Понедельник 10.08.2020 03:00
Menu

Житія святих на 24 липня (11 липня за ст. стилем)

24.07.2020
127
0

Згадування чуда святої великомучениці Євтимії Всехвальної, яким же православ'я утвдрдилося. Тут же і про інші чуда її розповідь


Також цьго дня відзначають: Житіє та успення святої праведної великої княгині руської Ольги, названої у святому хрещенні Оленою, бабусі великого князя Володимира

Про стражДання її Дивися 16го вересня

Cвята великомучениця Євтимія народжена, вихована й мучеництвом увінчана в Халкидоніа, граді Витинійському, що при гирлі Євксинського понта* б, напроти Царгорода, біля Босфору Тракійського2. Постраждала в царювання Диоклетіянав, місяця вересня в шістнадцятий день, в який же і пам'ять її вшановуємо. Нині ж згадується те чудо, що було від чесних її мощей у час Четвертого Вселенського собору святих отців, що в Халкидоні відбувся: цим чудом сповістилося й утвердилося православне ісповідання віри, і це відвернуло святих отців від єднання зі зловірними.

Почалося ж усе з того, що Діоскор, патріярх Олександрійський, і Євтихій, архимандрит Царгородський, коли ще живий був правовірний цар Теодосій Молодшийґ, підняли нову образливу єресь на Господа нашого Ісуса Христа, вважаючи дві його природи, божественну і людську, однією. I багатьох із духовного і світського чину до свого зловір'я звабили, і сановиті мужі, що були в царських палатах, пошкодилися тою єрессю, і мали єретики від них велику допомогу. Коли в Ефесі ж відбувся помісний соборд (після Третього Вселенського, який досить років перед тим буве), чи, краще сказати, збіговисько розбійників, на якому святішого Флавіяна, патріярха Царгородського3, ісповідника благочестя, убили Діоскорові та Євтихієві однодумці, тоді та єресь отримала більшу силу і її сприймали як правовір'я. Саму ж істинну православну віру, наче якесь зловір'я, відкидали. Тому треба було зібратися Четвертому Вселенському соборові святих отців на винищення тієї єресі, на утвердження ж православної віри. Тим часом благочестивий цар Теодосій із життя цього до Господа перейшов, а після нього прийняв царство добродійний і богоугодний муж Маркіян зі святою Пульхерієює. Ці ревнителі правовір'я і благочестя, бачачи, як Церква бентежиться єресями і який розбрат у ній чиниться, звеліли святим отцям зі вселенної зібратися до славного града Халкидона і все щодо віри розглянути й розсудити. Зібралися тому святі отці числом шістсот тридцять зі святішим Анатолієм, патріярхом Царгородським, і зі святішим Ювеналієм, патріярхом Єрусалимським, і з посланцями святішого Лева, папи Римського. Були присутні при тому і зловірні, серед них же був спочатку Діоскор, патріярх Олександрійський, Максим Антіохійський, якого Діоксор на місце Домна залишив і на патріяршество влаштував, й інші однодумні їм архиєреї, і Євтихій зі своїми однодумцями. Так що була незліченна кількість єретикуючих, усі ж, разом зі святими отцями, робили собор, сходячись до церкви святої великомучениці Євтимії, що на передмісті біля Босфору, цебо була престольна церква Халкидонської митрополії, дуже простора, могла в себе багато люду вмістити. У ній же і мощі тої великомучениці спочивали, від них же дивні і преславні чуда діялися, які, хоч почасти, нехай тут згадаємо. У день святої її пам'яти, коли за Христа постраждала, виточувалася у всі роки із чесних мощей її кров, наче нині з рани витекла. Гріб був мармуровий, великий, мармуровою плитою покритий, всередині мав дерев'яний ковчег із мощами святої. У тому мармуровому гробі з лівого боку було мале віконце, що рука людська могла вміститися. Замикалося воно щільно, лише в належний час відмикалося, і через нього сам єпископ, після відспівування всенічних молитов перед святою літургією, черпав ту кров губкою, на залізний довгий держак прив'язаною: сухубо там вкладав губку, а виймав її звідти переповнену кров'ю, і видушував із губки кров у коштовну посудину, на те приготовану. Люди ж, бачачи ту кров, славу велику Богові і святій його мучениці возсилали і мастилися тією кров'ю на благословення і зцілення своїх недуг. Була ж кров дуже пахуча, наче коштовним миром розчинена, проте не могло то бути жодне із земних мир, всібо аромати та кров незрівнянно перевершувала і зцілювала всілякі хвороби. Не лише в час щорічного святкування свого виточувала свята великомучениця таку миропахучу й цілющу кров із чесних своїх мощей, але деколи й в інший час, а найбільше тоді, якщо святитель тої церкви був богоугодним мужем через добродійне життя. Ще ж і явлень було багато: часто являлася свята тим, хто молився до неї з вірою, і хто в недугах лежав, і хто до церкви і до гробу її приходив, і хто був у різних бідах і прикликав її на допомогу. I приходили до неї люди на поклін до Халкидона з усіх країв і градів з великою вірою, а найбільше — із Царгорода, що був недалеко. Тому цар звелів там відбуватися й собору отців, що із вселенної зійшлися.
Мали ж на тому соборі правовірні з єретиками велику розмову, і суперечку, і незгоду: зловірнібо ніяк не хотіли праведним догмам скоритися. Тоді святіший Анатолій порадився з іншими святими отцями і сказав до єретикуючих: «Напишіть згорток визнання вашої віри, напишемо й ми наше визнання, і обидва згортки з печаттю покладемо у гробі на чесні мощі святої великомучениці Євтимії, і разом помолимося до Бога з постом, щоб через ту свою угодницю відкрив нам, яке визнання праведне». Коли те святіший Анатолій мовив, усі похвалили його раду й написали два згортки: правовірні свій, а зловірні свій. I, печаті свої поклавши, відкрили гріб святої, поклали обидва згортки їй на груди і знову гріб закрили, поставили царську печать і сторожу і три дні з постом молилися. Коли ж настав четвертий день, прийшов цар й увесь собор до чесного гробу святої, і, знявши царську печать, відкрили гріб і побачили, що згорток правовірних тримала правиця святої великомучениці, а згорток зловірних лежав під її ногами. Чудеснішим же було те, що руку свою, наче жива, простягнула до царя і патріярха, подаючи їм той згорток праведного визнання. Тоді всі сповнилися невимовної радости, і віддали славу Богові, і похвальні співи із вдячністю святій великомучениці заспівали, з гарячою любов'ю чудотворним її мощам поклонялися, і зразу проповідували православну віру як Богом утверджену і чудесно святою великомученицею сповіщену, а єретичне зловір'я передали прокляттю.

Багато з єретикуючих, таке чудо бачивши, приєдналися до правовірних. А тих, що у спротиві перебували, позбавили санів і у вигнання послали. З того часу почали іконописці зображати на іконі святу великомученицю Євтимію зі згортком у правиці — на незабутню пам'ять преславного чуда під час того собору. А як же до того, так і після того не переставала чудодіяти свята мучениця, пахучу, як миро, кров із чесних мощей своїх виточуючи.

