Житія святих на 26 Листопада (13 листопада за ст. стилем) - частина друга

Житіє святого отця нашого Івана Золотоустого, патріярха Константиногра - (частина друга).

• Житія святих на 26 Листопада (13 листопада за ст. стилем) - частина перша
• Про Василія та Івана

Був в Олександрії пресвітер чесний на ймення Ісидор Ксенодох, тобто живитель подорожніх, життям і словом прикрашений, і всюди чеснотами та премудрістю славний, і вже старий, вісімдесят літ мав від народження, а у пресвітери поставлений од святого Атанасія Великого, патріярха Олександрійського. На цього Ісидора підняв ворожнечу Теофіл за Петра, протопопа олександрійського, бо хотів Теофіл неповинного того Петра від сану його скинути і з церкви вигнати. Ісидор же захищав Петра і звістив, що вина, накладена на нього, неправедна є. Теофіл-бо і на Ісидора гніватися почав і спершу Петра того неправедно від Церкви відлучив та й на Ісидора також шукав вини, щоб і його відлучити. В той час одна вдова, на ймення Теодотія, дала Ісидорові тисячу золотниць, щоб, купуючи одежу, одягав голих, сиріт-бо й убогих удовиць, що були в Олександрії. Молив Ісидор, щоб не казала того Теофілу-патріярху, аби не забрав золота і не витратив на кам'яні будови. Ісидор же взяв золото й учинив, як це просила його Теодотія. По тому довідався Теофіл од когось про те, що Ісидор узяв тисячу золотниць у Теодоти і не оповів йому, а витратив на потреби вбогих, — розгнівався вельми на Ісидора, — був-бо Теофіл великим золотолюбцем, — через що наніс на нього неправедну важку вину, збезчестив старця гріхом протиприродним. Неправдива ж була та вина, написана самим Теофілом, а ще Теофіл і псевдосвідків найняв золотом, але брехня є брехнею, тож неповинний Ісидор чистий виявився. Одначе із нестримної своєї злоби Теофіл скинув із пресвітерства Ісидора із безчестям та ранами, хоча й неповинного. Ісидор-бо, безчестя неповинно прийнявши як честь, залишив Олександрію й пішов на безмов'я на Нитрійську гору, на якій і раніше ще юним жив, і сидів у хижі своїй, молячись у терпінні Богу.

У той час були в єгипетських монастирях чотири брати, мужі чеснотливі, які боялися Бога і все життя своє в постах і трудах іночих проводили, імена їхні такі були: Діоскор, Аммоній, Євсевій і Євтимій, прозивалися й Довгими, бо й тілом немалі були — ці не тільки олександрійцям, але й самому Теофілові любі були через чеснотливе, всіма засвідчене життя їхнє, і пошановував їх вельми Теофіл. Одного із них, на ім'я Діоскор, хоча й не бажав, поставив єпископом Єрмопольської Церкви (не той оце Діоскор, що єретиком був, але інший це; цей-бо багато літ перед ним був, єпископом єрмопольським пробувши і свято проживши, блаженну кончину дістав, а той був патріярхом Олександрійським і на Четвертому соборі від святих отців проклятий був; це ж бо блаженного Діоскора Теофіл єпископом поставив), двох же братів його, Аммонія та Євтимія, умолив пробувати із собою в патріярхії і примусив їх священичого сана прийняти. Вони ж, пробуваючи при Теофілі, коли побачили, що він не по Бозі живе і більше любить золото, аніж Бога, творячи численні неправди, не захотіли із ним більше пробувати, але покинули його і знову на своє безмов'я повернулися. Теофіл же, коли зрозумів причину їхнього відходу, вельми на них опечалився і любов свою, яку до них мав, перетворив на ярість і мислив, як би їх озлобити. Спершу-бо пустив про них чутку, що Довгі разом із скиненим Ісидором тримають Оригенову єресь і численних ченців тією єрессю звабили, відтак послав до найближчих єпископів, повеліваючи, щоб найстаріших чорноризців вигнати із гір та внутрішньої пустелі, а причини їм повідати не велів, через віщо їх проганяють. Коли ж учинили єпископи за патріярховим повелінням, вигнавши всіх чесних і боговгодних подвижників із гір та пустель, зібралися прогнані зі своїми пресвітерами і, прийшовши в Олександрію до патріярха, молили його, щоб сказав їм, через віщо осуджені й вигнані вони із місць своїх. Він-бо, кривавими очима позирнувши і хриплячи від ярості, кинувся на них, наче біснуватий, і, задерши омофора за шию Аммонію, своїми руками бив його і закривавив, горлаючи: "Єретиче, прокляни Оригена!" — також і інших, бивши, закривавив і, не давши нічого собі сказати, прогнав усіх од лиця свого із безчестям, і повернулися без відповіді у свої хижі, мало хоронячись од ярості та біснування Теофілових.

Теофіл відтак скликав ближніх єпископів, віддав анатемі чотирьох неповинних іноків: Аммонія, Євсевія та Євтимія, братів Діоскорових, і вищезгаданого блаженного Ісидора, не спитуючи їх про віру, ні тих, що перед лицем його були, — та ще й тоді не вгамувалася ярість його, бо написав на них сам численні брехливі вини, і єресі ж, і волхвування та інші численні важкі гріхи. Наклепників та псевдосвідків найнявши, віддав їм ті брехні, повеліваючи, щоб, коли вчитиме народ у свято, тоді нехай приступлять до нього наклепники і подадуть йому написані вини на раніше згаданих чорноризців і нехай поставлять псевдосвідків. Коли ж усе так сталося, повелів патріярх у соборі прочитати подані наклепи, по тому, узявши їх, пішов до міського єпарха і, показавши йому їх, узяв у нього до п'ятсот воїнів та й пішов на гору Нитрійську прогнати з Єгипетської країни Ісидора та Діоскорових братів, і всіх іноків, що наслідують їх, як єретиків та волхвів. Спершу-бо послав муринів своїх, скинув із престола Діоскора, відтак, воїнів вином напоївши, напав уночі на Нитрійську гору, а передусім на Ісидора, і Діоскорових братів — Аммонія, Євсевія та Євтимія — шукав, а, не знайшовши їх (сховалася-бо в якомусь глибокому рові), повелів воїнам напасти на всіх чорноризців і всі обиталиська їхні спалити, а убоге добро їхнє, одежу та їжу розграбувати. Кинулися-бо п'яні воїни по всіх пустельних місцях та вертепах, погубили святих пістників до десяти тисяч гіркою смертю вогнем та димом, місяця липня, в дев'ятий день, у який і пам'ять їхня у святій Церкві чиниться. Інші ж іноки розбіглися, де хто міг. Теофіл же, так повоювавши пустелю, повернувся до Олександрії.

