Житія святих на 24 Листопада (11 листопада за ст. стилем)

Страждання святого великомученика Мини

Також цього дня відзначають: Сказання Тимотея, архиєпископа Олександрійського, про чудеса святого великомученика Мини
Також цього дня відзначають: Житіє та подвиги преподобного отця нашого Теодора Студита

• Страждання святого мученика Віктора і Стефаниди, мучениці
• Страждання святого мученика Вікентія-диякона

Святий мученик Мина єгиптянин був родом, вірою ж християнин і саном воїн під владою трибуна Фирмиліяна пробув у Котуанській митрополії. Царювали тоді Диоклитіян та Максиміян, нечестиві царі. Коли ж од них вийшло повеління в усі країни, щоб були мучені та вбивані всі християни, які не поклоняються ідолам, і коли були вірні всюди принуджувані до ідольських жертов, тоді блаженний Мина, не терплячи бачити такої біди й не бажаючи зріти пошанованих бездушних ідолів, покинув воїнство своє й рушив у гори в пустелю, ліпше зволяючи жити зі звірами, аніж із людьми, що не відають Бога. І пробував, блукаючи по горах та пустелях, повчаючись у законі Господньому, постом та молитвами очищаючи свою душу і день та ніч служачи єдиному істинному Богові.

Минуло багато часу, відправлявся якийсь празник великий бісівський у місті Котуанському, на який багато язичницького люду зібралося. Чинили всілякі ігри, видовиська, кінські перегони та боріння свої на честь нечестивих богів — на ці видовища все місто з високих місць захоплене дивилося. Того празника духом провидів святий Мина, розпалився ревністю по Бозі і, покинувши гори й пустелі, прийшов до міста і зайшов у середину арени. Став на високу місці, на якому його всі могли б побачити, і велеголосно закричав: "Знайшли мене ті, що мене не шукали, явився я тим, що мене не питали!" Коли це святий зголосив, усі на арені повернули очі свої на нього і, замовкши, подивувалися дерзновенню його. Був там і князь міста того, на ймення Пиррос, той відтак повелів схопити святого і запитав його: "Хто ти є?" Святий Мина на прослух усьому народові загорлав, кажучи: "Я є раб Ісуса Христа, Котрий царює на небі та землі". Знову запитав князь святого: "Чи мандрівний ти, чи тутешній мешканець, і звідкіля в тебе таке дерзновення, що осмілився так посеред арени горлати?" Коли це сказав князь, а святий на слова його ще не відповів, один із наближених воїнів пізнав його і вигукнув: "Це воістину є Мина-воїн, котрий був під владою трибуна Фирмиліяна". Князь же рече: "Чи ж був ти воїном, як ці про тебе говорять?" Відказав святий: "Так є, був воїном і в цьому місті пробував, але, бачачи беззаконне людей зваблення від бісів, які поклоняються ідолам, а не Богові, то й скинув сан воїнський та й вийшов із міста, щоб не бути причасником беззаконня та їхньої пагуби, і блукав досі в порожніх місцях, втікаючи від співперебування нечистих людей — ворогів Бога мого. Тепер же, почувши про ваш богомерзький празник, возревнував по Бозі моєму і прийшов викрити сліпоту вашу, а проповідати єдиного істинного Бога, який створив небо й землю словом і який утримує весь усесвіт" . Почувши те, князь повелів повести святого у темницю і стерегти його до завтра, а сам увесь той день вправлявся у празникуванні та глядалищах.

