Житія святих на 26 Листопада (13 листопада за ст. стилем) - частина перша

Житія святих на 26 Листопада (13 листопада за ст. стилем) - частина перша

Скорочено вибране із Георгія, архиєпископа Олександрійського; від царя Лева Премудрого; від Метафраста, від Никифора Калиста, книга 13; від Сократа Схоластика, книга 6; від Єрмія Созомена, книга 8; від інших достовірних істориків. Світило світу, учитель усесвіту, стовп і утвердження Церкви, проповідник покаяння святий Іван Золотоустий народився в Антіохії Сирійській від невірних батьків, що трималися еллінського злочестя, від славних і багатих: батько його був воєвода на ймення Секунд, мати ж Антуса. Коли ж почав приходити у зрілість, відданий був батьками в навчання еллінської премудрості Ливанію Софісту і Андрагатію Філософу. Ще хлопцем бувши, почав більше від старців розуміти: умудрив — бо його Дух Святий, бо пізнав єдиного істинного всіх Творця Бога, збридив еллінським безбожним багатобожжям і рушив до святого Мелетія, на той час пастиря антіохійської Церкви, і прийняв од нього святе хрещення. По тому преблагий Бог зволив і батьків його світлом віри просвітити, не попускаючи перебувати в невір'ї тьми тих, що народили таке світило. Після ж прийняття святого хрещення воєвода Секунд, батько Івановий, недовгий час прожив, у ліпше життя до Господа перейшов, і залишилася Антуса, матір Іванова, вдовою вельми молодою, мало більше двадцяти років маючи від народження свого у той час, коли овдовіла. По тому, коли досяг Іван вісімнадцятилітнього віку, пішов у Атени і невдовзі ровесників своїх і багатьох, що там були, філософів перевищив премудрістю. Вивчив усі книги та учення еллінські і був філософом управним та ритором пресолодким. Мав в Атенах супротивника собі вельми заздрісного, філософа на ймення Антимія, котрий, заздрячи добрій його славі, не любив його, і ворогував супроти нього, і злословив щодо нього. Його Іван премудрими й богонатхненними словами перемагав перед усіма і до Христової віри привів його, а з ним багатьох у такій спосіб.

Коли Антимій сперечався з Іваном, почав огудно говорити на Господа нашого Ісуса Христа, відтак раптово напав на нього нечистий дух і почав мучити його. Впав же Антимій на землю, і кидався, і ворочав очима та вустами, і піна витікала з нього — усі, хто близько був, жахнулися вельми, а багато хто утік зі страху. Молили всі Івана, щоб помилував біснуватого і зцілив його. Він же відповів: "Коли не покається і не повірить у Христа-бога, якого гудив, то не матиме зцілення". І тоді Антимій закричав, кажучи: "Сповідую, що нема іншого Бога ані на небесах, ані на землі, окрім християнського, в якого вірує Іван премудрий!" Коли те сказав, вийшов із нього нечистий дух, і став на ноги він свої здоровий. Усі ж люди, бачачи таке чудо, закричали: "Великий Бог християнський, що один творить чудеса!" Святий же Іван, наказавши йому не ганьбити Сина Божого і навчивши істинної віри, відіслав його до єпископа того міста, і хрестився Антимій із усім домом своїм, і багато чесних громадян повірили у Христа й хрестилися. Єпископ же, довідавшись, що Іван учинив таке навернення до Христа еллінів, намислив посвятити його в церковне служення і тримати в Атенах, щоб після нього прийняв архиєрейського престола, — сам-бо вельми вже зістарився. Зрозумів те блаженний Іван, таємно відійшов звідтіля і прийшов у вітчизну свою Антіохію, зневажаючи всю марну славу цього марнотного світу і гордість життя, смиренне ж іноче життя прийняти і в ангельському образі намислив служити Богові, маючи одного щирого собі друга, який на того подвига став, на ймення Василій, котрий був родом із тієї ж Антіохії, із ним-бо разом росли, в одних навчалися учителів і велику любов один до одного мали, були ж бо обидва одного норову й однодушні. Той Василій спершу сам в іночий чин облекся, радив й Іванові, ровеснику своєму, таке ж вибрати життя; його ж бо доброї ради Іван послухався, хотів відтак відійти до монастиря і стати іноком, але утриманий був на час од матері; та ж бо, збагнувши наміра Іванового, почала до нього зі слізьми говорити: "О дитино, я недовго веселилася з батьком твоїм, з його ж бо смертю тобі сирітство, а мені вдівство учинилося, Бог так зволив, одначе жодне настале зло не зможе примусити до другого шлюбу та іншого ввести мужа у дім батька твого, але пробуду, в бурі бід і в вогні вдівства, за Божим промислом та поміччю, терплячи і від частого позиру на твоє лице, подібне до лиця батька твого, велику відраду та втіху приймаючи. Не погубила-бо й маєтку батька твого вдовиною бідою, але цілим зберегла його на потребу твойого життя. Молю ж бо тебе, о дитино, не вкинь мене у друге вдівство і притихле мені за батьком твоїм ридання не відновлюй знову своїм відходом, але зачекай моєї смерті, її ж бо невдовзі сподіваюся. Коли ж поховаєш мене при кістках батька твого, тоді учиниш, як захочеш, тепер же потерпи трохи, з нами життя маючи, доки живою пробуваю". Це і подібне до цього говорила мати до Івана, переконуючи його не залишати її.