Коли минуло багато років, прийняв царство Маврикійж. Той благочестивий цар став наче маловірним, сумнівався в чудах святої і про кров, що витікала з її мощей, думав, що вона не справжня4. Хотів тому випробувати та правду довідатися і зробив так. Задовго перед річницею пам'яті святої великомучениці опечатав гріб і віконце гробу своєю царською печаттю. Коли надійшов день її празника, сам із Царгорода до Халкидона прийшов і, печать свою знявши, відчинив віконце — і зразу великі пахощі вийшли, і наповнили всю церкву, і закапала кров, чи, краще сказати, миро кровоподібне, із чесних святих мощей більше, ніж звичайно, ні в один рік не витікало стільки, як у той, — на осоромлення царевої маловірности, на утвердження безсумнівної віри в Божу силу, що все надприродно може зробити. Змігбо Господь колись із сухої ослячої щелепи вивести для Самсона джерело живої води5, то чи не міг після того з нетлінних мощей угодниці своєї виточити крови і мира? Тоді пізнав цар свій гріх, покаявся і відтоді велику здобув віру до святої.

Після того, за царюванні Іраклія* з, було, допустом Божим, нашестя персів на Витинійський край і на халкидонські володіння. Варвари, за своїм звичаєм, спустошували ціле передмістя. Увішли й до церкви святої великомучениці і все, що знайшли, взяли, хотіли відчинити гріб святої, але ніяк не могли. I, багато потрудившись, нічого не досягли: не лише верхня мармурова плита була непорушна, але навіть віконце не відчинялося. Тому принесли багато дров і хмизу, обклали гріб і зробили на ньому наче стіг, складаючи займисті речі, і запалили, сподіваючись, що мармур від сильного розжарення розсиплеться. Проте й так нічого не досягли: все накладене згоріло на попіл, а гріб святої залишився анітрохи не пошкоджений — наділив дивом Бог угодницю свою.

Після відходу персів радилися цар і патріярх про ті мощі святої великомучениці Євтимії і вирішили перенести їх з Халкидона до Царгорода, боячись знову варварського нашестя на Халкидон. I збудували в Царгороді поблизу іподрому церкву в її ім'я, за подобою Халкидонської, велику і прекрасну. Перенесли в неї з честю святі мощі з кам'яним гробом і влаштували, щоб був при них митрополит Халкидонський — задля більшої чести святим мощам. Поставили ж гріб у вівтарі замість Божественної трапези, і здійснювалися на гробі безкровні жертви, всередині ж були чесні мощі великомучениці. Від них же чуда, як же і в Халкидоні, так і в Царгороді відбувалися, і кров миропахуча й цілюща у звичний час виточувалася.

Минуло багато літ, і багато царів минуло, і Вселенські собори святих отців П'ятий і Шостий відбулися, і настав після них нескоро звіройменний і звіроподібний цар Лев Ісаврянини. Він перший почав бентежити Церкву Божу іконоборною єрессю, називаючи ідолами святі ікони, і до своїх однодумців говорив: «Це ті, про яких говорить пророк6: «Очі мають і не бачать, вуха мають і не чують, уста мають і не говорять». Чинив спротив йому святіший патріярх Герман* і, він же його зігнав з престолу із безчестям, а на його місце возвів єретика, собі однодумного. Також і інших архиєреїв правовірних, що не годилися з його єретицтвом, знеславивши, послав у вигнання. Не лише ж ікони святі ображав, але й на мощі святих розгнузданим язиком, наче пес, безсоромно гавкав i мав їх за ніщо. Відомості про чуда, які були від чесних мощей святої великомучениці Євтимії, роздирали його всередині, але не смів тим мощам нічого злого відкрито зробити, боячись народного бунту й збурення. Винайшов тому, окаянний, такий підступ: пішов уночі зі своїми однодумцями таємно до церкви святої Євтимії і відкрив її гріб, який перси не могли відкрити: допустив Христос Бог, щоб руки зловірних християн торкнулися чесних мощей його Нареченої, їх же від невірних поган зберіг недоторканними. Персибо в невіданні своєму грішили, християни ж злочесні, знаючи, посміли, тому допустилося їм на більше їхнє осудження позбавити чести святі мощі. Відкрив, отже, гріб злочестивий цар, вийняв звідти з дерев'яним ковчегом чудотворні нетлінні мощі святої Євтимії, а замість них у кам'яний гріб поклав якісь зігнилі, смердючі кості, які навмисно на те приготував, і, знову дошкою накривши, пішов, позлодійськи відніс чесні ті мощі до якоїсь хатини всередині царських палат. Сестри ж його, а також доньки таємно від нього приходили до святих мощей, і кадили миром, і свічки запалювали, з честю їх вшановуючи і з любов'ю їм поклоняючись. Але скоро довідався про те злочестивий цар, зразу ковчег із мощами взяв і вночі кинув у море. Зранку ж, зібравши злочестивих, ображав відкрито правовірний люд, обзиваючи й безчестячи святі мощі великомучениці й кажучи: «Ідіть, о безумні люди, і подивіться на звабу, якою зваблюєтеся, розповідаючи, що нетлінні, чудотворні та преславні мощі Євтимії. Відкрийте гріб і побачите, чи правда». I зразу послав мужів своїх з людьми, щоб відкрили гріб. Пішли й відкрили, і побачили всі люди, що кості зігнили і смердять. Єретикуючі ж почали сміятися і насміхалися з правовірних, називаючи їх поклонниками смердючих костей. Правовірні ж дивувалися такій несподіваній речі, були розгублені й сповнилися сорому та жалю. Тоді всі чуда святої багато хто вважав за звабу. Обплювавши смердючі ті кості, викинули їх геть, також і гріб той мармуровий геть витягнули і храм Божий перетворили на мерзоту запустіння, цілкомбо збезчестили його, і стала церква та наче печера якась порожня, як стійло для худоби, ще й гірше — на всілякий бруд і нечистоти місце те було. Тоді ковалі всередині церкви зробили ковальські печі й виготовляли в ній свої вироби. I де раніше чути було голос Божого славослів'я, звідти тепер виходив звук молотів, що били на кувадлі залізо, і чути було сквернослів'я і галас людей безчинних. Жили ж ремісники ті в спустошеній церкві з жінками і дітьми, а у святому вівтарі, як у таємному місці, мали вихід тілесної нужди. Довго терпів Бог такі діла людські, що святиню його настільки занечистили, допоки поганих погано погубив, і знову підняв ріг православ'я, і місце своє очистив і освятив, зробив його знову поселенням слави своєї.