На завтрішній день сів князь на суді й вивів із темниці святого Мину, у різні способи схиляючи його до ідолопоклонства: і дари обіцяючи, і муками загрожуючи. Коли ж не схилив його до злочестя своїми словами, почав принуджувати ділом, бо оголеного і чотирма воїнами розтягненого повелів худоб'ячим жиллям нещадно бити, і текла ріка крові від ран його. Один із наближених тамтешніх, на ім'я Пигасій, сказав до святого: "Помилуй себе, о чоловіче, і повинися повелінню князевому, перш як буде до кінця плоть твоя ранами вбита. Я тобі раджу: приступи тільки тимчасово до богів, щоб збавитися від цієї муки, по тому знову служитимеш своєму Богові, і не буде за це гніватися на тебе Бог твій, бо тільки раз принесеш жертву ідолам і на малий час до них приступишся через принуку таку, щоб збутися лютих мук". Святий же на це із праведним гнівом відповів: "Відійди від мене, ділателю беззаконня, бо принесу і ще раз принесу жертву хвали Богові моєму, Котрий дає мені поміч Свою і так мене в терпінні укріплює, що та мука більше чується мені солодкою відрадою, аніж гіркою мукою". Здивувався мучитель такому терпінню, повелів більші на нього накласти муки. Підвішений був святий на дереві і кігтями залізними шарпаний, а мучитель ще й знущався зі святого, кажучи: "Чи ж бо відчуваєш якийсь біль, о Мино? Чи ж солодкі тобі є муки? Чи ж не хочеш примножити собі тієї солодкості?" Мученик же, хоча й вельми страждав, одначе відповів князю: "Не здолаєш мене, мучителю, дочасними муками, стоять біля мене помічники, яких ти не бачиш, воїни Царя Небесного". Князь же повелів воїнам жорстокіше мучити святого й казати: "Не сповідуй тут іншого царя, окрім царів римських!" Мученик же відповів: "Коли б відали ви істинного Царя, то не огуджували б Того, Котрого я проповідую, той-бо є істинний неба і землі Цар, і немає іншого, окрім Нього. Ви ж, не знаючи, Його гудите і прирівнюєте до Нього своїх царів тлінних, від тліну створених та короткочасних, їм-бо Той дав царську честь і владу, котрий Сам є Господь усього живого". Рече ж йому князь: "Хто ж є Той, Котрий дає владу царям і володіє всіма?" Відповів мученик: "Ісус Христос, Син Божий, завше живий, Йому ж бо все, що на небесах і що на землі, підлягає, Той-бо садить на престоли царів і царює, даючи владу й володарям". Мучитель же мовить: "Чи ж не знаєш, що римські царі гніваються на всіх, котрі ісповідують ім'я Христове, і велять убивати їх?" Відповідає мученик: "Господь мій воцариться, нехай гніваються люди". Коли царі ваші гніваються на Христа і на християн, котрі сповідують ім'я Христове, як і я, я ж про той гнів не дбаю, бувши рабом Христа мого. Про те є мені лишень єдина турбота: щоб пробути у сповіданні всесвятого імені Його до смерті і щоб насолодився всесолодкою любов'ю Його, від якої хто мене розлучить?

