Житія святих на 8 квітня (26 березня за ст. стилем)
Синаксар на собор святого архангела Гавриїла
Страждання святого священомученика Іринея, єпископа Сирмійського
Житіє преподобного отця нашого Малха
Наступного дня після Благовіщення Пречистої Діви Богородиці Церква здавна прийняла святкувати собор святого архангела Гавриїла з єрусалимських типиків і уставу Великої обителі святого Сави, окремим днем і піснеспівом вшановуючи радісного благовісника. Годиться, щоб ми його достойно вшановували, бо послужив спасення нашого таїнству, приносячи Пренепорочній Діві вістку про Воплочення Бога Слова у пречистій її утробі. Якщо-бо від земного царя якийсь поважний посол приносить у якийсь град царське милостиве слово, усі громадяни його вельми шанують. Наскільки ж більше пречеснішого посланця від Небесного Царя з найпремилостивішим до всього роду людського словом, яке вічне спасення сповіщає, найкращого князя ангельського шанувати годиться осібним празником. Наскільки ж почесний є цей посол — сповістив сам раніше святому Захарії, про честь свою говорячи: "Я — Гавриїл, стою перед Богом, тобто ближче стою біля Престолу Божого від инших ангелів". І в земному царстві наскільки хто до царя є ближчий і більше в таємницях царських звідомлений, настільки більше від инших сановників, що далі стоять, шанованіший. Подібно і в Небесному царстві: ті, святі ангели, що стоять перед Богом, таїн Божих глядачі найпевніші, більшою честю і славою сяють від ангелів, які в нижчих чинах є. Розповідає Святе Письмо, що є сім ангелів найвищого чину, які поблизу Божої неприступної слави завжди стоять, найголовніші князі ангельські. Пише-бо святий Товія, що його молодий супутник повідомив, що він ангел, і сказав, що він — один із семи тих, які стоять перед Богом. І святий Иоан Богослов сім тих найголовніших ангелів згадує в Книзі Одкровення свого, кажучи: "Благодать вам і мир від Того, що є, був і буде, і від семи духів, які перед престолом Його є". Із тих-бо семи один — святий Гавриїл, у числі другий після святого Михаїла, який є першим, — так-бо за іменами їх перераховано: Михаїл, Гавриїл, Рафаїл, Уриїл, Салатиїл, Єгудиїл, Варахиїл. Скаже хтось, чому не послав Бог до Пречистої Діви найпершого числом ангела Михаїла, але Гавриїла, після нього в числі другого? Той нехай знає, що всі сім святих превишніх ангелів честю між собою рівні, рахунком ж починаються від Михаїла, і має кожен із них своє особливе служіння. Михаїл — переможець супостатів, Гавриїл — вісник Божих таїн, Рафаїл — лікар недуг людських, Уриїл — сяйво вогню Божественного, просвітитель потемнених, Салатиїл — молільник, молиться до Бога завжди за людей і людей до молитви спонукає. Єгудиїл — славитель Бога, має служіння утверджувати людей, які трудяться в чому-небудь задля слави Божої, і клопотатися про їхню винагороду. Варахиїл — благословення Божого податель, клопочеться про Божі для нас благодіяння. Не посланий був із благовістям Михаїл, бо инше в нього служіння — меч оголений тримати, на ворогів ополчуватися і їх проганяти. Посланий був Гавриїл, бо те служіння йому притаманне — Божі сповіщати таємниці, як же сповістив святому пророкові Даниїлу про звільнення людей Божих із Вавилону і про час приходу Месії, і Захарії