Житія святих на 7 Січня (25 грудня за ст. стилем)
07.01.2020
368
0
З Божественного Євангелія і від святих отців та достовірних оповідачів зібране.
Різдво Ісуса Христа таке було. Коли заручена була Преблагословенна Матір Його Пречиста Діва Марія Иосифові, мужеві праведному, що літами вже старий, вісімдесятилітній, був і під образом подружжя [за свідченням святого Григорія Ниського і святого Єпіфанія Кіпрського] дана йому на збереження дівства її і на його про неї піклування, перед тим як зійшлися вони, Йосиф-бо лише вважався мужем Марії, насправді ж хранителем освяченої Богові дівочої чистоти її був і вочевидь свідком непорочного її життя, бо так зволив Бог Свого воплочення від Пречистої Діви тайну втаїти, перед дияволом дівство своєї Матері Пресвятої покривши подружжям, щоб не дізнався ворог, що вона є тою Дівою, про яку пророкує Ісая: "Це Діва у лоні прийме", про що свідчить святий Атанасій, архиєпископ Олександрійський, кажучи: "Потрібний був Йосиф, щоб послужити таїнству, щоб Діва, ніби мужа має, славилася, і щоб утаїлося від диявола, щоб не було відоме те, що Бог з людьми перебувати захотів". Також і святий Василій Великий говорить: "Щоб утаїти від князя віку цього, Йосифові задумане було заручення". І святий Іван Дамаскин: "Заручений Йосиф Марії як муж, щоб, не довідавшись про безмужнє від Діви Христове Різдво, диявол утік". Тобто — перестав намовляти Ірода і підбурювати юдеїв на заздрість. Він-бо ще відтоді, коли прорік Ісая: "Це Діва в лоні прийме і народить", — пильнував за всіма дівицями, чи котра з них не зачала без мужа і не народила, Дівою будучи. Влаштовані були Божим провидінням заручини Діви Марії Иосифові, щоб і дівство Пречистої Богородиці, і Воплочення Бога Слова втаїлося перед князем пітьми". До плотського пізнання подружжя, Пречиста Діва Марія виявила, що має в лоні від Духа Святого, і росло лоно її святе, вміщаючи в собі невмістимого Бога. І найбільше тоді, коли після перебування трьох місяців у Єлисавети повернулася до дому свого. Тоді вочевидь виявилася вагітною, з дня у день ріс всередині божественний Плід, і сповнення звичного часу для народження зближалося. Побачивши її, Иосиф був розгублений і в печалі великій: думав-бо, що вона шлюбоокрадена. І збентежений був старець вельми, до себе кажучи: "Звідки їй це? Я її не пізнав ані помислом щодо неї не згрішив, а вагітною виглядає. О лихо, що сталося, з ким впала? Хто її зманив? І що я маю робити, не відаю. Викрию її як законопорушницю чи промовчу через сором її і мій? Якщо її викрию, то справді, за законом Мойсеевим, камінням побита буде, і обернуся я на ката, що передав її на смерть люту. Якщо ж, не викриваючи її, промовчу, то причасником буду перелюбодійників. Що робити — не розумію! Відпущу її таємно — хай іде, куди хоче. Або я піду від неї в краї далекі, щоб не бачили очі мої такого сорому". Так собі думав, підійшов і сказав до діви, як же про це святий Софроній, патріярх Єрусалимський, пише: "Маріє, що то за діло, яке я в тобі бачу? Не розумію, і дивуюся, і розумом жахаюся: таємно бо від мене станеться скоро. Маріє, що то за діло, що в тобі бачу: замість чести сором, замість веселості! печаль, замість того, щоб похвалитися, докір принесла ти мені. Від священиків і з церкви непорочною тебе прийняв — і що це зриме?" І святий Атанасій Олександрійський про це оповідає таке: "Иосиф, бачивши ту, що в лоні мала, про скарб в нутрі ж її не відавши, пригнічено розмовляв з дівою, кажучи: "Що тобі сталося, Маріє? Чи не ти та чесна діва, що в священних притворах вихована була? Чи не ти та Марія, що й на лице чоловіче не хотіла поглянути? Чи не ти та Марія, яку заручитися добровільно єреї вмовити не могли? Чи не ти та Марія, яка дівства рожу нев'янучу зберегти обіцяла? Де твоєї цноти оселя? Де твоєї чистоти чиста обітниця? Де твоє сором'язливе лице? Я соромлюся, ти ж насмілюєшся, бо я мовчу про гріх твій". Це і цьому подібне Иосиф до неї говорив, і як соромилася, невинною бувши, чиста Агниця, непорочна Голубка, цнотлива діва, червоніючи лицем, коли чула такі слова Иосифові! Не сміла ж йому сказати про архангельське їй Благовіщення і Єлесаветине щодо неї пророцтво, щоб марнослівною і велехвальною не виглядати. Як же і вищезгаданий святий Атанасій оповідає від її імени, до Иосифа казала таке: "Якщо я про себе засвідчу, марнославною виглядатиму. Трохи потерпи, Иосифе, і пастирі тебе переконають". І не що инше відповідала Діва Марія до Иосифа, лише: "Живий Господь, що беріг мене донині в дівстві цілу, щоб не пізнала гріха, ніхто ж мене не торкнувся, а те що в мені, з Божої волі і дії". Иосиф же як людина по-людськи думав, вважав, що з гріха є зачате. Проте як праведний не хотів її викрити, але захотів таємно відпустити її. А як же в Сирському читаємо перекладі: "Надумав таємно залишити її, тобто відійти від неї десь далеко. Коли він це собі замислив, тут ангел Господній у сні явився йому, кажучи: "Иосифе, сину Давидів, не бійся прийняти Марію, жінку свою". Жінкою Иосифовою Діву ангел називає, викорінюючи думку Иосифа про перелюбство: думав-бо Иосиф, що від перелюбодіяння Марія зачала. "Твоя, — каже, — жінка заручена, а не иншого якогось мужа", — це у Теофілакта. Називає [ангел] жінкою Иосифовою Марію, являючи, що "ні з ким, — каже, — иншим не осквернилася заручена тобі". Тому і через те жінкою Иосифовою називає її, бо разом з дівством і одруження законне вшановане буде. Про це і святий Василій Великий розмірковує: "І Дівиця, — каже, — і мужеві заручена, щоб і дівство вшанувалося, і шлюб чесний був". Дівство-бо, як необхідне для освячення, вибране було, заручення ж — як початок шлюбу, як законне учинене було, щоб беззаконним не вважалося народжене, разом же, щоб і свідком постійної чистоти Маріїної Иосиф був, аби не підлягала вона оббріхуванням, ніби дівство осквернила: нареченого-бо мала, життю своєму свідка і охоронця" (Доти Василій святий). Каже-бо ангел: "Прийми жінку свою за зарученням, діву ж за її складеною Богові обітницею, бо вона перша у роді Ізраїльськім Діва обітувала Богові Дівство своє до кончини зберегти неоскверненим. Не бійся, бо народжене в