Житія святих на 6 серпня (24 липня за ст. стилем)

Страждання святої мучениці Христини

Також цього дня відзначають: Житіє преподобного отця нашого Полікарпа, архимандрита Печерського

У граді Тирі муж один великородний, на ім'я Урван, ігемонську владу тримаючи, мав доньку, яка в молодих своїх літах пізнала Бога, Творця свого, i душу свою за Нього поклала, перетерпівши мужньо багато лютих мук. Коли вона народилася, дали батьки їм'я їй Христина, це ж не за їхнім єллінським розумом, але з Божого Провидіння було. I саме те ім'я, наче пророцтво якесь, передзнаменувало, що та дівчина, віку дійшовши, має стати християнкою, Христовою рабою, і нареченою, і мученицею. Коли їй було одинадцять років, показалася пречудесна краса її лиця, і не було серед дівчат, щоб котрась була подібна до неї красою. Хотівши її вберегти від людських поглядів, батько приставив до неї добрих рабинь, і богів своїх золотих і срібних до неї вніс, і звелів їй, аби щодня приносила їм кадило і поклонялася. Чуло ж багато із благородних і багатих громадян про красу тої дівчини, кожен бажав взяти її в подружжя своєму синові. Коли ж про те просили батька, відповідав Урван: «Нікому не віддам у шлюб доньки моєї, але богам моїм її подарую: вельмибо полюбили її милостиві боги. I задля них хай залишається дівою, служачи їм завжди». Дівчина ж Христина, літами та розумом зростаючи, почала приходити до пізнання істини: Бог її розум благодаттю своєю просвітлював і нарозумлював. Дивиласябо через віконце на небо й на небесні світила і з творіння пізнавала Творця. нолів же бездушних нечуйність і марноту побачивши, не захотіла приносити їм кадила ані поклонятися їм, але до сходу у височінь вдивлялся, зітхала і плакала, промовляючи собі: «Доки будуть затемнені людські серця і потьмарений їхній розум, не бачитимуть Господа Бога, який небо і землю створив і прикрасив такою видимою красою». Так собі міркуючи, почала поклонятися єдиному, що на небі живе, істинному Богові, і молилася Йому зі сльозами, щоб дав пізнати себе їй, щоб уповні довідалася про Нього, і любов'ю до Нього запалилося серце її. I коли в молитві з постом днів досить пробула, сподобилася відвідання від милости Божої: явився їй ангел Господній і знаменував її хресним знаменням, і нареченою Христовою назвав, і нарозумив її досконало на Богопізнання, і про подвиг страдницький сповістив, що від трьох катів має бути мучена за єдиного у Тройці Бога, й укріпив її на подвиг, і хліб чистий дав їсти їй, коли була голодна від посту.

Після того ангельського явлення веселилася духом дівчина і раділа в Бозі, Спасі своїм, дякуючи Йому, що відвідав рабу свою посланням до неї ангела святого. I почала гарячі молитви свої до Господа посилати і любов'ю Його насолоджуватися. Сповнилася ж ревности, почала ідолів золотих і срібних, по одному беручи, розбивати і, розламавши їх на частини, коли був пізній вечір, скинула через вікно додолу на майдан, і зранку ті, що проходили там, розбите срібло і золото собі забирали.