Коли вкинені були чесні мощі всехвальної мучениці у морські глибини, плив, з Божого Провидіння, корабель від пристані, що Софіїна називалася. У тому кораблі були пани — два брати: Сергій і Сергон. Вони побачили ковчег, що поблизу корабля їхнього хвилі носили, взяли його з води у корабель, думаючи, що в ньому якийсь морський скарб. I, піднявши вітрила, плили. Коли ж були в гирлі, що звалося Авидове, відчинили ковчег і побачили нетлінні мощі, і пахощі великі з них виходили. Й утішилися тим духовним скарбом, а найбільше, коли у видінні про святість тих мощей їм було сповіщено. Наступної ночі бачили у видінні над мощами велику славу, і світильники, і свічі палаючі, і мужів пресвітлих, що співали і хвалили Бога. Після того видіння молилися до Бога, щоб відкрив їм, якого святого це мощі. I, пливучи, наблизилися до острова, що Лимнос називається, були ж на острові тому також чудотворні й мироточиві мощі святої мучениці Гликерії7. I коли при острові тому заночували, бачили у видінні святу мученицю Гликерію, що до корабля їхнього йшла, і з корабля ж діва прекрасна назустріч їй вийшла, й обнялися обидві люб'язно, і сказала діва, що прийшла, до тої, що зійшла з корабля: «Радій, мученице Христова, Євтиміє всехвальна». Ця ж взаємно відповіла: «Радій, мученице Христова, Гликеріє блаженна». I, привітавшись, розійшлися: Гликерія свята у своє місце пішла, свята ж Євтимія на корабель повернулася. Те саме видіння було обом братам. I зраділи дуже, бо довідалися, чиї це мощі, і молилися гаряче до святої великомучениці Євтимії, і припадали сердечно, обіймали ковчег, і цілували, сльози радости виточуючи. I хотіли той безцінний скарб нести у свою батьківщину. Але Бог i свята його угодниця так не захотіли. Коли кораблеплавці підняли варила й вирушили до свого краю, i вже далеко від того острова були, раптом піднялася буря і хвилі великі, і носили хвилі корабель, і знову до того самого острова принесли. I знову кораблеплавці, коли стихло море, почали плисти, але і знов, Божим велінням, хвилі раптом піднімалися і корабель до острова приносили. Це ж не двічі ані не тричі, а багато разів їм було. I були ті мореплавці у великій розгубленості. Наступної ж ночі явилася їм Христова мучениця, кажучи: «Чому намагаєтеся кудись нести мене? Нема мені звідси відходу, ані не хочу іти туди, куди ви мене хочете нести». I знову сказала: «Хіба не досить мені з Халкидона до Візантії8 перенесення, і в море вкинення, і сюди винесення? Чому хочете ще мене нести в нижні краї? Не можна вам цього, не трудіться більше в тому, але на цьому острові зробіть мені малий дім, хай спочину в ньому». Це мовивши, стала невидима. Чесні ж ті брати Сергій і Сергон зразу погодилися усім серцем на веління святої, і в пристані вийшли з корабля на землю, і пішли сповістили єпископа острова того про мощі Євтимії Всехвальної, і про явлення її, і про веління. Єпископ же цьому був радий, але звелів їм таємно пильнувати мощі святої, бо й до того острова дійшов грізний наказ злочестивого царя святі ікони й чесні мощі святих відкидати і на вогні спалювати. Через той злочестивий наказ і мощі мироточиві святої мучениці Гликерії під сподом були сховані. Тоді знайшли гарне місце, і благословив єпископ Сергія і Сергона, щоб збудували мучениці Христовій Євтимії малу церковцю, недалеко від морського берега. I коли скоро будівництво закінчилося, прийшов єпископ, і освятив церкву, і чесні мощі поклав у святому вівтарі під земним сподом, щоб про них не довідалися іконоборці. Коли це сталося, ті два брати добре порадилися і склали перед святою обітницю, кажучи: «Не покинемо тебе, свята великомученице Євтиміє Всехвальна, ані не відступимо від чесних мощей твоїх, але тут до закінчення життя нашого тобі нехай послужимо». Таку обітницю склавши, продали весь свій крам, що мали в кораблі, і, відрікшись світу, при церкві тій жили в пості і молитвах. I невдовзі, угодивши Богові, на безсмертне життя переставилися, заступництвом святої всехвальної мучениці Євтимії, якій усім серцем послужили.

Перед своєю кончиною на гробі святої мучениці поклали кам'яну плиту, щоб не цілком у забуття пішло те місце, що берегло в собі пребагатий той скарб. На плиті ж написали так: «Ми, Сергій і Сергон, рідні брати, пливучи по Єллеспонту9, витягли з глибини морської чесні мощі всехвальної і святої Христової мучениці Євтимії, що плавали по хвилях, і, за велінням її, тут її поклали». Після того єпископ того острова збудував прекрасну церкву і хотів перенести до неї святі мощі Євтимії. I, прийшовши в ту малу церковцю, яку два брати збудували, творив всенічні молитви. Коли задрімав, явилася йому свята, кажучи: «Не починай робити того, що задумав, отче преподобний, не послухаюбо тебе в тому, але йди до сестри моєї святої мучениці Гликерії і помолися до неї, і я маю її просити, і вона погодиться, щоб її перенесли у твою церкву. Мене ж залиши на цьому місці спочивати, поки знову до себе не повернуся». Єпископ прокинувся, був наляканий і не посмів виконувати наміреного діла. Святу ж мученицю Гликерію, що на іншому місці зберігалася, досить до неї помолившись, переніс до своєї церкви і поклав її під сподом: такбо таїли святі мощі перед ворожими до них злочесними іконоборцями. Хоч і під сподом були, проте збиралися до них правовірні і празники їхні здійснювали чесно, бо й зцілення на всілякі недуги від тих угодниць Божих подавалися.

Одного року, у день пам'яті святої великомучениці Євтимії, справляли празник у її церкві, і трапилося, що один воєвода, ревнитель іконоборного єретицтва, плив повз той острів кораблем із воїнством, бо послав його цар на службу. Він, до пристані приставши й на суходіл вийшовши, побачив великий собор людей при церкві, що була біля пристані. Довідався, що через мощі святої великомучениці Євтимії, які там спочивають, люди святкують. Сповнився гніву злочестивий, і кинувся з воїнством на ту церкву, і розігнав людей, вигукуючи: «Чи так вам наказують царі, о ідолопоклонники і служителі мертвих костей?!» Так окаянний образливо називав правовірних християн і зруйнував церкву ту мало не дощенту. Мощі ж святої, під сподом сховаю, залишилися цілі. Й опустіло те місце до часу.

Коли помер злочестивий цар Лев Каврянин, настав після нього син його Константин, прозваний Копронімї, поганого кореня ще гірший паросток. Він не лише відкидав пошанування ікон, але й самого Христа Бога таємно відрікся, і Пречисту Діву Богородицю нечистим своїм язиком ображав, окаянний, і зі святих угодників Божих збиткувався. З юности набрався всілякого зла і всескверного життя, волхвування і чарів навчився, і кров людську нещадно проливав. Лютіший був від свого батька, і багатьох невинних і праведних мужів повбивав, чин чернечий цілком винищив із Константинограда. Царював же довго, з Божого допусту за гріхи людські, і, незліченне зло сподіявши, помер гіркою смертю. Залишив після себе на царюванні сина Леонай, який також був іконоборцем, але не катував правовірних, як його батько й дід.

Коли ж і Леон кінець життя прийняв, воцарився після нього син його Константин з матір'ю Триноюк, тезойменною мирові: вонабо справді мир сотворила Христовій Церкві, бо ще коли був малим її син, вона сама добре й богоугодно керувала Грецьким царством і виправляла все пошкоджене й поруйноване іконоборними царями, і повертала з вигнання святих отців, які за шанування чесних ікон були вигнані: благочестива була й боголюбива. I зібрала Сьомийл Вселенський собор зі святішим Тарасієм, патріярхом Царгородськимм. Тоді даровано святим церквам іконну прикрасу, єресь же іконоборну святі отці передали прокляттю. Тоді й ту церкву святої великомучениці Євтимії, що була в Царгороді, поблизу іподрому, про яку раніше мовлено, що її Лев ^аврянин спустошив, знову було відновлено завдяки благовірній цариці ^ині. Вонабо звеліла очистити її від нечистот і все зруйноване оновити. I прикрасила її всіляко: іконною красою, одягом священичим і посудом дорогоцінним. I освячена була церква, і відбувалися в ній знову, як же i раніше, божественні служби, і митрополит Халкидонський при ній жив.