Ніщо мене не розлучить від любові Христової!" По цьому повелів мучитель волосяними шматками рани його вельми терти, і, коли це сталося, сказав мученик: "Тепер стягую шкіряні одежі й одягаюсь у ризу спасіння". Тоді свічками запаленими повелів мучитель палити святого, і палили вельми тіло його, він-бо мовчав. Спитав його князь: "Чи ж не відчуваєш вогню, Мино?" Відповів Мина: "Бо наш Бог — як вогонь, що пожирає!", за Нього страждаю, допомагає мені, і через те не дбаю про той вогонь, яким мене обпаляєте, і не боюся різноманітних ваших мучень, згадую-бо євангельські Господа мого слова: "І не лякайся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може". Каже йому князь: "Звідкіля в тебе велемовство це? Всі-бо літа ти у воїнстві прожив і як навчився книг?" Відповідає йому мученик: "Господь наш, Ісус Христос, рече нам: "І до правителів та до царів поведуть вас за мене ... не журіться, як або що говорити; тієї години буде вам дане, що маєте ви говорити". Запитав князь: "Чи відав ваш Христос, що так за Нього маєте страждати?" Відповів мученик: "Оскільки є істинний, то й Провидець майбутнього: відав і знає все, що має бути, також і те навіть, що не створено буде, — все явлено Йому є, і помисли наші розуміє здаля". Князь же, не знаючи, що казати супроти цього, мовив до святого: "Покинь, Мино, численне своє марнословство і з двох вибери собі одне: чи нашим будь, щоб тебе більше не мучили, чи Христовий будь, нехай тебе до кінця погубимо". Відповів святий велеголосно: "Христовий був, є, і буду!" Князь же рече: "Коли хочеш, відпущу тебе на два чи три дні, щоб розмислив добре і крайнє нам вирік про себе слово". Відповів святий: "Не два ані три дні, а численні літа минули, відколи я християнином є, і завжди гадав ніколи не відкидатися Бога мого; не подобає мені більше розмірковувати, і не сподівайся, княже, інше щось від мене почути, тільки це крайнє слово: "Бога мого не відкинуся і бісам вашим жертов не принесу, не схилю коліна мого бездушним ідолам". Тоді князь більше розгнівався, повелів постелити на землі гаки, та тризубці, та всілякі цвяхи залізні і по них волочити зв'язаного святого Мину. Він-бо, ніби по м'яких квітах волочений, дерзновенно викривав язичеське багатобожжя і лаяв безумство людей, зваблених од бісів. Князь же повелів волоченого святого пруттям олив'яним бити, і мучений був так довго. Один же із воїнів, котрі там були, на ймення Іліодор, сказав до мучителя: "Пане князю, не сховане є світлості твоїй, що християнський рід незмисленний є, не дбає про муки, як камінь бездушний, а чи дерево, а смерть бере за солодке пиття. Не труди-бо себе більше, але повели швидко докінчати цього запеклого християнина". І тоді князь дав вирока на святого, який такий у собі присуд мав: "Мину, злого воїна, що впав у християнське безчестя, не захотів повеління царського послухати і богам принести жертви, повеліваємо мечем забити, і тіло його вогнем хай буде спалене перед усіма".

Взяли-бо воїни святого мученика Мину, повели за місто й відсікли йому голову і, розпаливши великий вогонь, укинули в нього святе мучениче тіло. Коли ж загас вогонь, деякі із вірних, прийшовши на попелище, зібрали деякі частини мощей святого, які залишились од вогню, і, в чисту плащаницю вклавши, ароматами змастили. По малому часі принесли їх у батьківщину його і на чесному місці поклали, на ньому ж згодом і церква була, збудована в ім'я його, і численні в ній діялися чудеса молитвами святого.

