Житія святих на 11 Грудня (28 листопада за ст. стилем)

Житіє і страждання святого преподобномученика та ісповідника Стефана Нового, який за святі ікони постраждав

Вітчизна преподобного Стефана була місто Константинополь, батьки його були благочестиві і вельми вбоголюбні. Коли ж народили дві дочки, сумували, оскільки не мали сина: більше-бо бажали бути батьками чоловічої статі, аніж жіночої. Про це старанно молилися Богові і творили численні милостині. А найсильніше дружина, ніби друга Анна, матір Самуїлова, її ж бо також було ім'я Анна, виливала перед Богом серце своє слізними молитвами, просячи з висоти такого дару, щоб змогла мати сина. Якось у п'ятницю стояла у Влахернській церкві на молитві, звернула очі свої на ікону Пресвятої Богородиці і до неї, як до живої, із плачем заговорила, молячи, аби подала їй народити сина, і пообіцяла, що коли такого дару сподобиться, принесе його в дар Єдинородному Синові і Слову Божому, воплоченому від Пречистої. З такою обітницею довго молилася й численні сльози виливала, та й задрімала трохи, і в тому дріманні побачила Владичицю нашу, Пречисту Богородицю, яка сіяла невимовною красою, та й мовила до неї: "Відійди з миром, жінко, маєш-бо в череві сина за проханням твоїм". Це сказавши, Владичиця невидима стала. Жінка ж, ніби від жаху отямившись, наповнилася великої радості і, відійшовши в дім, пізнала з часом, що зачала в череві. У той час царював у греків Анастасій — не той, котрий у минулі літа після Зинона настав, єретиком був і загинув, уражений блискавкою, а другий Анастасій, у пізніші літа, який був благочестивий, — і вибраний був та виведений на престола патріяршого в Царгороді святий Герман.

І пішли люди до церкви святої Софії, бажаючи бачити нововибраного патріярха. Рушила з чоловіком своїм і Анна, вагітна бувши, і коли стояла вона в церкві, трапилося патріярхові мимо йти. Вона ж заволала до нього: "Благослови, отче, зачате у тілі мойому!" Патріярх же, на неї зирнувши й провидівши внутрішніми очима те, що має статися, сказав: "Хай благословить те Господь молитвами святого первомученика". Тими словами прорік, що має народитися дитя чоловічої статі, тезоімените святому першомученикові Стефану. Ще й чудом підтвердив те пророцтво, бо, коли слова ті віщав, побачила жінка, як сама згодом розповідала всім із клятьбою, вогненний полумінь, котрий із вуст його зі словом вийшов, і з того довідалася, що пророцтво його має бути правдиве.

Настав день, і народила Анна хлопчика, і названо його ім'ям Стефан, за пророцтвом святого Германа — патріярха; від нього і хрещений був новонароджений хлопчик у вечір Великої суботи. У час же свого очищення мати, взявши дитя, понесла його до церкви Пречистої Богородиці, котра у Влахерні, і перед її пречесною іконою — перед нею спершу молилася, а ставши, сказала: "Прийми, Богомати, цього улюбленого мого сина, якого народила я твоїм даруванням; прийми того, кого я тобі та Єдинородному Твоєму Синові обіцяла ще перед зачаттям. Тобі його після Бога вручаю, Ти йому будь матір'ю, і годувальницею, і покровителькою, і промислитеькою доброю йому". Те й багато іншого прорікши і досить помолившись, повернулась у дім і почала годувати хлопчика.

У ті літа після царя Анастасія настав цар Теодосій, після Теодосія Лев Ісаврянин прийняв Грецьке царство, а блаженний хлопець Стефан у той час літами й розумом ріс і Божественного Писання навчався. За сприянням благодаті Божої був гостророзумний та премудрий, вельми-бо віддавався читанню святих книг, а найбільше читав книги святого Золотоустого, і навчавсь у Господньому законі день та ніч. Настало, відтак, велике в Божій Церкві сум'яття від іконоборної єресі, її ж начальником був сам цар Лев Ісаврянин, його ж на те збудили жидове-волхви, про що є така повість.