Одного дня Урванігемон, хотівши відвідати свою доньку й поклонитися своїм богам, прийшов у ту горішню палату. I, не побачивши ідолів, спитав Христину, де боги. Вона ж мовчала. Прикликав рабинь, питав їх про богів, ті ж розповіли йому, що зробила з богами його донька. Він же сповнився гніву, почав бити доньку по лиці, запитуючи: «Де ти богів поділа?» Вона ж не хотіла відповідати йому. Тоді, нескоро відкривши святі свої уста, розповіла про єдиного істинного Бога, що живе на небі, Творця всього. Названих богів, золотих і срібних, бісами й бездушними ідолами назвала й розповіла, як своїми руками їх розбила. Тоді Урван сповнився більшої люті, усіх рабинь мечем потяв, а доньку муками різними мучити почав. Спершу палицями2 і бичами бито її без жалю, тоді, зв'язану, вкинув до темниці. Про те довідалася мати її, прибігла до неї, плачучи й ридачи, і переконувала її відвернутися від Христа і до батьківських богів повернутися. Але мучениця Христова ані чути не хотіла слів матері, навіть і її самої відрікалася, кажучи: «Не називай мене донькою своєю, хіба не знаєш, що маю Христове ім'я, Його імени ніхто в роді нашому не сподобився. I вже я не вашого роду, але Христового, іменем і ділом: до Христа, Царя Небесного, присвоїлася, Його я раба і донька, і Він мені Отець, і Мати, і Господь». Довгобо мати плакала і, нічого не досягнувши, пішла засмучена. Коли ж минула ніч і день настав, Урван, злісним бісом на лютість зрушений, забувши природну любов до своєї доньки, сів на суді, хотів мучити святу Христину не як свою власну доньку, а наче чужу й велику злодійку. Коли ж ведена була свята з темниці на судище, бачило її багато жінок, казали: «Боже раби Твоєї Христини, поможи їй, до Тебебо прибігає». Свята ж агниця Христова стояла перед Урваном не як перед батьком, а як перед катом і кровожерливим звіром. I почав її ласкою привертати лукавий батько, кажучи: «Милосерджуся над тобою, дитино моя, і прошу тебе: приступи до великих богів наших і зі мною принеси їм жертву, щоб вони тебе помилували і пробачили тобі гріх твій, яким же ти перед ними згрішила. Якщо цього не зробиш, то я тебе не помилую і не можеш називатися моєю донькою». Відповіла свята: «Велику мені радість зробиш, якщо мене донькою своєю не будеш називати, тибо — слуга сатани, я ж Христова раба і вже не твоя донька, маюбо Отця — Творця мого». Урван же гнівом великим запалився, звелів оголену дівчину повісити на катівні й гострим залізом обдирати та шматувати чисте її дівоче тіло. I настільки обдерте було її тіло, що голі кості було видно. I коли була відв'язана з катівні, бачила, як тіло її розшматоване відпало від неї, на землі лежало. Зібравши його, кинула в лице батькові своєму, кажучи: «Їж м'ясо доньки своєї». Він же більше розлютився, на колесі залізному катувальному розтягнув святу. Вогонь під нею запаливши, звелів киплячою олією тіло її поливати. I так на вогні колесо оберталося, і пеклася свята, наче риба чи їстівне м'ясо, і неможливо природі людській, тим більше жіночій, у такій муці бути живій, але Бог тримав життя раби своєї й укріплював її на прославлення імени свого святого, на осоромлення нечестивих. А свята Христина, так мучена, славила Бога й молилася до Нього. Ангели ж святі невидимо перед нею стояли, полегшуючи їй біль. Тоді несподівано полум'я велике з вогню, велінням Божим, вийшло, кинулося на нечестивих, що навколо стояли, і попалило їх до тисячі. Урван же, не відаючи, що більше зробити, звелів вкинути її до темниці. Там молилася свята, і ангел Господній явився, і зцілив її від ран, і зробив її у цілому тілі здоровою. Дав же їй і їжу, яку приніс, і підкріпилася мучениця, і славословила Бога. Після того звелів батько вкинути її в море. I взяли слуги рабу Христову, посадили в човен і везли далеко від берега. I, камінь великий прив'язавши до шиї, у глибину вкинули. Ангел же Божий прийняв її, відв'язав камінь із шиї, і погруз камінь, а свята, підтримувана руками безтілесного, ходила по водах, наче по сухому. I було їй море те купіллю хрещення святого, якого ж бажала. I хмара світла осінила її. I слово було зверху, й Ы'я Пресвятої Тройці, за чином святого хрещення, над нею промовляло. I бачила Господа, що явився їй, і слова, що радість творять, до неї промовив. Вийшовши на сушу, явилася перед лицем свого батька й налякала його. Дивувався і жахався нечестивий, бачачи святу дівчину, яка з моря жива вийшла. I, таке чудо бачачи, не пізнавав Божої сили, але за волхвування те мав. I звелів знову вкинути святу до темниці, хотівши її зранку мечем стратити. Але тієї ночі сам косою смертною несподівано був стятий, загинув навіки. А свята в темниці залишилася жива, славлячи Бога й дякуючи Йому. Після несподіваної загибелі Урвана прийшов від царя на його місце інший ігемон, на ім'я Діон. I сповіщено йому було про Христину, що в темниці сиділа. Він же, вивівши її і перед судом своїм поставивши, спершу ласкою намагався звабити мученицю до боговідступництва, тоді, виявивши, що вона непохитна у святій вірі, мучив її довго, б'ючи, і кігтями залізними обдираючи, і вогнем палячи. Сковородубо залізну сильно розжарив, простягнув нагу святу на ній і звелів обертати, олією і смолою киплячою поливати, змушуючи її поклонитися Аполоновому їдолу, який поблизу там стояв. Але мучениця, наче діямант, тверда, лишалася стійкою у визнанні пресвятого імени Ісуса Христа. Аполонового ідола молитвою зруйнувала. I коли впав ідол і став порохом, тоді й Діонігемон впав на землю і був мертвий. Бісбо, що в ідолі перебував, коли розбилося мешкання його, схопив душу свого старанного служителя і в пеклі зробив її собі співмешканкою.