Мала христолюбна цариця ^ина немалу турботу про віднайдення мощей Всехвальної мучениці Євтимії. З того часу, коли Лев Каврянин позлодійськи забрав святі мощі й викинув у море, розійшлася серед правовірних чутка про те таємне цареве злодіяння, і розповідали, що десь знайшлися ті чесні мощі і пильнують їх вірні. I старалася цариця довідатися, де вони. Господь же, який чинить волю тих, що бояться Його, повідомив царицю про бажані їй мощі святої мучениці таким чином.
На тому острові, що називався Лимнос, де ж і мощі (як же мовлено) під сподом зберігалися, був один муж славний, на ім'я Анастасій, саном комит. Йому у спадок перейшло те місце, на якому два вищезгадані брати Сергій і Сергон збудували були церкву святої великомучениці Євтимії і чесні мощі її там у землі сховали, і плиту кам'яну з написом на гробі поклали. Той Анастасійкомит, бачачи у володіннях своїх зруйновану церкву преславної мучениці, оновив її, надбудувавши на попередньому фундаменті, і відповідною красою її оздобив. За якийсь час трапилося йому зазнати неправедного наклепу заздрісних людей, і позбавлений був без провини свого сану. Пішов тому до Царгорода, хотівши виправдатися від несправделивого наклепу й знову отримати свій сан. Коли він шукав собі там заступника і посередника до цариці, сказав йому хтось, що митрополит Халкидонський може йому допомогти: маєбо понад інших сміливість заступатися за покривджених. Анастасій же шукав митрополита і знайшов його у царській палаті. I припав до нього, розповів про причину свого приходу і просив його, щоб був йому заступником і помічником. Митрополит же відмовлявся, кажучи: «Не можу цього зробити, не моєїбо сили це діло». Те сказавши, митрополит пішов із царської палати до свого дому, а Анастасій пішов за ним до двору архиєреського, побачив церкву відчинену й увійшов до неї помолитися. I молився досить із коліносхилянням, сівши на одному місці, не булобо в ту годину відправи. Один із клириків, седмичник10, прийшов до нього й питав, хто він і звідки. I розповів Анастасій клирикові тому про себе і про печаль свою йому сповістив. Тоді спитав клирика, кажучи: «Якого святого це храм?» Відповів клирик: «Храм цей святої великомучениці Євтимії Всехвальної». Це почувши, Анастасій зразу з любов'ю правицю до грудей приклав, сказавши: «О моя свята Євтиміє!» Спитав клирик: «Чому називаєш її своєю?» Відповів Анастасій: «Маю в себе вдома, у церкві, чесні її мощі, через те маю сміливість своєю її називати». Здивувався клирик: «Як то може бути? Чи правду кажеш? Пильнуй, чоловіче, щоб не були слова твої неправдою і щоб не завдав ти сам собі біди, бо велике старання про те має цариця, щоби знайти мощі святої Євтимії. I митрополитові звеліла про це молитися до Бога, щоб подав вістку про чесні мощі мучениці своєї». Мовив Анастасій: «Повір мені, чесно кажу, що в мене мощі Євтимії Всехвальної, що була в Халкидоні». Клирик же, те чувши, просив його, щоб зачекав на тому місці, сам же з радістю пішов, сповістив про те преподобному митрополитові Андрею. I сповнився митрополит радости, і зразу прикликав того мужа Анастасія, і питав про мощі святих. Він же розповів все детально, як люди, що живуть на тому острові, про чесні всехвальні мощі Євтимії розповідають, і що на плиті кам'яній написано від двох братів, які винесли мощі з моря. Преподобний митрополит зразу пішов до святішого Тарасіяпатріярха і сповістив йому те. Святіший же патріярх із митрополитом пішли до царя і до матері царевої, ведучи й Анастасія з собою, і сповістили їй про чесні мощі мучениці Христової. I всі вельми раділи й дякували Богові. Анастасія ж великими дарами обдарували, і в попередній сан його повернули, і, не гаючись, приготували корабель найкращий, і чесних мужів духовного чину і з царських палат з Анастасіємкомитом на острів Лимнос послали, щоб перенести звідти святі мощі до Царгорода. Пливучи щасливо, досягли того острова. Коли довідалися мешканці, що царгородці прийшли і хочуть взяти від них мощі Євтимії Всехвальної, зійшлося багато розгніваних людей і хотіли чинити спротив царевим посланцям, щоб не дати їм забрати з острова свого того безцінного духовного скарбу. А найбільше на Анастасіякомита кричали, зрадником його називаючи. I почався галас серед людей, і ледве єпископ Лимноський вгамував вірних, кажучи: «Не чиніть спротиву, о люди Божі, не зрушуйте царя на гнів: гнів6о царевий — як гнів лева11». Стишилися люди, відкрили гріб святої і вийняли з надр земних чесні мощі невісти Христової, як цвіт прекрасний. I сповнилося повітря пахощами, і несли їх у крабель із псалмоспівом і зі свічками та кадилом. Люди ж зі сльозами відпроваджували мощі, плачучи, що втрачають таке найдорожче багатство, і стояли на березі морськім доти, доки корабель, пливучи, не сховався від їхнього зору. Коли корабель досягнув Константинополя, вийшов цілий град із царем, і з матір'ю царевою, і зі святішим патріярхом назустріч чесним мощам мучениці Христової, і прийняли їх, радіючи й торжествуючи, і несли славно до церкви, звідки колись єретики таємно їх винесли, і поклали на тому ж місці і в тому ж кам'яному гробі, де від початку лежали. Так свята великомучениця Євтимія Всехвальна зайняла знову своє чесне місце в Царгороді, і славлений був за чуда її Бог, що у святих своїх прославляється. Йому ж і від нас хай буде честь і слава нині, і повсякчас, і навікивіків. Амінь.

У той самий День пам’ять святого мученика Киндеяпресвітера із СиДи, села Памфилійського, що за царювання Диоклетіяна від ігемона Стратоника за Христа витерпів муки. Коли катові слуги вели його шляхом, взутого в залізні чоботи з цвяхами, зустріли чоловіка, що ніс оберемок Дров, і хотіли віДібрати Дрова, щоб спалити мученика. Святий же вийняв триДцять мідяків і заплатив за Дрова. I почали слуги . шукати іншого чоловіка, щоб ті дрова ніс. Мученик же сам, взявши ту ношу, ніс на плечах. Коли ж наклали великий вогонь, увійшов у нього і стояв неушкоджений, навчаючи з вогню людей пізнавати силу Христову. Тоді був грім і блискавка, і дощ великий пролився і погасив вогонь. Після того тиша в повітрі настала, помолився до Бога і передав дух свій. Жрець же ідольський, бачивши те чудо, повірив у Христа із жінкою своєю і поховав мученикове тіло.

Житіє та успення святої праведної великої княгині руської Ольги, названої у святому хрещенні Оленою, бабусі великого князя Володимира

Із рукописних давніх Четій і літописців різних зібрано коротко

Ольга блаженна, як ранкова зоря у землі Руській, потьмареній темною ніччю їдолобїсся, засіяла перед настанням пресвітлого дня святої віри, який Сонце Христос просвітлює. Була ж із роду знатна, правнучка Гостомисла, іменитого мужа, який перед князями руськими у Великому Новгороді управляв, за його порадою прикликаний був із варяг на велике руське княжіння Рюрик з братами. Народилася Ольга в селі, що звалося Вибутським, що й нині є поблизу града Пскова, міста ж того тоді ще не було. I виховувалася дівчина ще в ідолопоклонницькому нечесті, проте в добрій настанові від чесних батьків: булабо дуже цнотлива і премудра, як же зразу це явить слово. Великий князь руський Рюрик, помираючи, залишив після себе сина Ігоряа, що був дитиною. Тому до досягнення віку доручив його, із князюванням, родичу своєму Олегові* б. Олег же, зібравши багатьох воїнів, пішов до Києва, мав зі собою наступника князювання — Ігоря малого. Убивши там Аскольда і Дірав, прийняв Київ у своє володіння, і був єдиним володарем всіх руських земель, бережучи те велике княжіння для Ігоря Рюриковича, братанка свого. І спочатку то в Києві, то у Великому Новгороді керував державою. А князь Ігор, юнацького віку досягнувши, у ловах вправлявся. Трапилося йому, коли обходив навколишні гради і села свого володіння і втішався ловами, бути в тому краю, де нині межі Пскова, там поблизу згаданого села Вибутського полював. Побачивши по той бік ріки бажану для себе здобич, не міг перепливти ріки, бо не було човна.