святому про народження святого Предтечі від матері неплідної. Розповідається, що він і святого Мойсея-пророка в пустелі повчав написати Книгу Буття про перші роди і роки, почавши від початку світу. Благочесним є розуміння, що він і зачаття Пречистої Богородиці благовістив святим праведним Иоакимові та Анні і був пренепорочній отроковиці від зачаття і народження її ангелом-охоронцем, і їжу у Святая Святих їй приносив, тому він і про зачаття Сина Божого благовістив їй. Ще ж і через те Гавриїл посланий був, щоб з імени його благовістований пізнавався: Гавриїл-бо тлумачиться як "сила Божа" чи "муж-бог", і сповіщає самим іменем своїм благовісник те, що Бог — сильний Владика, муж в утробі дівочій досконалий родиться, тобто: доконалий Бог досконалим чоловіком буває. Досконалий не зразу тілом великого дорослого чоловіка, а міццю і розумом. Инші-бо немовлята, що зачинаються в утробах матерів, не мають використання розуму, ані жодної нема в них сили. Те немовля, яке зачинається в утробі дівочій, від часу зачаття свого зразу і розумом невимовним, і міццю непереможною було мужем досконалим, як говорив пророк: "Підійшов до пророчиці, і зачала в утробі, і народила сина. І сказав мені Господь: "Наречи ім'я йому: Квапиться здобич, скорий грабіж, щоб швидше, ніж навчиться отрочатко кликати батька чи матір, прийняв силу Дамаску і здобич Самарії". Тобто: "Ще хлоп'я не говорить, а вже має силу і міць велику перемагати ворогів своїх". Це зобразив іменем своїм Гавриїл: мужа Бога, міцного Бога, який зачався його благовіщенням, Духа ж Святого зішестям у нетлінній дівочій утробі. Про це святий Прокл, патріярх Царгородський, розмірковує так: "Саме ім'я ангелове чудесне у благовісті Діви Марії — Гавриїлом він наречений. Того-бо сповіщає й ім'ям зображає, хто має прийти у світ. Гавриїл-бо знаменує мужа міцного, починаючи від слова "гавир", що означає муж, і "їл" — Бог. Обидва ж слова, утворюють ім'я Гавриїл, тобто муж-бог, що віддавна провістив Єремія, кажучи: "Створив Господь нове на землі: жінка рятуватиме мужа". Почесний-бо пресильно цей посол Божий і іменем своїм, і служінням, чесніший ж тайною тою, від віку сокровенною і ангелам невідомою, яку, коли йому першому Бог відкрив, приніс Діві. А наскільки більша ця Тайна воплочення Божого від инших тайн, через нього пророкам святим, які раніше були, відкрито. Настільки шанованіший понад попередню свою честь поміж дружиною своєю з того часу зробився, шанований став від них як внутрішніх найпотаємніших Божих таїнств найближчий очевидець. Говорять ж учителі церковні, а найбільше святий Діонисій Ареопагіт про тих сімох найголовніших ангелів, що завжди невідступно перед Богом стоять. Инші всі ангели виконують різні служіння, а ці — завжди при Божому Престолі перебувають як найближчі до Нього. Проте у великих тайнах Божих для виконання більшої Його влади і вони стають посланцями. Говорить святий апостол Павло: "Чи не всі духи служебні на служіння посилаються?" І яка є більша Божа сила і більша тайна від воплочення Христового недовідомого, неосяжного, несказанного? Тому в такій тайні великій годиться великому ангелові, який є невідступним від Божого Престолу предстоятелем, найближчим тайн Божих споглядателем, стати посланцем.