А святу мученицю знову темниця і пута прийняли. I не було безплідним страждання дівиці Христової. Люд бо численний, бачачи такі чуда, славив єдиного Бога Куса Христа, і повірило в нього до трьох тисяч душ. I приходили до святої, яку в темниці немало часу тримали, i навчала вона їх, поки інший ігємон, на ім'я Юліян, у град Тир не прийшов. Він також вивів святу на суд. Різні наклав їй муки: спершу розжарив піч велику, три дні її розпалював, і вкинув у неї мученицю, і замкнув, і перебувала в печі тій свята дівчина Христина п'ять днів, неопалима вогнем, як же вавилонські отрокиа, але наче в покої сиділа, співала, славлячи Бога. Ангелибо Господні були з нею, зрошували й охолоджували піч, і співали з нею, і чути було голос співаючих воїнам, які стерегли піч. Через п'ять днів, коли відчинено було піч, виявилася свята живою і цілою, анітрохи вогонь її не торкнувся. I величався Бог християнський, нечестя ж еллінське осоромилося, а ігемон, злістю бісівською осліплений, не пізнавав Божої сили, а називав таке дивне чудо волхвуванням. Намагаючись здолати нездоланну, прикликав волхвів і чарівників, які вміють всіляке гаддя заговорювати. I звелів їм своїми заговорюваннями збирати багато зміїв, і єхидн, і скорпіонів, і всіх їх пустити на мученицю, щоб отруйними своїми укусами її заморили. Коли ж було пущене гаддя на святу, ні одне з них її не вкусило, хоч і навколо повзали і по тілі її обвивалися. Стояв же поблизу найголовніший чарівник, шептав і підступами своїми заохочував гадів, щоб кусали дівчину, але вони всі, Божим велінням, на того заговорювача свого, обернувшись, кинулися і зразу укусами своїми зробили його мертвим. А свята мовила до гадів: «Вам, зміям, що повзаєте, і єхиднам, і скорпіонам іменем нуса Христа наказую: ідіть кожен на , своє місце, нікому не шкодячи». I зразу розповзлося гаддя нарізно. За годину, змилосердившись над померлим від гадів, помолилася до Господа, воскресила мертвого й зробила його християнином. Не лише він, але й багато з тих, що бачили такі преславні чуда, повірили в Господа. немон же, лютуючи, звелів відрізати святій груди. I текло з ран молоко замість крови. Також язик, що славив Христа Бога, відрізав. Мучениця ж і після відрізання язика говорила ясно, і, схопивши відрізаний язик, кинула в лице ігемона, i вдарила його в очі, мовивши: «Їж тіло моє, нечестивий». Й осліп ігємон від удару язиком. А свята вельми благословила Бога, ідолів же й ідолослужителів ганьбила. Хгемон обвинувачень більше слухати не стерпів і через осліплення очей своїх лютував, тому звелів її стратити. I пробили воїни святу гострим залізом, і передала вона чесну і святу свою душу в руки Господа свого, непорочна діва й велика мучениця Христова Христина свята. У ній же таку свою силу Господь проявив, що три кати однієї тієї дівчини здолати не змогли. Хтось же з роду її, повіривши у Христа, взяв багатостраждальне її тіло і поховав чесно. Це було за царювання в римлян та еллінів нечестивого Севіра, у нас же завжди володарював Господь наш нус Христос, Йому ж з Отцем і Святим Духом честь і слава нині, і повсякчас, і навікивіків. Амінь.
 