I згодом побачив когось юного, що рікою у човнику плив. Його до берега прикликавши, звєлів себе через ріку перевезти. Коли вони плили, поглянув Irop на лице того весляра i пізнав, що то не юнак, а дівчина. Була ж то блаженна Ольга, лицем вельми прекрасна, про яку нам слово. I зразу від бачення її зранився серцем, i розгоралося до неї бажання, i почав говорити слова любовні, до нечистого змішання зваблюючи. Вона ж, зрозумівши збентеження його помислу i розпалення похіттю, почала до нього не молодим, а старим умом говорити, перебиваючи його бесіду: «Чому бентежишся, о княже, про марне думаючи? Зі слівбо твоїх зрозуміле негідне бажання твоє, що хочеш мене скривдити. Але цього не буде: ябо цього і чути не хочу. Але прошу тебе, пане, послухай мене і віджени від себе ці негідні й встидні помисли, яких треба соромитися. Згадай же і подумай собі, що ти князь, а князеві, наче світилу, годиться бути добрим прикладом добрих діл для всіх, як правителю і судді людських законів. Ти ж у яке беззаконня хочеш нині впасти? I якщо сам будеш чинити зло, похіттю нечистою переможений, то як зможеш іншим заборонити чинити зло і праведно судити у своїй державі? Покинь таке своє встидне бажання, яким же чєсні люди гидують, і тебе, хоч і князь ти, можуть зненавидіти й посміятися зі встидодійства твого. Знай i те, що хоч i бачиш мене тут саму й супроти твоєї сили немічну, проте не здолаєш мене. Якби й здолав, то зразу глибина ріки захистом мені буде. Кращебо мені в чистоті померти і води ці мати за гріб собі, аніж щоб дівство моє було збезчещене». Таких й інших багато цнотливих слів сказала блаженна Ольга до Ігоря. Він же, це чуючи, отямився, і посоромився за своє безумство, і нічого супроти не зміг відповісти, мовчав, соромлячись. I так переплили ріку, і розійшлися, і дивувався князь такій благорозумності і цноті юної дівчини. Це добрий початок блаженної Ольги, подиву достойний, бо ще не знала Бога, ані заповідей Його не чула, але такий у цноті показала подвиг, свою дівочу чистоту пильно оберігаючи, і премудрими словами, що з чоловічого розуму походили, дику похіть юного князя вгамувала і привела його до тями.

Після цього невдовзі князь Ігор із родичем своїм Олегом пішов знову до Києва, там хотів влаштувати престол великого княжіння руського, і зробили так. Сілибо княжити в Києві, а у Великому Новгороді, як же й в інших великих руських градах, намісників своїх посадили. Був же час великому князеві Ігорю поєднатися шлюбом, і багато дівчат гарних вибирали, щоб котрась із них стала достойною царської спочивальні. Не полюбилася князеві ні одна, але згадав про цнотливу і прекрасну Ольгу, зразу по неї родича свого Оле, га послав, і з великою честю привів її до Києва, і поєднався з нею законним шлюбом. Після того Олег, родич і вихователь князя, помер, і став сам Ігор єдиним володарем на всій землі Руській, і мав від початку великі війни з навколишніми народами. Ходив же і на Царгород, і багато грецьких країв полонив, і данину на греків наклав, повернувся з користю і славою і жив далі в тиші, мир маючи зі всіма сусідніми краями. Народився ж йому від Ольгиг син Святославґ, що згодом став батьком великого князя Володимирад. I був самодержцем нор на великому княжінні щасливо, маючи престол у Києві. Багатство ж йому звідусіль текло щедро, бо й віддалєні краї данину і дарів багато йому давали.
Тоді наздогнала його кончина так. Оскільки звільнився вже від багатьох війн і мирне мав перебування, захотів оглянути своє володіння і почав обходити міста і краї Руської землі та збирати з них звичну данину. Прийшов же і до деревлян і, згадавши, як на початку його княжіння вони відступили були від нього і ледве війною знову їх собі покорив, подвоїв їм данину й обтяжив їх. Вони ж засмутилися, порадилися з князем своїм Малдитом, що й Низкиня називався, і сказали: «Якщо вовк внадився до овець, то, по одній виносячи, ціле стадо з'їсть, доки не вб'ють його. Так і ми: якщо не вб'ємо норя, то він всіх нас стратить». Так порадившись, чекали відповідного часу. I коли князь нор взяту від деревлян данину відіслав до Києва, а сам ще в них залишився з малою дружиною, тоді вони, час зручний вибравши, несподівано напали на нього, потяли дружину його, і самого убили під градом своїм Коростенем, і поховали його таємно. Такою була кончина великого князя норя Рюриковича, доброго володаря землі Руської, страшного для навколишніх народів. Прожив на княжінні після смерти вихователя свого Олега як єдиний володар тридцять два роки.

Почула ж велика княгиня Ольга в Києві про вбивство мужа свого, плакала над ним дуже із сином Святославом. Також і всі люди київські плакали. А деревляни після вбивства великого князя дуже посміливішали: вирішили взяти княгиню Ольгу для свого князя Малдита Низкині за жінку, а Святослава, спадкоємця коревого, що був ще малим, якось таємно умертвити, щоб так їхній князь став володарем всієї Руси. I послали, не гаючись, до Києва човнами мужів знатних двадцять до Ольги, просячи її, щоб погодилася з князем їхнім одружитися, а також погрожуючи (якби не хотіла), що змушена буде стати жінкою їхнього володаря. I пішли водним шляхом послані мужі, досягнули Києва і пристали до берега. Почула княгиня Ольга про їхній прихід, прикликала їх до себе і спитала: «Чи добре ви прийшли, гості чесні?» Вони відповіли: «Добре прийшли». Мовила княгиня: «Кажітьбо, чого до нас прийшли». I сказали мужі: «Послала нас Деревлянська земля до тебе, кажучи, аби ти не гнівалася, що ми чоловіка твого убили. Бувбо муж твій — наче вовк, розграбовував і забирав, а наші князі добрі, бо розширили Деревлянську землю. I нинішній наш князь кращий від Ігоря, лагідний, люблячий, милостивий до всіх, молодий літами і з лиця гарний. Тому піди за нашого князя, щоб бути нам панею, і не лише землі Руської, але і нашої, Деревлянської, володаркою». Ольга ж, приховуючи своє бажання і біль серця за мужем, вдавано лице світле їм показувала, кажучи: «Любі мені слова ваші, бо мені мужа мого вже не воскресити, у вдівстві перебувати не є безпечно: не можу, жінкою будучи, керувати таким княжінням, як же годиться, а син мій — ще мале хлоп'я, тому піду охоче за князя вашого молодого, бо і я ще не стара. Але ідіть нині спочиньте у човнах ваших, зранку ж прикличу вас на бенкет чесний, який вам влаштую, щоб усі довідалися про причину приходу вашого і про мою волю. I тоді піду до князя вашого. Ви ж, коли зранку прийдуть від нас посланці покликати вас до нас на бенкет, знайте, що маєте зберігати честь князя, що послав вас, і свою: яким же чином прийшли до Києва, так і до палат бенкетних прийдіть12, несені киянами в човнах на головах, щоб усі бачили вашу шанованість і пізнали мою до вашого князя любов, задля якої великою честю перед людьми моїми шаную вас». Вони ж були раді й пішли у свої лодії. Княгиня ж Ольга думала, якою смертю їх стратити, щоб помститися за убивство свого мужа. I звеліла тієї ночі викопати яму глибоку у княжому дворі, що був за градом, де й палати були прекрасні, тамбо для славного бенкету готувалося місце. I коли настав ранок, послала княгиня чесних мужів кликати сватів на бенкет. Вони ж, як безумні, сиділи у лодіях, кажучи: «Ми не підемо пішки, ані на конях, ані на колісницях, але як же прислані від великого князя нашого у човнах, так нас і несіть на головах ваших до княгині вашої». Кияни ж посміялися над безумством їхнім і сказали: «Князь наш убитий, а княгиня наша за вашого князя йде, і ми нині, як невільники, чинимо наказане нам». I, посадивши їх у малі човни по одному, несли тих, що надималися i пишалися. I коли були принесеш на вищезгаданий княжий двір, княгиня Ольга, дивлячись із палат, звеліла вкинути їх у глибоку яму, для них приготовану. Прийшла сама над яму i, схилившись, крикнула: «Чи подобається вам честь така?» Вони ж кричали: «О горе нам, норя ми вбили і добра не знайшли, але більше отримали зла!» I звеліла Ольга засипати їх землею живцем у тій ямі.
Це зробивши, велика княгиня Ольга послала скоро гінця до деревлян, кажучи: «Якщо справді хочете за вашого князя взяти мене, то пошліть до мне людей більше і знатніших, ніж спочатку, щоб із честю вели мене до вашого князя. Пришліть же їх негайно, швидше, ніж затримають мене люди київські». Деревляни ж з великою радістю і старанням послали до неї п'ятдесят найкращих мужів, які були після князя найзнатнішими старійшинами Деревлянської землі. Коли вони прийшли до Києва, звеліла княгиня Ольга приготувати для них велику лазню і послала до них, просячи, щоб спершу після труду дороги пішли помилися в лазні і спочили, а тоді до неї щоб прийшли. Вони ж, радіючи, увішли в лазню, і, коли почали митися, зразу ж слуги, на те приставлені, підперли зовні міцно замкнені двері й обклали лазню соломою і хмизом, за велінням княгині, і підпалили. I згоріли з лазнею всі деревлянські вельможі та їхні слуги.