Страждання святого мученика Віктора і Стефаниди, мучениці

У царство Антонія, царя римського, був один воїн з Італії родом, — воював же під владою воєводи Севастіяна, — на ймення Віктор, котрий вірував у Господа нашого Ісуса Христа і явно ісповідував перед усіма всесвяте Його наймення. Коли ж почалося гоніння на християн, закликав воєвода блаженного Віктора і мовить йому: "Надійшло нам писання від царя, що повеліває вас, християн, приводити до богів наших, щоб ви приносили їм жертви, а хто не коритиметься, тяжкими карати муками. Ти ж бо, Вікторе, принеси богам жертву, щоб не підпав під муки і не погубив своєї душі". Святий-бо Віктор відповів: "Я тому безбожному повелінню смертного царя не повинуюся і не учиню волі його, маю ж бо безсмертного Царя, Бога і Спаса мого Ісуса Христа, Його ж Царство безконечне, і ті, що чинять волю Його, матимуть вічне життя, а смертного вашого царя царство є дочасне, і ті, що чинять ту нечестиву волю його, загинуть навіки". Воєвода ж рече йому: "Ти нашого царя воїном є, повинуйся-бо велінню його і принеси жертви". Відповів Віктор: "Не вашого вже земного царя воїн я є, а Небесного. Хоч і воював певний час під владою царя вашого, одначе не переставав служити Царю моєму і тепер не залишу Його, а ідолам вашим жертв не подам. Твори ж бо, що хочеш, ось тіло моє в руках твоїх, владу над ним маєш, над душею ж має владу Бог мій". Воєвода ж рече: "Сам себе в біди віддаєш, чоловіче, не корячись повелінню, але раджу тобі: принеси жертви богам, щоб збавився від мук, які на тебе відтак упадуть". Відповідає святий: "Я цього й хочу, нехай потерплю муки за Господа свого і вельми радію, сподобляючись страждати за ім'я Його". Воєвода ж тоді повелів побити пальці його і від суглобів відтяти. Тоді розпалив вельми піч і вкинув до неї святого Віктора, і пробув у ній мученик аж до трьох днів живий і неушкоджений, як три юнаки в печі вавилонській. Мучитель же не сподівався, щоб живий був Віктор, повелів третього дня відчинити піч і, забравши попіл мучениковий, у ріку всипати. Але коли відчинили піч, вийшов святий здоровий, хвалячи Бога, що не доторкнувся його вогонь і не пошкодив. По тому воєвода закликав одного чародія і повелів йому заморити святого Віктора отрутою. Чародій же зварив м'ясо зі смертоносною трутою і дав святому поїсти. Той-бо мовив: "Хоч і не належить мені поганих м'ясив приймати від вас та їсти, одначе з'їм, щоб пізнали: нічого не вчинить трута супроти сили Живодавця Господа мого". Помолився та й з'їв отруєне м'ясо — і не постраждав анітрохи. Побачив чародій, що неушкоджений залишився святий, з'ївши отруту, приготував інше м'ясо із лютішою трутою та й рече до святого: "Коли це з'їси і живий будеш, то покину тоді всю вправність чарівницьку та чародійську і повірю у Бога твого". Святий-бо Віктор і це м'ясо, змішане з лютішою трутою, з'їв і пробув неушкоджений. Тоді чародій велеголосно рече: "Це переміг ти силу чародійство мого, Вікторе, і душу мою, що давно вже загинула, із пекла вивів ти, вірую-бо у проповідуваного тобою Господа Ісуса Христа". Пішов у дім свій, зібрав усі свої чарівницькі книги та всі чарування і спалив їх. І став християнином досконалим.

Воєвода ж, бачачи, що нічого не шкодить святому, розгнівався вельми і повелів з усього тіла мученикового жили виривати, потому в олію, що вельми кипіла, вкинути його. Святий-бо сказав: "Така мені приємна кипляча олія, як спраглому вода студена". Мучитель же більшої наповнився ярості, повелів святого на дереві підвісити і свічками тіло його опаляти. Тоді якийсь порох смертний, розчинивши оцтом, улив у вуста його. Святий же сказав: "Оцет і смертна ця трута є мені як мед і щільник медв'яний". Великого гніву наповнився мучитель і наказав виколоти очі Христовому мученикові. Потім повісили його головою вниз і, відійшовши, залишили його отак висіти проздовж трьох днів. На четвертий день воїни гадали, що помер мученик, прийшли подивитися на нього і знайшли живого та й почудувалися. Напав на них жах, і осліпли всі прийшлі, і шукали кожен із них провідника. Святий-бо помилосердствував щодо них, помолився до Господа старанно і сказав їм: "Во ім'я Господа мого Ісуса Христа прозріте!" І тоді прозріли й пішли звістити воєводі усе, що сталося. Воєвода більше розгнівався, повелів воїнам зі святого Віктора шкіру здирати. Коли це сталося, одна жінка із народу, що на глядалище те прийшла, іменем Стефанида, християнка вірою, дружина одного із воїнів, побачила два пречудові вінці, які сходили з неба: один на голову святого мученика Віктора, другий на голову свою — і почала велеголосно славити святого, мовлячи:

