Майже Шрі-Ланка: на Закарпатті також вирощують чай
18.09.2019
455
0
Максим Малигін – людина, яка знає про вітчизняну чайну плантацію усе: від початку її історії до сьогодення, – пише Куншт.
Чай для мене – це хобі, яким я займаююся уже давно. Про те, що в Україні росте чай, я дізнався десь на початку 2000-х, проте почав займатися цією справою серйозно лише у 2013 році. У грудні 2013 року я поїхав шукати плантацію, про яку неодноразово чув. Я розпитував у своїх друзів у Львові, які захоплювалися чаєм, та ніхто з них не знав навіть, що таке місце існує. Плантація розташована неподалік від Мукачева, лише за 30 хвилин пішки від центру міста. Коли я нарешті побачив її, у мене з’явилося бажання відродити це місце – плантація була закинута, ніхто нею вже давно не займався, це була просто місцина з залишками чайних кущів. У 2019 році плантації виповнилося 70 років, адже перші посадки почалися навесні 1949 року. Станом на 2013 рік вони були на межі повного знищення.
Я не знав, чи варто взагалі починати цим займатись і чи не зроблю я гірше, поширивши інформацію про це місце. Тож я почав із консультації зі спеціалістом-ботаніком з кафедри біології Ужгородського національного університету Романом Кішем, який вивчає біорізноманіття рослин Закарпатської області. Він член обласного комітету, який займається охороною територій. Роман відповів, що гірше я точно не зроблю, але якщо популяризувати цю місцевість, то є ймовірність, що вона повторить історію «Долини Нарцисів» – території в Карпатських горах, де навесні розквітають поля цих квітів і приваблюють неймовірну кількість туристів. Територія долини, де зростають нарциси, раніше мала сільськогосподарське призначення і поволі знищувалась, та завдяки зусиллям небайдужих людей вона тепер входить до складу Карпатського біосферного заповідника й охороняється як окремий заповідний масив.
Також деякі люди висловлювали побоювання, що чай не буде смачним, що це просто цікавий прецедент виживання чайних кущів в цій широті. Тому я вирішив зайнятися чайною плантацією. Почав збирати матеріали, та зусиль однієї людини для цього виявилося недостатньо, тож я почав з найпростішого – створив групу в фейсбуці, а згодом почав налагоджувати контакти зі спеціалістами з різних сфер, дотичних до вирощування чаю. Наразі до проекту «Червона гора – Гора Жорніна. Чай зростає в Україні!» мають стосунок ще кілька людей – фахівець з туризму Максим Адаменко, журналістка Тетяна Когутич, власники «Keltic Yard» Юрій та Галина Клованичі (вони всі мукачівці), чайні експерти Артур Степанов (Луганськ – Полтава) та Дмитро Філімонов (Київ).
З якими спеціалістами ви спілкувалися? Це були іноземні фахівці, які займаються винятково чаєм, чи ботанік також має достатньо знань у такому питанні?
В Україні є люди, які професійно займаються чаєм, і, звісно, кілька експертних ботаніків. Я запитував поради в усіх, у кого міг. Постало питання, чи буде економічно вигідним такий проект, чи не саме через сумнівну прибутковість його згорнули за часів СРСР. І ні я, ні хтось інший не міг знати напевне. Тож я почав сам їздити на місце один-два рази на рік і робити чай зі зрізів. Але мати чайну сировину – це лише половина справи, потрібно було налагодити технологію виробництва.
У чому полягає ця технологія? Яким є процес приготування чаю: від листя куща і до напою в заварнику?
Завдяки тому, що існує велика різноманітність сировини, технології і рецепти виготовлення також різні. Найпросунутішим у цьому питанні є, звичайно, Китай. За приблизними розрахунками, там нараховують близько 15 тисяч різних сортів чаю, і ця цифра дуже применшена, адже це – офіційна статистика, що не враховує чаї, які виготовляють люди локально, у селах. Якщо враховувати це, тоді ця цифра може сягати 100-120 тисяч сортів.
Технологія, з якою я працюю, – неусталена. Я постійно експериментую з різними способами обробки та використання сировини. Та проблема у тому, що для експериментів потрібна певна база, наразі мій рівень радше аматорський. Для створення бази потрібна достатня кількість сировини, принаймні до 10 кілограмів, а за нинішніх умов та стану плантацій таких обсягів просто немає. Звісно, можна просто «обдерти» кущі. Це забезпечить кількість, проте не якість. Наприклад, для заходу у «Good wine» (прим.ред. – щорічна презентація зразків закарпатського чаю у Києві) ми зібрали близько 100 грамів сировини, з якої вийшло 20 грамів чаю. Це свідчить про поганий стан плантації. Так, з двох гектарів колишньої плантації лише частина кущів придатна для культивації, решта ж знищена.
Які умови та критерії потрібні для вирощування хорошого чаю?