I знову послала Ольга гінця свого до деревлян, сповіщаючи про свій швидкий прихід до князя їхнього у подружжя. I веліла, щоб приготували меди, і всіляке пиття, і їжу на тому місці, де убили її мужа, щоб вона, прийшовши до них, спершу мужеві своєму першому (перед другим шлюбом) влаштувала трапезу (тобто поминання і бенкет, за поганським звичаєм), і після того нехай буде шлюб. Деревляни ж цьому були раді і зразу все приготували щедро. Велика ж княгиня Ольга, за своєю обіцянкою, з багатьма людьми, не так на шлюб, як на війну приготованими, пішла до деревлян. I коли до стольного їхнього града Коростеня зближалися, вийшли назустріч деревляни, прикрашені світлим одягом, одні на конях, інші пішо, і прийняли їх з великою радістю і веселістю. Вона ж пішла спершу на гріб свого мужа і плакала над ним плачем великим. I, здійснивши за давнім поганським звичаєм тризну, або поминання, звеліла над гробом насипати велику могилу. I сказали до неї деревляни: «Паш княгине, мужа твого ми вбили, бо немилостивий до нас був, як вовк хижий. Ти ж — милостива, як же і наш князь, і поживемо нині у всілякому добрі». Відповіла їм Ольга: «Нема в мене вже печалі за першим чоловіком: здійснилабо я над ним, що годилося здійснити. Час же йти на другий шлюб, веселячись, до князя вашого». Тоді спитали деревляни про послів своїх перших і других. Відповіла їм княгиня: «Ідуть після нас іншою дорогою зі всім моїм багатством». Після того Ольга, відклавши жалобний одяг, одягнулася в шлюбний світлий, як же годиться княжій честі, і вдала, що радісна й весела. І звеліла деревлянам їсти, і пити, і веселитися, своїм же людям звеліла служити деревлянам і їсти з ними, але щоб не упивалися. І коли деревляни всі понапивалися, раптом звеліла княгиня людям своїм, зброєю на те приготованою — мечами, і ножами, і списами — вбивати деревлян. І впало вбитих десь до п'яти тисяч і більше. Так велика княгиня Ольга весілля деревлян розчинила кров'ю за те, що вбили її мужа, і, помстившись, повернулася до Києва.

Наступного року, зібравши воєнну силу, пішла Ольга на деревлян із сином своїм Святославом Ігоревичем, наставляючи його до помсти за батькову смерть. Вийшли ж і деревляни проти них з немалою силою. І, зійшовшись, билися сильно обидві сторони, і здолами кияни деревлян, і гнали їх, стинаючи, аж до стольного града Коростеня. І замкнулися , деревляни у граді своєму, а Ольга добивала їх цілий рік, стоячи під градом невідступно. Бачачи, що нелегко взяти град військовим наступом, вдалася премудра княгиня до хитрого промислу і послала до тих, що замкнулися в граді, кажучи: «Чому, безумні, хочете з голоду померти, не бажаючи мені покоритися? Інші вже всі гради ваші мені покорилися, і данину дали, і живуть без страху в містах і селах, обробляючи ниви свої». Вони ж сказали: «Хотіли б і ми покоритися тобі, але боїмося, щоб ти не помстилася нам за князя свого». Ольга ж знову послала до них, кажучи: «Вже я помщалася багато разів на старійшинах ваших і на інших, а нині не помсти, але покори вашої і данини потребую». I погодилися деревляни дати їй данину, яку сама захоче. Ольга ж сказала до них: «Знаю, що нині ви зубожіли через війну і не можете дати мєні меду, ані воску, ані шкіри, ані інших якихось найкращих речей. Не хочу тому обтяжувати вас великою даниною, але малу якусь данину дайте мені на знак вашої покори. Дайте по три голуби і по три горобці з кожного дому, і досить мені бачити вашу покору». Деревляни ж данину цю ні за що прийняли, ще ж і посміялися з жіночого розуму, і зразу з великою готовністю зібрали з кожного дому по три голуби та горобці й послали до неї з поклоном. I сказала Ольга до мужів, що прийшли до неї: «Ось вже покорилися мені і синові моєму, живіть тому в мирі, я ж завтра відступлю від града вашого й піду собі». Так відпустила мужів тих. I зраділи всі у граді, почувши такі слова княгині. Ольга ж роздала птахів воїнам своїм, звелівши, щоб пізнього вечора до кожного голуба та горобця вогонь із сіркою, в малих шматинках прилаштований, прив'язали і всіх разом у повітря випустили. Коли ж це зробили, летіли птахи до града, звідки були взяті, і влетів кожен голуб у гніздо своє і кожен горобець у стріху свою, і зразу в багатьох місцях зайнявся град. А Ольга в той час звеліла своїй військовій силі з усіх боків обступити град і добивати. Люди ж міські, не мігши стерпіти вогню, втікали з града і падали в руки своїх ворогів. I так взятий був град, і вибито незліченно люду деревлянського. Одні з жінками та дітьми у вогні згоріли, інші в ріці під градом потопилися. У той час і князь їхній деревлянський загинув. Тих, що залишилися живі, більшість було виведено в полон, а інших, останніх, залишила княгиня жити на місцях їхніх, наклавши на них важку данину. Так велика Ольга преславно помстилася деревлянам за смерть свого мужа, і всю Деревлянську землю собі покорила, і до Києва з торжеством повернулася, і керувала всіма землями Руської держави не як жінка, але як муж сильний і розумний, як монарх володарюючи і проти супостатів міцно воюючи. I була для ворогів страшна, для своїх же людей люба, бо добра вдачею і милостива, нікого не кривдила, судила справедливо, покарання милосердні накладала, добрим віддавала шану, злим — страх, кожному за ділом і достоїнством відміряла. I у всіх ділах та управах була передбачлива і премудра, ще ж і бідних, убогих і потребуючих обдаровувала. Прихильна була до тих, що шукали милости, прохання скоро слухала і, якщо були праведні, — виконувала. I всі діла її, хоч у безвір'ї поганському чинила, були угодні Богові і християнської благодаті були достойні. Щебо до всього цього й життя повстримне і цнотливе мала, бо не хотіла виходити заміж за іншого мужа, але перебувала у вдівстві чистому, оберігаючи скіпетр монархії Руської своєму синові цілим до його повноліття. Коли ж він виріс і змужнів, вручила йому управління всім великим княжінням, а сама, звільнившись від усіх турбот і галасу, жила у спокої, не припиняючи чинити добро. Коли ж наблизився час сприятливий і преблагий Бог хотів просвітити світлом святої віри русичів, невірством осліплених, і в пізнання істини привести, і на путь спасення наставити, благозволив вчинити початок того просвітлення через немічну посудину жіночу, через цю блаженну Ольгу, на осоромлення мужів твердосердих. Як же раніше через жінокмироносиць воскресення своє проповідуваве, і через жінку Оленуцарицю Чесний Хрест, на якому був розп'ятий, із надр земних цілому світові явивє, так і після того на землі Руській через дивну жінку, нову Олену — княгиню Ольгу святу віру насадити захотів, побачивши, що вона — посудина вибрана для Пресвятого імени Його, що пронесе його в Руських землях. Запаливбо в її серці зорю невидимої благодаті своєї, відкриваючи її умові очі до пізнання істинного Бога, якого ж не знала: вжебо зрозуміла була звабу і блуд поганського нечестя і певно знала те, що ідоли, яких безумні
люди шанували, не є богами, а бездумним творінням людських рук. Тому не лише не вшановувала їх, а й нехтувала ними, цілою душею шукала праведного богопочитання, як добрий купець коштовного бісеру, його ж і знайшла так.