Трапилося в той час бути в Антіохії Зенонові Єрусалимському, архиєпископу, — той поставив Івана у читці, і пробув Іван у тому чині три літа. По тому померла мати, яку поховав Іван, відтак увесь маєток роздав зубоженим, рабам та рабиням свободу дарував і, залишивши все своїм родичам та друзям, пішов у монастир і став іноком, який служив Господеві день і ніч у трудах та численних подвигах. Написав-бо там книги про священство, і про скруху сердечну, і послання до відпалого ченця Теодора, наповнене великої користі, — мав-бо від Бога дар учення і благодать Святого Духа, яка діяла в апостолах, в чому відкрився одному подвижному інокові, який жив у тому-таки монастирі, на ймення Ісихія: той був ветхий літами, і досконалий у чеснотах, і прозірливий. Однієї ночі, коли не спав він і молився, бувши знесений розумом, побачив таке видіння: два мужі вельми гарні зійшли з небес, у білі одежі одягнені, і сяяли, наче сонце, зайшли до блаженного Івана, де молитви свої творив; один із них тримав списаного згортка, а другий ключі. Іван же, побачивши їх, забоявся і поспішив уклонитися їм до землі. Вони ж, узявши його за руку, підвели і сказали: "Уповай і не бійся!" Іван же рече до них: "Хто ви є, господинове мої?" Вони ж відказали йому знову: "Не бійся, мужу бажання доброго, новий Даниїле, в якому зволить жити Дух Святий заради чистого серця твого; послані — бо ми є до тебе від великого Учителя і Спаса нашого Ісуса Христа". Коли це сказали, тоді перший простяг руку свою, подав йому згортка, кажучи: "Прийми згортка цього від моєї руки, я ж бо є Іван, що приліг був на Господніх персах на Тайній вечері і звідтіля узяв божественне одкровення. Дає і тобі Господь пізнати всі глибини премудрості, щоб живив ти людей їжею непогибного вчення і щоб загородилися вустами твоїми вуста єретичні та юдейські, які говорять беззаконня на Бога нашого". Простер — бо і другий руку свою, подав йому ключі, кажучи: "Прийми це, я ж бо є Петро, коли кого зв'яжеш, то буде зв'язаний, а кого розрішиш, то буде розрішений". Блаженний Іван знову схилив коліна свої і поклонився їм, кажучи: "Хто я такий, щоб дерзнув прийняти й понести такі великі й страшні служби, грішним бувши і від усіх людей гірший?" Святі апостоли, котрі явилися, знову взяли його за правицю, підвели і сказали: "Стань на ноги свої, мужній і кріпись і твори повелене тобі, не утай дару, даного тобі від Господа нашого Ісуса Христа на освячення і утвердження людей Його, заради яких Кров Свою пролив, щоб спасти їх од зваби. Промовляй слово Боже без сумніву, пом'яни Господа, який сказав: "Не лякайся, черідко мала, бо сподобалося Отцю вашому дати вам царство". І ти ж бо не бійся, що доброзволив Христос, Бог наш, тобою освятити численні душі і в пізнання Своє привести. Маєш заради правди прийти в численні печалі й біди, але перетерпи, як міцний адамант, — так-бо успадкуєш Боже Царство". Це мовивши, знаменували його хресним знаменням і, давши йому в Господі цілування, відійшли. Те побачив преподобний Ісихій, повідав іншим управним братам, і дивувалися, славлячи Бога, Який має потаємних рабів своїх. Заборонив їм Ісихій це розповідати всім, щоб не довідався Іван і не відійшов од них, бо позбавлені будуть співжиття такого великого угодника Божого. Блаженний же Іван не лінувався щодо свого і багатьох спасіння, трудивсь у ділі і в слові, сам у подвизі добре пробував та й інших до подвига наставляв, і ледачих збуджував, щоб ішли до небес, умертвлюючи плоть свою і підкоряючи її духові. Вчинив і чудеса численні блаженний, боговгідно трудячись тоді в монастирі.

Один чоловік в Антіохії, багатий і доброродний, болів вельми половиною своєї голови, аж від великої болісті вискочило йому праве око і звисало до щоки. І багато добра він управним лікарям роздав, та не знайшлося од них користі. Прочув про святого Івана, прийшов до нього в монастир і, приступивши, схопився за ноги його, цілуючи і просячи зцілення. Святий-бо рече: "Такі хвороби приходять до людей через гріхи їхні та маловір'я до Христа. Коли ж бо всією душею увіруєш, що може Христос вилікувати тебе, і відступиш од перших лихих своїх справ, то уздриш славу Божу". Відповів чоловік: "Вірую, отче, і учиню все, що мені повелиш!" Сказавши це, взявся за одежу блаженного Івана і поклав її на голову свою і на боляще око. І тоді зникла хвороба, і ввійшло око у місце своє, як бувало й раніше, і став здоровий, ніби ніколи й не хворів, і відійшов додому, славлячи Бога.

Тоді й другий чоловік, на ймення Архелай, міський старійшина в Антіохії, який мав проказу на чолі своєму, прийшов до святого Івана, зцілення просячи; його достатньо навчивши, звелів, щоб омив чоло своє водою, яку п'є в монастирі братія. І коли це сталося, тоді очистився від прокази і, покинувши світ, став іноком.

Інший такий собі чоловік, на ймення Євклій, котрий мав праве око сліпе з дитинства, прийшов до того монастиря, в якому пробував блаженний Іван, і прийняв чернечого образа. До нього мовив Іван: "Бог, брате, нехай зцілить тебе та просвітить твої душевні й тілесні очі". Коли це сказав святий, раптово розкрилося сліпе його око і дивилося ясно. Коли побачила це братія, дивувалася й казала: "Воістину раб Божий є Іван, і Дух Святий живе в ньому".

Одна жінка, на ймення Христина, кровотічна була, молила чоловіка свого, щоб повів її до святого Івана. Чоловік же посадив її на худобину і рушив до монастиря і, залишивши дружину перед ворітьми, сам зайшов до святого, молячи його, щоб помолився за жінку його, аби зцілилася від своєї немочі. Іван же мовив тому чоловікові: "Іди і скажи до подружжя свого, щоб відійшла від свого лихого норову та лютості, яку має на рабів і рабинь, знаючи, що і вона з того-таки тліну вчинена. І щоб потурбувалася про душу свою, творячи милостиню жебракам, і не полишала належних молитов. Не забувайте також тримати себе чисто у призначені святі та пісні дні. І Бог подасть їй зцілення". Пішов-бо чоловік і повідав жінці своїй, що почув од святого. Вона ж з усією щирістю обіцяла всього їй повеленого дотримуватися до останнього зітхання. Повернувся чоловік до святого, переказав обіцянку жінки своєї, і сказав святий: "Ходіть із миром, уже-бо зцілив її Господь". Відійшов чоловік, знайшов дружину свою зцілену і повернувся з радістю, славлячи Бога.

У той час трапилося, що з'явився в краях тих лютий вельми лев, котрий дорогами ходив, на людей та худобу нападаючи. І не раз люди збиралися, зі зброєю та стрілами стерегли, сподіваючись убити його. Але нічого не домоглися: виходив — бо звір із діброви, із гнівом та силою нападав на них і багатьох із них убивав до смерті, а інші, поранені, ледве тікали, ще інших хапав і ніс до лігва свого і там їх пожирав. Про це, прийшовши, люди повідали Іванові і молили його, щоб допоміг їм молитвами своїми. Він же дав їм дерев'яного хреста, повеліваючи встановити його на тому місці, звідкіля звір виходить. Пішли й поставили хреста там за повелінням святого і відійшли, а після кількох днів побачили люди, що не з'являється звір. Пішли до хреста й побачили, що лев лежить при хресті мертвий, — і пораділи, звільнившись од тієї біди: сила хресна і молитви святого умертвили звіра.