По побоїщі зібралися решта іноків і, достатньо плачучи за загубленими своїми отцями та братами, розійшлися, куди хто зволив. Діоскор же зі своїми братами, а з ними й блаженний Ісидор, та й інші численні чорноризці, які в пості та інших чеснотах вельми прославилися, чудотворці вибрані (їм-бо не так те тяжко було, що покривджені й прогнані були, як те, що неповинно відлучені Теофілом од Церкви і до єретиків причислені), пішли до Силуяна, патріярха Єрусалимського. Але Теофіл тоді послав до нього і до інших єпископів палестинських, говорячи: "Не належить вам без моєї волі приймати мною відлучених і які від мене втекли". Тоді прогнані, не знаючи, куди звернутися, подалися до Царгорода, до святого Івана Золотоустого, як до доброго пристановиська. І впали перед ним, зі слізьми його молячи, щоб явив їм милість свою і допоміг їм у біді їхній. Побачив Іван п'ятдесятеро мужів, які зістарились у чеснотах, пожалів їх і, наче Йосип по братах, просльозився. І зрозумів од них, через віщо таку біду від Теофіла прийняли, утішив їх добрими словами і заспокоїв їх, давши їм місце при церкві святої Анастасії. Живили їх не тільки святий Золотоустий, але й свята Олімпіяда, диякониса, і численні їм заспокоєння та задоволення від майна свого творила, бо все багатство своє на те повернула, аби жебраки і подорожні мали покій і тілу потрібне, — святою-бо була по-справжньому, її ж і пам'ять у двадцять п'ятий день місяця липня пошановується. Святі ж були по-справжньому й ті чорноризці, із них пам'ять про деяких згодом Церква прийняла пошановувати. Був між них один на ім'я Єракс, який численні літа в пустелі один прожив, до нього якось прийшли біси, кажучи: "Старче, п'ятдесят літ ще маєш жити, не зможеш-бо такий довгий час терпіти в пустелі цій". Він-бо збагнув звабу їхню і рече до них: "Печаль мені учинили, звістивши про скорочення літ моїх, я ж бо двісті літ приготувався терпіти в цій пустелі". Біси, це почувши, відбігли посоромлені. Такого отця, якого біси не могли здолати, Теофіл олександрійський прогнав. Ще поміж них був Ісаак-пресвітер, учень святого Макарія, чистий од утроби матері своєї, з п'яти-бо літ у пустелю принесений, виріс тут, управний був у Божественнім Писанні і всі книги в умі тримав. Та й усі ті чорноризці, що їх Теофіл прогнав, були святі й преподобні, і пошановував їх вельми блаженний Іван, і до церкви заходити їм не забороняв, але причащатися не велів, доки достеменно не довідається причини їхнього відлучення і мир поміж ними й Теофілом учинить. Утримував-бо їх, щоб нічого не казали про це царю і щоб не скаржилися на Теофіла, обіцяючи своїм писанням примирити їх із ним. Відтак написав до Теофіла, щоб дав тим чорноризцям мирно у своїх хижах у Єгипті жити і щоб відлучених знову прийняв до з'єднання.

Теофіл же Іванове послання прийняв, а що від деяких брехливих наклепників почув, нібито Іван тих прогнаних приймав до Святого Причастя, а це не була правда, розгнівався вельми на Івана, що прийняв відлучених і що допомагає їм, та й відписав Іванові різко. Написав Іван і вдруге мирно, благаючи, хай не гнівається і не забороняє інокам перебувати там, звідки вигнані були, а Теофіл відписав ще жорстокіше, ніж перше, й більше ярився на Івана, аніж на тих чорноризців. Вони ж, побачивши, що Теофіл неодмінно стоїть при злобі своїй, описали всю біду свою, якої неповинно від Теофіла зазнали, й подали цареві, котрий був у церкві, жаліючись зі слізьми на того, котрий образив їх, і щоб повелів відбутися суду. Цар же пожалів про таких чесних та чеснотливих іноків, відтак послав писання своє до олександрійського єпарха, щоб Теофіла, хоч би й примусом, поставив на суд у Царгород, аби перед Іваном-патріярхом і перед єпископами, які будуть зібрані, подав слово своє про власну злобу і суд прийняв за ділами своїми. Писав-бо і до Інокентія, папи Римського, просячи, аби послав від себе якихось єпископів на собор у Царгород судити Теофіла. Папа ж відтак повелів єпископам своїм бути готовими в дорогу і тільки чекав звістки від царя Аркадія, і хоча вже зібралися східні єпископи, але цар не написав повторно, тож західні єпископи не прибули. Теофіл-бо наповнив золотом руки єпарха олександрійського, і дав послабу єпарх Теофілові, доки збере з Індії всілякі добропашні аромати й солодкі наїдки, котрими наповнив корабля, щоб те відвіз до Царгороду. На той час Теофіл схилив до себе святого Єпифанія, єпископа кипрського: отож, ніби являючись ревнильником благочестя, писав до нього, щоб зібрав собор на Кипрському острові і прокляв Оригенові книги (ще-бо тоді Оригенові книги святими отцями Вселенського собору не були прокляті, аж до П'ятого вселенського собору). Наклепав же Теофіл писанням своїм і на Івана, кажучи, що той єретиком є, оригенітів-бо до себе прийняв і з ними причащається. Єпифаній, бувши незлобливим (за Писанням: "Незлобливий віру йме всякому слову"), пойняв віру брехні, не пізнав Теофілової хитрості і, вельми бувши ревнильником благочестя, прокляв Оригенові книги помістним собором і писав до Івана, переконуючи його, аби так само учинив. Але Іван, того не пришвидшуючи, вправлявся у Божественному Писанні і весь розум його в тому був, аби в церкві навчати народ і приводити грішних до покаяння. Готувався в дорогу й Теофіл до Царгорода на суд, умолив і святого Єпифанія, щоб і він туди йшов. "Учинимо, — каже, — собор на оригенітів". Єпифаній послухав його, зібрався швидко й поїхав, упередивши Теофіла, а перед прибуттям його трапилась у Царгороді така річ. Був один боярин на ім'я Теогност, муж добрий і богобоязливий; той від одного заздрісного та зловірного сановника був оклепаний перед царем, ніби він огуджував і злословив цареві, а царицю називав золотоненаситною і губителькою всієї влади, яка грабує без правди чужі маєтки. Розгнівався на нього цар і повелів послати в Солунь до ув'язнення, а все багатство його та маєтки відняти, тільки одного виноградника, що був поза містом, залишити на живлення Теогностовій жінці та дітям. Коли ж ішов Теогност у Солунь, запав у недугу з печалі й помер. Жінка ж через смерть чоловіка і через те, що забрано маєтка, пробувала у великій скорботі і, прийшовши до святого Івана, оповіла йому зі слізьми біду свою. Він-бо її втішив корисними словами і радив покласти печаль на Бога. Повелів їй, щоб нащодень брала собі та дітям харч у ксенодохії, тобто у церковній странньоприймальниці, сам-бо чекав пригідного часу, щоб попросити царя за ту вдовицю, аби їй та дітям її повелів повернути неповинно віднятого маєтка, але злоба царицина перепону вчинила і не тільки на ту вдовицю, але й на блаженного Івана навела численні біди.

Як настав час, коли у виноградниках зрізають грона і всі люди виходять у виноградники свої, вийшла й цариця і проходила царські виногради. Ідучи ж повз Теогностового виноградника (недалеко це було від виноградників царських), побачила його, що гарний, і, зайшовши до нього, урізала гроно своїми руками та й з'їла його. Був же такий царський устав: коли цар чи цариця ввійде до чужого винограду і з'їсть гроно, то щоб власник того виноградника відтоді не мав влади до нього, а щоб був той виноградник причислений до царських виногрон, а власник його чи ціну за свій чи іншого виноградника замість того візьме від царя. За тим-бо царським уставом повеліла цариця Теогностового виноградника приписати до царського. Це ж учинивши, надвоє мислила: одне, хотіла капость учинити вдові та дітям її, окільки гнівалася на неї (довідалася-бо, що до Івана ходила й оповіла йому про біду свою), а друге, шукала й на Івана зачіпки, щоб через неї могла прогнати його з Церкви, знала-бо, що коли він довідається про це, не мовчатиме нітрохи, але повстане супроти неї за ображену вдовицю, — і з того почнеться пря та й учиниться зловмисне діло, що й сталося.

Та-бо вдова ображена припала до блаженного і, ридаючи, звістила йому, що цариця відняла її виноградника, останню надію на живлення дітей. Іван же, не гаючись, послав до цариці своє писання із архидияконом Євтихієм, схиляючи її до милосердя, нагадуючи їй добре життя її батьків і добродійності давніших царів і приводячи їй до ума страх Божий, страхаючи їй душу пам'яттю страшного суду Божого і просячи, щоб повернула виноградника убогій вдовиці. Вона ж відписала йому різко, не повинуючись ученню його і не слухаючи прохання, але покладаючись на давні царські закони, і ніби ображена була від нього та й похвалялася не терпіти більше такої докуки. "Скривдив ти, — каже, — проханням, осудив мене словами своїми, ніби неправедно й беззаконно чиню, не знаєш царських уставів, образив мене ти докуками своїми, але не потерплю тобі до кінця, принижена тобою".