ній є від Духа Святого. Народить же Сина, і назвеш ім'я йому: ти назвеш ім'я, як батько, хоча і не є співучасником того народження, бо звичай є батькам давати імена своїм дітям, як же Авраам назвав ім'я сину своєму Ісаак, так і ти, хоч і не природний, але прибраний йому батько, по-батьківськи послужиш йому, ім'я називаючи". Це святий Теофілакт від імени ангела до Иосифа каже: "Якщо і жодної не маєш до народження причетности, але цей сан [батьківський] хочу дати тобі, щоб і ім'я назвав народженому, ти-бо назвеш ім'я немовляті, хоч і не є [Він] народження твого, проте, що є батьківське, щоб показав Йому. Яке ж ім'я? Ісус, що означає Спас. Він-бо спасе людей своїх від гріхів їхніх". Збудившись зі сну, Иосиф вчинив так, як же звелів йому ангел Господній, і прийняв жінку свою заручену, діву ж непорочну, обітницею дівства Господеві освячену, і матір Владики, яка від Духа Святого Спаса світу зачала. Прийняв її, як наречену свою люблячи, як же Діву Господню вельми шануючи, і як же Матері Спасителевій з благоволінням і страхом служачи. І не знав її, аж поки не народила, тобто [за Теофілактовим завіренням] не торкнувся до неї ніколи ж. Як-бо праведний цей мав торкнутися до тої, яку йому не на шлюб, але під чином шлюбу на збереження її дівства від Церкви Господньої було дано? Як мав торкнутися діви Господньої, яка вічне дівство Богові обітовала? Як мав торкнутися пренепорочної Матері Господа свого і Творця? А як же говорить Євангеліє: "Допоки народила"? Це звично є для Писання слово це допоки замість часу безперервного вживати. Бо і Давид каже: "Говорить Господь Господові моєму, сядь праворуч від мене, допоки покладу ворогів твоїх під ноги твої". Не так, що лише до того Господній Син праворуч Господа Отця сидіти має, допоки покладе ворогів під ноги Йому, а після покладення ворогів вже не має сидіти, але і коли будуть покладені вороги вже під ноги, сидіти має ще преславніше — як Переможець, на вічні віки. Подібно і про святого Иосифа пишеться: "Не знав її, допоки народила" . Не те, що після того мав її пізнати, як же дехто з єретиків допускав, що є чужим Православній Церкві. Але після народження такого Сина, що Богом був Воплоченим, і по стількох чудах, що при Різдві відбулися, їм же був Иосиф самовидцем, не лише торкнутися її не смів, але і ще більше шанував її, як раб Пані свою, служачи їй як Матері Божій зі страхом і трепетом. Про це слово допоки і святий Теофілакт говорить так: "Звичайно є Писанню так казати, як же і про потоп мовиться: "Не повернувся, — каже, — ворон у ковчег, допоки не висохла земля". Він-бо і після того не повернувся". І Христос каже: "З вами є до закінчення віку". Хіба ж після закінчення віку не буде з нами? Знову-бо тоді в безкінечні віки з нами буде. Так і тут говорить: "Допоки народила", — тобто ані перед народженням, ані після народження не пізнав її. Як же і Господь і вік був, і після закінчення віку з нами буде знову. Як-бо торкнутися міг Пречистої Иосиф після того, як побачив невимовне Різдво Його" (Доти Теофілакт).
Але і звідси очевидно показується нешлюбне і після І Різдва дівство Пречистої Богородиці, бо коли Йосиф І про дівицю незайману сумнівався і шлюбоокраденим вважав себе, явився ангел. Називає тоді Марію жінкою його. "Не бійся, — каже, — прийняти Маріям, жінку свою", думку [як же вище мовиться] про перелюбодійство викорінюючи. Коли ж тоді ангел Иосифа вже про чистоту Маріїну і про народженого від Духа Святого увірив, явився після Христового Різдва у Вифлеємі і в Єгипті. Тепер уже Пречисту Діву Марію не називає його жінкою, але тільки Матір'ю Народженого, ось-бо пишеться: "Коли відійшли волхви, це ангел Господній у сні явився Иосифу, кажучи: "Вставши, візьми немовля і матір Його [а не жінку свою] і втікай до Єгипту". І знову в Єгипті: "Вставши, візьми немовля і матір Його і йди в землю Ізраїлеву". Виразно показує, що не на шлюб Йосифа настроював, але на служіння дитині і Матері. Не лише допоки народила Сина свого Первістка, Марія не була пізнаною Йосифом жінкою, але і після Різдва Його також перебувала Дівою нетлінною, як же про те всі великі Учителі церковні в один голос свідчать. Розповідається і таке. Оскільки вагітною була Діва Марія, один із книжників на ім'я Апнит [вже після ангелового Йосифу у сні явлення], у дім їхній прийшовши і діву вагітну бачивши, поспішив швидко до архиєрея і всього собору, кажучи: "Той же, якого як праведного свідчили, Йосифа-теслю, той беззаконня вчинив. Діву, яку з церкви Господньої взяв на збереження, таємно розтлив і осквернив, і нині є вагітна. Пішли ж бо послані від архиєрея слуги в дім Йосифа, знайшли вагітну Марію, як же той сповістив книжник. Взявши-бо її з Йосифом, до архиєрея і собору повели. Каже ж архиєрей до Діви Марії: "Забула ти Господа Бога, вихована в Святая Святих, і та, що приймала їжу з рук ангелових і ангельські співи чула, — що ти наробила?" Вона ж, плачучи, казала: "Живий Господь Бог мій, що чиста є і мужа не знаю". Знову казав архиєрей до Йосифа: "Що ти вчинив їй?" І казав Йосиф: "Живий Господь Бог мій, що чистий я від неї". Сказав же йому архиєрей: "Тому, що не схилив ти голови своєї під міцну руку Божу, щоб благословенне було твоє сім'я, і не явив синам Ізраїля, таємно зійшовся з отроковицею, в Дар Господові даною, через те маєте пити воду викриття, щоб виявив Господь гріх ваш перед всіма". Був же суд від Бога через Мойсея встановлений, як же в Книгах четвертих Мойсеевих в главі п'ятій пишеться: "Якщо якась особа, чоловік чи жінка, у перелюбодійстві звинувачена буде і не покутує вини, дати їй пити воду прокляття з особливими там написаними діями і чинами в Храмі Господньому". І бувало після пиття того судом Божим певне знамення на перелюбодійницях, викриваюче, по ньому ж пізнавалося скоєне беззаконня. Тією-бо водою з належним чином архиєреи напоїв спершу Иосифа, потім же Марію, і не було на ній ніякого викриття, і дивувалися люди, що гріха в ній не знайшлося. І сказав до них архиєреи: "Якщо Господь Бог не явив гріха вам, ідіть з миром". І відпустив їх. Иосиф же, взявши Діву Марію, пішов у дім свій, радіючи і славлячи Бога Ізраїлевого.