Пробув же Іван у тому монастирі чотири роки і забажав безмовнішого життя, відійшов потай ізвідти в пустелю і, знайшовши одну печеру, вселивсь у неї і пробув там два літа, живучи сам у Бозі. Через два роки запав у недугу від невимовних подвигів, а найбільше від холоду дістав неміч у своєму попереку і не міг задовольнити потреб своїх через хворобу. З тієї ото причини змушений був залишити пустелю і пішов у місто Антіохійське і прийшов до церковного пристанища. Тут стався Божий догляд та промисел за Церкву Свою, щоб такий світильник, ніби під спудом, у пустелі та в печері схований не був, а щоб на свічнику церковному світив, — попущено було йому впасти в недугу, виводячи його тією недугою від співперебування зі звірами до людського співжиття, що не тільки йому, але й іншим у користь мало бути. Прийшов-бо блаженний Іван до церкви, прийняв його з радістю святіший патріярх Мелетій і, заспокоєння йому давши, повелів жити із собою і невдовзі дияконом його поставив. Він-бо прожив у тому служінні п'ять років, прикрашаючи Церкву Божу чеснотливим своїм життям і душекорисними писаннями. По тому святий Мелетій пішов у Царгород задля постановлення на патріярство святого Григорія Назіянського і там помер у Господі. Іван же, почувши про смерть свого патріярха, покинув відтак Антіохію і пішов у монастир, у якому спершу пробував. Пораділи іноки радістю великою, що прийшов до них Іван, і вчинили духовне свято, приймаючи звичайні від нього повчання, і пробув там блаженний три літа у безмов'ї, догоджаючи Богові.

Коли ж Флавіян прийняв престола антіохійської Церкви, як стояв однієї ночі на молитві, явився йому ангел Господній і сказав: "Завтра вставши, іди до монастиря, в якому угодник Іван пробуває, і приведи його звідтіля до міста й постав пресвітером — посудина — бо вибрана то є, і хоче ним Бог численних до себе привести людей". У той час і до святого Івана, який за звичаєм своїм творив у келії нічні молитви, також явився ангел, повеліваючи йому йти із Флавіяном у місто і прийняти від нього посвячення. Коли ж настав день, прийшов до монастиря патріярх, і вийшов блаженний Іван та всі чорноризці назустріч йому і, поклонившись, благословилися від нього і з належною честю до церкви його завели. Звершив же патріярх Святу Літургію, причастив усіх і, взявши Івана, мир віддав братії та й відійшов у місто — усі ж чорноризці невтішно ридали від розлуки з Іваном. Назавтра, коли мали посвячувати Івана і коли патріярх поклав руку свою на голову його, раптово з'явився білий і пресвітлий голуб, над головою святого Івана літаючи. Побачили це патріярх Флавіян і всі, що з ним були, жахнулися й чудувалися довго. Пройшла чутка про чудо те по всій Антіохії і в довколишніх містах, і по всій Сирії, і всі, хто чув, поклали на серці своєму, говорячи: "Ким має цей бути, адже на початку з'явилася над ним слава Господня?"

Поставлений же був пресвітером Іван і почав старатливіше дбати про спасіння душ людських, часто навчаючи людей у церкві із вуст, чому всі антіохійські люди дивувалися вельми й похваляли блаженного, бо раніше такого в місті ніколи не бачили ані чули: без книги — бо чи хартії слово Боже проповідував — перший такий був у них проповідник. Така ж благодать із вуст його виливалася, що всі слухачі не могли насититися солодких слів його, через це численні скорописці проповідане Іванове слово на хартіях записували і один в одного переписували й подавали. На трапезах же і на торжищах учення його прочитувалося, а інші навчались із уст, ніби з Псалтирі, співів його — такий був солодкомовний ритор і всім люб'язний учитель, що не було жодного в місті, котрий не бажав би слухати Іванових бесід. І коли бачили люди, що Іван хоче бесідувати, всі з радістю стікались у церкву; міські будівничі будови, купці куплі свої, рукодільниці праці свої ручні кидали і йшли послухати Іванових учень і намагалися не позбавити себе жодного слова, що виходило із вуст його; за марноту — бо вважали велику, коли б не почули якось медоточної тієї мови, тим — бо й найменування всілякі похвальні йому давали: одні звали його вустами Божими та Христовими, інші Солодкомовним його називали, інші Медоточним кликали, — звик — бо блаженний часом виносити слова із найглибшої премудрості, а найбільше чинив це в початку свого пресвітерства і складав проповідь, не завжди зрозумілу людям ненаученим. Якось одна жінка слухала і не розуміла мовленого, відтак зняла голоса від людей і сказала йому: "Учителю духовний, більше скажу, Іване Золотоустий, поглибив ти колодязя святого свого учення, а ужівки розуму нашого є короткі і не можуть досягти". Тоді безліч людей сказало: "Хоча жінка слово це прорекла, та Бог ім'ям тим назвав його, відтепер нехай Золотоустим буде названий". І відтоді аж до сьогодні так од усієї Церкви найменований він є. Святий — бо Золотоустий помислив подумки, що не є корисним вигадливо сплетене слово подавати народові, і відтоді намагався не через управності витійські, але простими, повчальними словами бесіду свою прикрашати, щоб і простий слухач зрозумів і користь приймав. Не тільки був сильним мужем у слові святий Іван, але і в ділі: творив-бо чуда, зціляв недужих силою Христовою.

Одна жінка, на ймення Євклія, маючи єдинородного сина, який вогневицею був охоплений і мав померти, молила святого, щоб зцілив його. Святий-бо прийняв воду, учинив на ній знамення святого хреста тричі в ім'я Святої Тройці і покропив нею хворого — і тоді покинула його гарячка, встав здоровий і поклонився святому.