Не зайвим же є і це про святого Гавриїла довідатися, якого був він чину з-поміж трьох єрархій небесних дев'яти чинів ангельських. Дехто вважає, що з чину, який є в третій нижчій єрархії, середнього між началами і ангелами, тобто архангельського, чиноначальником є тому архангельському чинові, на благовістування і сповіщення великих діл Божих влаштованому. Так думають і через титули його, адже архангелом називається, і через розповіді Діонисія святого, який говорить, що не є посланцями вишні ангели, які до Престолу Божого близько предстоять, а тільки нижчі чини ангелів на те влаштовані. Проте достовірніше, що Гавриїл святий є з найвищого чину серафимського, які не є посланцями у менших волі Господньої ділах, — вони є посланцями у великих тайнах, як же в тайні воплочення Божого Гавриїл посланий був, і архангельський титул має через радісне благовіщення, яке приніс Пречистій Діві, і утішив її, а при ній і всіляке утішив створіння, не лише долішнє, а й горішнє, що оспівує святий Дамаскин так: "Небесні любов'ю веселяться і земні з трепетом бояться, коли пречистий глас зійде на тебе, Богородице, одне-бо торжество для обох засіє, коли безплотний радість тобі принесе". А те, що Гавриїл святий серафимського є чину, звідси стає видно: до Престолу неприступної божественної слави ніякий не наближається чин і не стоїть ближче ніж серафими, за неоманливим свідченням святого Діонисія. Кожен чин щодо Бога має своє місце розташування, як же про них місяця листопада у восьмий день написано: одні ближче, инші далі. А сам серафимський чин від усіх найближче є до Бога, як говорить Ісая: "Я бачив Господа на престолі високо і піднесено, і серафимів навколо, шість крил в одного, шість крил в иншого". А тому, що святий Гавриїл один із семи святих ангелів, що найближче до Бога стоять, тому є чину серафимського — другий серед серафимів. Бо й святий Андрій Критський розповідає про нього як про одного з найперших ангелів: "Одному з найперших ангелів [Бог] велить, щоб тайну сповіщення виконав". Якщо з найперших, то із семи духів, які завжди стоять перед Богом, якщо із семи духів, то із серафимів. Хто-бо із серафимів найперший серед ангелів і хто із серафимів ближче до Божого престолу? Серафимом є Гавриїл святий, найвизначніший у тому чині. Це і з того очевидно, що для виконання великого Божого діла треба було великого ангела послати. А тому, що воплочення Слова — діло Боже, більше від усіх діл Божих, то і сповістити його посланий був найбільший серед ангелів, Гавриїл святий. Говорить Григорій святий Бесідник так: "Для служіння того великого ангелові найшанованішому прийти годилося, який більше від усіх сповістив" (Доти Григорій). Як же і до Єви прийшов, зваблюючи її, найперший князь пітьми, так годилося, щоб до Пречистої Діви прийшов на Благовіщення найперший князь небесного світла. І до палаючої серафимською до Бога любов'ю Марії серафима годилося послати. Через те-бо серед ангелів найбільшого князя, одного із семи найближчих Богові серафимів, всесвітнього архангела, який благовістив цілому світові спасення, вшановуємо благочесно сердечною любов'ю, поклонінням благоговійним, співом молитовним, сповнюючи собор його радісно з відданням йому дяки за таке його велике роду людському благодіяння, яке від початку творив і нині творить, молячись за нас завжди до воплоченого Бога. Молитвами ж того святого архангела Гавриїла хай приймемо всіх гріхів відпущення. Амінь.
Про сімох найвищих ангелів, тут згаданих, хай буде відомо, що чотирьох поіменно у Божественному Писанні згадано: святий Михаїл у книзі Даниїловіи, коли євреям благочестивим і богославимим допомагав, у Посланні Юди дияволу про тіло Мойсееве говорити заборонив, в Откровенні святого Йоана Богослова бореться зі змієм. Святий Гавриїл також у книзі Даниїловіи пророкові тому із сокровенних Божих тайн те, що буде, показав, і в Благовісті Луки святе зачаття Предтечі святому Захарїї і воплочення ж Бога Слова Пречистій Діві Марії благовістив. Святий Рафаїл у Книзі Товита молодого Повиту від негаданих в дорозі бід захистив, біса з дівчини вигнав і зв'язав, сліпоту очей Товиті старому зцілив. Святий Уриїл у Книзі третій Ездри наказує Ездрі зважити тягар вогню.