Після цього вийшов наказ від Кесаря Августина переписати всю вселенну, і йшли всі записуватися кожен у свій град. Вийшов же і Иосиф з Галилеї, з града Назарета, в Юдею, у град Давидів, що називається Вифлеєм, бо був він з дому і роду Давидового, записатися з Марією, нареченою йому жінкою, що була вагітна. Вифлеєм — малий град недалеко Єрусалиму з південного боку при шляху, що веде до горішнього — до Хеврону — священичого града, в ньому ж був дім Захарії, де Пречиста Діва після Благовіщення архангелового відвідала і привітала Єлисавету, матір Предтечі. Між Єрусалимом і Хевроном Вифлеєм міститься посередині, до нього ж із Назарета, града галилейського, пішого ходу три дні і трохи більше. Називається ж Вифлеєм градом Давидовим, бо в ньому народився Давид, і на Царство помазався, там і Рахиль померла, і гріб Єссея, отця Давида, видно. Була ж Вифлеєму назва спершу Єфрата, але Яків, що пас там свою худобу, домом хліба назвав його, провидівши духом і передвістуючи, що мав на тому місці народитися хліб, що зійде з Небес, — Христос Господь. Поблизу ж Вифлеєма до сходу проти Давидової криниці, з якої він часом погамовував спрагу, казавши: "Хто мене напоїть з води рову, що у Вифлеємі при воротах", є печера в горі кам'яній, на ній же стоїть град Вифлеємський. До печери ж тої наближається нива Соломії, яка там же, у Вифлеємі, жила, що була родичкою обох — Діви Марії і Иосифа. І коли наблизився Иосиф до града, сповнилися дні родити Невісті, що шлюбу не знала, і шукав дому для перебування, у якому ж би породілля могла зручне мати місце, щоби віддати у світ Плід лона свого благословенний. Але не знайшли собі вітальниці через велику кількість люду, що прийшов записатися, і не лише спільну гостинницю, але і весь град заповнили. Повернули в печеру ту, бо не мали місця в оселі, і день вже йшов до схилу. Печера ж та була стійбищем для худоби, де ж Пречистая і Преблагословенная Діва пів ночі гаряче до Бога молилася, і вся в Бозі Богомисленням була, і Його бажанням і любов'ю горіла. Господа нашого Ісуса Христа народила двадцять п'ятого грудня без болю. Так-бо і мало бути, щоб народила без болю, бо зачала без насолоди. "Не пізнала, — каже, — насолоди, шлюбу я є непричасна". А якщо зачала чисто, ось і породила без істління, говорить святий Григорій Ниський: "Дівою зачала, Дівою носила, Дівою народила, Дівою залишилася, ні одного такого чуда на землі не було". І святий Дамаскин: "О чудо, новіше за всі древні чуда: хто-бо бачив матір, що без мужа родила! Без мужа ж, подібно Адаму, що створив без жінки Єву, про що Золотоустий святий писав оце. Як же бо Адам без жінки жінку приніс, так і сьогодні Діва без мужа мужа народила, за Єву віддаючи мужем борг. Цілим залишився Адам після взяття ребра тілесного, нетлінною залишилася і Діва після виникнення немовляти" (Доти Золотоустий). І збулося прописання в купині неопалимій і в морі Червоному. Бо ж купина не горіла, розпалювана [оспівує Церква], так і Діва народила і Дівою залишилася. І знову: море після переходу Ізраїля залишилося непрохідним, Непорочна ж після Різдва Еммануїла залишилася нетлінною. Так без пошкодження дівства свого завжди Діва Марія народила Бога Воплоченого. Ще ж і без звичної допомоги і служби повитухи, як же свідчить святий Атанасій Олександрійський за словами євангельськими цими: "Народила сина свого первістка і повила Його, і поклала Його в яслах". Розмірковуй і кажи таке: "Бачиш таємниче народження від Діви: сина народила, сама сповила. Серед світських жінок одна народжує, а инша сповиває, в Діви ж не так: сама народила і сама сповила, сама і мати без труду, і повитуха — не допустила-бо комусь нечистими руками торкатися Різдва Пречистого. Сама собою Тому, що є від неї, послужила і сповила Його, і поклала Його в яслах". Так же і Кипріян святий: "У Різдві, — каже, — і після Різдва Діва у божественній силі перебувала, бо без болю породила ані жодного не потребувала повитухи служіння, але, сама породілля і народженню служниця, благоговійне любому плоду своєму явила пестунство: оглядає, обіймає, цілує, подає груди — все діло радости сповнене, ні одної хвороби, ні одної природної немочі в народженні" (доти Кипріян святий). Сама-бо нетлінному собі Різдву дівочими послужила руками, не чекаючи Соломії старої, родички своєї, яку на послуження прикликати пішов Йосиф. Але та прийшла, коли збулося вже діло: та, що породила, та і послужила — носила, повиваючи і вкладаючи.