Був в Антіохії єпарх, осліплений єрессю маркіонитською, котрий багато зла благочестивим творив. Його жінка запала в люту хворобу, яку жодне лікарювання не могло зцілити, день від дня лютіше примножувалася хвороба. Прикликав єпарх до свого дому єретиків, молячи їх, щоб допомогли його жінці, молячись за здоров'я її. Вони із великим старанням молилися за неї безнастанно по три дні й більше і нічого не досягли. По тому каже жінка чоловікові: "Чула про одного пресвітера, на ім'я Іван, котрий живе у Флавіяна-єпископа, що учень він є Христовий і коли щось просить у Бога, — дається йому. Прошу ж бо тебе: веди мене до нього, щоб помолився про моє зцілення, чула-бо, що численні знамення творить. Маркіонити ж не допомагають мені нітрохи, і від цього звісним являється їхнє зловір'я; коли б правдива була їхня віра, то почув би Бог моління їхнє". Послухав чоловік слів її, повіз її до православної церкви благочестивих — не дерзав, однак, занести її всередину, адже єретиком був, поклав перед дверима церковними і послав до єпископа Флавіяна і до Івана-пресвітера, звіщаючи про свій прихід і про причину приходу: щоб помолилися до Господа Ісуса Христа за здоров'я люто болящої жінки його. Вийшли до них єпископ з Іваном, кажучи: "Коли відречетеся єресі своєї і приступите до святої соборної апостольської Церкви, то дістанете від Христа Господа зцілення". Вони ж старатливо обіцяли те вчинити. І повелів Іван принести води і просив Флавіяна, щоб учинив хрестне знамення на тій воді. Коли ж це сталося, повелів нею облити хвору, і тоді встала здорова, ніби ніколи не хворіла, і славила Бога. Побачив єпарх те чудо, що вчинилося дружині його, пристав із нею до святої Церкви, відрікшись маркіонитської єресі, — і була радість велика від єпархового навернення, а єретики вельми засмутилися і гнівалися на Івана, огуди й наклепи на нього повсюди розсіваючи, називаючи його волхвом та чародієм. Але Бог невдовзі загородив ложні вуста їхні, коли навів на них люту покару: сталося — бо в Антіохії велике землі трусіння, і впав храм, у якому єретики зборисько своє мали, і там їх велика кількість зібраних померла, забита упалим храмом. Із благочестивих же при тому трусі жоден не був пошкоджений, що не тільки єретики, які залишилися, але й елліни побачили, — пізнали силу Христову і, руйнуючи капища свої, наверталися до істинного Бога за ученням святого Івана.

По тому Нектарій, патріярх Царгородський, котрий був після Григорія Назіянського, із миром помер, і шукали старатливо таку людину, котра була б достойна патріяршого престолу, — багато-бо щодо того дбали, і звіщено було цареві Аркадію про Івана (слава-бо про його учення та житіє проходила повсюди), і всі визнали його достойним бути такого сану, щоб після Нектарія прийняв правління константинопольської Церкви. Тоді — бо послав цар грамоти до Флавіяна, щоб відпустив Івана в Царгород. Народ же антіохійський про це довідався, зібрався весь до церкви, любов'ю палаючи до Івана, — не бажали — бо позбутися такого вчителя. Спротивилися всі посланим від царя, навіть патріярха свого не хотіли послухати, і не дали взяти Івана, та й сам Іван не хотів іти в Царгород: смиренним бувши, вважав — бо недостойним себе такого сану. Про це довідався цар, здивувався і ще більше захотів побачити Івана і мати його на патріяршому престолі. Через це, повторно пославши, повелів комитові Астерію потай від людей вивести його із Антіохії, що й сталося. Коли наблизився Іван до Царгороду, вийшло йому назустріч усе місто із багатьма боярами, висланими від царя зустріти його, і прийнятий був чесно від царя і від усього собору та люду, і всі за такого світильника церковного раділи, один тільки Теофіл, патріярх Олександрійський із однодумцями своїми нітився: заздрили — бо добрій славі Івана і, ненавидячи його, не бажали вони зволити собору, який вибрав Івана, але іншого якогось пресвітера, якого в себе мали, на ім'я Ісидор, гадали вивести на престола; одначе, і не хотячи, пристав Теофіл до собору і посвятив Івана. Виведено — бо блаженного на патріяршого престола місяця лютого, в 26 день. Прийшов, отож, цар, а з ним усі князі та бояри, бажаючи благословення прийняти від новопостановленого патріярха, святого Івана. Той — бо молитву про царя і людей учинив і всіх благословив, розтулив богомовні вуста свої і сотворив душекорисне повчання, в ньому наказуючи цареві невідступно пробувати в православ'ї, єретиків одрікатися, часто до церкви ходити, праведним і милостивим бути. І сказав: "Хай знає твоє благочестя, що не посоромимося, коли буде потрібно, виказу й відкриття на користь душі, адже й Натан-пророк не посоромився царя Давида, викриваючи його зогрішення". Наставляв і всіх духовних та світських, тих, що мають владу, і тих, що є під владою, щоб кожен пробував у належних собі добрих ділах. І поширив достатньо учительне слово, яким усі, слухаючи, насолоджувалися. Коли промовляв він божественні слова, був між людей один чоловік біснуватий, його ж бо раптово нечистий дух потряс, кинув на землю і жахливим загорлав голосом, що всі, котрі були в церкві, жахнулися. Блаженний же Іван звелів привести його перед себе, учинив над ним знамення чесного хреста і вигнав нечистого духа, зробивши чоловіка здоровим, що побачив цар і весь народ, і пораділи, і прославили Бога, Який дав їм таке велике світило та лікаря душевного й тілесного.

Прийняв-бо святіший патріярх Іван церковне правління і почав добре пасти Христове словесне стадо, викорінюючи лихі норови з усіляків санів (а найбільше зі священичих), нечистоту, заздрість, неправду і всяке, що бачив, недобровгідне діло знищуючи, насаджуючи ж чистоту, любов, правду, милосердя, й усіляку добродійність укорінюючи, і золотомовним своїм язиком усіх наставляючи до покаяння. Не тільки в тому місті царському, але і в усіх містах та краях довколишніх значна була його турбота про спасіння душ людських. Посилав — бо і клириків своїх управних, богобоязливих, і священних мужів проповіддю Божою православ'я утверджувати, нечестя і єресі знищувати, заблукалих же наставляти на шлях спасіння. У Фінікії ідольські храми, які стояли із давніх літ, до кінця розорив і основи їхні розкидав. Народ кельтійський, ушкоджений аріянським зловір'ям, мудро полікував і до правовір'я наставив: повелів-бо вибраним на те пресвітерам та дияконам навчитися кельтійської мови і послав їх у народ той проповідувати їм благочестя кельтійською мовою. Скитів, які були поселені над Дунаєм, таким же чином просвітив. Маркіонітську єресь із східних країв прогнав й увесь світ ученням своїм освітив. Мав турботу й про убогих та немічних, од церковних маєтків голодних годуючи і голих одягаючи і про сиріт та вдовиць дбаючи. Збудував численні лічниці на відпочинок хворим та чужинцям, котрі не мали де голови прихилити, і подавав їм задоволення усіляких потреб, слуг та лікарів приставив, а весь за ними догляд та уклад доручив двом богобоязливим єреям. Сам же прикладався до церковного управління, добрих люблячи й утверджуючи, злих же караючи і викриваючи, через це вельми любили його добрі, а злі ненавиділи, а найбільше деякі із клириків його, які зле жили, не любили святого, оскільки лукаві їхні справи, як світло тьму, викривав, а кого і від Церкви відлучав. Вони ж за те гнівалися на нього вельми, а найбільше роздразнені були Серапіоном-дияконом: той-бо, добровірно патріярхові служачи і чесне життя провадячи, якось перед усіма клириками сказав святому: "Не можеш, владико, цих виправити, коли всіх однією палицею не поженеш". Коли він це сказав, багато розгнівалося і роздратувалося, і почали зле про святого патріярха в народі говорити, гудячи того, котрий усіляких похвал був достойний. Святий же про ту їхню злобу хоча й знав, але не зважав, і наскільки вони й гудили, настільки більше добра щодо нього цвіла слава, і в далеких краях прославлявся, бо багато хто здаля бажав прийти побачити святого й почути учення його. Той-таки Серапіон-диякон і Севиріяна-митрополита у гнів до святого Івана привів — повідав-бо, ніби Севиріян огуду якусь на Христа промовив. Іван же, ревнуючи за Христа, Господа свого, забув любов, яку до Севиріяна мав, відтак прогнав його від себе. По тому, царицею упрошений, простив йому і знову до себе прийняв. В отакому ото великому сані блаженний, посеред світу живши, попередніх своїх іночих подвигів не покидав ніколи, але вільний від справ церковних час в усамітненій келії своїй, сам зачинившись, чи на молитві, чи на читанні, чи писанні Божественних книг проводив; піст же його був великий завжди і безмірна повстриманість, бо тільки ячмінний хліб та воду вживав і сну мало приймав, і то не на ложі, а стояти себе змушував, на пригощення і бенкети не ходив ніколи, звикши від юності до посту та повстриманості, не міг на численні ласі наїдки ані дивитися — мав-бо нездоровий шлунок. Увесь же розум свій уклав у розуміння Божественного Писання, а найбільше любив послання святого апостола Павла і мав у своїй келії ікону його самого.