Не за багато літ перед Левовим царюванням деякі жидове від Лаодикії Фінікійської, дійшовши до Ізита, аравитського князя, неправдивим пророцтвом та волхвуванням обіцяли йому сорок літ пробуття та царювання над аравлянами, коли із християнських церков у всій своїй країні викине й погубить святі ікони. Ізит же, послухавши їх, відтак повелів святі ікони викидати всюди та й вогню їх віддавати, але був побитий Божою покарою і скоро помер, не проживши й року. На його місці сів син його, хотів жидів тих лютою погубити смертю як псевдопророків та волхвів. Вони ж, відчувши на себе княжий гнів і злякавшись смертної кари, втекли в Ісаврію. Там вони при якомусь джерелі спочивали; коли ж мимо йшов юнак-ісаврянин, якому ім'я Лев, зростом високий і красний, при тому джерелі захотів відпочити, звернув із дороги й сів із тими жидівськими волхвами. Вони ж, зирнувши на нього, почали йому пророкувати, що має бути царем у Греції; він же всяко заперечував, гадаючи, що це неможлива річ, — бачив-бо себе низькородним, простим та вбогим, ледве мав чим живитися, та й то від простого якогось рукоділля. Але волхви наполягали, говорячи, що має бути царем, і тільки одного від нього шукали дару, і то такого, аби пообіцяв їм із клятвою, що, коли прийме царство, має їм учинити те, чого вони попросять. Він же у церкві святого Теодора, що прилучилася там, поклявся їм, і розійшлися. А по тому невдовзі юнак отой від Сисинія Патрикія був уписаний у воїнський чин, невдовзі постановлений і спатарієм, відтак був поставлений від царя Теодосія воєводою. Після ж Теодосія прийняв Грецьке царство і виказував на початку свого царювання велике благочестя, але пізніше розбестився. Жидове ж бо оті, котрі волхвуванням своїм прирекли йому царство, прийшли до нього і просили його, щоб виконав свою обітницю, бо з клятвою обіцяв їм учинити те, чого попросять. Коли ж цар запитав, чого від нього хочуть, вони, ворогами бувши Христові і християнському благочестю, не просили ані золота, ані срібла, ані інших жодних скарбів, але щоб викинув зі святих церков святі ікони. І казали: "Коли це вчиниш, о царю, то Бог на довгі літа збереже твоє царство, коли ж ні, то невдовзі і царства, і живоття позбудешся". Він же, гадаючи, що оскільки перше їхнє пророцтво, що дістане царство, збулося, злякався, щоб не здійснилося й друге, — і позбудеться його, коли не послухається їх. Дав відтак явного наказа, щоб святі ікони від Божих храмів і з усіх жител людських були викинуті й нищилися, називаючи їх ідолами, а тих, що поклоняються їм, іменуючи ідолопоклонниками. І було сум'яття велике у Христовій Церкві: одні-бо повинувалися царському наказу й нищили чесні ікони, інші-бо міцно противилися і великими муками страждали. Святіший патріярх Герман не зволив до царської єресі, але сильно противився їй, через це був вигнаний із безчестям, а замість нього поставив цар однодумця свого, такого собі Атанасія-єретика, і багатьох тоді єпископів та клириків умучено було через поклоніння святим іконам.

Був у Царгороді при церкві святої Софії один великий дім, його називали садом любові, — в ньому було від давніх літ зібрано велику кількість книг, числом тричі по сто тисяч і три тисячі. Через це премудрі люди там пробували, отож, не можучи їх до своєї іконоборчої єресі прихилити, цар повелів своїм воїнам той дім обкласти довкола хмизом і запалити — і так спалили його із книгами і з премудрими тими людьми. Новопостановлений же патріярх Атанасій-єретик, догоджаючи цареві, повелів Спасителевого образа, котрий був на мідних воротах, скинути долі. І коли воїн приставив драбину й поліз нею до Христового образу, бажаючи повелене учинити, деякі благочестиві жінки, які натоді нагодилися, розпалилися ревністю за благочестям, схопили руками ту драбину і скинули її на землю — з нею-бо і воїн упав долі, розбився й помер. Вони ж подалися старатливо до святої церкви, — в ній був тоді патріярх, як "гидота спустошення", на місці святім стояв, — закричали на нього, називаючи його найманцем та вовком, а не пастирем, і найменовуючи розорителем святих догм, ще й камінням на нього кидали. Патріярх же сорому, а заразом і страху наповнився, побіг до царя, звіщаючи йому про безчестя, якого зазнав од жінок. Цар же запалився гнівом, відтак послав воїнів своїх із оголеними мечами, щоб відомстити патріярхове безчестя. І посічені були ті святі жінки за виявлену ревність у благочесті. І настала тоді вірним печаль велика: багатьох у вузах і темницях тримали, інших мучено й нещадно забивано; багато покидало доми свої, і села, і маєтки — виходили в пустелі та незнайомі місця, боячись мук і ховаючись од мучителевої руки.

