відповів святий: "Чого хотів, те дістав, тобто саме цього вседушно бажав. Віру йми мені, о судде, що ніщо не є мені бажаніше, як страждати за Господа мого, і ніхто мені такого добродіяння не учинить, як ти. Хоча від злоби це чиниш, одначе добродієш мені, мучачи мене. І скільки примножуєш мені мук, стільки мені Господь мій готує воздаяння на небесах. Це ж бо лютими тими ранами виходжу, як сходинками, до Бога мого, Котрий живе на висотах. Це упованням на Нього небес торкаюся. Це ж бо царське повеління принижую, а з твого безум'я сміюся. Ти ж так мене мучити не переставай, але більше мучити мене намагайся. Молю, будь щодо мене більше й більше лютіший і повели слугам своїм, не перестаючи, терзати мене, доки стане плоті моєї. Я ж, раб Христа, Господа мого, все за ім'я Його терпіти готовий". Почув це мучитель, посоромленим відчувся і загорлав на слуг, щоб ліпше прикладали рук до мучення і хай жорстокіше мучать Христового страждальця. Коли ж побачив, що знемагають слуги, сам встав і бити їх почав. Святий же посміявся з його гніву і сказав: "Що твориш, о судде, за що б'єш своїх слуг? Вони мене мучать, ти ж мстишся їм за мене". Тими мучениковими словами і непереможним його терпінням Датіян, неначе стрілами, був поранений, і кипів гнівом і скреготав зубами і ледве живий став, блідий лицем, ще й трусився від ярості. Відтак почав лагідно до слуг говорити: "Що воно таке, вірні мої слуги, адже лиходій той не відчуває рук ваших і неважить муки, а ще й посміється з вас, з которих ніхто ніколи не насміхався. Чи ж мало було розбійників та злодіїв, батьковбивців та чародіїв, їх-бо ви міцними своїми руками умучили, і жодного не було такого, яким є оцей, котрий у руках ваших і мене, і вас ганить безсоромно. Не побажайте такого терпіти сорому, але всю свою силу покладіть і міцно його уранюйте!" А святий Вікентій більше ганив немочі їхні і сказав: "Не прошу тебе, мучителю, щоб перестав мене мучити, але щоб більші винайшов муки, більша тоді буде сила Христова у поміч мені, аніж сила, що мучить мене. І не знеможу, сповідуючи й прославляючи Ісуса Христа, єдиного істинного Бога. О, коли б і ти пізнав такого Бога, бачачи Його велику в мені, немічному, здійснену силу, яку ти зі всіма слугами своїми здолати не можеш, але, бачачи, не бачиш і, чуючи, не розумієш і не перестаєш творити волю бісівську на пагубу душі своєї". Суддя ж не міг нічого досягти, бо хоча крізь суглоби та кістки мученикові проходило гостре залізо і до нутрощів сягало, він залишався непереможний. Намислив отож звабою вловити його до свого злочестя і почав говорити до нього таке: "Пожалій юність свою, Вікентію, і не бажай, щоб цвіт життя твого передчасно осипався, не пересікай літ життя свого, себе самого помилуй і повинися нам, щоб до кінця не загинув; жаль мені тебе і бажав би тебе не в безчесті та муках бачити, як є, але в честі та славі, бо велику тобі виклопотав би достойність, коли б послухав мене". Відповів святий Вікентій: "Гірше мені є твоє лукаве милосердя, аніж твоя звірина лють, не боюся мук, але звабних твоїх слів лякаюся. Припини-бо душешкідливе лукавство, але всі, що маєш, муки поверни на мене і без милосердя муч мене, і пізнай силу Христову, яка вселяється в тих, котрі люблять Його . Такими мучениковими словами ще більше уразився мучитель, повелів його на хресті прибити і всі вуди й суглоби тіла його по-різному мучити. Коли ж ті слуги повеління мучителеве виконували, розпинаючи, б'ючи і розпалене залізо до ран прикладаючи, якось упав Вікентій із хреста на землю. Слуги ж думали, що вже вмер святий, і, взявши його, хотіли винести. Христовий мученик, благістю ж Христовою укріплений, вирвався із рук їхніх і знову подався на хреста, докоряючи слугам як несправним, котрі недбайливо виконують повеління пана свого. Вони ж ще більше ярості наповнилися, усяко мучили його, скільки мали сили, доки самі не знемоглися до решти. Після того, за повелінням мучителевим, укинули його в темницю і там тіло його, все поранене (всі вуди розбиті і жили розтерзані воно мало), поклали на гостре череп'я.

Минала ніч, і, коли сторожа міцно заснула, засяяло світло в темниці, і лик ангелів прийшов до святого, відвідучи його та втішаючи. Святий же мученик Вікентій від того ангельського пришестя прийняв болістям своїм відраду й невимовної радості наповнився, славлячи Бога. Збудилася сторожа і почула, що святий весело співає, а побачивши в темниці невимовне світло, забоялася вельми і побігла звістити Датіянові. Він-бо в недомислі був, усю ніч гадав, що б іще вчинити з непереможним мучеником, і намислив ще одну звабу: повелів приготувати ложе прегарне та м'яку послати постіль і покласти на ній святого. Приставили до нього улесників, навчивши їх, щоб обтирали кров святого й обв'язували рани його і всілякі чинили послуги із лестощами, ніби жаліючи його і плачучи над ним, і щоб, цілуючи йому ноги, молили помилувати йому себе самого і, не віддаючись на більші муки, учинити за повелінням царевим. Коли йому так чинили, мовив святий: "Ліпше мені було ложе на мученні з череп'ям, аніж це — не звабите мене, лукавії звабники!" Побачив мучитель, що нічого не досягне лукавством, повернувся знову до мучительства: повелів дошки залізні розпекти і прикласти їх до боків його, тоді на залізних ґратках розпечених поклали святого, і вогонь великий підкладали, печучи мученика, як м'ясо для їжі. Він же у всіх тих муках непереможений був, ісповідав ім'я Ісуса Христа і закінчив подвига страждання, віддавши духа свого в руки Господа свого. Мучитель же, побачивши, що помер святий, повелів тіло його витягти на поле й непоховане залишити на з'їжу птахам та звірам, і сторожу звіддалік поставив, щоб не викрали його християни. Бог же, хоронячи всі кістки своїх святих, приставив незвичну сторожу до мученичого тіла: повелів-бо воронові берегти його. І бачила віддаля приставлена сторожа, що коли безліч плотоядних птахів нападало на тіло святого, той ворон усіх відганяв і не давав сісти на мученикове тіло жодній птиці. Хоча й сам ворон, за єством своїм, любить пожирати тіла мертвих, одначе силою Божою було те йому заборонено, і не торкнувся й трохи й іншим торкнутися не дав. А ще чудовніше: вовка, який прибіг і хотів потягти тіло, відігнав, сильно нападаючи на нього і б'ючи його. Звістила сторожа те Датіянові, і дивувався вельми нечестивий, однак не бажав пізнати Божої сили — повелів відтак укинути в море те святе тіло. Взяли його воїни, занесли на корабля і, далеко в море завізши, у глибину вкинули, самі ж повернулися до берега. І коли поблизу берега були, знову побачили тіло мученикове, яке лежало при березі, і, злякавшись, утекли. Християни ж, узявши, поховали його чесно, славлячи Отця, і Сина, і Святого Духа.