Оповідає ж священномученик Зінон-єпископ і таке: "Коли прийшла повитуха, не вірила, що було дівственне і нетлінне народження, і намагалася довідатися, за звичаєм служіння свого, що справді так є. Але зразу кару за дерзнуте діло прийняла: рука-бо, що попробувати насмілилася, хворобою вогненною раптом запалилася безмірно і всохла. Коли прикликали її до Божественного Дитяти, зразу зцілилася і стала здорова, як спершу. Повірила-бо, що і Матір є Діва, і Дитя Богом.
Після цього непорочна породілля і незвична Різдву своєму помічниця, повивши найсолодше своє дитя лляними білими, чистими, тонкими, на те завчасу приготованими і з собою з Назарету принесеними пелюшками і поклавши Його в яслах, що у тому вертепі були, поклонилася Йому як Богові і Творцеві своєму. Як же згадує блаженний Йосиф, канонів творець, до Пречистої віщаючи: "Воплоченого, отроковице, і обкладеного людською подобою тримаючи руками, і поклоняючись, і цілуючи по-материнськи". "Дитя, — казала, — Ти солодке, як оце тримаю Тебе, що тримаєш рукою все живе". Вірно бо є, що народженому від неї Богоотроковиця поклонилася до землі, тому що лежав у яслах, їх же із зачудуванням оточували невидимо ангельські чини, повідомляючи про те Церкві. Обходили, як же престол херувимський, ангели ясла, вертеп-бо Небом бачили: лежав у ньому Владика. Були ж при яслах і віл, і осел прив'язані, щоб збулося Писання: "Пізнав віл Того, що здобув їх, і осел ясла Пана свого". Вола ж того і осла привів був Йосиф із Назарета. Осла вели заради вагітної отроковиці, щоб ніс її на собі в дорозі. Вола ж привів Йосиф, щоб продати його і віддати належну данину царську, і собі що на потребу купити. Ті-бо безсловесні тварини, стоячи при яслах, парою своєю зігрівали дитину, зима ж була, і так служили Владиці і Творцю своєму. Поклонився ж Йосиф Народженому і Породіллі — тоді-бо пізнав, що народжений від неї від Духа Святого є. Як же і святий Атанасій говорить: "Справді не знав її Йосиф, допоки не народила Сина свого Первістка, допоки ж бо Діва зачате в лоні носила, не знав її Йосиф, не відав, що у ній, не відав, що влаштоване. Коли ж народила, тоді пізнав. Тоді пізнав Йосиф Діву: яка була Діви сила і до чого сподобилася. Тоді пізнав, бачачи, як Діва грудьми годує, дівства ж цвіт нетлінним зберігаючи. Тоді пізнав, коли Діва породила, але якими були пологи, не розумів. Тоді пізнав, що сосець подасть невідсічений Камінь мисленному Каменю, тоді пізнав Йосиф, що про неї написав Ісая: "Ось Діва в утробі зачне". Доти Атанасієві слова, які ж запевнюють, що у той час пізнав Иосиф таїнства силу і, пізнавши, поклонився зі страхом і радістю, дякуючи Воплоченому Богові, що сподобив його тайни самовидцем і служителем бути. Часом же Різдва Христового була недільна [по суботі] північ, багато достовірних пише і до собору те додається Вселенського шостого, що говорить про святкування Недільного дня через те, що в той день Бог світло сотворив. У той день манна з Небес дощем впала. У той день Господь народитися благоізволив. У той день хрещення на Йордані від Івана прийняв. У той самий день премилостивий Відкупитель роду людського заради спасіння нашого із мертвих воскрес. У той день Духа Святого на учнів пролив. Як же-бо у п'ятницю, за свідченням також достовірним, зачався в утробі дівочій архангеловим Благовіщенням, так і в п'ятницю постраждав. Ось у неділю народився і в неділю воскрес. І годилося в день недільний народитися Христові, у той же-бо день сказав Бог: "Хай буде світло, і було світло". У той день і саме Світло це неприступне світові хай засіяє. А те, що вночі і в котру її годину народитися Христос мав, пророчо передрікається в книзі Премудросте: "Мовчання, — каже, — тримало всіх, і ніч свого плину півдороги мала". Всемогутнє Слово Твоє, Господи, що, сходячи з Небес, від Престолів Царських прийде. Сталися ж і чуда великі по Вселенній під час Різдва Христового. У саму ту годину, в яку ж чистотою запечатані дівочі ворота Господь наш пройшов, зразу джерело Води в тій же печері витекло з-під каменя. А в Римі джерело єлею із землі вийшло і в Тивер-ріку потекло. Храм ідольський, названий вічним, розпався. Ідоли розсипалися. На Небі три Сонця там же показалися. В Іспанії ж тої ж ночі з'явилася хмара, від сонця ясніша. А в землі юдейській виногради Єнґадські змерзли, бо зимно було. Найособливіше ж, за писаним у Євангелії, те, що ангели з Небес з піснеспівами зійшли, перед людьми відкрито з'явилися. Бо просто вертепу того, в якому Христос народився, за тисячу сажнів був стовп, названий Адер, поселення пастуше. Там тої ночі трапилося трьом пастирям без сну перебувати, стережучи своє стадо, і ось найголовніший із сил небесних Ангел [це міг бути Гавриїл Благовісник, вважає Кипріян святий] явився їм у світлості великій, сіяючи небесною славою і нею ж й инших осяваючи. Його ж бачивши, настрашилися вельми. Але з'явився ангел, звелів страх відкласти і не боятися, благовістив їм радість, що прийшла цілому світові з Різдвом Спасителевим. Сказав же їм знамення правдивости Благовістя свого: "Знайдете, — каже, — немовля повите, що лежить в яслах". Коли ангел з ними бесідував, раптом почулася в повітрі сила воїнів небесних, що хвалили Бога і казали: "Слава во