Святий же Іван прочитав це писання, зібрався сам і пішов до цариці в палац і, сівши у неї, почав знову тихими словами переконувати її, більше першого говорячи й молючи, щоб віддала виноградника вдовиці. Вона ж каже: "Уже тобі писала, що уставлено від давніших царів про виноградники, нехай, отож, вдовиця іншого замість того чи ціну за цього візьме". Святий же каже: "Не вимагає іншого виноградника, ані ціни за цього не шукає, але свого просить — віддай-бо виноградник її". Цариця ж рече: "Не протився давнім царським установленим законам, не на добро-бо тобі піде таке твоє супротивенство". Відповів Іван: "Не чини викриттів давніми уставами та законами, що їх язичницькі царі встановили; ніщо тобі не боронить знищити неправедного закона, а праведного установити, адже ти є цариця благочестива; віддай, отож, виноградника скривдженій, щоб не назвав тебе другою Єзавеллю, бо приймеш однаке з нею прокляття".

Коли це їй сказав, розпалилася цариця великим гнівом і наповнила криком палати, відкриваючи потаємну труту свого серця і горлаючи: "Я сама за себе маю тобі відомстити і через те не тільки не віддам жінці виноградника її, ані жодного замість того, а й ціни давати не повелю, а тобі за докуку кару учиню" І повеліла святого Івана силою викинути з палати. Із таким безчестям вийшов святий патріярх од цариці й повелів Євтихію, своєму архидияконові, під забороною, мовлячи: "Скажи дверникам церковним, коли цариця прийде до церкви, хай зачинять двері перед нею і щоб не давали їй ввійти до церкви, і всім, що з нею прийдуть; хай повідомлять їй, що Іван повелів так учинити".

Настало свято Воздвиження Чесного Хреста, і зібрався весь народ до церкви, і цар прийшов із боярами своїми, прийшла і цариця з усім двором своїм. Коли ж воротарі побачили, що вона йде, то зачинили перед нею церковні двері, не даючи їй, за патріярховим повелінням, усередину зайти. І коли слуги кричали: "Відчиніть пані цариці!" — відповіли воротарі: "Патріярх повелів її не пускати!" Вона ж наповнилася сорому та гніву і мовила із криком: "Дивіться і розумійте всі, яке безчестя мені чинить гнівливий чоловік той: усі до церкви безборонно заходять, мені тільки одній забороняє! Чи ж не можу я помститися йому і прогнати його з престола?" Коли так вона волала, один із тих, що з нею прийшли і котрий меча мав, оголив його і простяг руку свою, бажаючи мечем ударити в двері, і тоді всохла рука його і стала нерухома, неначе мертва. Побачила те цариця й усі, що з нею, злякалися вельми та й повернули назад. А той, кому всохла рука, зайшов до церкви і, ставши серед людей, велеголосно закричав: "Помилуй мене, владико святий, і зціли всохлу руку мою, що на святого храма піднялася, зогрішив, прости мені!" Святий же збагнув причину усохнення руки його і повелів обмити її в олтарній умивальниці, — і тоді зціліла. Всі ж люди, побачивши таке чудо, воздавали хвалу Богові. Не потаїлося це й перед царем, одначе цар, знаючи лихий норов царициний, мовчав, ніби нічого не відав. Святого ж Івана вельми любив і з насолодою його слухав, а цариця щосили про вигнання Іванове хитро гадала, що і здійснила невдовзі.

Швидко по тому прийшов до Царгороду святий Єпифаній, єпископ кипрський, на пораду Теофілову несучи із собою книги, написані супроти Оригена. І вийшов із корабля, зайшов до церкви святого Івана Предтечі, яка відстояла від міста за сім стадій, і, здійснивши Літургію, посвятив диякона супроти канонів, які не дозволяють єпископові нікого посвячувати у чужій пастві без повеління справжнього пастиря, по тому ввійшов до міста і поселивсь у якомусь невідомому домі. Іван же прочув про Єпифанієвий прихід і про те, що служив у церкві Предтечі і що супроти канонів диякона поставив у його єпархії, — не прогнівився на нього за це, знав-бо його за мужа святого й незлобивого, але послав молити його, щоб прийшов до нього і щоб мешкав у патріяршому домі з ним укупі, як і інші єпископи. Єпифаній же не зволив і бачитися з Іваном не захотів — догоджував-бо Теофілові — і відповів посланим: "Коли Іван не прожене з міста Діоскора та його чорноризців і коли не підпишеться на відкинення Оригенових книжок, то не матиму сопричастя з Іваном". Іван же знову через послів відповів Єпифанію: не належить перед соборним розсудом дерзновенно щось чинити. Вороги ж Іванові, прийшовши до Єпифанія, науськали його, щоб увійшов до церкви Святих Апостолів на празника і щоб перед усім народом Оригенові книги прокляв і вигнаних із Діоскором з Єгипту ченців щоб відкинув як оригенітів, та Івана щоби викрив, котрий оригенітів приймає і з ними погоджується. Назавтра зайшов Єпифаній до церкви, постаючи за благочестя, а Іван, почувши, що хоче чинити Єпифаній, послав до нього, говорячи: "Багато супроти канонів чиниш, Єпифанію. Спершу-бо літургісав та хиротонісав ти в моїй пастві без моєї волі, також із нами жити не захотів, тепер же находиш на Церкву мою, дерзаючи без соборного суду чинити відлучення: дивись-бо, щоб не вчинив у народі сум'яття, бо сам біду підіймеш". Це почувши, Єпифаній засумнівався і вийшов із церкви, чекаючи приходу Теофілового. Господь же, не попускаючи, щоб була жадна ворожнеча та гнів поміж своїх угодників, показував Єпифанію таємними звіщеннями, що Іван чистий є від усіх наклепів, як сонце, і через задрість людську оббріхування терпить. Почув-бо Єпифаній од багатьох людей про великі чесноти Іванові і про непорочну його віру й досконале життя і чудувався, що багато хто повстав на Івана й численні вини сплітають на нього, чекаючи, який кінець має бути ділу, що починається.

Цариця ж Євдоксія, почувши, що Єпифаній відсторонюється від Івана і не має з ним погодження, зрозуміла, що поміж них є гнів. І закликала Єпифанія до себе та й рече йому: "Отче Єпифанію, знай, що все царство Греко-римське під рукою нашою є, і тепер усю владу церковну тобі дам, коли мене послухаєш і зцілиш жалість серця мого та й учиниш те, що мислю". Єпифаній же каже: "Говори, дитино, і за силою нашою учинити подбаємо, що буде на спасіння душі твоєї". Тоді цариця гадала, що лестощами схилить Єпифанія до свого умислу, й почала казати йому про Івана, мовлячи: "Цей Іван став недостойний церковного правління і такого великого сану, бо постає на царя і не воздає належної нам честі. А ще, окрім того, говорить на нього багато хто, що єретиком є іздавна, і через те хотіли б собора зібрати і скинути його із того сану та іншого замість нього поставити, котрий міг би добре управляти Церквою, щоб царство наше відтепер було мирне". Так сказала цариця Єпифанію, від великого гніву уся аж трусячись, і знову рече: "Не варто багатьох отців трудити, приводячи сюди на собор, але ти, святий отче, прожени його із Церкви, а замість нього постав іншого, кого тобі Бог покаже; я ж уладнаю, що всі тебе почнуть слухати". Мовить до неї Єпифаній: "Дитино, послухай свого отця без гніву. Коли Іван єретиком є, як кажете, і коли не покається в тій єресі, то недостойний буде патріяршого сану: учинимо йому, як це велиш. Коли ж тільки з тієї причини, що погудив тебе, вигнати його хочете, то Єпифаній на те не зволить, царям-бо належить не пам'ятнозлобними бути, а добрими, покірливими і прощаючими, коли їх гудять", бо і ви маєте над собою Царя в небесах і хочете від Нього прощення зогрішенням вашим, тож і іншим творіте: "Будьте ж милосердні, як і Отець ваш Небесний милосердний!" Цариця ж мовить до Єпифанія: "Огче, коли зробиш перепону Івановому вигнанню, то відчиню ідольські храми й учиню, що багато відступлять од Бога, поклоняться ідолам і будуть останні гірші перших". Це казала із гнівом та й сльози виливала з очей своїх. Єпифаній же почудувався безумному її гніву і сказав: "Чистий є від суду того", — і, це сказавши, вийшов з палати.