Після хрещення святий патріярх, відправивши Літургію, причастив її Божественних Таїнств пречистого Тіла і Крови Христових і благословив її, кажучи: «Благословенна ти серед жінок руських, бо покинула пітьму і знайшла світло істинне, багатобожжя ідольське зненавиділа, одного ж істинного Бога полюбила, від смерти вічної втекла, життя ж безсмертне собі обручила. Відтепер славитимуть тебе всі руські сини».

Так благословив її патріярх. Охрестилися ж при ній і багато з тих, що прийшли з нею, чоловіки і жінки, і була радість у Царгороді через хрещення великої княгині руської. I зробив цар бенкет великий у той день, і веселилися, славлячи Христа Бога. Після того знову була бесіда царева до Ольги, названої у святому хрещенні Оленою, про шлюб. I відповіла йому блаженна Олена: «Як можеш мене, доньку свою хресну, взяти собі за жінку? Адже не лише в християнському законі, а й у поганському нечисто й гидко батькові мати за жінку свою доньку». I сказав до неї цар: «Перехитрила ти мене, о Ольго». I знову Ольга блаженна до царя мовила: «Казала я тобі й раніше, що не тому прийшла сюди, щоб царювати з тобою, доситьбо мені й синові Руської монархії, але щоб уневіститися безсмертному Цареві Небесному Христові Богові, Його ж усією душею своєю полюбила, хай і Царства Його вічного сподоблюся». Тоді цар покинув марнотне своє бажання і тілесну любов і полюбив її духовною любов'ю як свою доньку, і, давши їй дари великі, відпустив з миром. Вона ж, відходячи з Царгорода, пішла до святішого патріярхра прийняти благословення на дорогу. I мовила до нього: «Помолися до Бога, святіший отче, за мене, що повертаюся у край свій, де ж син мій у поганському блуді перебуває, і всі люди, в давньому нечесті утверджені, скам'яніли, хай визволить мене там Господь від всілякого зла твоїми святими молитвами». Патріярх же мовив до неї: «Донько моя, у святому дусі вірна й благословенна! Христос, у якого святим хрещенням ти одягнулася, сам хай береже тебе від всілякого зла, як же беріг Ноя від потопуж, Лота від Содомиз, Мойсея з нраїлем від фараонаи, Давида від Саула* і, Даниїла від пащі лева, трьох отроків від пєчій. Так i тебе нехай визволить від усілякої напасти, благословенна ти в роді своєму, i прославляти тебе будуть внуки і правнуки твої в останні літа». Таке благословення від святішого патріярха прийняла блаженна Олена понад усі найдорожчі дари, також і повчання про чистоту, і молитву, і піст, і повстримність, і про всі добрі діла, які пасують богоугодному християнському життю. Ще ж прийняла від нього й чесний хрест, і святі ікони, і пресвітерів, і клириків, і книги, й інші священні речі і пішла, утішена. Кажуть, що святий хрест, який вона прийняла з рук святішого патріярха, мав такий напис: «Оновися, Руська земле, до Бога святим хрещенням, яке прийняла блаженна Ольга». Той хрест після блаженної кончини святої Ольги вірні берегли до часу правління великого князя київського Ярослава Володимировича, який побудував велику й прекрасну церкву Святої Софії: поставив у ній той хрест у вівтар із правого боку. Нині вже його нема — через багаторазові зруйнування Києва і його святих церков. Але знову до розповіді про святу Ольгу повернімося.

Прийшовши до Києва, нова Олена, велика княгиня Ольга, почала, як сонце, світлом віри пітьму ідольського нечестя проганяти й потьмарених просвітлювати, і збудувала першу свою церкву в ім'я святого Миколая на Аскольдовій могилі, і багатьох киян до Христа навернула. Але сина свого Святослава ніяк не могла привести до істинного розуму та пізнання Бога: не слухавбо він її слів, вправлявся у воїнських ділах, був мужем хоробрим і любив війни, і ціле життя своє більше в полках і битвах, аніж вдома проводив. Матері ж, , що повчала його і вмовляла, казав: «Якщо прийму християнську віру, то відступлять від мене мої бояри, і воєводи, і всі люди, і не буде мені з ким проти супостатів воювати і батьківщину нашу захищати». Так князь Святослав відповідав. Тим, що хотіли хреститися, — не боронив, але небагато було вельмож, що приймали святе хрещення, більше ж насміхалися з тих, що хрестилися: для невірнихбо віра християнська була як юродство. А з простого люду багато приєднувалося до святої Церкви. Пішла ж свята Ольга і у Великий Новгород, і в інші гради своєї держави, і всюди, скільки могла, приводила людей до Христової віри і розбивала ідолів, а на їхніх місцях ставила чесні хрести, від них же потім багато знамень і чуд діялося на переконування невірних. Прийшла ж і в ту батьківщину свою, де народилася, у село Вибуцьке, і навчила там рідних своїх людей пізнання Бога. Коли ж у тому краю прийшла до берега ріки, що називалася Великою і з півдня на північ текла, і була напроти того місця, де в ріку Велику інша ріка зі сходу впадає, що називається Пскова (був же тоді на тому місці ліс великий — густа діброва), побачила по той бік ріки зі сходу три пресвітлі промені, що з неба на те місце сходили й осявали його. Не лише ж сама свята бачила те дивне світло, але й всі, що з нею були. I зраділа блаженна вельми, і дякувала Богові за преславне те видіння, що знаменувало їй просвітлення благодаттю Божою тієї землі. Повернувшись до свого синкліту, пророкувала, кажучи: «Хай буде вам зрозуміло, що, волею Божою, на цьому місці, яке трисяйні промені осявають, має бути церква Пресвятої життєдайної Тройці, і буде збудоване місто велике, і славне, і у всьому багате». Те мовивши, помолилася досить до Бога і хрест там поставила. Є ж і донині храм молитовний на тому місці, на якому поставила хрест свята Ольга. Обійшовши багато руських градів, проповідниця Христова повернулася до Києва і багато в ньому добра в Бозі зробила. Ще перебуваючи в невірстві, княгиня творила добрі діла, коли ж просвітилася святою вірою, ще більше прикрашалася всілякими чеснотами, намагалася добре угодити новопізнаному Богові, Творцеві й Просвітителеві своєму. Згадавши про те видіння, яке бачила при ріці Пскові, послала туди золота і срібла багато на будівництво церкви Пресвятої Тройці. I звеліла при ній людям селитися, і в невдовгім часі постав град великий Псков, від ріки Пскови названий, і прославилося в ньому ім'я Пресвятої Тройці.