По-перше, потрібне тепло. Сніг – не страшний, а от тривалі морози без снігу можуть критично вплинути на чайні кущі. Їм потрібна велика кількість вологи, і клімат Закарпаття не всюди відповідає цим вимогам. Плантація, де я зараз працюю, є якраз однією з тих, які збереглися із 1949-го року. Звідки вона взагалі там взялася? Станом на початок Другої світової війни Радянський Союз забезпечував себе чаєм приблизно на 30% (сировина надходила з Грузії). Однак напередодні війни влада СРСР хотіла перейти на стовідсоткове забезпечення, адже чай вважається одним зі стратегічних продуктів.
Ідея такого самозабезпечення не є новою – ще у XVIII столітті, після поширення чаю у світових масштабах, він почав вважатися стратегічним продуктом, товаром першої необхідності. Його закуповували закордоном, тож будь-яка зміна мирного стану провокувала перебої у постачанні (так було і після Жовтневої Революції у 1917 році, після якої чайні склади були націоналізовані, і його запасів вистачило аж на чотири роки пайків). Наприклад, у Великобританії виник «індійський чайний проект», коли англійській монархії знадобився власний ресурс, адже на той час Китай був монополістом на ринку чаю і міцно тримав ціни, вимагаючи платити сріблом за свій товар.
У США після здобуття незалежності від Великобританії постало те ж саме питання – уряд на федеральному рівні розглядав питання акліматизації чаю в південних штатах. Уряд навіть оплатив експедицію до Китаю Роберта Форчуна, відомого на той час чайного спеціаліста – саме тієї людини, яка викрала для британців китайські чайні секрети. Форчун виконав свої зобов’язання, та на етапі посадок керівництво сільськогосподарського департаменту США змінилося, від послуг чайного експерта відмовилися, а потім почалася Громадянська війна і проект згорнули.
Повертаючись до ситуації у СРСР, після Другої світової війни територія Закарпатської області відійшла до Союзу, і тут почалося дослідження економічного потенціалу регіону. Спеціалісти виявили, що ця територія дуже схожа на Аджарію – регіон в Грузії на південному заході, на узбережжі Чорного моря, де вирощували чай. Оскільки довоєнний грузинський чайний проект виявився дуже успішним, влада вирішила повторити його й на Закарпатті. На той час територію Закарпатської області розглядали як землю, придатну для культивування низки субтропічних культур на північних широтах. Насправді така ідея просування південних культур на північ не нова, ще у XVIII столітті ботанік та класифікатор Карл Лінней робив спроби вирощувати тропічні та субтропічні рослини у Швеції.
У Радянському Союзі зерна цієї ідеї впали в «родючий ґрунт», придатний для зрощування багатьох ідей загалом. Як не дивно, прижилася не тільки ідея, але й різні субтропічні культури. Зараз в Ужгороді мешкає Генріх Стратон, який вирощує особливий український сорт ківі. Цей сорт росте на всій території України і дає гарні врожаї. На Закарпатті успішно росте хурма, гранат та інжир. Наприклад, у розкішному чайному саду Наталії Мартишинець в Берегово, на Чорній Горі, ближче до угорського кордону. За радянських часів в колгоспах намагалися вирощувати лимони, і хоч спроба була невдалою, але факт є фактом. А ось під Києвом є теплиця з бананами, і роки три тому там намагалися вирощувати й чай, проте я не знаю нічого про його якість. Плантація в Закарпатті росте у лісосмузі, без спеціального укриття.
Ідеєю радянського післявоєнного проекту було розсадити чай у різних регіонах Союзу спочатку для спостереження, а згодом для вибору найпридатнішої території. Окрім Закарпаття, чайні плантації заклали ще у Краснодарському краї, Північній Осетії, Дагестані, Криму, Молдові та республіках Середньої Азії (Казахстані, Киргизстані, Узбекистані, Таджикистані, Туркменістані, Вірменії та Азербайджані), на Далекому Сході (в Примор’ї, на Південному Сахаліні і на острові Кунашир, що належить до Великої Курильської гряди). Експеримент проводився таким чином, що культуру висаджували і кілька років спостерігали, які саджанці виживають. Наприклад, у Криму, де, на перший погляд, придатні умови для вирощування чаю, виявилося замало вологи, тому регіон визнали нерентабельним. З усіх перерахованих вище місць найкращі результати показали Азербайджан (тут і досі є чайна індустрія), Краснодарський край (плантації поблизу Сочі) і Закарпаття, де, власне, і висадили 75 гектарів чаю. На усіх цих територіях економічна модель вирощування чаю виявилась вигідною, та до кожного регіону потрібно було розробляти свій підхід, враховуючи усі його особливості. Якщо десь існує усталена аграрна технологія, не факт, що в іншому місці вона працюватиме так само добре.