Пройшла чутка по всьому місту, що цариця підіймає великого Єпифанія на Івана і що Єпифаній, заходячи в палати, радиться з царицею щодо Іванового скинення. Дійшла та чутка і до Івана, він-бо, бувши теплий норовом і маючи готові слова на вустах, коли творив у церкві повчання, згадав перед усім людом про злобу всіляких жінок із Божественного Писання. Почули люди слова його про жінок і зрозуміли багато хто, що притчею про царицю говорить. Вороги ж Іванові записали ті слова на хартії і понесли віддати цариці: вона ж, прочитавши, гадала, що це про неї саму там говориться, і припала зі слізьми до царя, жаліючись, що Іван перед усім народом ганьбить її, і, ридаючи, сказала царю: "Знай, що моя докука є твоя докука. І коли мене Іван ганьбить, то тебе ганьбить, моє безчестя є твоє безчестя". І молила царя, аби повелів, щоб був собор на Івана і щоб прогнати його з церкви. Написала цариця й до Теофіла олександрійського, аби швидко прибув до Константинграда, не боячись нічого. "Я, — каже, — царя щодо тебе вмолю і всім твоїм супротивникам затулю вуста, тільки, не гаючись, прийди і єпископів багатьох збери, щоб вигнали ворога мого Івана. Теофіл же, підкріплений таким царициним писанням, постарався рушити до Царгорода, маючи кораблі, утяжені індійськими ароматами, й овочами, й багатоцінними єгипетськими шовковими та золототканими поставами, щоб багатьох звабити дарами і схилити до своєї поради.

У той час блаженний Іван написав до святого Єпифанія таке: "Брате Єпифанію! Почув, що дав ти пораду на вигнання моє, — знай-бо, що ти не побачиш більше престолу свого". Єпифаній же відписав йому так: "Страстотерпче Іване, образи перемагай, бо не дійдеш ти до того місця, на яке виженуть тебе". І збулося пророцтво обох: Єпифаній-бо, трохи пробувши в Царгороді, побачив, що хочуть осудити неправедно праведного. Не бажаючи ставати спільником того розбійничого суду, сів зі своїми на корабля, нікому про себе нічого не кажучи, і таємно повертався додому. Коли ж плив морем, відійшов до Господа — не дійшов престолу свого, за Івановим пророцтвом. Також і Іван у другому прогнанні своєму не дійшов до місця, на яке був посланий, почив у Господі, за пророцтвом Єпифановим, про що згодом оповіститься, тепер же до першої історії сказання повернемося.

Теофіл-бо, патріях Олександрійський, царициним писаниям укріплений, не гаючись, приїхав до Царгорода, нічого не боячись, із численними єпископами, яких до свого одномислія хитро схилив. Цар же не хотів із Теофілом бесідувати, доки не прийдуть єпископи римські від папи Інокентія, — не відав-бо, що чекають од нього римляни другого писання, яке звіщало б, що східні єпископи зійшлися, і через це, хоча й готові були в дорогу, одначе не йшли. А цариця потай від царя, закликавши до себе Теофіла й усіх, що з ним прийшли, єпископів, виповіла думку свою на Івана й молила їх, щоб подбали, наскільки могли, прогнати його з престолу. Знайшла цариця й інших, котрі так думали, і втішилася вельми, наповнила руки їхні дарами і, раду утвердивши, відпустила їх з палати. По тому прикликала до себе цариця шістьох єпископів та пресвітерів із дияконами числом двадцять, які відступили від Теофіла і клали на нього вини численні і які судитися із ним бажали. Тих усіх зібравши, цариця молила їх, щоб відступили від свого наміру і щоб не виносили на суд вин, жаліючись на Теофіла, але щоб образу свою відпустили йому. Одні ж бо послухали царицю і, поклавши на Бога печаль свою, замовкли, інші міцніше опиралися. Тих ото, котрі замовкли, цариця дарами збагатила, а котрі противилися — тих, схопивши, відіслала в Солунь в ув'язнення. Вищезгадані іноки, про образу яких мав бути суд на Теофіла, бачачи, що змінилися речі і вже не на те збирається собор, аби суджений був Теофіл, а щоби скинутий був Іван, а ще зрозумівши, що не зможуть мати на суді прю із Теофілом, бо його руку цариця укріплює, через те відійшли від скарг — і не тому, що дари від цариці прийняли, але задовольнилися тим, що Теофіл відлучення їхнє знімає і не забороняє їм повернутись у свої місця в єгипетську пустелю. Бо хитрюга той, увійшовши до міста, передусім шукав примирения із прогнаними іноками, щоб тільки із самим Іваном мати діло. Замовкли відтак іноки, одні тоді ж у пустелю свою повернулися, серед них були завжди пам'ятні Ісидор і преподобний Єракс; Діоскор же невдовзі в Царгороді помер і похований був із великою честю, там-таки помер і Аммоній, а, вмираючи, пророкував, що церковні розкольники, які постають на святого Івана Золотоустого, мають померти злою смертю, — і збулося, про що далі оповісться. Отож Теофіл, звільнившись од всіх своїх супротивників, перебував без печалі.