Вишніх Богу і на землі мир, у людях благовоління". Після видіння того ангельського і слухання піснеспівів воїнів небесних пастирі, порадившись, пішли поспіхом до Вифлеєму побачити, чи правда є сказане їм від ангела. І знайшли Пречисту Діву Марію Богородицю, і святого Иосифа, обручника її, і отроча сповите, покладене в яслах. І увірували безсумнівно, що то є Христос Господь, очікуваний Месія, що прийшов спасти рід людський. Поклонилися Йому і сказали все, що бачили і чули, що мовлене їм було від ангела про це отроча. І всі, що чули [Йосиф, Соломія і ті, що в той час туди прийшли], дивувалися з того, що говорили пастирі. А найбільше Пречиста Діва Марія, що нетлінно народила, пильнувала всіх слів тих, складаючи у серці своїм. І повернулися пастирі, славлячи і хвалячи Бога. Таким було Різдво Ісуса Христа, Господа нашого, Йому ж і від нас, грішних, хай буде честь і слава, поклоніння і дяка з Безначальним Його Отцем, і присносущним Духом нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
Слово на Різдво Христове
Коли Спасителевий у світ був прихід, небесний Благовісник пастирям Вифлеємським дає знамення — немовля пеленами сповите і в яслах покладене, каже-бо: "Народився вам днесь Спас, і ось вам знамення — знайдете немовля, сповите у яслах". Подумав би хтось, що не велике це знамення — бачити немовля сповите, як звично є для кожного, що в світі народжується, — немовляті бути сповитому. То було б більше знамення, якби ангел замість свідчення і точного про Різдво Христове завірення подав щось незвичайне: як же волхвам зірку на сході чи як Сивілла Августові показала в сонці Діву, що немовля на руках тримала. Проте якщо хтось захоче приглянутися умовим оком до таїнств, що здійснюються в тому сповитому немовляті, побачить і пізнає, що більше це знамення, як вістка про Різдво Спасителеве, від ангела пастирям сказана, — немовля сповите, що лежить у яслах. Це-бо те немовля, народження якого засіяло світові світлом розуму — ясніше від зір і сонця. І пелени його від хмар ширші, і ясла — від Небес просторіші, в них же лежить неохопний Христос Бог. Звернімо ж умові очі наші на дитинство Христове, Який віки сотворив і від віків приготував нам спасіння. Він, щоб зношеність єства нашого оновити, немовлям на землі з'явився. "Знайдете, — каже, — немовля".
Оповідає хтось із досвідчених лікарів, що властиве є тим, хто має бути у світі великим, іменитим і славним, чи якимось царем, чи хоробрим воїном, — тим [каже] властиво з молодих нігтів свою майбутню силу і діянь знамення показувати. І каже: "Ненароджений ще був Периклес Олімпій, а вже греків настрашив сонними привидами, Олександр ще не народився, а всі вже Амонієвим сином і царства князем називали його . 1 в иншому місці розповідається, що коли Мідас, цар фригійський, був малим хлопцем, мурашки зерна пшениці, коли він спав, в уста йому приносили і вкладали, прознаменуючи йому незчисленне багатство. Ось і наш Цар і Владика — народжене нині немовля — у дитинстві Своєму майбутніх Своїх сил і діянь очевидні знамення являє, тих майбутніх багатств для тих, хто любить Його, приготованих, показує знамення, коли золото, ладан і миро з країв далеких приношення Собі влаштовує. Вони мали бути майбутнього торжества Його над смертю і дияволом перемогою, і над всецілим пеклом нині являє знамення, коли Іродом і всім Єрусалимом потрясає. Вони є над видимим і невидимим світом знаком майбутньої за людськістю владою, про неї ж у свій час говорить: "Дасться мені всіляка влада на Небесах і на землі". Очевидне знамення являє, коли Різдву своєму ангелів, і пастирів-служителів, і східних царів поклонниками робить, за пророцтвом Давидовим: "Перед ним припадуть всі царі земні". Це-бо сповнилося вже його пророцтво, коли як Цар царствуючих трьох царів земних поклонінням і дарами вшанований. Краще Іпонійської церкви глава мовить: "Це є знамення Різдва Твого, Господи Ісусе. Навіть хвилі морські підстеляться під ноги перед тим, як по морі сходитимеш; навіть сонце змеркне перед тим, коли умиратимеш; земля, коли вставатимеш з гробу, сотрясеться; Небо Тобі зійде, відчиниться. Перш ніж це та инше здійсниш, ще на руках матері носишся, а вже Господом всього світу пізнаєшся. Ось новонародженого немовляти Господа нашого Ісуса Христа міцність і сила, що в своєму ще дитинстві міцним Владикою очевидно виявляється. Справді, "сила Божа в немочі здійснюється", в малих-бо і немічних членах немовляти видно великого Ісуса Христа Силу, її виявляє Церква, коли народженого Господа агнцеві уподібнює, і ягням називає, і в акафісті про поклін пастирів читаємо: "Бачать Його як агнця непорочного, що в лоні Маріїному упасся, їй же, співаючи, кажуть: "Радуйся, Агнця і Пастиря Мати". Тут і уподіблений Агнцеві, і названий Агнцем народжений від Діви Христос. Але яка в Агнці міць? Яка сила? Сила воістину нездоланна, яку ж видно з цього. Побачив колись Іван Богослов в Откровенні своєму різних звірів, змій, що виходили з місць різних, з моря, безодні і пустелі, — з багатьма страшними головами і пащами відкритими, смертоносної отрути сповнені, їх же лише навіть бачити було вельми страшно. Вони всі наступають на одного Агнця, як же каже Писання: "Ці з Агнцем боротьбу вчинять".