Инших же трьох імена, хоч і не явно у Старозавітному Писанні названі, проте, за одкровенням богомислених, святий Салатиїл, видається, є тим ангелом, що явився Агарі в пустелі. Про неї, що молилася з болем серця до Бога, деякі з тлумачів Божественного Писання розповідають, що каже їй ангел: "Зглянувся Господь на смирення твоє", нйче мовивши: "на смиренну твою молитву у твоїй від пані твоєї кривді" . До тої, що молилася, ангел молитви Салатиїл був посланий. Святого Єгудиїла вважають тим ангелом, якого ізраїльтянам у пустелі обіцяв послати Господь, аби довів їх у землю обітованну, наче відплату віддаючи за труд збереження Божих святих заповідей на Його славу, говорить-бо: "Якщо вухом почуєш голос Мій і зробиш, як Я заповідаю тобі, піде ангел Мій перед тобою, щоб забезпечити тебе в дорозі і вести тебе в землю, яку приготував Я для тебе". Святого Варахиїла вважають одним із трьох ангелів, які являли Пресвяту Тройцю біля дуба Мамврійського у лицях Отця, і Сина, і Святого Духа, коли явилися Аврааму. Він благословив від Господа Сарину утробу розрішенням непліддя і даруванням зачаття сина Ісаака. Так ці святі найкращі сім ангелів (серед них же Михаїл перший і Гавриїл, за рахунком, другий) благочесним Церкви святої розумінням здавна описувані й іконописанням часом зображувані. Також окремими храмами, в ім'я семи їх створеними, шановані були, що явно з церковної історії, яка розповідає таке. Диоклитіян, нечестивий цар, гонитель християн, споруджуючи в старому Римі собі камінні терми, тобто лазні, брав багато християн і під міцною сторожею і немилосердним конвоєм посилав їх працювати на те будівництво, мучачи і кривдячи святих важкою тою роботою. І видно було там святих мучеників багато тисяч, які працювали не лише до поту кривавого, але і до самої крови, багатьох-бо там при ділах тих мечем і різними муками було за Христа убито. І було так, що трудом великим рук християнських збудовано одну терму, чи лазню, настільки велику і гарну, наче палати царські. Через багато років, коли еллінське нечестя загинуло з царями своїми, християнство ж, благодаттю Христовою, у Вселенній дістало силу, і царі християнські настали. Люди вірні у Старому Римі, дивлячись на прекрасну ту Диоклитіянову лазню і пам'ятаючи те, що християнська рука у спорудженні тому трудилася, очистили її від нечистот поганських й освятили на церкву, назвали ж храм в ім'я святих семи небесних найперших духів, архангелів і архистратигів ангельських сил: Михаїла, Тавриїла, Рафаїла, Уриїла, Салатиїла, Єгудиїла і Варахиїла. Те наслідуючи, инші великі міста, як же Неаполь Кампанійський і Панорма, град сицилійський, також збудували собі кам'яні церкви в ім'я тих семи святих ангелів найперших і лики їхні іконописною майстерністю на дошках, мозаїкою ж на стінах церковних намалювали, кожного служіння невидиме видимих речей малюванням зобразили. Були-бо там зображення ангельські такі: святий Михаїл зображений, як топтав ногами люципера, лівою рукою тримав гілку фініка зелену, правицею спис, що мав на верху своєму хоругву білу, яка спис кінцем обвивала, а на ній червоний хрест витканий. Святий Тавриїл тримав правицею ліхтар із запаленою всередині свічею, у лівій же — дзеркало камінне ясписа зеленого, яке дещо червоне місцями в собі мало. Святий Рафаїл лівою рукою, злегка піднятою, тримав алебастр лікарський, правицею ж вів Товію-отрока, що ніс рибу, у Тигрі спійману. Святий Уриїл тримав правицею меч оголений проти персів, а лівицею, вниз опущеною, полум'я вогненне. Святий Салатиїл лице та очі долі спущені мав, руки ж до грудей зігнені, наче молиться розчулено. Святий Єгудиїл мав у правиці вінець золотий, в лівій же руці — батіг із трьох мотузків чорних з трьома кінцями, а святий Варахшл ніс у складках одягу свого квіти білих троянд.