Яким чином ця свята мучениця кінець прийняла — нема Достеменних відомостей, порізному написано. У Четьї і в Пролозі написано так: у серце і ребра сулицями (залізними прутами) пробита, Богові Дух переДала. У Мінеї, у службі, у стихирах на «Хваліте», у вірші першому так: «Голову тобі віДтяли, ликуєш з Христом». А в Мученикослові Римському Давньому написано, що, стрілами прострілена, закінчила поДвиг мук. Хай яким із тих способів загинула, зрозуміло лише, що віД гострого заліза померла за Христа.

У той самий День пам’ять святих страстотерпців руських князів Бориса і Гліба, названих у святому хрещенні Романом і ДавиДом. СтражДання їхні, і перенесення чесних мощей, і чуДа просторо описано, Дивися місяця травня у 2ий День.

 

Житіє преподобного отця нашого Полікарпа, архимандрита Печерського

Багатоплідний, як же значенням імени свого, так і самою добродійною плодючістю був цей блаженний і достойний хвали Полікарп, бо сповнив причину багатьох плодів, як сповістив небесний Трудівник, кажучи4: «Якщо зерно пшеничне, впавши, помре, великий плід принесе». I знову5: «Той, хто в Мені перебуває, а Я в ньому, принесе великий плід». Цейбо блаженний оселив минущу славу образу цього світу в землю і прийняв святий ангельський чернечий образ у монастирі, що печерами просяяв, наче у вибраній землі, умертвлюючи всіляко подвигами постницькими своє тіло, як зерно, і духом завжди перебуваючи в Бозі. I так багато плодів, достойних покаяння, зробив і всі плоди духовні на собі показав6: нелицемірну любов до Бога і братів, радість за безгрішну совість, мир після перемоги над кожними пристрастями, довготерпіння в напастях і скорботах, доброту в покорі перед усіма, милосердя в розчуленні над бідними, безсумнівну віру в слуханні заповідей, вірність у виконанні обітниць істинну, лагідність у незнанні гніву, повстримність щодо їжі та пиття і щодо всіх тілесних похотей. Цібо всі плоди, які в цьому блаженному Полікарпі Бог виростив, насадив святий Симон, єпископ Володимирський і Суздальський. Він був родичем його по крові, тож не хотів, щоб і за духом віддалявся від нього, але, як добрий корінь, намагався, щоб паросток від нього був добрий. Тому коли сам з Печерського святого монастиря взятий був на престол єпископа Володимирського і Суздальського, туди ж і цього блаженного Полікарпа взяв, де до наслідування добродійного життя заохочував його, розповідаючи йому душекорисні слова, які з читання і слухання достовірного сам прийняв, про попередніх святих блаженних чорноризців печерських, як вони дуже потрудилися й Богові настільки угодили, що й тут просіяли чудотворним нетлінням своїх мощей — на знак прийняття нетлінного вінця на небі. Блаженний же Полікарп, землю свого серця послушництвом виоравши й там насіння отчого повчання прийнявши, примножив його сторицею. Не лише ж сам багатоплідний у чеснотах був, але й усім правовірним бажав ту ж плодючість вкоренити. Через те скільки про богоугодний подвиг преподобних отців печерських від блаженного єпископа Симеона чув, те й іншим, що спасалися, на користь намагався написати, як же і багатьох святих предивні житія при тому блаженному мужеві написав у посланні своєму до блаженного Акиндина, архимандрита Печерського, що в другій частині Патерика цього покладені.