Блаженний ти, Вікторе,
і блаженні є твої за Христа страждання,
Доброприємна є твоя Богові жертва, як Авелева.
Правдивим-бо серцем себе самого ти Йому приніс.
Так тебе прийняв Бог, як Єноха того, мужа праведного,
Иого-бо переніс у рай,
щоб не пізнав дочасно смерті.
Праведний ти є, як Ной,
добрих діл сповнений і досконалий у роді своєму.
Вірував ти, як Авраам,
приніс ти себе Богові, як Ісаак,
Труди підняв ти, неначе Яків,
Премудрий ти учинився, неначе Йосип,
якому дано було провіщати майбутнє.
Спокуси перетерпів ти, неначе Йов,
що по багатьох стражданнях переміг диявола.
Ісаю наслідував ти,
котрий від Манасії пилкою перетятий був.
До тебе вогонь не торкнувся,
як у Навуходоносоровій печі юнаків.
Уповання на Бога возложив ти,
як Давид, син Єсеїв.
Ось бачу два вінці, із небес послані:
Один більший і красніший, другий-бо менший.
Більший — це тобі від дванадцяти ангелів
приноситься, Менший-бо мені,
бо і я, хоч і неміцна посудина є,
однак готова увійти у подвига,
Стати ж мужньо за Господа нашого
І душу свою за нього покласти тут.

Коли це промовляла, почув воєвода і повелів наближеним схопити її і привести перед себе. Зирнув на неї гордим оком і запитав, кажучи: "Хто ти є!" Відповіла свята: "Християнка я є!" Тоді запитав її воєвода про ім'я та про літа й довідався, що називається Стефанидою, має ж від народження свого п'ятнадцять років та вісім місяців, а з чоловіком прожила одне літо і чотири місяці. Почав лагідніше промовляти до неї, кажучи: "Пощо так швидко красний світ і солодке життя і добре з чоловіком пробуття залишаєш і хочеш погубити красу молодості своєї, самовільно віддаючи себе на смерть за Розіп'ятого?" Відказала свята: "Залишаю дочасний та марнотний світ і всі на землі сущі плотські насолоди і тлінного чоловіка мого, щоб могти з мудрими дівами вийти назустріч нетлінному й безсмертному Женихові Христу, Спасу мойому". Воєвода рече до неї: "Покинь ці брехливі й безкорисні щодо Бого твого слова і приступи до богів наших, і принеси жертви їм". Відповідала свята Стефанида: "Ти і боги твої сповнені є брехні, я ж істину кажу, що Господь мій істинний є, і немає в Нім неправди. Не принесу жертов фальшивим богам, але істинному, Який на небесах живе, Богові хочу бути жертвою приємною, щоб не позбутися уготованого мені вінця у Царстві Його . Мучитель тоді повелів верхівки двох фінікових дерев, що там стояли, прихилити до землі і прив'язати до них святу Стефаниду, щоб розірвана була: одну-бо ногу до верхівки першого прихиленого фініка, а другу — до другого прив'язали та й пустили. Фініки ж у висоту свою піднялися і розірвали її надвоє, а свята душа її, як птиця із розірваної сітки вилетівши, на небесах у приготовленому їй вінці знайшла гніздо своє.

Святого ж Віктора повелів воєвода сокирою посікти. Почув святий смертного на себе вирока, подякував Богові. І коли хотіли відсікти йому голову, пророчення дав на смерть своїх мучителів, сказавши: "По дванадцяти днях помрете ви, а воєвода ваш по двадцяти і чотирьох днях від супротивних схоплений буде". Це прорік, помолився та й прихилив голову свою на усічення, і відсічена була сокирою чесна голова його. Після усічення витекло молоко із кров'ю з рани, і багато невірних, таке чудо бачачи, повірили у Христа. А найбільше, коли уздріли збуття проречення його, бо, як прорік, так і сталося: раптовою смертю померли ті, що мучили його, а воєвода потрапив до рук ворогів своїх.
Постраждав святий Віктор зі святою Стефанидою у місті Дамаску, листопада в одинадцятий день. Тепер же з нею поселений у тому місті, де нема потреби в сонці та місяці, що світять у ньому; слава Божа просвітить його, а світильником йому — Агнець!