У той час святий Іван, за звичаєм своїм, проповідував у церкві Боже слово, певну частину Священного Писання від книг Царів, викладаючи таке: "Зберіть до мене єреїв безсоромних, що їдять трапезу Єзавелину, щоб сказав їм: "Чи довго ви будете кульгати на обидві ступні ваші? Якщо є Бог, ідіть за Ним, а коли трапеза Єзавелина є бог, то, ївши, виблюйте". Це почувши, вороги Іванові звістили Теофілові і з ним присутнім єпископам; вони ж написали ті слівця, зле тлумачачи і своє докладаючи, ніби Іван явно перед усіма нарік царицю Єзавелією, а їх найменував єреями безсоромними. Написавши це, віддали царю і цариці, і тоді цариця, ридаючи, просила в царя суду на Івана. Цар-бо пожалів вельми щодо цариці своєї і весь гнів свій, який на Теофіла мав, повернув на Івана і повелів Теофілові собора на нього учинити. Теофіл відтак зі своїми всіма радий був за прогнівлення цареве щодо Івана, тож знайшов двох дияконів, яких Іван відлучив од Церкви через гріхи: один убивство вчинив, а другий перелюбство. Тих Теофіл прикликавши, пообіцявши їм до попереднього сану привести, тільки нехай послухають його і хай неправдиво свідчать на Івана. Вони ж, окаянні, ворожнечу маючи на святого і попереднього сану бажаючи, відтак обіцялися вчинити Теофілову волю. Теофіл-бо написав численні фальшиві вини на Івана і віддав тим дияконам, щоб подали від себе соборові. Місце ж собору встановлено було на Халкедонському передмісті, де царський двір і церква була велика святих апостолів Петра і Павла, — там єпископи із Теофілом зійшлися й засіли. Блаженний же Іван сидів у своєму патріяршому домі з єпископами, що були із ним, числом чотирнадцять. І дивувався вельми, що Теофіл, якого примусом повелено заради стількох вин на суд привести, прийшов дерзновенно з численними єпископами і так швидко царя і всіх навернув, що не тільки про свої неправди не дав відповіді, а ще й інших судити хоче. Тоді почав говорити до єпископів своїх: "Моліте Бога щодо мене, братіє, а коли любите Христа, то не відходьте від Церков ваших, мені ж уже наблизився час бід, і, численні прийнявши печалі, маю відійти від цього життя; бачу-бо, що сатана, не терплячи мого учення, раду учинив на мене; ви ж не сумуйте через мене, але поминайте мене в молитвах ваших". Вони ж, почувши це, жахнулись і заплакали всі. Святий же повелів їм замовкнути, втішаючи їх, щоб не плакали по ньому. Коли ж бесідував він зі своїм собором, прийшли посланці від Теофілового собору, кличучи Івана на суд, щоб відповів супроти написаних на нього вин. Присутні ж з Іваном єпископи через тих посланників сказали Теофілові: "Не визивай Авеля, як Каїн, на поле, але ти до нас у доброзаконне місце прийди, щоб ми спершу твоє почули виправдання, маємо-бо на тебе книги, що вміщують сімдесят речей беззаконних, які ти вчинив. Ти-бо сюди прийди, бо ми благодаттю Божою не на розорення Церкви, а на мир зібралися, і нас є більше вашого собору". І святий Іван сказав: "До явних ворогів моїх не можу йти", — і не пішов. Кликаний був удруге і втрете — не йшов, а казав: "До кого маю йти: чи до супротивників моїх, чи до судей? Я готовий і перед зібранням усього світу стати, одначе так, щоб і супротивники мої зі мною на суд стали, а інший був, котрий би нас судив. Тепер же і супротивники мої, і судді — одні є, і не судитися зі мною, а судити мене хочуть. Не піду-бо на суд такий: нехай зберуться з усіх престолів єпископи, тоді стану на суді". Це сказавши, послав замість себе трьох єпископів із двома пресвітерами, щоб говорили за нього. Теофіловий же собор, побачивши Іванових посланників і не бажаючи чути від них мовлених істин, схопили їх і били, а на одного з них наклали залізні кайдани — ті, що приготували на Івана, і почали читати неправедні вини на неповинного й чистого серцем Івана, брехливо написані, і, псевдосвідків поставивши, суд над ним чинили. Святий же Іван у той час сидів зі своїми єпископами у своїй церкві, кажучи: "Великі хвилі, люте притомлення, але не боїмося потоплення, на камені-бо стоїмо. Хай піниться море і нехай збурюється, але каменя не може розбити; хай здіймаються хвилі, але Ісусового корабля не можуть потопити; чого ж боїмося, скажіть мені, чи ж смерті? "Для мене життя — то Христос, а смерть — то надбання". Чи ж вигнання боїмося, скажіть мені? Але "Господня земля і все, що на ній". Чи ж маєтків відняття боїмося? Але нічого не принесли ми у світ цей, тож явно є, що нічого й винести не можемо, і що в світі цьому не є страшне, то того не боюся; і коли є щасливе, не дбаю про нього, не боюся убогості, не бажаю багатства, не тремчу перед смертю, але молю, щоб ви встигли на добре". Це і багато слів святий виклав тим, що слухали його. У той час Теофіл із єпископами своїми осудили святого Івана за достойного скинення і скинули його, ані лиця його не бачачи, ані голосу його не чуючи. Так в один день учинили злобу, яку здавна сплітали. Тоді послали до царя писання, яке мало в собі таке: "Оскільки Іван багатьма лихими речами є обкладений і сам себе винуватим тим освідчив, що не захотів прийти на суд, через те вже скинений є; такого ото канони викидають, а ми його скидаємо, і нічого більше не потрібно, тільки нехай повелить твоя держава його, хоч і не хоче, з престолу прогнати".

Цар же Аркадій ані речей, писаних на Івана, не чув, ані відповіді на це не прийняв, тільки повірив словам того неправедного собору; відтак повелів Івана прогнати з церкви й послав одного боярина з воїнами, начебто на війну. Народ же, почувши те, запалився гнівом, і збіглася велика множність людей, не даючи вигнати Івана: одні кричали на царя й царицю, інші на Теофіла та його однодумців нарікали, що неправедно Іван осуджений, і проздовж трьох днів не відступали, стережучи й не даючи вигнати Івана. Він же боявся: інший порок на нього буде вигаданий — що царю не повинується, тож утаївся від народу і, коли настав вечір, залишив церкву, потай вийшов і віддався в руки воїнам, що хотіли його взяти. Вони ж, схопивши його, повели до морської гавані і відпливли в Пренет, що лежав навпроти Никомидії. Народ же, не терплячи без нього, учинив коромолу велику, і були великі біди в місті, що деякі й поранені були, а інші й померли. Теофіла ж люди шукали, щоб камінням побити, він же зрозумів і втік потай із міста й відплив швидко в Олександрію. Також і інші його однодумці розійшлися; поговор був у народі повсюди: і в церквах, і на торжиськах кричали на неправедно учинений суд, що скинув такого світильника світу. І до самих царських палат дійшли з криками й риданнями, молячи, щоб знову Іван на престола був повернений. Коли це все відбувалося, однієї ночі страшний землетрус стався, що всі потрапили у страх великий, а найбільше царицю охопив жах і трепет, бо її палата і ложниця більше інших будівель хиталися, а одна частина впала. Всі ж бо люди велиголосно кричали: коли Івана повернено не буде, то все місто впаде. Злякався цар кари Божої та сум'яття людського, послав швидко царициного євнуха вслід за Іваном із проханням, бо і цариця прохала царя, аби повелів повернути його, страх-бо напав на неї від землетрусу й крику народного. І бігли посланці один за одним, намагаючись умолити святого, щоб повернувсь у місто, і було повне Тракійське море посланців. А як повертався блаженний і коли довідалися про це громадяни, вийшли всі назустріч, запаливши свічки, покрилося й море кораблями, які зустрічали святого.

Прибув же Іван до міста, не захотів усередину ввійти, але зовні пробував, у передмісті, чекаючи, поки на більшому соборі не вчиниться розшук, через віщо він прогнаний був. Але люди цього не хотіли, щоб пастир їхній поза престолом своїм був, і на царів із докукою кричали. Примушений тож був од людей, увійшов до міста і ведений чесно із псалмами та піснями до церкви. Помоливши ж Бога, сів на престолі своєму і, мир давши людям, учинив повчання, і всі раділи великою радістю на повернення його. Тоді полк ворожих розсипався до кінця, а супротивники розбіглися й замовкли.

Правив же святий Іван Церквою Христовою в тиші глибокій і медоточними ученнями словесних овець живив, і вся Церква красувалася і веселилася від такого свого пастиря та вчителя. Невдовзі постала буря попередня на блаженного, і то з такої причини.

На високому стовпі учинено й поставлено ідола на подіб'я цариці Євдоксії, неподалік од церкви святої Софії посеред широкого майдану. Звичайно там бували видовиська, і всі сміхотворці до стовпа збиралися, чинячи свою гру. Іван-бо гадав, що на безчестя церкви таке гралисько поблизу було влаштовано, поклав це за коризну й докуку святині, тож, за звичаєм своїм, без сумніву поширив слово своє на тих, котрі ідола того там поставили й повеліли бути там видовищам. Цариця ж, маючи в пам'яті колишні свої до нього образи, почувши слова його, знову почала розуміти, що проти неї говорить, і, кладучи те собі в докуку, наново наповнилася ярості і вдруге почала прикладати старання, щоб зібрати собора на Івана. Він же, це пізнавши, ясніше почав на загальному зібранні про неї говорити: знову Іродія біситься, знову сум'ятиться, знову плескає і танцює, знову голови Іванової шукає. Цими словами до більшого гніву запалив царицю, тож умолила із великим плачем царя, щоб знову повелів бути собору на Івана. І тоді послано царські грамоти до всіх єпископів, щоб повторно зібралися в Царгород і судили Івана. І зібралися всі, як і раніше, окрім Теофіла, — той-бо знав, як тоді ледве втік од народу, боявся вже сам іти туди, але послав замість себе трьох єпископів. Послав же з ними канони ті, що склали аріяни на святого Атанасія Великого, щоб тими канонами засудили Івана, а коли скинуть його, самому на престола зійти. І осуджений був блаженний за тими неправедними єретичними канонами. І ніякої іншої не шукали вини його і нічого не вияснювали, тільки [вимагали], щоб відповідав на це, і як, скинутий бувши, дерзнув знову зійти на престола раніше собору. Святий же Золотоустий відповідав: "Не стояв на суді, не змагався із суперниками своїми й не бачив вин, на мене написаних, не прийняв і осуду, але царі мене прогнали і знову мене назад повернули. Канон же цей, яким мене судите, не є від благочестивих, а від аріян складений на великого Атанасія". Вони ж цієї відповіді не прийняли і скинули його.