I хоч після того й віддалився тілом блаженний цей Полікарп від отця й наставника свого Симона, коли з престолу знову повернувся у свій Печерський монастир, але чеснотами був недалеко від святого мужа того. Добре й попередні учення його у серці своєму вкоренивши, старався берегти й примножувати їх. Симон святий знову ж таки не покидав і тут повчати його, відвідуючи своїми посланнями, сповненими богонатхненних настанов і багатьох добродійних прикладів про печерських святих. Ті послання блаженний Полікарп завжди мав перед своїми очима, усі слова отчі на скрижалях серця свого записував i прочитував умом, а виконував ділом. I так подвизаючись міцно, піднявся дуже в чеснотах.

Коли ж блаженний Акиндин, архимандрит Печерський, добре й богоугодно стадо Христове випас і старости глибокої досягнув, по трудах довгих до Господа на вічний спочинок переселився, тоді не було серед лику Богом вибраних святих братів старшого і в подвигах чернечих досвідченішого від Полікарпа. Тому цього блаженного, як достойного і того, що може кермо старійшинства святої великої Лаври Богородичної і преподобних отців наших Антонія і Теодосія Печерських тримати, вибрав собі весь полк добрих воїнів Христових одноголосно й однодумно за провідника і наставника, за великого князя київського Ростислава Мстиславовичаа і за митрополита Йоанаб, того імени третього, що був третім по митрополиті Климі, головою святого Климента освяченім.

Блаженний Полікарп, прийнявши начальство святої великої Печерської Лаври, намагався старанно всі устави монастирські, передані преподобним Теодосіємв, зберегти, нічого чужого не додаючи. I виявився вправним наставником до спасення, власне таким, якого та Лавра чудотворна потребувала і через нього дуже прославилася. Всюди розходилася слава про доброчинства її за урядування цього блаженного Полікарпа. I багато з благородних і державних князів користали з нього, заохочувалися на багато чеснот, що й пресвітлі престоли покидали, бажаючи жити з ним. Про те довідався вищезгаданий завждипам'ятний князь київський Ростислав Мстиславович. Тойбо христолюбець, користаючи вельми з , добродійного прикладу цього блаженного, встановив у собі таку чесноту, що у святий Великий піст кожної суботи і неділі садив на обіді в себе дванадцятьох чорноризців печерських, тринадцятого ж архимандрита, блаженного Полікарпа. I так їх нагодувавши, відпускав не з порожніми руками. Сам щонеділі причащався Божественних тайн, сльозами лице своє поливаючи, з багатьма зітханнями і стогнаннями сердечними, що всі, хто бачив його в такому розчуленні, не могли стриматися від сліз. Коли закінчувався Великий піст, тоді той же христолюбивий князь у Лазареву суботу скликав усіх печерських блаженних і святоліпних старців, що в пості просіяли, і всіх достойно гостив, і милостиню їм подавав, і з честю відсилав. Тоді зі всіх монастирів скликав братів і гостив, але найбільше втішав братію печерську, дужебо любив добродійне життя як їх самих, так найбільше блаженного наставника їхнього Полікарпа, який всіляко наслідував самих першоначальних наставників печерських — Антоніяг і Теодосія, тому й багато разів блаженному цьому нагадував, щоб прийняв його в чернецтво у свій монастир. Але блаженний Полікарп казав йому: «Княже благочестивий, вам Бог звелів так бути, правду чинити, праведний суд судити і в хресному цілуванні невідступно стояти». Князь же Ростислав відповів йому: «Отче святий, княжіння світу цього не може без гріха бути і вже мене засмутило і виснажило своїми щоденними печалями. Хотів би я хоч трохи в старості моїй Богові послужити і таких царів і князів наслідувати, що, вузьким і прескорбним шляхом ходячи, прийняли Царство Небесне, як же я чув і про бажання великого серед царів Константина, який вже з небес явився одному зі старців і сказав7: «Якщо б я, — казав, — знав, яку честь має чин чернечий, що вогненними крилами злітає до престолу Владики безборонно, зняв би я вінець і багряницю царську з себе і в чернечий одяг би одягнувся». Чув це блаженний Полікарп і казав: «Христолюбивий княже, якщо цього із серця бажаєш, хай буде воля твоя». Проте князь бажання того виконати не встиг, але що справді (розпалений чеснотами цього святого) мав у серці таке бажання, точно запевнив. Колибо розхворівся у Смоленську і звелів везти себе до Києва, бачила Рогніда, сестра його, що дуже знеміг брат, і просила його, кажучи: «Залишся тут, у Смоленську, і тут, у своїй церкві, покладемо тебе». Він же казав їй: «Ніяк цього не зробите, але, хоч і немічний я, хай завезуть мене до Києва. I якщо мене Бог візьме в дорозї, хай покладуть тіло моє в отцівському домі — у монастирі святого Теодора. Якщо Бог забере цю хворобу і подасть мені здоров'я, то обіцяю стати ченцем у Печерському святому монастирі при блаженному Полікарпі». Тоді більша хвороба найшла на нього. Коли вже був при смерті, сказав Симеонові, єреєві, отцеві своєму духовному: «Ти віддаси слово за це перед Богом, що боронив мені постригтися від святого мужа того в Печерському монастирі, ябо справді бажав. I хай не має Господь те мені за гріх, що не виконав я обітниці». I так блаженну прийняв кончину.