Загалом на Закарпатті було шість експериментальних ділянок, та нині залишилася лише одна. До 1953 року цей проект був під патронатом Академії наук СРСР (якій підпорядковувалась і українська Академія наук), для чого в 1950 році була створена Об’єднана комплексна експедиція з розвитку культури чаю. Основним дослідницьким центром був Всесоюзний науково-дослідний інститут чаю та субтропічних культур в Анесаулі, Грузія. Власне, на Закарпатті посадки робила грузинська команда спеціалістів під керівництвом кандидата сільськогосподарських наук І.І. Чхаїдзе. Проект згорнули у 1953 році. Існує версія, що це було пов’язано зі смертю Сталіна. Начебто після того, як він скуштував закарпатський чай, той припав йому до смаку і він схвалив ініціативу вирощування чаю на заході України. А після смерті Сталіна інтерес до цього регіону зник. Проте це радше легенди. Найбільш ймовірно, що причини все-таки були економіко-соціального характеру.
Згідно з доповідями 1952-1954 років, Закарпатський регіон був визнаний найперспективнішим для вирощування чаю. Були опубліковані плани надати до 1960 року до 1000 гектарів землі під чайні плантації. Однак всесоюзний чайний проект в Закарпатті згорнули 1959 року. Можливо, це було пов’язано зі складністю організації нової галузі та функціонування системи радянського колективного сільського господарства на недавно приєднаних територіях. Тоді як колгоспи насамперед Грузії, Краснодарського краю й Азербайджану демонстрували чудові результати. Проте у 1970-х успішність пішла на спад. Тут зіграло декілька факторів: конкуренція за землю для вирощування традиційної для цих регіонів культури винограду, а також погіршення якості листя чаю через надто активний збір. Я пам’ятаю ще з дитинства, що ми тоді називали грузинський чай «чаєм з цурпалками» – для виконання плану збирачі гребли листя разом з іншим чайним «сміттям».
У Китаї видобуток з гектару становить 2-3 тонни. Це пов’язано з прямим впливом на цінні якості сировини, адже якщо знехтувати етапом відбору листя, виробництво преміального чаю стане неможливим. У Грузії ж доповідали про рекордні врожаї і писали книги про досягнення радянської науки і про те, що зібрали чаю більше, ніж в Індії. Цифри доходили до 6-7 тонн урожаю з одного гектару, тобто 2 тонни хорошого чаю змішувалися з 5 тоннами «цурпалок». Тоді акцент був на заводську технологію, і відсутність ручної праці також напряму впливала на якість продукції. Попри неймовірний технічний прогрес, преміальні чаї й досі виробляються і відбираються переважно за допомогою ручної праці. Не дивно, що цей грузинський проект врешті закрився, залишивши по собі гектари закинутих плантацій. Зараз у Грузії існують дуже цікаві ініціативи, спрямовані на відродження цієї культури з екологічним, як це зараз актуально, спрямуванням. Цікаво, що кілька ділянок з чаєм викупили чеські інвестори і виробляють зараз чеський чай у Грузії. Ця тенденція економічно і комерційно має сенс, тож вони точно є не останніми, хто долучився до цієї ініціативи.
Щодо долі нашої плантації, то після закриття всесоюзного проекту наприкінці 60-х її передали спочатку до Мукачівського сільськогосподарському технікуму, а згодом – до лісгоспу. Також вона довго перебувала під патронатом кафедри біології Ужгородського університету. Її долею до самої своєї смерті в 2015 році займався доктор біологічних наук Василь Комендар, але знайти фінансування йому не вдалося, ані за радянських часів, ані за часів незалежності.
Повноцінний кущ в умовах українського клімату може досягати двох метрів, у Грузії – трьох метрів. І такі кущі були, поки земля ще перебувала під контролем спеціалістів, та вже на фотографіях 2000-х видно, що кущі ледве досягають метра. Зараз чайних кущів немає взагалі, а все, що ми бачимо, – це тільки 1-2-річні рослини. В доступній літературі не вказана точна територія посадок чаю на початку, але, за приблизними оцінками, загальна територія на Червоній горі під Мукачево становила не менше 18-20 гектарів, два з яких були розташовані посеред лісу, що майже напевне і є нинішньою ділянкою – залишками плантації. Найімовірніше, решта території була перекопана відразу наприкінці 1960-х і використана для висадки плодових дерев і винограду, що ростуть упритул на сусідніх з теперішньою плантацією ділянках.
Але хіба чаю не потрібен відкритий простір? Як він може рости в лісі?
Ні, це не обов’язково. У рівнинних частинах Індії чай росте на відкритому місці через економію простору. Батьківщиною чаю є Юньнань-Гуйчжоуське нагір’я (переважно це території провінції Юньнань в Китаї), де він росте у високогірних лісах. Там навіть збирають високоякісну сировину з чайних дерев (їхня висота може досягати понад 10 метрів). Затінок добре впливає на певні культури. Частково плантації в Японії спеціально затіняються для отримання певних смакових якостей, тобто над ділянками штучно створюють тінь. У такому випадку змінюється хімічний склад листя і, відповідно, смак продукту. Проте справа в тому, що через занедбаність наші ділянки заросли більше, ніж потрібно.