Настав-бо великий празник святої Пасхи; цар, з намови єпископів, послав до Івана, кажучи: "Відійди із церкви, бо двома соборами суджений ти, і не можу я ввійти до церкви, доки ти є у ній". Святий же Іван супроти того відповів через посланих цареві: "Я прийняв церкву від Христа, Спаса мого, не можу-бо вийти із неї сам, коли не буду з неї прогнаний силою. Твоє є місто, і всі тебе слухають, хочеш мене розлучити із Христовою церквою, то пошли своїх [людей], хай мене витягнуть із неї, і матиму відповідь перед Богом, що не зі своєї волі від церкви відійшов, але прогнаний царською владою". Це почувши, цар засумнівався, одначе, науськаний од супротивників, послав сановника Маріна, котрий тримав царицині маєтки, той пішов і витяг силою із церкви учителя церковного, святого Івана, одначе повелено йому пробувати до часу в патріяршому дворі; і пробував святий два місяці, не виходячи із келії своєї, доки не видано царського повеління іти йому в ув'язнення.

Тим часом вороги Іванові найняли одного чоловіка, щоб убив Івана; почав той чоловік удавати із себе біснуватого, щоб не пізнано було замислене лихе діло, і приготував меча для заколення та й шукав пригідного часу, щоб убити святого. Але перш ніж сталося те беззаконне діло, вивідав народ тайну ту і, схопивши того чоловіка, повели його люди до міського єпарха на спитування. Іван же послав єпископів, що були при ньому, і збавив раніше його, ніж був спитаний ранами. По тому раб одного пресвітера Єлпидія, найнятий на забиття святого п'ятдесятьма золотницями, побіг швидко до патріяршого двору, бажаючи в нього вскочити. Один трапився там і затримав його, запитуючи причину, чому так швидко біжить. Він же, нічого не відповідаючи, ударив мечем того чоловіка. Другий, що бачив те, закричав, він же і того побив, також і третього. Учинився гамір і крик од тих, що були в патріяршому дворі; він же втік назад. Коли його гонили, зустрів одного, що з лазні виходив після миття, — той хотів схопити його. Він-бо і того вдарив мечем, і упав поранений мертвий.

Відтоді люди дбайливіше стерегли святого Івана вдень і вночі, сидячи біля патріяршого дому, одні за одним змінюючись, бачили-бо, що вороги шукають, щоб убити його. Коли ж настала П'ятдесятниця, прийшло цареве повеління Іванові йти у вигнання. Був-бо там один муж сановний, той порадив Іванові, аби вийшов потай од народу, щоб не учинилося бійки поміж людом та воїнами, на те приготовленими. "І будеш, — сказав, — винуватцем великого кровопролиття, повелено-бо взяти тебе силою, а що народ супротивиться, то почнеться бій". Іван же, те почувши, прикликав декого з улюблених своїх єпископів та клириків і блаженну дияконису Олімпіяду і, повчивши їх бути твердими у православній вірі, віддав їм останнє цілування. І плакали за ним гірко, він і сам заплакав і розлучився з ними жалісно та й вийшов малими дверима, що [вели] до моря, щоб не був звідомлений про те народ, там-таки й воїни його чекали — і схопили його. Тоді посадили в малу лодію і привезений був у Витинію, звідтіля ж далі в дорогу поведений був.

Після ж вигнання святого Івана, того ж дня, зайнявся вогонь у церкві від престолу не з якоїсь людської вини, а від Божого гніву, і раптово спалахнув, тоді у висоту взявся і по цілій церкві розлився. Подув же вітер великий, пішов полумень із церкви і понісся високо в повітря, минув торжисько і схилився, як міст, на палату, в якій синклитські ради чиняться, і спалив її до кінця. І бачено було чудо жахливе: вогонь, ніби одушевлений ув образі змія, кругом ходив, далекі поїдаючи храми, а церкви, які близько були, ті цілі залишилися, щоб від цього всім було звісно: не випадково, але гнівом Божим така пожежа учинилася за вигнання святого Івана Золотоустого, і за три години — від шостої дня до дев'ятої — багато чудових і довголітніх будов, і краси невимовної, і багатства незчисленного в попіл пішло. Не загинула жодна душа в усьому народі від тієї страшної пожежі, і казали всі, що через Іванове вигнання Бог вогнем покарав місто, бо неповинно прогнали угодника Божого. Вороги ж Іванові супротивно казали, мовлячи: "Однодумці Іванові церкву запалили". Через це багатьох схоплено, і єпархом міським, який елліном був вірою, спитані були муками, аж деякі померли, одначе жодної не знайшли людської вини того вогненного спалення, а тільки, що від гніву Божого.

Блаженний же Іван, ведений в ув'язнення, численні дістав образи від воїнів: повелено було царицею їм, хай би усяко намагалися його утискати в дорозі, щоб помер швидше. Посадили його на худобину без сідла і швидкий чинили хід, за один день проходячи шлях, який за два чи три дні проходити належало. Не давали йому в дорозі спокою та послабу й трохи, у простих і нечистих заїжджих дворах ночували, часом у юдейських домах, іноді в блудних, і численні при ньому неподобства чинили. Ніде не давали зайти йому до церкви, ще й словами докучали, докоряли, лаяли і пишний срібний оклад, на дорогу даний, забрали. З такими утисками ведений був в ув'язнення святий Іван Золотоустий. Коли ж траплялося їм іти повз міста, в яких Теофілові друзі, а Іванові вороги жили, то ті невимовні наруги йому чинили, інші й у місто зайти не пускали, а ще інші воїнів і погрозами, і дарами переконували, щоб численні чинили йому в дорозі кривди. Інде ж святі отці, почувши, що ведуть його в ув'язнення, виходили назустріч і ридали за ним, що такий учитель терпить вигнання без правди, про що сам згадує в посланні своїм із Курус до Кирияка, кажучи: "Численні скорботи мені в дорозі трапилися, але про них ніколи я не дбав. Коли ж прийшли у країну Кападокійську і в Таврокиликію, численні лики святих отців зустрічали нас — і не тільки, але й багато інокуючих дівиць струмки сліз проливали і гірко плакали, дивлячись на нас, ведених в ув'язнення. І говорили поміж себе: "Ліпше б було, щоб сонце загасло, аніж би вуста Іванові замовкли". І ці слова нітили й опечалювали мене більше, аніж бачив усіх, хто плакав заради мене. Про тих-бо всіх, скільки їх зустрічалося, ніколи не мав я турбування". Це про себе сам святий написав.

Коли ж привели його в місто Кукус, що було в Аравії, прийняв його люб'язно в дім свій Аделфій, єпископ того міста, був-бо переконаний, щоб прийняти його, у видінні Божим одкровенням. І де Іван святий пробував, ученням своїм багатьох невірних приводив од ідолопоклонства до Христа. По тому надійшло повеління від цариці, щоб прогнаний був далі Іван у порожнє місце, що зветься Питиунт, котре лежало при березі Понтійського моря по сусідстві з буйними варварами. Взяли — бо його воїни й повели, а ведучи, також чинили всілякі кривди, як і раніше, щоб помер скоріше, по дощі та спеці без покриття його везли, не даючи заходити до міст і сіл, -такий шлях жорстокий проходив святий Іван у вигнанні своєму.