У той час і батьки блаженного Стефана хотіли вийти з вітчизни своєї через люте гоніння на правовірних, щоб непорочно зберегти своє благочестя, але чекали, щоб підріс син, аби віддати його на Божу службу в іночий чин, як обіцяли. Вирішили, що некорисно віддавати його до візантійських монастирів через примноження іконоборчої єресі, відтак віддали його на Авксентієву гору, яка була у Витінії, що назву свою взяла від преподобного отця Авксентія, котрий перший там поселився, проходячи безмовне життя, адже усамітнене було те місце, чуже всіляким поговорам та сум'яттям. Була-бо на верхівці гори тієї печера, в якій святі отці один за одним пробували: після святого Авксентія був учень його Сергій, наслідувач святого його життя; після Сергія дивний у чеснотах Вендіян, відтак блаженний Григорій, а по ньому преподобний Іван — до нього й привели батьки сина свого, блаженного Стефана, який мав шістнадцять літ, і вручили його тому святому старцю, вмоливши його, щоб одяг в ангельський образ його і щоб навчив Богові служити. Старець же, на Стефана подивившись і провидячи в ньому прозірливими очима Божу благодать, рече: "Воістину Дух Божий почиває на цьому хлопцеві" — і, прийнявши люб'язно, постриг його і наставляв на подвиги іночого життя. Блаженний же юнак Стефан із ангельським образом і життя ангельське на себе прийняв, являвся в новоначаллі своєму досконалим іноком, бо пощення його було велике й молитва ненастанна, норов же покірливий, вуста мовчазні, серце смиренне, дух замилуваний, тіло ж із душею чисті, дівство непорочне, убогість істинна, а відречення від добр пустельницьке; послушання ж його було без нарікань, повинування старатливе, діяння терпеливе; і праця щира в тому найбільше була, що вода, якої щодень мали потребу, вельми далеко від них відстояла — її ж бо блаженний Стефан, щодня проходячи довгу відстань дороги і на висоту гори із великими зусиллями виходячи, приносив, — таким морив себе трудом, одначе ніколи не посумував і не перечив, мав-бо по Бозі до преподобного наставника свого із повинуванням і любов невлесну й нелицемірну. А інші його чесноти, подвиги і праці, в яких управляв себе із юності, хто повість? Наставник, бачачи його, веселився духом і богодухновенними своїми словами та повчаннями, як диханням вітра вогненне вугілля, так серце його розпалював на дбайливішу роботу для Бога й теплішу любов і страх до Нього чистий.

Був і сам наставник, преподобний Іван, досконалим мужем у чеснотах і наповнений благодаті Духа Божого та пророчого дару. Якось, ото, блаженний Стефан прийшов з якогось послушання і знайшов святого свого старця, коли той поклав голову свою на віконце печери і гірко ридав. Стефан же став перед віконцем, чекаючи звичайного від старця благословення, і довго стояв мовчки, дивуючись гіркому старцевому риданню, і не смів його запитати, яка ж причина того плачу. Одначе сам старець мовив: "Ти винуватець, — сказав, — улюблений сину, ридання мого, про тебе я так гірко плачу; відкрив-бо мені Господь, що місце це тобою має бути розбудоване і зросте, але від іконоборців швидко прийде в розор та запустіння". Блаженний же Стефан, почувши це від свого вчителя, зітхнув тяжко та й рече: "Чи про мене, чесний отче, щось тобі відкрив Господь? Що зі мною має статися? Як провидів ти про мене? Чи загину і я, переможений розпутним їхнім єретичним ученням? Старець же відповів: "Ні, дитино, не буде тобі того ніколи, одначе з апостолом кажу: "Отож уважай, щоб поводитися обережно". Як маєш тоді ходити? Писане-бо є: "А хто витерпить аж до кінця — той буде спасенний". І багато оповів йому, розказуючи про все, що має бути потім.