Якось, пишучи тлумачення на його послання, помислив подумки, кажучи: "Хто зна, чи догідне це Богові, чи зрозумів силу цього писання, чи ж ні?" І молився Богові, щоб звістив йому про це. Бог же швидко вислухав раба Свого і подав йому таке звіщення. Коли сам уночі зачинивсь у келії і при запаленій свічці писав тлумачення, Прокл, який служив йому, вмолений кимось, що вимагав помочі в якійсь потребі, захотів зайти до патріярха і глянув через щілину, бажаючи побачити, що патріярх робить. І побачив його, що сидить і пише, а якийсь чоловік старий і вельми поважний стоїть при ньому ззаду, схилившись до вуха патріярхового, і тихо йому щось каже на вухо. Був-бо чоловік той у всьому подібний іконі святого Павла, яка там — таки на стіні перед Іваном висіла. Це не раз Прокл бачив, а багато, і зчудувався вельми, не розуміючи, хто з патріярхом бесідує і як зайшов; цілком — бо зачинені були двері і годі комусь зайти туди. Тож чекав, поки вийде той чоловік, але коли настав час дзвонити на утреню, став невидимий. Так проздовж трьох ночей Прокл бачив і дерзнув запитати самого патріярха: "Хто, владико, бесідує з тобою на вухо вночі?" Відповів Іван: "Не було в мене нікого". Тоді Прокл оповів йому докладно, як крізь щілину бачив старого чоловіка, поважного, який шепотів на вухо, коли патріярх писав, і змалював лице та образ того, котрий являвся. Іван же дивувався, слухаючи це. Тоді Прокл, зирнувши на Павлового образа, рече: "Такий був, його я бачив". З того Іван пізнав, що самого апостола Павла Прокл бачив, і звістився, що праця його приємна, і впав на землю, дякуючи Богові і молячись зі слізьми довгий час. Від того прийняв більше старання та дбалість до писання Божественних книг, через що багатоцінного скарба Христовій Церкві залишив після себе.

Цей великий усього світу учитель усі неправди і творені кривди без сумніву викривав, царю й цариці казав нікого не ображати, але творити праведні діла. Боярам же і сановитим мужам, які захоплюють чужі маєтки й кривдять убогих, Божим загрожував судом. Почала відтак поставати на нього ненависть не тільки від клириків, яким за установленим законом святий жити повелів, але і від мирських володарів, і, ніби від малої іскри великий вогонь, від загального викриття гріха гнів почав запалюватись у серцях тих, котрі себе в таких гріхах бачили. Огуджували-бо ненависники учення святого, премудрі ж його й добрі слова безумно на зло перевертали, кажучи, що патріярх у церкві на проповіді своїй не навчає, а докуку чинить; не оповідає, а докоряє; не наставляє, а гудить царя і царицю і всі влади. Ще й немилосердним називали його, який гріхи ближніх не покриває, і то з такої причини.

Був у палаці царському скопець на ім'я Євтропій, старший постільників царських. Той вийшов у патриціянський сан і радив царю встановити такий закон, щоб ніхто не тікав у церкву від смертної кари, а коли хто втече, то щоб примусом був витягнений і покараний, був-бо то давній звичай: люди, які тяжко зогрішили супроти міського закону і які на смерть засуджені, тікали до церкви, як колись ізраїльтяни у місто охоронне, і так могли позбутися смертної кари. Євтропій же той давній закон знищив, установив витягувати з церкви винних, од чого святому Іванові Золотоустому скорбота була, і важку ту річ вважав за насилля Церкві. Але невдовзі той Євтропій сам потрапив у ту ж яму, яку іншим викопав, і заколовся тим — таки мечем, якого на інших нагострив. Якось через велику провину вельми розгнівався на нього цар і видав Євтропієві смертного присуда. Побіг отож Євтропій до церкви і сховався в олтарі під трапезою. А блаженний Іван сидів на амвоні, де йому звичай був навчати людей, котрі там стояли, і, як вельми великий ревнитель, виголосив викривальне слово супроти Євтропія, праведну річ говорячи, що новопоставленого закона неправедного понесе сам той, що його винайшов і установив. Це слово підхопили Іванові ненависники і почали його поміж людей огуджувати, називаючи немилосердним, нелюдинолюбним, який не покриває людських зогрішень, і так помалу роздразнювали серця багатьох людей і на гнів до Івана підбивали. Той же Богові, не людям, пригоджуючи, своїм звичайним при добрім управлінні Церкви прикладався працям.