За кілька днів до кончини його стояв якось він уночі на молитві за звичаєм своїм, і прийшли до нього святі апостоли Петро й Іван, їх — бо бачив раніше, коли в Антіохійському монастирі жив. Вони сказали йому: "Радуйся, пастирю добрий словесних овець Христових, міцний страстотерпче, послані ми є до тебе від спільного Владики нашого Ісуса Христа, щоб допомогти тобі і втішити тебе у скорботах і трудах твоїх, які підняв ти заради чистоти сумління свого: викрив — бо ти царів, що у беззаконні, бувши наслідувачем Івана Хрестителя, який викривав законопереступи. Тим — ото подужуй і кріпись, уготоване тобі велике воздаяння у Царстві Небесному. Добровістим тобі велику радість, що по кількох днях відійдеш до свого Господа Бога і будеш, почиваючи з нами, в Царстві Небесному в безконечні віки. Уповай — бо, здолав — бо ти ворогів, і ненависників своїх посоромив ти, і супостата диявола переміг ти. Євдоксія має червами возкипіти і шукатиме тебе в поміч, і не знайде, і помре в недузі з болем великим, без зцілення-бо хворітиме, бо від Бога таку покару прийме". Подавши йому щось їстівне, сказали: "Прийми це і з'їж, щоб уже по тому не потребував іншої їжі в цьому житті, цього досить тобі стане, доки душу свою віддаси в руки Божі". Він же взяв і з'їв перед ними і звеселів. Тоді явлені відійшли від нього.

Були з Іваном два пресвітери та один диякон, котрі від Константинополя йшли з ним у вигнання і не відлучалися від нього, але вкупі з ним усі страждали, любов'ю до нього прив'язані, — ті очима своїми бачили, коли приходили апостоли до Івана, і всі слова чули, сказані ними, і раділи вельми, що такій людині пішли вслід, співстраждаючи, що вельми догідний є Богові і має частку зі святими апостолами. Минуло мало днів, досягли Команів, де поблизу міста була церква святого священномученика Василиска, єпископа Команського, котрий постраждав за Христа в Никомидії вкупі з Лук'яном, пресвітером антіохійським, від Максиміяна, нечестивого царя, і там при церкві тій переночували. Настало ж свято Воздвиження Чесного Хреста, і в ту ніч явився блаженному Іванові святий мученик Василиск, кажучи: "Уповай, брате Іване, завтра-бо обидва будемо разом". Той-таки святий мученик явився і пресвітеру його церкви, кажучи: "Приготуй місце братові Іванові, йде-бо до нас!" Коли настав день, молив святий Іван воїнів пробути там до п'ятої години, вони ж не послухали, але намагалися йти спішно, маючи там дорогу по воді. І, пустивши корабля, пливли швидко, ніби птиця перната летячи, і в малому часі відпливли від міста на тридцять стадій. За Божим скеруванням відтак сталося, що пристали при церкві святого Василиска, і здивувалися вельми. Іван же знову молив їх, щоб почекали трохи на тому місці, доки помолиться в церкві. Вони ж, бачачи Божу силу, що раптово перепинила їм дорогу і невидимою рукою привела на попереднє місце, не забороняли, щоб сталося за Івановим бажанням. Той-бо зайшов до церкви, попросив церковних світлих священичих риз і все одіння своє змінив аж до чобіт, а свою одежу, яка була з ним у кораблі, роздав. А в церковній здійснив Святу Літургію і причастився пречистих і Животворящих Чесних Дарів Тіла та Крові Христової, а по достатній молитві учинив благодарення, дав останнє цілування тим, що з ним були, і ліг, кажучи звичайне для себе слово: "Слава Богові за все!" Також хресне на собі учинив знамення й прорік останнє слово: "Амінь!" І тоді віддав духа свого у руки Божі, в самий день Воздвиження Чесного Хреста, носив-бо хреста свого проздовж усього життя, розпинаючись для світу і співрозпинаючись із Христом. І покладений був у тій-таки церкві вкупі зі святим мучеником Василиском. Збулося-бо пророцтво святого Єпифанія Кипрського, коли сказав йому: "Не дійдеш до того місця, на яке виженуть тебе", — а був ведений у Питиунт. Так загас світильник церковний, так замовкли золоті вуста, так завершив подвиг і протяг життєвий добрий подвижник і страждалець, проживши на престолі шість літ, у вигнанні три літа провів, переводжений із місця на місце.

Помер-бо великий той усього світа вчитель; два пресвітери й диякон, що йшли за ним аж до останнього дихання, багато плакали за своїм вітцем, ідучи в Рим до папи Інокентія, і все йому звістили докладно, що перетерпів святий Іван і з якої причини. Оповіли й про успіння його, як перед відходом приходили до нього святі апостоли Петро та Іван Богослов і що казали, як явився йому святий мученик Василиск. Інокентій, це все вислухавши, почудувався вельми й опечалився щодо неправедного вигнання та смерті такого вчителя і стовпа церковного. Звістив-бо про те папа царю Онорію, Аркадієвому братові, котрий царював у Римі, і гірко пожаліли обидва — і цар Онорій, і папа Інокентій. І тоді писали до царя Аркадія. Папа ж од себе написав: "Кров, — мовив, — брата мого Івана волає до Бога на тебе, царю, як колись кров праведного Авеля волала на братовбивця Каїна, і всяко відомщена буде, що в час миру гоніння на Божу Церкву підняв ти. Вигнав ти такого істинного пастиря, вкупі ж із ним і Христа Бога вигнав ти, наймитам, а не пастирям стадо ти вручив". Це і багато іншого писав Інокентій до Аркадія, відлучаючи його та Євдоксію із ним од Божественних Тайн, а всіх, що святого Івана скидали, анатемі віддав. Теофіла ж, який не тільки чуже санові, але християнству чинив, на соборний суд закликав, щоб прийняти кару за ділами. Онорій же від себе писав до брата Аркадія. "Не знаю, — сказав, — яке протиборство і бісівське дійство звабило тебе, брате, що жінці віддав себе, послухав її і вчинив таке, чого жоден благочестивий християнський цар не чинив, бо присутні тут преподобні єпископи волають на царство ваше, що великого Божого архиєрея Івана без суду, супротивно канонам, із престолу скинувши і вельми великим ув'язненням умучивши, силою життя позбавили".

В тому листі, при кінці, схиляв його до покаяння і щоб відомстив тим, котрі були винуватцями такого в Церкві сум'яття та Іванового вигнання. Аркадій-бо прийняв послання від брата і від папи, впав у невимовну скорботу, в печаль та у велику боязнь і, вишукавши в місті тих, що на Івана повставали, по різному покарав їх: одних мечем усік, інших із сану безчесно скинув, а деяких єпископів, котрі судили святого Івана, що були натоді в Царгороді, схопивши, повелів зачинити із налягами у народній темниці, серед них був і Ісхиріон, син Теофілового брата. До самого Теофіла писав вельми жорстко, повеліваючи йому готовим бути на суд у Солуні, щоб прийняти достойну покару своїй злобі. Жінку свою Євдоксію в іншу палату прогнав, і зачинив, і повелів, щоб ніхто не приходив до неї, тільки рабиня, а родичів її всіх, що були приспішниками її злоби, відігнав, маєтки їхні забрав, а інших ранами й темницями умучив. Відтак писав до папи Інокентія, звіщаючи про все, що учинив, і смиренно просячи прощення із покаянням. Писав-бо до брата Онорія, молячи його, щоб упросив папу, аби розрішив його від одлучення, аби Причастя сподобив їх, а блаженного Івана поміж святих нехай упише.