Тим часом помер Стефановий батько, про що довідався Стефан і пішов із благословення духовного свого отця у Візантію і, пошанувавши належним похованням плотського родителя, продав усі, що залишилися після нього, маєтки та й роздав убогим. Узявши ж матір із одною сестрою (уже-бо друга його сестра інокувала, постригшись, у дівочому монастирі, що був в Візантії), повів їх до монастиря святих Жон, котрий був збудований і освячений самим згаданим преподобним Авксентієм і названий ним Трихинарія, тобто Волосяний, — і це, з одного боку, за жорсткість та незручність дороги, яка веде до того монастиря, а по-друге, за тісноту життя тих, котрі чинять там подвига, і через гострість одеж їхніх волосяних. Там-ото постриг їх в іноцтво, сам-бо повернувся до преподобного свого наставника, вправляючись у звичайних іночих трудах та подвигах.

Невдовзі отець і вчитель його преподобний Іван відійшов до Господа; над ним же поплакавши достатньо, прикликав пустельників, що були там близько, і з ними чесне тіло святого отця зі слізьми та риданнями і з належним співом поховав. І лишався сам у тій печері, маючи тоді мало більше тридцяти років. Наслідувавши печеру свого померлого святого вчителя й попередніх, котрі там жили, преподобних отців, став наслідником і досконалого їхнього в чеснотах життя, через що й інша братія почала приходити до нього, зволяючи з ним жити і бажаючи мати його собі за наставника та вчителя. Між них був і Марин, чоловік добрий і цнотливий, після нього Іван та Христофор, після них Захарія, благочестивий муж; також двійця злобних людей, Сергій та Стефан, — про них пізніше буде мова. По тому інших шість — їхні імена є записані у книзі тих, що служать Христові. І, влаштувавши при печері монастиря, жили задля Бога, маючи собі ігуменом преподобного Стефана, а харч собі здобували від поту лиця свого і від діла рук своїх. Сам преподобний Стефан умів добре писати книги і, продаючи їх, себе та інших виживлював. Бог же, котрий живив Ізраїля в пустелі, і цим рабам своїм подавав на всяку потребу, тож збувалося щодо них слово євангельське: "Шукайте ж найперш Царства Божого і правди Його — а все інше вам додасться".

Примножилися учні, і побачив святий Стефан, що не може жити у безмов'ї, — затуживши щодо цього, покликав вищезгаданого Марина і, доручивши йому начальство й управу монастирську, сам на іншому горбі тієї гори вчинив собі вельми малу келію без даху і в ній зачинився, маючи від народження свого сорок і два роки. І так, безмовно наодинці пробуваючи, співбесідував із Богом ненастанною молитвою, одначе й там від тих, котрі шукали користі від нього, утаїтися не зміг, як не може місто сховатися, котре стоїть на верхівці гори, так само й те, що носить аромати, не утаїться, тож і чеснотлива людина, яка вийшла на верхи досконалості, як на гору, і яка добрими ділами, ніби ароматами, пахтіє, сховатися і втаїтися не може. Не зміг, отож, преподобний Стефан вільним стати від тих, котрі приходили до нього користі заради, бо, як бджоли на мед летять, так (розходилася надовкіл добра слава про його святе життя) стікалися до нього звідусюди правовірні і від його навчительних словес та життя жорстокого багато брали користі і наставлялися на прискорбну путь, що веде до вічного життя, і не тільки чоловіки, але й жінки. З-поміж них була одна вдова доброродна й славна, на ймення Анна, котра залишилася після чоловіка свого молодою та бездітною, продала всі маєтки свої й роздала вбогим і, прийшовши до преподобного, постриглася від нього в іночий образ і у згаданий дівочий монастир, що звався Трихинарія, була відіслана.