Житіє преподобного отця нашого Малха
Малх преподобний в юності своїй був землеробом села Маронійського, яке за тридцять стадій від Антіохії Сирійської лежало. Був єдиною дитиною у своїх батьків, тож його хотіли, як паростка свого, спадкоємцем дому мати і примушували до шлюбу. Він же відповідав їм: "Хочу більше ченцем бути, ніж мирянином". Якими батько погрозами, мати ж ласками не переконували його до одруження! Але він утік таємно, покинувши дім, і батьків, і одруження Бога ради. Пішов же в пустельні місця, які є між Іммою і Вирією, знайшов там монастир монахів богоугодних, віддався до них в науку і жив там, навчаючись у чернечих подвигах, трудами та постом тілесні в собі умертвлював пристрасті. По багатьох роках прийшла йому думка піти на батьківщину свою, щоб утішити матір овдовілу, чув-бо, що помер батько його. Думав продати маєтки свої і роздати убогим, одні ж монастирям, а инші на потребу свою затримати. Довідавшись про той його намір, ігумен почав сварити його, кажучи, що то диявольська спокуса і під виглядом наче доброго діла — підступ ворога давнього. І те казав, що каже Писання: "Пес повернеться на свої блювотини". Так багато монахів було зваблених, ніколи ж диявол відкрито ні з ким не воює. І пропонував ігумен Малхові різні повісті з книг, спочатку згадуючи Адама і Єву, яких диявол надією божества зловив, і позбавлені були раю. Коли ж не зміг ігумен вмовити його, припав до ніг його, просячи, аби не покидав духовної спільноти своєї ані сам себе не губив, щоб не оглядався назад, поклавши руку на рало. Проте Малх ніяк не слухав ігумена, пішов з монастиря. Ігумен же провів його зі сльозами, наче померлого на поховання, і, розлучаючись з ним, сказав йому останнє слово: "Бачу тебе, дитино, знаменням сатанинським ознаменованого, причини ж твого від нас відлучення вже не питаю, оправдань твоїх не прийму. Вівця, що вийшла із загороди, вовкам зразу їжею стає". Так розлучилися, і пішов Малх у путь свою. Недалеко ж від тої пустелі був велелюдний шлях, який з Вирії до Едесу вів, на ньому ж часто сарацини нападали. Подорожні, які хотіли ним іти, збиралися гуртом, щоб, коли трапляться сарацини, не датися їм у численності своїй. І був Малх із зібраними супутниками числом до сімдесяти, серед них же і жінок декілька було. Коли йшли вони разом шляхом тим, несподівано ізмаїліти, страшні на вигляд, напівголі, у великій кількості з'явилися, озброєні, як на війну, і, обскочивши подорожніх, взяли всіх до одного, разом із Малхом, і в полон ' повели. Тоді Малх пізнав, що марнотна думка його і зваба ворожа, і каявся, що не послухав вмовляння ігуменового, відлучився від спільноти духовної і прилучився до спільноти мирянської і з нею опинився в полоні у варварів. Але вже невчасним було його каяття: той-бо, що хотів спадкоємцем бути батьківських маєтків, зостався сам як маєток для сарацинів. Коли розділили полонених, дістався Малх-монах разом з одною жінкою муринові якомусь, який, обох на одного верблюда посадивши, швидко бігти звелів. Коли йшов верблюд ходою швидкою, Малх, сидячи на ньому, вхопився за жінку, щоб не впасти з верблюда, так само і жінка за нього трималася — і сплелися міцно обоє, щоб не впасти, і так путь ту долали. їжею ж їхньою в дорозі було м'ясо напівсире, питтям — молоко верблюда. Після того як перейшли довгий шлях через пустелю ту і через одну ріку велику, прийшли сарацини в краї свої, де ж мурин, до жінки своєї полонених привівши, звелів їм, щоб поклонилися вони, за звичаєм сарацинським, ланці його і дітям. І схилили Малх зі своєю співполонянкою шиї свої, поклонилися пані своїй, вона ж приставила Малха до роботи домашньої: воду носити, гній викидати й инші виконувати найважчі роботи. І працював Малх через непослух перед отцем, змінений мав чернечий образ — голий ходив, за звичаєм того краю, у якому ж через те, що пресильно палило сонце, заледве ті частини тіла покривали, які годиться покривати. Тоді наказали йому вівці пасти в пустелі, де ж мав єдину в бідах своїх відраду і втіху, що господарів своїх і співробітників рідко бачив, усамітнений з вівцями був і думав собі про святого Якова і про Мойсея, які пасли колись у пустелях стада. Поживу ж мав із сиру і молока і молився старанно, співаючи псалми, їх же в монастирі навчився. І тим у полоні своєму веселився, дякуючи волі Божій, що монаше життя, яке мав на батьківщині своїй згубити, знайшов у пустелі. Проте невимовні є підступи диявольські на всілякому місці, бо й там і в такому житті знайшов Малха ненависник його, як же зараз почуємо.