Дивлячись на ту боротьбу зміїв і звірів тих з Агнцем, сподівався би хтось, що якийсь один із найгірших звірів, зразу Агнця схопивши, розірве, а більшим звірам не буде й з ким там братися. Але бачиш Агнцеву силу, як міцно став проти них, що всій тих звірів силі раптом упасти і в порох вселитися чинить, як же пишеться: "Агнець переміг їх", бо Господь Господом є і Царем царів є. О воістину велика то Агнцева сила. Через Агнця того знаменується син Божий. Через зміїв же і звірів — біси та їхні слуги. Тут річ, розмірковування достойна: нащо ангел, показуючи тут боротьбу Сина Божого з Його ворогами, не назвав Його справжнім іменем, з Небес в час Благовіщення до Пречистої Діви принесеним і при обрізанні даним? Чому не сказав: "Ці з Ісусом Христом, а не з Агнцем боротьбу затіяли". Справді задля того, що Він у Різдві Своїм, не чекаючи наречення імени Собі, перемагає ворогів Своїх. Ще, як агнець, на сіні спочиває, а вже мислених зміїв, звірів ламає, як тростину, розбиває, як посуд глиняний. Добре написано в Пророцтві: "Назви Ім'я йому: скоро захопи, марно відкинь. Швидше ніж розуміти почне хлопча прикликати отця. чи матір, прийме силу Дамаскову і полон Самарійський". Не чекає цей новонароджений Агнець, поки стане левом і скажеться про нього: "Ось переміг лев з коліна Юдового". Не терпить це немовля, поки виросте в міць як повнолітній, не чекає це отроча, поки юні його члени приймуть силу, як Самсон. Але швидше ніж починає ссати груди матері Своєї, ворогів Своїх перемагає. Швидше ніж довідається ім'я Своє чи Пречистої Матері Своєї устами навчиться називати, імена недостойних з книг тварин знищує. Перед тим навіть, коли в чоловічу почне входити силу, сильних із престолів скидає. Агнець переміг їх, бо Владика владик і Цар царів є. Се Агнця нашого міць, це божественного немовляти непереможна сила, з нею ж народився.
Рождається ж разом і з розумом, мав-бо в дитинстві своєму міць і силу, мав водночас і розум. Великий Господь наш, і велика міць Його, і розуму Його нема меж. Якому ж іще немовляті, як цьому Обоженому, належать слова написані: "Більше старих розуміє". Немовлята, здебільшого, народившись, нічого ж не розуміють аж до часу віку свого, і поки ростуть — навчання потребують, щоби могли щось зрозуміти. Це ж немовля божественне, що було перед Різдвом Своїм самою Премудрістю, ось і в Різдві Своєму є глибиною Премудрости і Розуму Божого. Літами дитина, премудрістю ж Предвічний. Немовля — і старий днями. Хлопець, а разом і Отець нам рождається. Каже нині в Різдво Його Ісая-пророк: "Отець будучого віку". То іменування "Отець" не дитині, але мужеві пасує. І ніхто ж грудне дитя отцем ніколи не назве. Проте пророк народженого Христа Отцем без вагання називає. Для чого? Щоб показати, що в обожествленому тому немовляті той же є розум, та ж премудрість, що і в Отці, старому днями. Як же-бо якийсь премудрий отець зі своїми дітьми, так це небесне, від Пречистої Богородиці народжене немовля з нами діє. І в цьому знаменні виявляється, що народився нам днесь Спас, бо в дитинстві своєму як Отець наш явився. Як же нам є Отцем? Розуміємо: народившись Сам, зразу і нас від смерти на життя народжує, не инакше, як же євангельський отець блудного сина, що був мертвим і ожив. Той отець, щоб відродити до життя мертвого свого сина, кинувся на шию йому і обцілував його. Батьківське ж цілування було для сина знаком прощення гріхів, що були причиною душевної його смерти: через гріх-бо смерть входить. Через гріх же, як причину смерти, що був прощенням віднятий, знову ожив мертвий. Як же після минання ночі настає день, так, коли забрати похмуру гріховну смерть, засіяє благодать Божа, що є душі життям. Але так є насправді, що Христос, Спас наш, у Різдві Своєму цілував нас. Бо нас, що померли гріхами, відродив до життя благодаті Своєї, і тому є нам отцем премудрим у Своєму дитинстві. А як Христос, Спас наш, у Різдві Своєму цілував нас, дивимося з Писання Божественного. У Пісні Пісень якась боголюбива особа таким до Бога береться бажанням: "Хай цілує мене з цілування уст Своїх". Чи хочемо довідатися, хто є той, хто бажає Божого цілування? Чуємо Амвросія святого, який каже, що природа наша, тіло наше хочуть до такої прийти через Воплочення Сина Божого з Богом любови і приязні, щоби могти з Ним як друг з другом лицем до лиця поглянути і уста в уста цілуватися цілуванням святим. Це учитель той каже: "Розуміймо плоть ту, що в Адамі зміїною омочена була отрутою і гнила смородом переступу, — нона, з багатьох пророцтв довідавшись, що прийде Бог і підступ зміїний стрясе, Духа Святого проллє благодать, молиться, кажучи: "Хай цілує мене з цілування уст Своїх". Святий Й. Золотоустий в образі Церкви, з народів складеної, говорить: "Я ж, що з народів, Церква, не так хочу, щоб через Мойсея, й Ісаю, і Єремію, і инших пророків до мене говорив, як же хочу, щоб Сам розмовляв зі мною. Сам-бо хай прийде, і заговорю з Ним устами в уста, Сам хай прийде і хай цілує мене цілуванням уст Своїх". Чую Єремію, що про Нього говорить: "Невипробуване Його серце, і хто Його пізнає. Самого-бо бажаю, хай прийде і цілує мене цілуванням уст Своїх". Чую Амоса, що про Нього каже: "Це муж стоїть на стіні Адамаській, і Адамас в руці Його. Але я самого Його шукаю, щоб прийшов і поцілував мене цілуванням уст Своїх" (Доти Золотоустий). Із цих слів учитель святий очевидно показує, що Боже з єством нашим цілування є Воплочення Сина Божого. Як же бо в цілуванні уста до уст прикладаються, так у Воплоченні Спасителевому єство Боже до єства людського прикладається і з'єднується. Так-бо Христос, Спас наш, у Різдві Своєму, як Отець, цілує нас, про що передрік Давид: "Правда і мир поцілувалися". Тут же Євтимій, тлумач, під правдою розуміє єство Боже: один-бо Бог суддя є праведний. Через світ же єство людське в Христі і заради подібної і природної йому покірности. Ті-бо, говориться, обидві природи взаємно цілувалися, через те що велике взаємне в Христі мають єднання, однодумство і згоду.