Страждання святого мученика Вікентія-диякона

Іспанія — батьківщина була святого Вікентія, котрий із юності своєї віддав себе на службу Богові, мав нахил до божественних книг, навчаючись у Господньому законі день і ніч. Учителем мав собі премудрого і добрих діл наповненого блаженного Валерія, єпископа в Августополі. Той, бачачи учня свого Вікентія добророзумним і доброноровним, поставив його дияконом та проповідником слова Божого його учинив, сам-бо, хоч і вельми вправний був у божественних писаннях, одначе через якусь язика ваду, не був добромовний, через це доручив дияконові своєму, блаженному Вікентію, як достойному, і премудрому, і солодкомовному, навчати людей у церкві, проповідуючи слово Боже. Диякон же Вікентій прийняв од свого єпископа повеління та благословення і не тільки в церкві, але й на всякому місці, де траплялося, старатливо навчав і на шлях спасіння наставляв людські душі.

У той час від нечестивого царя Диоклитіяна посланий був в Іспанію один суддя на ймення Датіян, грек родом, лихий норовом і лютий на християн гонитель та мучитель. Посланий же був для того, щоб усіх, хто називає ім'я Христове, немилосердно вбивати. Той-бо прийшов у місто одне тієї країни, що звалося Валентія, багато пролив християнської крові, хапаючи, як вовк, Христові вівці. Почув, отож, про єпископа Валерія і про його диякона Вікентія, що були в Августополі, послав до них воїв своїх, повеліваючи, щоб, окувавши їх, привели до нього на суд. Схоплені були обидва й ведені, обкладені тяжкими залізами, і велику скорботу дорогою діставали: голодом та спрагою морені і швидкою ходою утруднені — довго при конях спішно бігли, а не можучи хутко бігти, падали, і волочили їх довгою дорогою, як колоди, до коней прив'язані. Коли ж привели їх до міста Валентії, повелів тоді мучитель кинути їх у темницю похмуру й сморідну і в ній проздовж багатьох днів без їжі та без питва тримати. Але Бог своєю благодаттю укріплював їх, щоб не знемогли, і подав силу їм для подвига. Тоді мучитель побоявся, щоб не померли в'язні, — бо не буде на кому з'являти свою мучительну лютість, — вивів їх перед себе і, побачивши їх, знеможених од голоду та спраги і від тяжких вуз, однак більше тілом міцних та лицем світлих, сказав до темничого сторожа: "Пощо їжу та пиття подавав ти їм? Це ж бо роздобріли вельми!" Сторож-бо із клятвою відмовляв, що не подавав їм нічого. Мучитель почав до єпископа жорстоко промовляти, гадаючи, що коли єпископа ярістю своєю застрашить, то диякон покірливіший та боязливіший буде. Одначе не так сталося: Господь-бо, що скидає сильних із престолу і виносить смиренних, доброзволив, щоб гордість надутого того мучителя від молодшого й саном меншого посоромилася. Були слова Датіянові до єпископа такі: "Пощо противишся повелінню царському і не поклоняєшся богам нашим, Христа ж якогось славиш?" Єпископ на слова його тихо й покірливо відповів, ніби якусь від себе боязнь показуючи. Тоді святий Вікентій, наповнившись Духа Святого, розпалився ревністю до Бога й рече до єпископа свого: "Пощо, отче, так тихо говориш, ніби боїшся? І супроти пса того гавкання пощо не відповідаєш дерзновенно? Голосом великим ісповідай силу Христову і вільною мовою викривай і перемагай безум'я цієї лукавої людини, котра з Богом, Творцем своїм, що вивів його на достойність, хоче бран чинити, а належну Богові честь поспішає віддавати бісам? Тут-бо того диявола, якого не раз від людей, як неміцного й боязкого, іменем Христовим відганяв, належить до кінця перемогти і голову змія того зітерти". Почув це Датіян і, побачивши, що святий диякон Вікентій усю його силу, і владу, і грізне застереження має в ніщо, рече до наближених: "Відведіть звідси єпископа, я ж із цим юним дияконом побесідую". До катів же каже: "Приготуйте все знаряддя до мучення, щоб відповідали самим ділом тому, котрий словами своїми принижує нас".