По тому вмер цар Лев, котрий був родом з Ісаврії, настав по ньому син його Констянтин Копроним, котрий гірше батька свого постав на Божу Церкву, ікони святі відкидуючи і вогнем палячи. А що був викритий у єресі своїй од багатьох найкращих і премудрих мужів іночого чину і словесно ними був переможений, постав невгамовною ярістю на іноків, гонячи їх пребагато і всіляко огуджуючи, образ іночий називаючи одежею тьми, іноків же найменовуючи недостойними спогаду ідолопоклонниками через те, що завзято дотримуються поклоніння святим іконам. Зібрав, отож, беззаконний усю множність людей нерозумних, котрі слухали його повелінь, поклав перед ними чесні хрести, і святе Євангеліє, і божественні Тіла та Крові Христової таїни поставив та й повелів усім присягати із клятвою, щоб не поклонятися іконам, але називати їх ідолами, з іноками ж спілкування не мати і Пречесних Дарів із рук їхніх не приймати. Всяк же, кому трапиться зустріти інока, нехай каменем кидає в нього, називаючи його помороченим, сином пітьми, безпам'ятним та ідолопоклонником.

Відтак помер Анастасій, злочестивий патріярх, якого цар Лев вивів на патріярство після святого Германа; замість нього ж знайшов Копроним одного однойменного й однодумного собі інока Констянтина, його посадив на патріяршому престолі своєю владою, без усякого собору та вибрання сам його на амвона вивів і своїми руками омофор на нього наклав, зголошуючи, що достойний він святительського патріяршого сану. По тому обидва, порадившись, послали грамоти в усі міста й країни, закликаючи єпископів до царського міста, щоб учинити собора на ікони. І можна було тоді бачити у Візантії безбожне із безсоромним дерзновення та безстрашшям діло, яке діялося, бо і священні посудини, в яких здійснюють Божественні Таїни, биті були ногами через іконне на них зображення, а святі ікони одні в болото, інші в море, ще інші у вогонь кидали, а ще інші сокирами розсікали і роздробляли. У церквах же, де чудове було іконне зображення, одне залізом зістругували злочестиві іконоборці, інше вапном замазували. Преславну ж оту й пречудову церкву Пресвятої Богородиці у Влахернах, котра була прикрашена невимовно гарно, а всередині її стіни мали дивним і премудрим мистецтвом зображення всього життя Христа з людьми та чудес Його, почавши від воплочення аж до розп'яття та воскресіння, — усе те було красно зображено золотою барвою, — ту святу церкву беззаконний цар Копроним, ніби царицю від порфири, від іконної краси її оголив, золоте писання і кам'яні прикраси до кінця погубив, з верху аж до низу стіни обідрав, а замість ікон святих повелів намалювати на тих стінах дерева, звірів та птиць. І здійснились у той час слова Давидові: "Боже, погани ввійшли до спадку Твого, осквернили церкву святу Твою. Рабів Твоїх трупи вони віддали на поживу для птаства небесного, тіло Твоїх богобійних — звірині земній", — бо мощі святих нетлінних безчесно викидали, або у вогонь, або в море вкидали, або поза місто витягали, або згори у кручі та зарості викинуті бували, а хто стояв дерзновенно за честь святих ікон, тих мучительна рука іконоборців немилостиво мучила і гіркій смерті віддавала, кров їхню, як воду, проливаючи і тіла їхні без погребу на з'їжу птицям та звірам викидаючи. Тоді правовірним була скорбота велика, якої не було від початку світу; а найбільше поставали на іноків. Із них багато прибігло на Авксентієву гору до преподобного Стефана, шукаючи від нього добрї ради і душекорисного наставлення. Він-бо словами своїми втішав їх і навчав міцно аж до крові стояти за благочестя, а тим, хто не має такої моці і хто мучення боїться, радив утікати до чужих країв, де немає такого іконоборчого єретицтва та гоніння. Тоді запустіли монастирі візантійські, і вже годі було побачити іночий чин у царському місті, бо одні, стоячи при православ'ї, поклали душі свої, другі — побиті, інші із правовір'ям укупі і життя своє хотіли зберегти та й розбіглися у різні країни, і по лиці всієї землі розсіялися.

Продовження: