За два кроки від Євро-2020. Перемога України над Литвою в деталях

Це саме той випадок, коли один суперник дійсно сильний, а інший – дійсно слабкий

Часи, коли литовська національна команда «пила кров» у нашої, залишилися в минулому. Не в такому вже й далекому – Олег Володимирович Блохін має пам’ятати. Проте наразі збірна Литви – зовсім не середняк європейського футболу, а відвертий аутсайдер. Ще нижчий за рівнем гри, аніж Люксембург. Певна річ, то не вина цієї прибалтійської команди, а радше її біда, адже в колективі відбувається зміна поколінь. І нове покоління за рівнем гри та талантом явно поступається старшому.

Та то таке. Нас проблеми литовського футболу навряд чи мають турбувати. У нас і своїх вистачає. Проте зараз можемо сміливо констатувати, що в нашій національній команді відбуваються процеси, кардинально протилежні тим, що нуртують у збірній Литви. Наша нова генерація футболістів достоту вправна й амбітна, щоб претендувати на щось більше, аніж на лаври порушника спокою. На даний момент збірна України за фаховим рівнем не поступається в нашій відбірковій групі нікому. Після п’яти турів команда Шевченка впевнено очолює перегони. І для того, щоб напряму кваліфікуватися на Євро-2020, нашій команді ще потрібно здобути чотири залікові бали. Це по-максимуму. Може вистачити й трьох. Це завдання-мінімум наші парубки можуть вирішити вже у наступному офіційному поєдинку – все проти тієї ж Литви.

Стосовно ж цього поєдинку, проведеного на штучній галявині Вільнюса, то він нагадував тренування. Навіть без підвищеної відповідальності. Українці грали на стільки, на скільки того вимагала ситуація. Литовці грали так, як їм дозволяв суперник. Упродовж усього поєдинку опоненти не виходили за рамки цього алгоритму. «Синьо-жовті» вмикали високий пресинг і такі ж швидкості час від часу. Проте й цього було вдосталь, аби забезпечити більш, ніж прийнятний результат.

«Зелено-жовті» могли собі дозволити бути активними лише тоді, коли українці відверто скидали оберти. Можливо, на один забитий м’яч господарі й награли, проте й гості награли на більше, ніж три забиті м’ячі. Тому все справедливо і закономірно. Й не цікаво. Хоча останній чинник нас навряд чи має турбувати. Чергові три очки в скарбничку, й вихід на чемпіонат континенту став ще ближчим.


Тепер стосовно персоналій. У тренера нашої команди останнім часом існує проблема вибору. Проте не через його обмеженість, а через надлишок. Зараз під рукою у Андрія Шевченка є фактично два рівноцінних склади. І їх треба безболісно вмонтувати в один. Не сказав би, що цей процес настільки складний, що вартий епітету «впихнути невпихуєме». Проте часто-густо Шевченку доводиться проводити, скажімо так, достоту дискусійні кадрові рішення.

Приміром, цього разу він виставив у стартовому складі на правому фланзі оборони Болбата, хоча до цього матчу однозначно основним був Караваєв. Мабуть, логіка в такому рішенні таки є, адже останній не є гравцем основи в «Динамо». Проте й Болбата залізобетонним гравцем основи «Шахтаря» навряд чи назвеш. Тому це тренерське рішення – десь на рівні смаківщини. Звичайно, коли команда виграє 3:0, закидати тренерові-переможцю фактично нічого. Та все ж…


У Вільнюсі домашня атмосфера
Шевченко випустив зі стартових хвилин Ярмоленка, який через складну травму не грав за збірну цьогоріч взагалі. Таким нехитрим способом тренер підтримав футболіста. Проте футболіст не відповів взаємністю – видав дуже бліду гру. Циганков на позиції правого півоборонця на цей час виглядає привабливіше. Та знову ж таки, хіба хтось дорікне тренеру, який переміг із великим рахунком?

А ось переведення досі основного і незамінного Коноплянки на лаву для запасних можна лише вітати. Новоспечений «гірник» не має ні змагальної практики, ні потрібного тонусу. Тому нехай спочатку набирається досвіду в своєму новому клубі. В збірній на лівому фланзі й без нього є кому грати. Хоча, певна річ, списувати Коноплянку з рахунків – то надто велика розкіш. Навіть для команди, яка переживає ренесанс.

Герой
Насамкінець – кілька слів про героя матчу. Гру «зробив» Марлос. Натуралізований бразилець і асисти роздавав, і м’яч забив. До речі, дебютний за нашу національну команду. Бачення поля і знання предмета в цього гравця справді на дуже пристойному рівні. Проте, знову ж таки, в грі, де тобі дозволяють безболісно прийняти м’яча, розвернутися, зогледітися, подумати, героєм може стати кожен, хто щось чув чи знає про професійний футбол. Тому, віддаючи належне Марлосу, все ж будемо його міряти за тими поєдинками, які нашій збірній ще доведеться зіграти. 


Марлос і компанія
Словом, із усього, що ми побачили у грі в Вільнюсі, треба винести головний висновок: здобуті три очки. Ці бали – на вагу золота. А все інше – похідне. Бо надто вже наш суперник слабкий, щоб на його тлі вдаватися в серйозну дискусію, полеміку чи аналітику. Тому забрали те, що нам по праву належало, й крокуємо далі.