Бачив мурин раба свого Малха, який у всьому старанно і вірно йому служив, і худобу свою, яка примножувалася, бачив. Думав, як би то його винагородити за вірну роботу. І замислив дати Малхові на шлюб полонену ту жінку, яка з ним на одному верблюді була приведена, і, прикликавши Малха, сказав йому про неї, щоб взяв її собі в подружжя. Коли ж той не хотів і називав себе християнином, якому не годиться брати ту, яка мужа живого має, бо її чоловіка инший господар у полон відвів, мурин на лють перемінився, витягнув меч і хотів його зранити, і якщо б Малх, побігши, зразу не обійняв руками за шию ту жінку, пролив би на тому місці кров його господар. Коли ж настала ніч, взяв монах жінку ту до печери своєї, і що там між ними було, сам блаженний Малх пізніше розповідав так: "Скорбота була замість веселости і туга замість утіхи. Соромилися-бо одне одного й одне одному нічого сказати не сміли. Тоді я насправді пізнав полон свій і, впавши на землю, почав плакати за чернецтвом своїм, яке так несподівано згубилося. Говорив же, плачучи, так: "Чи до цього я прийшов, окаянний? До цього мене гріхи мої привели, щоб у сивині своїй втратив я дівство своє і став чоловіком жінки чужої? Яка користь мені, що дім, і батьків, і одруження в юності залишив Бога ради, якщо зроблю нині те, що зневажив від початку. Хіба задля того це терплю, що, живучи колись в монастирі, захотів знову вотчини своєї. Що робити, о душе моя? Чи загинемо, чи переможемо? Чи почекаємо на допомогу Руки Божої, чи своїм власним мечем себе вб'ємо? Зверни на себе меч свій, о душе! Годиться-бо більше боятися твоєї смерти, ніж смерти тіла, бо і цнотливому дівству своє є мучеництво. Нехай буду тут, як мученик, лежати без поховання в цій пустелі, сам собі буду катом і мучеником". Коли те я говорив, схилившись до землі, взяв меч свій і витягнув його, що й у пітьмі блищав, і кінець його вельми гострим був, повернув до своїх грудей і сказав до жінки: "Живи собі, о жінко, і май мене краще мучеником мертвим, ніж мужем живим". Вона ж впала до ніг моїх, кажучи: "Господом нашим Ісусом Христом і цим важким часом заклинаю тебе і прошу, не пролий крови своєї на душу мою. Якщо вмерти хочеш, то спершу на мене скеруй меч і встроми його в мене, убивши спершу мене, себе по тім уб'єш, щоб так спочатку пошлюбилися ми з тобою. Я-бо постановила собі, що навіть коли чоловік мій повернеться, зберегти до кончини своєї чистоту, її ж я навчилася в полоні цім, і волею бажаю померти, аніж її згубити. Чому помираєш — щоб не єднатися зі мною? Я би хотіла померти, якщо б ти хотів зі мною єднатися, май-бо мене дружиною цноти і люби єднання душевне більше, ніж тілесне. Хай вважають тебе господарі наші чоловіком моїм, Христос же нехай знає, що ти мій духовний брат. І легше повірять нам наші господарі, вважаючи нас у плотському подружжі, якщо побачать, що любимося між собою". "Я ж, — казав святий Малх, — був вражений і здивувався такій цнотливості тої жінки, і полюбив її, і утвердили слово перебувати у чистоті разом. Проте ніколи не глянув на тіло її ані рукою не торкнувся її, боячись втратити в мирному з нею співжитті своє дівство, яке зберіг від початку колишньої лютої боротьби". (Доти слова блаженного Малха). У такому духовному подружжі преподобний Малх із цнотливою тою жінкою перепровадив днів багато, і були любішими господарям своїм, у яких же й гадки не було про їхню від них втечу. Часом-бо Малх і цілий місяць у домі господарів не бував як вірний і сумлінний пастух стад їхніх у пустелі.