У той час великий князь Святослав, покинувши свою матір святу Ольгу в Києві, а з нею і дітей своїх Ярополка, Олега та Володимира, — пішов на болгар. I завоював землю їхню, взяв градів вісімнадцять, і в стольному їхньому граді Переяславу полюбив жити. А блаженна Ольга, у Києві перебуваючи, внуків своїх, дітей Святославових, навчала християнської віри, наскільки можна було дітям розуміти. Проте хрестити їх не насмілилася, аби щось погане не учинив їй син її непокірий. I залишила те на волю Господню.

Затримався Святослав у болгарах, несподівано прийшли печеніги на київські межі й обступили град Київ, добивалися його. У ньому свята Ольга з внуками своїми замкнена була. I не могли взяти града: Господь рабу свою вірну беріг, захистив град від супостатів молитвами її. Довідався ж і Святослав у болгарах про нашестя печенігів на Київ, і поспішив скоро прийти із силою своєю, і несподівано напав на печенізькі полки, і розбив їх, і прогнав далеко, й увійшов до Києва й привітав матір свою, що вже була хвора. I знову хотів покинути її і йти до болгар. I сказала до нього, плачучи, блаженна Ольга: «Чому покидаєш мене, сину мій, і куди йдеш? Чужого шукаючи, своє кому поручаєш? Діти твої ще малі, я ж стара і хвора, і вже чекаю швидкої кончини моєї, і відходу мого до бажаного мені Христа, у якого ж вірю. I вже нині ні про що інше не турбуюся, лише тобою журюся, що багато тебе вчила і просила покинути нечестя ідольське і пізнати праведного Бога. Його ж я пізнала, ти ж не дбав про те. I знаю, що за твій до мене непослух чекає тебе на землі недобрий кінець, а по смерті нескінченна мука, приготована невірним. Нині ж принаймні це останнє прохання моє виконай: не йди нікуди, доки я з життя цього не відійду і не буду похована. А тоді підеш, куди захочеш. Після переставлення мого нічого не робіть наді мною за вашим поганським звичаєм, але пресвітери і клирики нехай поховають моє грішне тіло за християнським звичаєм. Могили ж наді мною не смійте сипати, ані тризни робити, але пошли золото до Царгорода до святішого патріярха, щоб він молитву і приношення Богові здійснив за душу мою, і хай дасть милостиню убогим». Те чувши, Святослав плакав дуже і все наказане від неї зробити обіцяв, лише від віри святої відмовлявся. I через три дні цілком знемогла блаженна, і причастилася божественних Таїнств пречистого Тіла і животворної Крови Христа, Бога нашого, і була в належному молінні до Бога і Пречистої Богородиці, яку завжди після Бога помічницею собі мала. Також прикликала і всіх святих, а найбільше молилася за охрещення після неї Руської землі, передбачилабо майбутнє і багато разів у дні життя свого пророкувала, що просвітить Бог руських людей і багато з них будуть великими святими, що скоро збулося. Так просила в Бога при своїй кончині. I ще молитва була в її устах, як чесна її душа з пут тілесних звільнилася і в руки Божі, як праведна, відійшла. I так переселилася із земних у небесні. I сподобилася спочивальні безсмертного Царя Христа Бога, і перша свята із землі Руської до лику святих приєдналася. Переставилася ж блаженна Ольга, у святому хрещенні названа Оленою, місяця липня в одинадцятий день. Прожила в подружжі від дівства свого літ сорок два, а перед подружжям була дівчиною дорослого віку та сили, що десь коло двадцяти років мала. Після смерти свого мужа на десятий рік сподобилася святого хрещення. Після хрещення богоугодно прожила літ п'ятнадцять. Всіх же літ життя її було близько дев'яноста. I плакав за нею великий князь Святослав, син її, і внуки її, і бояри, і сановники, і всі люди плачем великим. I похована була чесно за звичаєм християнським. Після переставлення святої Ольги збулося її пророцтво про погану кончину сина і про добре хрещення землі Руської. Синбо її Святослав через небагато років (як же про те преподобний Нестор Печерський пише) був убитий на війні від печенізького князя, що Куря називався. I відтяв той печенізький князь голову Святославу, і зробив череп со, бі чашею, окувавши його золотом, і написав на ньому слова:
«Той, хто шукає чужого, своє губить». I пив з тої чаші з вельможами своїми, коли бенкетував. Так великого князя київського Святослава норовича, що був хоробрий і непереможний у битвах, наздогнала погана кончина, за пророкуванням матері його, бо не послухав її.

Сповнилося ж її пророцтво і про землю Руську. Коли минуло після її переставлення двадцять літ, внук її Володимир прийняв святе хрещення і всі руські землі вірою святою просвітив. Збудував церкву кам'яну в ім'я Пресвятої Богородиці (названу Десятинною, бо дав на неї Володимир десяту частину від своїх маєтків), порадився зі святішим Лєонтієм, митрополитом Київськимк, який був після Михайлал, вийняв із землі чесні мощі святої Ольги, бабусі своєї, цілі та нетлінні, пахощам сповнені, і переніс їх з великою честю до тої Богородичної церкви. I не під сподом, а відкрито поклав їх — задля тих, що приходили до неї з вірою й отримували сповнення своїх молитов. Багатобо зцілень на всілякі недуги від чесних тих мощей подавалося.

Не годиться обходити мовчанням і таке. Було над її гробом у стіні церковній віконце. I коли хтось із безсумнівною вірою приходив до святих її мощей, те віконце само від себе відчинялося, і можна було тому, хто стояв зовні, побачити чудотворні мощі, що лежали всередині, від яких виходило якесь дивне сяйво, яке бачили достойні такого бачення. I якою недугою був одержимий той, хто мав віру, зразу отримував здоров'я. А хто приходив із маловірством, не відчинялося йому віконце ані мощей святих бачити не можна було. Хоч би й у саму церкву увійшов, бачив лише гріб — такий не міг отримати зцілення. А віруючі отримували все, що на користь душам і тілам їхнім, молитвами святої праведної Ольги, названої у хрещенні Оленою, благодаттю Господа нашого Ісуса Христа, Йому ж слава з Отцем і Святим Духом нині, і повсякчас, і навікивіків. Амінь.
 
Залиш коментар

Зайдіть на сайт

Нема фото

Категорії