У патріярство цього святого Івана Золотоустого було ще в Царгороді багато аріян, котрі безборонно віру свою тримали, здійснюючи свої служби. Мислив — бо блаженний, у який спосіб очистити місто від тієї єресі, і знайшов принагідний час та й рече до царя: "Благочестивий царю, коли б хтось поміж коштовного каміння на твоєму вінці уклав би каменя простого, темного й нечистого, чи ж бо не обезчестив би всього твого вінця?" Відповів цар: "Так воно було б!" Рече ж Іван: "Так само обезчещене місто є це, яке правовірне, але ще має в собі невірних аріян. І як би ти, царю, за безчесного свого вінця прогнівився б, так усемогутній Бог гнівається на місто це, осквернене аріянською єрессю. Належить — бо тобі чи до з'єднання віри привести єретиків, чи з міста пронати їх". Це почувши, цар повелів привести відтак усіх аріянських старійшин і велів їм, щоб висловили перед патріярхом ісповідання своєї віри. Вони ж бо говорили слова, повні зловір'я й огуди на Господа нашого Ісуса Христа. Тоді цар повелів їх прогнати з міста.

Минув якийсь час, знову аріяни, маючи помічників та піклувальників, котрі служили при царському дворі, людей сановитих, почали входити до міста, у недільні дні йдучи із литією до свого церковного храму і співаючи своїх єретичних пісень, якими огуджували Пресвяту Тройцю. Про що довідавшись, святіший патріярх засумнівався й побоявся, щоб хтось із простого народу не почав наслідувати тих аріянських литій, тож повелів своєму клиру ходити містом із литією, носячи чесні хрести, і святі ікони, і запалені свічки, і співаючи богохвалебних пісень у славу Пресвятої Тройці, супротивно до огудних аріянських пісень складених. Зустрічалися дорогою ті литії, і бували великі свари поміж православних з аріянами, якось і бійка почалася, аж зобабіч упало кілька мертвих; Врисону ж, царському скопцю, який був там — таки в литії православних, каменем голову пробили. Про що довідався цар, розгнівався вельми на аріян і заборонив їм: нехай не дерзають більше литій своїх творити і в місто входити — і цілковито тоді було одігнане від царського міста єретичне злогудження.

Був і один воєвода із варварського роду, зваблений аріянською єрессю, на ймення Гаїна, хоробрий у битвах і велике мав до царя дерзновення. Той просив у царя старанно, щоб заради нього повелів дати якусь церкву в місті аріянам. Цар же не знав, що відповісти йому (боявся-бо образити його, щоб не підняв якогось збурення у Грецькому царстві, був-бо то чоловік ярий і лихого норову), тож звістив про це святого Івана, патріярха. Іван же рече до царя: "Приклич мене до себе в той час, коли схоче Гаїна про церкву просити, і я за тебе відповім". Це сталося наступного дня, закликано було патріярха до палати, і сидів він із царем. Почав Гаїна просити в царя церкву в місті своєму аріянському збориську, а просив як належну відплату за підняті свої в битвах труди і явлену хоробрість. Великий — бо Іван відповів йому, кажучи: "Цар, коли хоче богобоязним бути, то не має знаряддя до Божих Церков, у них — бо духовні влади, які поставлено від Бога. Ти ж, коли потребуєш церкви, зайди, в яку хочеш, і молися — та ж бо всі церкви в місті відчинені є для тебе". Рече ж Гаїна: "Але я є іншого сповідання, через що осібний божественний храм хочу мати в місті із одновірцями своїми і молю про це царську владу: хай повелить бути за проханням моїм, великі-бо виклав праці, воюючи за Грецьку країну, проливаючи свою кров і покладаючи за царя душу". Відповів Іван: "За труди свої ти прийняв воздаяння: більшу від царя честь, і славу, і сан, і дари. Належить — бо помислити тобі: ким був ти раніше, а хто ти є нині; як раніше ти був убогий і неславний і як тепер збагатився і прославився ти; в якому чині ти був, живучи по той бік Дунаю, а в якому ти нині. Був ти тоді як один із простих та убогих поселян, лихою одежею прикритий, ледве один хліб із водою на прохарчування мав, тепер же ти є більший інших, знаний і славний воєвода, одягнений у багатоцінні єпарші одежі, маючи золота й срібла достатньо і маєтки безчисленні, — усе це від царя маєш. Таке прийняв ти воздаяння за праці свої, будь, отож, подячний і вірно служи Грецькому царству. Божественних даянь за мирську службу не проси". Такими словами присоромлений, Гаїна замовк і вже по тому церкви не просив. Цар же подивувався мудрості Івановій, як малими словами зміг загородити вуста буйного і невпокореної ярості наповненого варвара.

Минув рік, той Гаїна відступив од царя і, зібравши багато воєвод, пішов війною на Царгород. Цар же, не маючи супроти нього готового воїнства, пробував у печалі. Умолив святого Івана вийти супроти нього, щоб добрими словами умовити його. Іван же, хоча й знав, що прогнівив Гаїну, коли заборонив йому мати аріянські соборища в місті, одначе готовий був за овець душу покласти і пішов до рук гордого варвара. Бог-бо посприяв рабу Своєму, бо золотими словами своїми Іван умовив звіроподібного чоловіка і з вовка в овечку перетворив і, з царем його примиривши, повернувся. По тому святий Іван відійшов в Азію на час зимовий, заради справлення святих Церков, хоча й немічний був тілом, одначе зневажив здоров'я своє, щоб Церква Божа не перебувала в немочі, пошкоджена лихими пастирями: багато було там золотолюбних, продавали благодать Святого Духа, рукопокладали за мзду; такий був Антоній, митрополит Ефеський, його ж провини Євсевій, єпископ Валентинопольський на хартії патріярху подав; багатьох-бо там єпископів, котрі любили симонію, святий Іван скинув; тих, що святили і святилися за мзду, від санів їхніх відлучив, а інших, достойніших, замість тих поставив і, добре все в Церквах азійських виправивши, до Константинополя повернувся.

Так святий Золотоустий, коли численну творив користь Церкві Божій, вільною мовою гріхи людей, які не каялися, викривав, карав, лікував і приводив до покаяння, найбільше коли солодкомовними вустами, гострим же мечем слова Божого лихварство, сріблолюбство, грабунки викоріняв із сердець людей начальних та багатих, котрі, сильні бувши, кривдили слабших і статки убогих насиллям віднімали. Тоді ті уражалися на нього, викриті буваючи сумлінням своїм, а відхилитися від тих зол ніяк не бажали, закам'яніло — бо серце в них, тож тяжко вухами слова Іванові слухали і ярились у серці своєму на нього, зле на нього мислили і брехливі наклепи зшивали, а найбільше цариця Євдоксія на нього злобилася: всі-бо слова, які Золотоустий про сріблолюбців і тих, що забирають чуже, які у проповіді своїй до всіх узагалі говорив, — те цариця гадала, що до неї однієї, і їй це говорить, і мала це собі за докуку та викриття, була-бо вельми сріблолюбна й одержима неситим бажанням золота, багатьох покривдила, насиллям маєтки збираючи. Викривало ж її саме сумління, коли Іван говорив про сріблолюбство, котре є коренем усього зла, і коли загрожував Божою відомстою за пограбування чужого, через що гнівалась на нього цариця, гадаючи, як би його скинути із патріярства.

У той час був у Константинограді один муж, на ім'я Теодорик, саном патрицій, який мав чимало багатства; йому ж заздрила цариця і, бажаючи його маєтків собі, шукала на нього вини, але не знайшла, — був-бо чоловік добрий і праведно жив. Не можучи йому насилля учинити, винайшла таку хитрість: закликала його до себе й рече йому: "Знай, яка велика трата буває ненастанно царських маєтків, скільки багато воїнству, яке захищає царство, подається золота, і незчисленні є такі, що від скарбів царських живляться в усі дні, через що збідніли трохи тепер. Дай-бо ти з маєтку свого якусь частину в царські скарби у позичку, щоб благодать у нас віднайти, — забереш знову свого часу те, що даси тепер. Теодорик зрозумів царицину думку, що бажає не поповнити царські скарби, але наситити своє сріблолюбством несите серце його маєтком, пішов до блаженного Івана, повідаючи йому те царицине жадання і зі слізьми молячи святого, щоб допоміг йому й захистив од цариці, яка шукала, як відібрати його багатства. Іван тоді послав своє писання до цариці, переконуючи її добрими й покірливими словами, щоб не чинила образи Теодорику. Вона ж, хоча й гнівалася на патріярха, одначе учинила тоді за бажанням його, посоромилася-бо премудрого його переконування і пообіцяла не учиняти ніякого зла Теодорикові. По тому Теодорик, вислухавши золотомовні вуста, що навчали давати милостиню і радили ховати скарби не на землі, де рука заздрісних хоче їх забрати, але на небесах, де ніхто не заздрить, ні віднімає, ще й боявся, щоб не упасти в якусь біду через своє багатство, — знав-бо норов царицин, що не перестане заздрити йому й шукати на нього вини, доки не здійснить злоби своєї, — відтак нарадився віддати багатство своє Царю Небесному, малу тільки добра свого частину залишивши на прохарчування дому, всю решту ж майна, вельми багато, віддав на церковний дім для подорожніх, на живлення мандрівників, і вбогих, і хворих. Почула-бо те цариця, уразилася вельми й послала до блаженного Івана, кажучи: "За твоїм повелінням, святий патріярше, простила патриція Теодорика, нічого не взявши в нього на потребу царству нашому, ти ж бо захопив маєтка його на своє збагачення. Чи ж не пристойніше було б нам його взяти, а не тобі, адже він збагатився, царям служачи. Чому нас не наслідував ти: не взяли ми від нього нічого, подбало б і тобі не забирати його маєтку". Іван-бо на ці слова відписав до цариці таке: "Гадаю, що не є таємне боголюб'ю твоєму те, що коли б хотів багатства, ніщо б не заборонило мені мати його; мав — бо батьків, які багато могли й багато мали, доброродних, сановитих та заможних. Одначе волею відкинувся багатства, то хіба тепер не посоромився б шукати того, що сам полишив, та й інших навчаю, щоб зневажали те. Кажеш, що маєтка Теодорикового взяв на своє збагачення? Але знай, що Теодорик не дав мені нічого, а коли б і давав мені, то не взяв би від нього.

Віддав же він багатство своє Христові, творячи милостиню жебракам та вбогим, і добре вчинив, сторицею — бо від Христа прийме у віці майбутньому. Хотів би я, аби й ти, Теодорика наслідуючи, маєтки свої перераховувала на небесах, щоб, коли обіднієш, була прийнята під вічні покрови. Коли ж мислиш забрати у Христа те, що Теодорик віддав йому, а не нам, — побачиш, що не нас, а самого Христа образиш".

Цариця, прочитавши це Іванове писання, наповнилася гніву і гадала, як би капость йому вчинити.

У той час прийшла в Константиноград із Олександрії одна вдова на ймення Килитропа із такої причини: коли в Олександрії був воєвода Павликій, маючи на той час сан августальський, тоді вдова ота була оклепана від якихось заздрісних людей до воєводи Павликія, що має багато золота. Павликій же, бувши вельми золотолюбний, віднайшов якусь вину на ту вдовицю, схопив її і принуджував, щоб дала йому п'ятсот золотників. Вона ж, не маючи стільки, дала в заставу сусідам весь свій одяг і посуд і ледве набрала п'ятсот золотників і дала воєводі, хоч зовсім не була повинна. Коли ж Павликія скинули з його сану і повели в Царгород на допита, взялась убога та вдова і, сівши на корабель, поїхала вслід за ним. Прийшовши перед царя, упала перед ним із криком та слізьми, скаржачись на Павликія, що взяв у неї примусом неповинно стільки золота. Цар же звелів міському єпархові допитати щодо цього й суд учинити, і віддати вдові все, що Павликій узяв від неї. Єпарх же, допомагаючи Павликію, учинив його неповинним, а вдову ту відпустив марно. Вона ж, ще більше скривджена бувши, припала до цариці і всю свою біду їй виповіла, просячи в неї милосердя і помочі. Цариця ж, золотолюбною бувши, зраділа на таку річ: сподівалася — бо й собі з того придбати багато золота. І тоді прикликала Павликія і з величезною ярістю викрила його в пограбуванні чужих маєтків і в покривдженні убогої вдови та й повеліла тримати його під сторожею доти, доки не дасть ста літрів золота. Павликій, бачачи, що годі вирватись із царициних рук, послав у дім свій принести стільки золота, скільки цариця вимагає, і віддав їй сто літрів золота. Цариця з того золота повернула вдові тільки тридцять і шість золотниць і відпустила, решту ж собі залишила. Вийшла вдова від цариці, плачучи й кричачи про таку кривду. Почула — бо про святого Івана, що заступав скривджених, прибігла до нього й оповіла все докладно, що учинили їй Павликій і цариця. Святий же Іван утішив заплакану вдовицю, послав по Павликія і, закликавши його до церкви, рече йому: "Відомо учинилося нам про твою неправду, що чиниш, кривдячи убогих і віднімаючи насиллям чужі маєтки, як і цій убогій удовиці учинив ти, не боячись Бога, котрий є Отцем сиротам і Суддею вдовицям. Через це закликаю тебе, щоб віддав п'ятсот золотниць тій, яку без правди образив ти. Віддай — бо їй, нехай викупиться від позичальників своїх і щоб не загинула з дітьми своїми у злидарстві останньому, а ти щоб од такого гріха звільнився й умилостивив Бога, якого прогнівив ти, а Він хоче тобі відомсту вчинити за покривдження сиріт". Павликій відповів: "Владико, це вдова непорівнянно більшу вчинила мені кривду, бо жалілася на мене цариці і сто літрів відібрала від мене золота, чого ще більше хоче від мене — хай іде до цариці і у неї нехай своє візьме". Святий же рече йому: "Хоча і взяла цариця в тебе стільки золота, одначе вдова ця свого ще не взяла і не повинна учиненій тобі від цариці образі; цариця — бо не так за неї, як за інші твої гріхи і неправедні грабунки, що, бувши при владі, учинив ти, взяла в тебе стільки золота. Ти ж не твори викруту, кажучи на царицю; мовлю тобі, що не маєш звідсіля вийти, доки не віддаси вдовиці все, що в неї взяв, аж до останньої золотниці. А коли цариця дала їй тридцять і шість золотників, то їй те нехай буде на дорожні витрати". І не відпускав Іван Павликія із церкви. Довідалась про те, цариця послала до Івана, кажучи: "Відпусти Павликія, уже — бо взяла від нього за той борг золота достатньо". Іван же посланням відповів: "Не буде звідсіля відпущений Павликій, доки не віддасть убогій жінці узяте".