Через довгий час полону свого Малх преподобний, сидячи якось сам у пустелі і нікого ж не бачачи, окрім Неба і землі, почав у мовчанні своєму згадувати попереднє своє в монастирі з монахами перебування, а найбільше згадував обличчя отця свого ігумена, який його Писання і чернечого життя навчив. І розмірковував над словами його, якими той переконував його не відлучатися з обителі. Про те згадуючи і розмірковуючи, побачив перед собою мурашок, що в тісному місці рухалися, і бачив, що носять ношу, більшу від них самих, инші насіння земне волочили, инші землю зовні виносили і робили собі наче захист від дощу. Инші ж, готуючи собі на зиму їжу, зерна перегризали, щоб не змокли, не проросли і на траву не перетворилися, а инші виносили мертвяків своїх, а що ще дивніше, у такій численності будучи, входили і виходили, одна одну не переганяючи, не зупиняючи, не пригнічуючи. Більше ж: коли бачили котрусь, що несла ношу важку, зразу инші їй помагали. На те дивлячись, Малх згадав слова Соломонові, який казав: "Йди до мурашки, лінюху, і наслідуй, дивлячись на дороги її, вона-бо в жнива готує собі багато їжі". Подумав ж і те, що монастирське життя до мурах подібне, де всі разом працюють і ніхто ж свого власного не має, але все є спільне. І почав тужити дуже в полоні своїм, зітхаючи і бажаючи бачити монастир свій і жити в келії своїй попередній. Коли повернувся в дім господаря свого і в хатину свою ішов, зустріла його гадана жінка і, бачивши його обличчя понурим і збентеженим, спитала: "Чому сумний?" І сказав їй Малх про думки свої. Бона ж переконувала його втікати і просила, щоб не залишав її, але зі собою щоб узяв і в якийсь монастир жіночий віддав. Довго ж про те радилися, почали готуватися до втечі, шепталися між собою, поміж надією і страхом хвилювалися думками. Були ж у стаді, яке Малх пас, два цапи великі — їх же убивши, зробив зі шкір їхніх два міхи і м'ясо сухе на дорогу приготував. І одного пізнього вечора, взявши міхи ті і м'ясо, пішли із сестрою своєю, поклавшись на Бога, і йшли швидко. Прийшовши ж до ріки великої, яка за десять стадій від житла муринового була, надули міхи свої і, зав'язавши міцно, пустилися на ріку, сівши на міхи, ногами ж, як веслами, керуючи, і переплили на инший бік. М'ясо, ж яке мали на дорогу, намокло і потонуло в ріці, лише мало що залишилося, що заледве на три дні могло вистачити. Пили ж з ріки доволі, до майбутньої спраги себе готуючи. Рушивши в дорогу, швидко йшли, вночі бігли швидше, ніж вдень, через страх перед сарацинами і через спеку пресильну сонця, яке там палило. Проте часом і вдень ішли, хоч і сонцем були палені. Й озиралися назад часто, боячись, аби не погнався услід за ними господар їхній. Третього ж дня, коли йшли вони, оглянулися, і бачили здалеку двох сарацинів на двох верблюдах, що швидко до них гнали. І зразу зрозуміли, що то господар їхній женеться за ними по сліду, що на піску був. І злякалися дуже, і наче помертвіли, сподіваючись, що уб'є їх мурин. З Провидіння Божого побачили праворуч себе печеру глибоку, і вбігли в неї, і стали з лівого боку, не входячи в саму глибину: боялися-бо, щоб, утікаючи від смерти, не впасти в смерть, бо в таких печерах звикли