Відомим же є і те, що тим цілуванням Христос, Спас наш, у Різдві Своєму відродив нас зі смерти гріховної на життя благодаті божественної. У книгах царських читаємо: "Коли жінка-шунамітянка просила Єлисея-пророка, що на горі кармельській перебував, щоби пішов у дім її воскресити померлого її сина, пророк не ішов зразу сам, а послав спершу Ґехазі, слугу свого, із жезлом своїм, щоби поклав його на лице дитині, — але не було голосу ні слуху. Коли прийшов же сам пророк до померлого, поклав уста свої на уста його і дихнув у нього — і відкрив хлопець очі свої". Дивись, як мертвому хлопцеві далося життя? Прикладанням уст пророчих до уст його, як же буває в цілуванні. І справді цілування там було, де ж уста пророчі до уст хлопця прикладалися. І цілуванням тим воскрес мервий. Прообразом то було Христового Воплочення: смерть увійшла гріхом у світ, викрала першого хлопця Адама, що заледве жити почав. Жінка, природа людська, надокучає Богові: "Господи, схили Небеса і зійди, яви лице Своє, прийди і спаси нас". Господь Бог не зразу Сам ішов: як Єлисей слугу свого, послав рабів своїх — пророків із жезлом Закону, щоби поклали те на хлопця — на плем'я Адамове. Не встав отрок — люди сиділи у пітьмі і тіні смертній. Коли ж сам Господь прийшов у Воплоченні Своєму, як же мовиться, уста божества Свого до уст людства приклав і цілував нас цілуванням уст Своїх. Зразу встав отрок, воскрес мертвий, Адам обновився, Єва звільнилися, смерть умертвилася, а ми ожили. Зі смерти до життя відродилися в Різдві Христовому. Подібно це є на повість давню: друг один добрий, бачачи любого свого друга, враженого від ворога мечем отрутоносним, турбується належно, як би його зцілити від смертної рани. І ось говорять йому лікарі, що та рана є неізцілима: меч-бо, отрутою напоєний, не лише вразив плоть, рану велику зробив, але і тою ж отрутою пошкодив тіло, і всіляко смерть загрожує другові його, хіба якщо б хтось його своїм викупив здоров'ям ось так: якби приклав уста свої до рани його і виссав би з рани отруту. "Друг би твій легко прийняв зцілення, — казали, — але той, хто виссе отруту з рани, помре у будь-якому разі". Те почувши, справжній друголюбець, хоч йому і власне життя не було гірким, проте, люблячи друга більше себе самого і його здоров'я бажаючи понад своє життя, тим сказаним чином — прикладанням уст своїх до рани — виссав отруту, полікував друга, своєю смертю приятелеве викупив здоров'я. Подібно і Господь Бог наш зробив з нами, зраненими від пекельного ратника отрутоносним гріха мечем. Ніхто ж не міг нас зцілити від рани і вибавити від смерти, смертної спершу від нас не завдавши собі шкоди. Не було ось досконалого лікаря, поки сам Він, Превишній, сидячи на херувимах, душам і тілам досконалий Лікар і Творець, уста Свої, тобто Сина Свого, — як же Дух Святий у Писанні називається Отчим Перстом: "О Персте [каже] Божий, вижену бісів", так Бог Син іменується Отчими устами, за писаним: "Духом уст Його вся сила їх", — ті, кажу, уста Свої — Господь Бог Сина Свого любого — через любов до роду людського приклав до рани природи нашої. Так полюбив Бог світ, що Сина Свого єдинородного дав. Який, говорю, Бог Син, з'єднавшись зі зраненим єством нашим, витягнув на Себе отруту ту гріховну. Взявши гріхи світу, той гріх наш поніс. І оздоровив нас, Своє за нас поклав здоров'я. Ось нас цілуванням Своїм, тобто Втіленням, відродив до життя благодаті і тому у Своєму дитинстві Спасом нам, Отцем нашим премудрим, і Лікарем досвідченим, і Другом люб'язним виявився. Ось дивимося, яке дитинство Христове, як із силою непереможною і з премудрістю незбагненною народжується. І добре ангел пастирям на знак Приходу в світ Спасителя називає немовля, немовля ж не звичайне і не подібне народженням до инших немовлят. Немовля міцне й розумне, хлоп'я сильне і премудре — це вам знамення, знайдете немовля, а немовля сповите, бо і пелени немовляти того таїнств сповнені. Каже Амвросій святий: "Сповивається [Христос] пеленами, щоб ти від верет смертних звільнився". Це пелен Христових таїнство, щоб грубих тлінних верет, що в них же смерть нас одягне, ми позбулися. Прислухаймося з цікавістю до слів Амвросієвих, чому не каже верети одної, але "верет позбудешся". Думаю, що мав на гадці Адамові верети: той-бо своєму прогрішенню дві верети мав — листяну і шкіряну. Листяну у Раю, яку сам собі зробив, зшивши листя смоковиці, і зробив собі оперезання. Шкіряну ж поза Раєм: коли зробив Бог Адамові і жінці його ризи шкіряні і одягнув їх. Обидві ті верети смертними були, бо і листя те було з дерева, що принесло людині смерть, — смоковне-бо дерево дехто з вчителів вважає тим, що з нього ж Адаму куштувати заборонено було. І шкіра була зі звіра чи худоби вбитої. Аистяна-бо верета знаменувала Адамовий непослух, через нього відпав від Бога, як лист із дерева. Шкіряна ж — знаменням була плотолюб'я і похоті безсловесної. Христос-бо, новий Адам, пеленами сповився, щоб з обох верет непослуху, каже, і безсловесних бажань звільнити людину. Бо святі його пелени і послух, і чистоту собою тайно утворюють. Утворюють послух, як же виявляє вищезгаданий учитель Амвросій, кажучи таке: "Дивись таїнства з утроби дівочої: той же і раб вийшов, і Господь. Раб, щоб трудитись, бо підперезаний пеленами, — до служіння підперезується. Господь же, щоб володіти: добра робота, що здобуває ім'я понад всіляке Ім'я. Те, що серед инших безчестям є, це в Христі є славою. Зрозумій слова ці: "підперезуючись пеленами — до служіння підперезується". Це послух Христовий в пеленах виявлено — працюй-бо і