Спершу-бо повелів святого до дерева прив'язати і тіло його все кігтями залізними шарпати й терзати. Коли ж це вчинили, омочилася земля кров'ю, яка потоком текла од терзаної плоті, аж кістки через глибокі рани проглядали. Мучитель же наругу йому чинив, мовлячи: "Що тепер скажеш, Вікентію? Чи ж не бачиш, якими ранами поранено і розтерзано є твоє тіло?" Відповів святий: "Чого хотів, те дістав, тобто саме цього вседушно бажав. Віру йми мені, о судде, що ніщо не є мені бажаніше, як страждати за Господа мого, і ніхто мені такого добродіяння не учинить, як ти. Хоча від злоби це чиниш, одначе добродієш мені, мучачи мене. І скільки примножуєш мені мук, стільки мені Господь мій готує воздаяння на небесах. Це ж бо лютими тими ранами виходжу, як сходинками, до Бога мого, Котрий живе на висотах. Це упованням на Нього небес торкаюся. Це ж бо царське повеління принижую, а з твого безум'я сміюся. Ти ж так мене мучити не переставай, але більше мучити мене намагайся. Молю, будь щодо мене більше й більше лютіший і повели слугам своїм, не перестаючи, терзати мене, доки стане плоті моєї. Я ж, раб Христа, Господа мого, все за ім'я Його терпіти готовий". Почув це мучитель, посоромленим відчувся і загорлав на слуг, щоб ліпше прикладали рук до мучення і хай жорстокіше мучать Христового страждальця. Коли ж побачив, що знемагають слуги, сам встав і бити їх почав. Святий же посміявся з його гніву і сказав: "Що твориш, о судде, за що б'єш своїх слуг? Вони мене мучать, ти ж мстишся їм за мене". Тими мучениковими словами і непереможним його терпінням Датіян, неначе стрілами, був поранений, і кипів гнівом і скреготав зубами і ледве живий став, блідий лицем, ще й трусився від ярості. Відтак почав лагідно до слуг говорити: "Що воно таке, вірні мої слуги, адже лиходій той не відчуває рук ваших і неважить муки, а ще й посміється з вас, з которих ніхто ніколи не насміхався. Чи ж мало було розбійників та злодіїв, батьковбивців та чародіїв, їх-бо ви міцними своїми руками умучили, і жодного не було такого, яким є оцей, котрий у руках ваших і мене, і вас ганить безсоромно. Не побажайте такого терпіти сорому, але всю свою силу покладіть і міцно його уранюйте!" А святий Вікентій більше ганив немочі їхні і сказав: "Не прошу тебе, мучителю, щоб перестав мене мучити, але щоб більші винайшов муки, більша тоді буде сила Христова у поміч мені, аніж сила, що мучить мене. І не знеможу, сповідуючи й прославляючи Ісуса Христа, єдиного істинного Бога. О, коли б і ти пізнав такого Бога, бачачи Його велику в мені, немічному, здійснену силу, яку ти зі всіма слугами своїми здолати не можеш, але, бачачи, не бачиш і, чуючи, не розумієш і не перестаєш творити волю бісівську на пагубу душі своєї". Суддя ж не міг нічого досягти, бо хоча крізь суглоби та кістки мученикові проходило гостре залізо і до нутрощів сягало, він залишався непереможний. Намислив отож звабою вловити його до свого злочестя і почав говорити до нього таке: "Пожалій юність свою, Вікентію, і не бажай, щоб цвіт життя твого передчасно осипався, не пересікай літ життя свого, себе самого помилуй і повинися нам, щоб до кінця не загинув; жаль мені тебе і бажав би тебе не в безчесті та муках бачити, як є, але в честі та славі, бо велику тобі виклопотав би достойність, коли б послухав мене". Відповів святий Вікентій: "Гірше мені є твоє лукаве милосердя, аніж твоя звірина лють, не боюся мук, але звабних твоїх слів лякаюся. Припини-бо душешкідливе лукавство, але всі, що маєш, муки поверни на мене і без милосердя муч мене, і пізнай силу Христову, яка вселяється в тих, котрі люблять Його . Такими мучениковими словами ще більше уразився мучитель, повелів його на хресті прибити і всі вуди й суглоби тіла його по-різному мучити. Коли ж ті слуги повеління мучителеве виконували, розпинаючи, б'ючи і розпалене залізо до ран прикладаючи, якось упав Вікентій із хреста на землю. Слуги ж думали, що вже вмер святий, і, взявши його, хотіли винести. Христовий мученик, благістю ж Христовою укріплений, вирвався із рук їхніх і знову подався на хреста, докоряючи слугам як несправним, котрі недбайливо виконують повеління пана свого. Вони ж ще більше ярості наповнилися, усяко мучили його, скільки мали сили, доки самі не знемоглися до решти. Після того, за повелінням мучителевим, укинули його в темницю і там тіло його, все поранене (всі вуди розбиті і жили розтерзані воно мало), поклали на гостре череп'я.