жити дикі звірі, змії, скорпіони й инші отруйні гади. З обох боків: і від господаря, що гнався, і від страшного зла, що вгніздилося в печері, боялися смерти, стояли трепетні, наче вже померлі. Проте думали й таке: "Якщо поможе нам, бідним, Бог — уникнемо смерти, якщо ж зневажить нас, грішних, то печера ця гробом нам зразу стане". Коли досягнув мурин з рабом печери тої і, верблюдів одного з иншим зв'язавши, став перед входом до печери з мечем оголеним, послав раба в печеру, щоб вивести втікачів — хотів-бо сам потяти обох. Коли раб у печеру на три чи чотири лікті увійшов, то минув їх, бо зі світла сонячного увійшов у тінь, не міг побачити зразу тих, що близько стояли. І бачили того раба потилицю. Раб же голосно кликав з великими погрозами, говорячи: "Виходьте, злодії, виходьте на смерть, чому зволікаєте? Виходьте, чекає на вас господар!" Коли він так кричав, зразу з глибини печери вибігла левиця, схопила його за горло і, умертвивши, потягнула у лігво своє. О преблагий Господи, який великий Твій про рабів Твоїх промисел і швидка в наиостаннішіи біді допомога! Бачили те Малх і жінка, і наскільки великої були радости, також і страху сповнені: бачили одного ворога свого, що загинув, не знали про другого, який перед входом стояв, лютуючи. Бачив же мурин, що раб затримався в печері ані не чути голосу його, думав, що чинять спротив двоє одному. І не міг через лють більше чекати — як же стояв з мечем оголеним, так і в печеру увійшов, дико лютістю, наче звір, ревучи. Але левиця, голос його чувши, вибігла проти нього і схопила його, поки ще дійшов до утікачів своїх, і, убивши його, потягнула повз них у своє лігво. Таку чудесну й несподівану Божу допомогу і захист бачивши, преподобний Малх із блаженною тою жінкою дякували за превелике Боже милосердя. Але ще й після радости тої страх мали, сподівалися, що і їх левиця з'їсть, проте воліли від звіра померти, аніж впасти в нелюдські руки людей. Левиця ж, взявши пащею щеня своє, з печери вийшла. А вони довго стояли мовчки і, бачивши, що левиця не повертається, вийшли, коли день вже схилявся до вечора. І побачили верблюдів, що поблизу печери стояли і мали на собі хліб і пиття. ївши та пивши, підкріпилися і розвеселилися і, сівши на них, рушили в дорогу свою, дякуючи Богові. За десять днів перейшли пустелю ту, до полків греко-римських прийшли і тривунові про себе розповіли. Тривун же послав їх до Савина, месопотамського дукса. Дукс же, верблюдів у них купивши і добре їх на дорогу спорядивши, відіслав радісних. Блаженну-бо ту жінку, а сестру свою духовну преподобний Малх віддав у монастир жіночий, а сам у свою обитель, з якої ж вийшов, повернувся і побачив, що вже переставився ігумен, отець його, і розповів братам все, що трапилося з ним. І сидів у монастирі безвихідно, переконуючи инших ніколи не чинити непослуху ігуменові ані з монастиря не виходити. Поживши подальший час життя свого богоугодно, перейшов до Господа, залишивши після себе образ цноти, щоб знали останні, що чистоту ні меч, ні пустеля, ані звірі не переможуть. Віддавши себе Христові, померти справді тілом міг, духом же непереможний, зміцнював його сам Христос, Бог наш, Йому ж слава навіки. Амінь.