служи, послушником будь. Підперезувати ж себе послушникові годиться, за велінням одного в Євангелії пана: "Приготуй мені вечерю і, підперезавшись, служи мені". І Господь наш, взявши на Себе чин послушника, говорить: "Не прийшов, щоб служили мені, але щоб послужити їм". Підперезується пеленами, щоб служити нам за євангельським словом. "Амінь кажу вам, бо підпережеться і посадить їх, і, минувши, послужить їм. Служінням вже тим Своїм послужницьким зцілює непослух Адамовий. Старий Адам неслухняний був, Новий же послушливий аж до смерти. І так пеленами послуху Христового звільняться верети Адамового непослуху. А щодо чистоти, то і її в пеленах Господніх таємно утворену побачимо, якщо розглянемо, чому старий Адам шкіряним одягом покритий був, Новий же — лляними [що є достовірним] пеленами, на те завчасу Пречистою Богородицею приготованими. Трапляється часто в людях таке, що зовнішнй одяг внутрішній думці і звичаю відповідає. І через зовнішній одяг внутрішня людина на видноту виходить. Гордий Ірод у нарочитий день одягнувся в одяг царський. Той одяг хіба не відповідав його внутрішній зарозумілості? Відповідав справді, Писання говорить: "Сядь на судищі перед народом, з гордістю говорячи до них". Через гордий зовні одяг внутрішня гордість виходить назовні. Смиренна і богобоязлива цариця Естер в потрібний колись час також вбралася в царські шати, проте не з гордости, але з примусу, що виходив з роду жидівського. Було після трьох днів, коли перестала молитися: скинула ризи сумні й одяглася в ризи світлі. Ті її ризи чи не відповідали її світлій душі з добрим же і чистим наміром? Відповідали насправді, Писання говорить: "Будь гарна на вигляд, призиваючи Всевидця Бога і Спасителя". Зовнішня краса тілесна внутрішній душевній відповідає. Згадаймо ж Адама: Адам у Раю, згрішивши, став з людини звіром диким. Звір, бо викрав плід заборонений; дикий же, бо зразу почав втікати і ховатися, ніби звір у пустелі. Такому-бо його звірячому норову пасувала й одежа звіряча — шкіряна, щоб внутрішній звичай зовнішньому одягові, зовнішній ж одяг внутрішньому звичаю відповідав. Розуміння те є святого Григорія Ниського, що говорить таке: "Ті, що зовні шкіри звірячі використовують, зсередини звірячим норовом душу псують". Це бачимо, чому Адам старий в шкіряну верету вбраний був. Чому ж новий Адам — Христос — лляними повиваєтсья пеленами? Льон в Писанні Святому, за свідченням Григорія та Ісидора, чистоти є знаменням, тому й одяг у старому Завіті священичий з льону був зроблений на образ чистого і непорочного їхнього служіння, що і блаженний Єронім підтверджує, кажучи: "Коли готуємося до одягання Христового, одяг шкіряний відкладаємо, тоді одягнемося в одяг лляний, що нічого в собі нечистого не має, але весь чистий. Це лляний одяг в образ чистоти покладений. Христос же, Спас наш, настільки чистий є! Неповинний руками і чистий серцем, гріха не вчинив, і омани не знайдеш в устах його. Настільки чистий, що і найчистіші, і найсвітліші небесні зорі перед Його чистотою пригасають, за написаним: "зорі нечистими є перед Ним. Такому-бо Пречистому від Пречистої Діви народженому немовляті не шкіряний звірячий одяг, але чистий льон, білі пелени служать. Щоб одне з другим, внутрішня чистота із зовнішньою, зовнішня із внутрішньою узгоджувалися. Але це не остання причина, чому Адам шкірою, Христос же лляними пеленами покривається: шкіра з плоттю настільки близьке має з'єднання, що не може бути ближчим їй ніщо. І ось міцніше шкіра плоті тримається, що чи не насильно обдирати її треба. Льон же не знає ніякої плоті, сам в собі є і не має такого з плоттю єднання, щоб насильно обдирати його від неї. Це-бо кінець причини тої, чому Адам в шкірі, а Христос у льоні. Тілесний Адам плоть від плоті своєї так любив, що в найгіршому випадку — в прогніванні Бога — не хотів її позбутися, але разом з нею, як шкіра з тілом, прогнівав Творця. Через те його як того, що по-плотськи мудрує, шкіряними вбрано веретами. Христос же, плоть носячи, явився, але вище був всілякої плоті — Сам чистоти джерело. Через те лляними пеленами, що ніякого з тілом єднання не знали, повився і ними звільнився від верети шкіряної тілолюбства і безсловесної похоті. Подивімося на пелен Христових таїнства. Ті-бо пелени пластирами є на гріховні наші рани, вони обтирають сльози з очей наших, вони нас в ближче з Богом єднання і в любов зв'язують нерозлучно. Ще ж і ясла, в них же немовля сповите лежало, були не без таїнств — чуємо Теодорита, що каже: "Дивись на убогого перебування, Того, що збагачує Небо. Бачиш ясла Того, Хто сидить на херувимах, Того бачиш убогість внизу, розглядаючи багатство Його вгорі. Зубожів Бог багатий в милості, щоб ми убогістю Його збагатилися. І через те в яслах поклався Цар небесний, щоб навчилися ми від Нього добровільної убогости і смирення". Святий же Кипріян говорить: "Тому в яслах кладеться, щоб ми життя тваринне змінили, не сіном [насолодою], але небесним хлібом живилися". І знову Теодорит: "В яслах кладеться Боже Слово, щоб словесні і безсловесні [праведні тобто і грішні] вільно і безборонно причащалися спасенною їжею".
Це є таїнства Господніх Ясел і це є певне Спасителевого в світ приходу знамення, від ангела пастирям сказане, — немовля сповите, що лежить у яслах. І воістину знамення велике, великих-бо таїнств, як же чуємо, сповнене.
Хай буде ж народженому задля нас, обожествленому тому немовляті честь, дяка і поклоніння від всього живого. І тій, що народила його, — Пречистій і Преблагословенній Діві Марії — слава і хвала від всіх родів навіки. Амінь.