Таких чеснот цього приснопам'ятного князя початком і причиною було не що інше, як користання із подвижного життя і богонатхненної бесіди преподобного отця нашого Полікарпа, який начальствував достойно за його княжіння у святій чудотворній Лаврі Печерській. I не лише братів, але і світських християн, іменитих людей прикладом добрих діл схиляв до наслідування, на шлях покаяння і спасення наставляв і так добре влаштовував Богом доручену собі паству.
Прожив же досить літ і у глибокій старості переставився до Господа у рік від створення світу 6690ий, від Різдва Христового 1182ий, місяця липня в 24ий день, у празник святих страстотерпців князів руських Бориса і Гліба. I, спорядивши тіло його, поховали його чесно зі святими отцями.

Після смерти його було збентеження в монастирі, бо не могли вибрати собі ігумена. Хоч і багато було блаженних тодішніх старців, достойних такого сану, але ні один не хотів прийняти — через смирення і безмовність, вважаючи кращим для себе бути в покорі й усамітненні, аби скарб чеснот своїх, великим трудом зібраний, не розтратити в печалі та бентезі, що буває старійшинам. I була журба велика серед братів, туга і печаль: не годитьсябо такому великому стаду ні години без пастиря бути. Тому одного вівторка вдарили в било, і зійшлися всі брати до церкви, і почали за свою потребу молитися в Бозі до Пресвятої Богородиці і преподобних отців Антонія і Теодосія, прикликаючи на допомогу й доброго подвижника, наставника свого, новопереставленого блаженного Полікарпа. I просили його, щоб через це сповістив, чи угодив Господові, коли випросить для них у Нього точної вказівки на урядника замість себе. I ось було дивне діло: наче єдиними устами багато хто мовив: «Ходімо до Василiя, благоговійного єрея на Щекавиці, хай він стане нашим ігуменом і правителем чернечого чину, Печерського монастиря». I прийшли всі, поклонилися Василевіпресвітерові й мовили: «Ми всі, брати, що інокуємо в Печерському монастирі, кланяємося тобі й хочемо тебе мати за отця й ігумена собі». Єрей же Василій був дуже здивований, впав, поклонився їм і мовив: «Святі отці, я чернецтво лише в серці мав. Чому щодо ігуменства думаєте про мене, мізерного?» I довго з ними сперечався, поки старанними проханнями не був примушений і обіцяв їм. Вони ж, взявши його, йшли з ним у монастир.

У день же п'ятницю прийшов на постриг цього Богом вибраного Василія преосвященний митрополит Київський Никифорґ, і боголюбиві єпископи Лавреній Турівськийд і Миколай Полоцькийе, і всі пречесні ігумени. I постриг його преосвященний митрополит Никифор своєю рукою. I так став Василій наставником і пастирем добрим, ченцем Печерського святого монастиря після блаженного Полікарпа, з допомогою ж його молитов, і наслідуванням життя його став прикладом для багатьох всіх чеснот на славу і честь небесному Наставникові і пастирів Начальникові Господу Богові і Спасові нашому Кусові Христу, Йому ж із безначальним Його Отцем і Пресвятим благим і животворним Духом належить від усього творіння безперестанне славослів'я і поклін нині, і повсякчас, і навікивіків. Амінь.