Минала ніч, і, коли сторожа міцно заснула, засяяло світло в темниці, і лик ангелів прийшов до святого, відвідучи його та втішаючи. Святий же мученик Вікентій від того ангельського пришестя прийняв болістям своїм відраду й невимовної радості наповнився, славлячи Бога. Збудилася сторожа і почула, що святий весело співає, а побачивши в темниці невимовне світло, забоялася вельми і побігла звістити Датіянові. Він-бо в недомислі був, усю ніч гадав, що б іще вчинити з непереможним мучеником, і намислив ще одну звабу: повелів приготувати ложе прегарне та м'яку послати постіль і покласти на ній святого. Приставили до нього улесників, навчивши їх, щоб обтирали кров святого й обв'язували рани його і всілякі чинили послуги із лестощами, ніби жаліючи його і плачучи над ним, і щоб, цілуючи йому ноги, молили помилувати йому себе самого і, не віддаючись на більші муки, учинити за повелінням царевим. Коли йому так чинили, мовив святий: "Ліпше мені було ложе на мученні з череп'ям, аніж це — не звабите мене, лукавії звабники!" Побачив мучитель, що нічого не досягне лукавством, повернувся знову до мучительства: повелів дошки залізні розпекти і прикласти їх до боків його, тоді на залізних ґратках розпечених поклали святого, і вогонь великий підкладали, печучи мученика, як м'ясо для їжі. Він же у всіх тих муках непереможений був, ісповідав ім'я Ісуса Христа і закінчив подвига страждання, віддавши духа свого в руки Господа свого. Мучитель же, побачивши, що помер святий, повелів тіло його витягти на поле й непоховане залишити на з'їжу птахам та звірам, і сторожу звіддалік поставив, щоб не викрали його християни. Бог же, хоронячи всі кістки своїх святих, приставив незвичну сторожу до мученичого тіла: повелів-бо воронові берегти його. І бачила віддаля приставлена сторожа, що коли безліч плотоядних птахів нападало на тіло святого, той ворон усіх відганяв і не давав сісти на мученикове тіло жодній птиці. Хоча й сам ворон, за єством своїм, любить пожирати тіла мертвих, одначе силою Божою було те йому заборонено, і не торкнувся й трохи й іншим торкнутися не дав. А ще чудовніше: вовка, який прибіг і хотів потягти тіло, відігнав, сильно нападаючи на нього і б'ючи його. Звістила сторожа те Датіянові, і дивувався вельми нечестивий, однак не бажав пізнати Божої сили — повелів відтак укинути в море те святе тіло. Взяли його воїни, занесли на корабля і, далеко в море завізши, у глибину вкинули, самі ж повернулися до берега. І коли поблизу берега були, знову побачили тіло мученикове, яке лежало при березі, і, злякавшись, утекли. Християни ж, узявши, поховали його чесно, славлячи Отця, і Сина, і Святого Духа.