Цариця ж знову послала до святого, щоб відпустив Павликія. Святий-бо відповів: "Коли хоче цариця, щоб відпустив його, нехай пошле вдовиці цій п'ятсот золотниць; невелику — бо учинить річ, бо набагато більше від Павликія взяла — сто літрів золота". Це почувши, цариця наповнилася ярості і послала відтак двох сотників із двомастами воїнів, щоб примусом вивели із церкви Павликія. Воїни ж, коли наблизилися до церковних дверей, хотіли увійти, але раптово явився їм ангел Господній, який стояв у дверях і зброю оголену тримав у руці своїй і не давав їм увійти. Воїни ж, побачивши страшного ангела, злякалися й побігли назад. Прибігли до цариці з трепетом і звістили їй про явлення ангельське. Вона ж, почувши, жахнулася духом і не дерзнула більше посилати до Івана по Павликія. Павликій же, бачачи, що не допоможе йому цариця, послав у дім свій по золото і віддав удові п'ятсот золотниць. І тоді відпущений був, а жінка, прийнявши своє, повернулася рада до свого міста. Цариця ж не перестала гніватися на блаженного Івана, і день від дня множилася ярість та злоба в серці її на незлобливого і правого угодника Божого. По малому часі послала цариця до святого Івана, частково із погрозою, частково із ласкою, кажучи: "Перестань противитися нам і царських наших справ не чіпай, бо й ми церковних справ не чіпаємо, а тобі відступаємо, щоб сам їх ладнав. Перестань по церквах виставляти мене всім у притчу, кажучи про мене і викриваючи мене; я ж бо досі мала тебе за отця і належну тобі честь воздавала. Ти ж, коли відтепер себе не справиш і ліпшим до нас не будеш, знай, що не потерплю тебе більше".

Блаженний-бо Іван ці царські слова почувши, був вельми печальний і, тяжко зітхнувши, каже посланцям: "Хоче цариця, щоб я був ніби мертвий, не бачив неправд, які діються, не чув голосу ображених, тих, що плачуть і зітхають, не говорив викрить тим, що зогрішають. Але оскільки єпископом я є, і мені вручено турботу про душі, то повинний невсипущим оком на все дивитися, прохання всіх вислуховувати, всіх учити, карати, а тих, що не каються, викривати; знаю — бо, що не викривати беззаконня і не карати беззаконних є звісна пагуба. Боюся, коли ми замовчимо чинене неправедно, щоб і про нас не було сказане Осієве слово: "Сховали священики шлях Господній". Але і божественний апостол велить: "Того, хто грішить, картати перед усіма, щоб і інші страх мали". І він — таки учить, кажучи: "Проповідуй слово, допоминайся вчасно-невчасно, докоряй, забороняй, переконуй". Я ж, коли і викриваю беззаконня, то не викриваю беззаконних, і не кажу в лице нікому, не наповнюю нікого безчестям, і не згадав ніколи ім'я царицине на викриття її, але загалом усіх повчав і повчаю не чинити зла ані ображати ближнього. Коли ж когось із слухачів слів наших викриває совість сумління в якомусь лихому ділі, то належить йому не на нас, але на самого себе гніватися, що таке вчинив, і нехай відхилиться від зла й учинить добро. Коли ж цариця не знає про себе, яке зло вчинила і чи кого образила, то пощо гнівається на мене, який навчає людей ухилятися від усякої неправди, і що я не лінюся навчати про спасіння людей, над якими царює. Коли ж повинна є тим гріхам, які намагаюся словами учительними викоріняти із сердець людських, то хай знає, що не я її викриваю, і безчестя їй не чиню, але самі діла її викривають, безчестя ж і сором великий душі приносять. Хай гнівається, отож, цариця, коли хоче, я ж говорити правди не перестану, дбаю, щоб не людей прогнівити, а Бога, а коли б людям пригоджував, Христовим рабом би не був".

Такі та й інші слова мовив святий посланим та й відпустив їх. Вони ж повернулися до цариці, розповіли їй усе, що чули. Цариця ж на більший гнів піднялася і ворогувала вельми на блаженного Івана. І не сама цариця, але й інших багато, які неправедно і без покаяння жили, ворогували на нього. Не тільки ті, що жили в Царгороді, але і в дальших краях були такі, що ненавиділи блаженного, із них такі: Теофіл, патріярх Олександрії, що й спершу не любив Івана і не бажав святити його на патріярство; Акакій, єпископ верійський; Севиріян-гавалійський і Антіох-птолемаїдський, а в Царгороді два пресвітери і п'ять дияконів, і від царського палацу численні, і три славні та багаті вдовиці: Марса, Кастрітія та Євграфія, які нечисто жили, — всі ці ненависники Іванові радилися, шукали на нього вини, щоб про нього лиху чутку в народі учинити. Послали спершу в Антіохію, випитуючи, щоб якесь колись удіяне зло віднайти, яке Іван учинив із дитинства, але "знесилилися, випитуючи", і не віднайшли нічого. Також послали в Олександрію до Теофіла, який умів хитро творити лжу, але і той не міг щось сказати на життя Іванове, котре було як сонце, чеснотами сяюче. Одначе Теофіл добре дбав про те, як би Івана прогнати з престолу, що і вчинив, маючи однодумицю царицю та інших лихих людей, а більше самого сатану у спідручники взявши; причина ж вигнання Іванового почалася з такого.

Продовження.