Коли все так чинилося, Бог помсти Господь почав віддавати сам помсту ворогам угодника свого Івана, бо на всіх них люті напустив покари ще на землі, щоб усім гіркими померти смертями, за пророцтвом блаженного Аммонія: єпископам-бо, і клирикам, і мирським владам, і взагалі людям, що неповинно постали на святого Золотоустого, огудно проти нього говорячи, і зволяли на його вигнання, одним люті шкоди по всьому тілі учинилися, всю плоть їхню загноївши і смерті віддавши, іншим руки й ноги усохли, ще іншим сокровенні місця загноїлися, численна черва народилася, й учинилося, що довгі дні нестерпний сморід відходив. Один із неправедних тих судей із коня впав, праву руку поламавши, що неправдиві вини писала на неповинного й чистого серцем, праведного Івана, там-таки й помер; другий онімів і руки мав усохлі, не міг і до вуст їх піднести — так і помер; іншому язик, що вимовляв на святого Івана огуди, загнившись, розпух. А що на вустах лежав кляп, через віщо нічого не міг говорити, то на хартії написав, сповідаючись гріха свого. І було видно великий гнів Божий, який карав усілякими карами тих, що стали винуватцями Іванового вигнання.

Теофіл, патріярх Олександрійський, збувся суду людського й покари, бо папа Римський Інокентій невдовзі помер, одначе не збувся суду Божого, але впав у руки праведного Судді та Помстителя — погубив-бо розум від печалі й сорому, якого зазнав від усіх за кривду Іванову, і, в тяжку недугу запавши, відійшов. Кирину ж, Халкедонському єпископові, ноги зігнили, хоча відрізали лікарі багато разів, щоб не зігнив увесь; одначе не переставала гнити плоть його, і аж до колін було відтято ноги йому — так і помер.
Цариця ж Євдоксія надмірно печаллю та соромом, окаянна, уразилася, почалася в неї люта кровотеча, і червами плоть її заснітилася, як предрікали апостоли блаженному Іванові, засмерділася вельми, що не могли ті, котрі мимо проходили, стерпіти смороду плоті її. Цілили її численні найуправніші лікарі і всілякими добропашними ароматами кадили. Казала-бо сама до лікарів: "Через що не можете мене зцілити від недуги цієї?" Вони ж не сміли повідати їй. Вона ж рече до них: "Коли не знаєте причини, через віщо не можу одужати, то я вам скажу: цю наругу прийняла від Божого гніву за патріярха Івана". Повернула ж і виноградника дітям Теогностовим та іншим багатьом повернула все, що неправедно відняла, одначе не дістала зцілення і в тій недузі гірко померла. Після ж її смерті на викриття беззаконня її рака, в який була покладена, тряслася проздовж тридцяти і двох літ, аж до перенесення чесних мощів святого Золотоустого із Коман до Царгороду.

По тому всьому Адельфій, єпископ Аравитський, котрий люб'язно прийняв вигнаного Золотоустого в дім свій у Кукусі, коли прочув про кончину його, пожалів вельми, що такий світильник та учитель всесвіту неправедно скинутий та в ув'язненні помер. Тож старанно зі слізьми молив Бога, щоб явив йому, в якому лику святих перебуває Іван. Якось молився про це і був у захваті: побачив світлого й веселого юнака, котрий узяв його за руку і вивів на місце світле й показав йому лик святих церковних учителів. Він-бо розглянувся туди й сюди, бажаючи побачити бажане, і не зміг уздріти його. Юнак же, показавши кожного учителя й патріярха Константинопольського, знову вивів його звідтіля. Він-бо, йдучи вслід за ним, печальний був, що не побачив блаженного Івана зі святими отцями. Коли ж виходили вони геть, утримав його за руку хтось, котрий стояв при дверях, і :казав йому: "Чому, так нарікаючи, виходиш звідсіля? Сюди — бо, хто печальний входить, то звідси веселий повертається, ти ж супротивно чиниш: веселий зайшов, а печальний виходиш?" Відповів йому Дельфін: "Через ге сумую, що не побачив улюбленого свого Івана із церковними вчителями". Він же сказав йому: "Чи ж про Івана кажеш, проповідника покаяння?" — "Так!" — відповідає. Він-бо знову мовить йому: "Того не може бачити людина, у тілі бувши, бо стоїть перед Божим престолом, його ж бо оточують херувими та серафими. Порадів Адельфій, діставши звістку про святого Івана, і прославив Бога, що явив йому таїну цю. Так святий Золотоустий після багатьох хвилювань та бурі, бід і печалей, що їх заради правди перетерпів, пристав до спокійного небесного пристановища, де з ангелами, радуючись, славить Отця, і Сина, і Святого Духа, єдиного в Тройці Бога, Йому ж бо від нас буде слава, честь і поклоніння тепер, і завжди, і навіки віків. Амінь.

Про Василія та Івана

Із яким Василієм святий Іван мав дружбу? Гадають деякі, що з Василієм Великим, архиєпископом Кесарії Кападокійської, і книгу "Про священство" йому написав; так у житії Золотоустого, яке покладено є на початку тієї книги "Про священство", друкованої у Львівській друкарні, пишеться: "Іван же разом із Василієм, що певного часу був дияконом, поставленим од Мелетія, по тому був єпископом у Кесарії Кападокійській, жили у великій дружбі" та інше. Але хто так думає, помиляється: інший був-бо той Василій, із яким Золотоустий мав дружбу, а інший цей, що був архиєпископом у Кесарії, якого Великим називають. А це видно ось із чого. В які літа Іван був хлопцем, у ті літа Василій Великий був зрілим мужем, в те ж бо літо, в яке Іван народився, тобто в 354, Василій Великий ув Атенах був уже славним філософом і дружив із Григорієм Богословом. Пише-бо Іван у своїй книзі "Про священство", у "Слові 1-му", про друга свого Василія таке: "Цей з-поміж тих, що слідували за мною, весь час зі мною був, бо наук доторкнувся тих-таки і в тих-таки вчителів навчалися", а Василій Великий Кесарійський не навчався з Іваном, а з Григорієм, і не в тих-таки вчителів, бо Іван учився в Ливанія і в Андрагатія, філософів, а Василій Великий навчався у Єввула, як це в житії його пишеться. Про друга Іванового Василія явно сказано у "Слові 1-му" "Про священство", що був родом із тієї ж Антіохії, співжилець Івановий, а літ із ним був однакових, а Василій Великий народивсь у Кесарії Кападокійській і на багато літ є старший від Івана. Про Василія, друга свого, Іван свідчить, що той був поставлений єпископом молодим, маючи мало більше двадцяти років, а Василій Великий у старості прийняв святительський сан. А Никифор, історик церковний, у книзі 11-ій, у главі 20-ій оповідає, що Василію Великому та Григорію Богослову, які обидва вже єпископами були і літами старі, трапилося якось бачити деякі Іванові писання, ще як він юний був і мав в Антіохії дияконського чина, і, побачивши писання його, подивувалися премудрості та розуму, що були в юному дияконі. Звідсіля-бо звісним є, що Василій Великий не був співжильцем зі святим Іваном Золотоустим, і з ним інший-бо Василій був — той, з яким святий Іван мав дружбу і співжиття і до якого написав книгу "Про священство", а інший — Великий Кесарійський. Одначе обидва ті Василії були в чеснотах великі та святі. Ще те явно стає із цього: Григорій Богослов, що був щирим (як пишеться в житіях їхніх) другом Василію Великому, прийняв престола патріяршого в Царгороді, коли Василій уже помер у Кесарії, і сидів на престолі три роки. Після Григорія прийняв патріярство Нектарій і був на престолі 16 років, після ж Нектарія прийняв престола Іван Золотоустий — дивися, на скільки літ Золотоустий після Василія Великого Кесарійського був. Як же могло бути спільне їхнє перебування в ученні? Аж ніяк!