Menu

Нижньобистрівська гімназія прийняла вже майже 2 сотні переселенців

13.10.2022
609
0
Нижньобистрівська гімназія прийняла вже майже 2 сотні переселенців
У долонях гір, посеред осіннього розмаїття природи, у неймовірно мальовничому місці розкинувся заклад, де раніше мешкали закарпатські дітки з неблагополучних родин, а зараз – чи не найбільше в області переселенців. Чисте гірське повітря та казкові пейзажі допомагають людям із гарячих точок, де ведуться активні бойові дії, психологічно відпочити, відійти від пережитого горя. У кожного – своя історія, свій біль і свої мрії на майбутнє.

Школа стала домівкою

«У нас завжди гамірно. Ми звикли до дитячого сміху та метушні. Колись це був Нижньобистрівський інтернат, зараз – гімназія, – розповідає «Карпатському об’єктиву» очільниця установи Любов Ковач. – Гімназією школа стала у 2018 році. Спочатку з пансіоном. Тут могли цілодобово мешкати дітки. Жило 82 малюків. Утім у освіті почалися реформи, Уряд прийняв новий Закон «Про загальну середню освіту» і ми змушені були переформатуватися. Зараз школа стала гімназією, крім того, ми створили Центр соціальної підтримки дітей і сиріт. Тобто, є дві установи. У нас проживає 18 дітей із Горінчівської громади. Хустські ж учні повернулися у свої родини і здобувають освіту у закладах власної громади. Теребле-Ріцька ГЕС, яка нині називається «Акваресурс» передала нам у користування будинок, де ми почали облаштовувати центр. Робимо ремонти, шукаємо кошти і добродійників, бо самотужки справитись не виходить, потрібні великі суми грошей».


Як би не було скрутно закладу, він допомагає іншим. Так, зокрема, вважає вчителька гімназії Ярослава Куриця.

«Вже більше шести десятиліть над Рікою дарує щастя дитячим оченятам, підтримує тих, кому найбільше потрібна допомога Нижньобистрівська гімназія (школа-інтернат). І сьогодні в цей важкий час потребують прихистку і підтримки ті українці, від яких війна відібрала майже все. І стіни нашої гімназії стали їм, хай тимчасово, але домівкою, місцем, де вирує любов, доброта, підтримка. Любов Іванівна Ковач – самовідданий педагог, відповідальний невтомний керівник і справжня патріота України. Без вихідних, щоденно, щомиті вона працює і для дітей, і для допомоги переселенцям, за яких вона вболіває душею і серцем!!! Її підтримують однодумці, колеги, – стверджує вона. – Загалом у нас робота ведеться постійно!!! Працюємо над вивченням необхідного забезпечення внутрішньо переміщених осіб, їхніх сімей, особливо дітей».


І переселенці справді щиро вдячні закарпатцям за підтримку, адже діляться наші земляки з ними, як кажуть, останнім шматком хліба.

Втекла від війни і знайшла справжніх друзів

За словами Ольги Кадишевої, яка мешкає на Хустщині з квітня, гостинність закарпатців її просто вразила.


«У нас би так тепло не зуміли прийняти людей, – зізнається вона. – Я зі Сходу України і в нас населення не є настільки душевним. Спочатку я жила у Бистрому, згодом знайшла роботу і винайняла житло в Хусті. У селах на Закарпатті, як не прикро, майже взагалі немає можливості працевлаштуватися. Особливо людям із якоюсь фаховою вищою освітою. Це, звісно, не дуже радує багатьох… Та що робити… Знайти роботу мені допомогли місцеві. При цьому, знаю, що скрутно ї їм також. Через брак вакансій вдома велика частина закарпатців їздить на заробітки за кордон. Мені переїздити на чужину не хотілося, будь-де в Україні я своя, тут усе рідне, а там – незнайоме, незрозуміле… Я б ніколи не стала своєю. Тішить, що знайшла вже багато подруг серед хустянок. У нас дуже щирі і теплі стосунки. Мене просто завалюють подарунками, приносять одяг, іграшки, дитячі речі. У моїх синів стільки всього навіть вдома не було. Чоловік на війні і я відчуваю повагу з боку людей до нього. Будиночок видали нам у безстрокову оренду за практично символічну плату. При цьому – господарі раніше ніколи знайомими з нами не були. Тепер ми – справжні друзі. Я вдячна закарпатцям за тепло, за відкриті серця, сповнені турботи, за добро, яким вони діляться зі мною та з моїми близькими. Ніколи не думала, що на Заході – такі чудові люди живуть, та ще й такі працьовиті, такі хазяйновиті і такі доброзичливі».

Історія ще однієї тимчасово внутрішньо переміщеної жінки ще більше вражає. Про неї у Нижньому Бистрому з теплотою пригадують місцеві.

«Усі її називали Лєнка. Вона – з Маріуполя, бачила на власні очі всі ті жахіття, що показували по телевізору. Пережила руйнування будинків, смерті людей, ночівлі у підвалах, між руїнами… одним словом, усе, що навіть важко собі уявити… Когось би війна зламала, але її – ні. Навпаки, ця жінка стала ще сильнішою, ще більш рішучою, – каже пані Олена (прізвище називати відмовляється). – Спочатку вона мешкала у Нижньобистрянській гімназії, завжди була дуже активною. Розробила проєкт посиденьок для людей похилого віку, хотіла їх збирати, чимось зацікавлювати, розворушити. Та закарпатці – народ зайнятий, скромний аж занадто… і особливо у селах населення дуже багато фізично працює, зовсім не приділяє уваги розвагам. У людей і городи, і поля, і худоба є. Усе це потребує догляду. А ще й їсти приготувати треба, і білизну випрати, попрасувати. Тому логічно, що вільного часу обмаль. От і Лєнка не змогла згуртувати стареньких, бо вони також зайняті. Тоді вона провела зустрічі у Горінчові та Березові. Але й там населення теж поринуло у домашні турботи і виявилося не надто активним. Та жінку і це не зупинило. Вона рухалася далі. Розробляла нові проєкти, мала безліч цікавих ідей, просто фонтанувала ними весь час! Просто вражає її сталевий характер. Вона дуже пробивна, ні перед чим не пасує. Має сина, йому 21 рік. Хлопець знайшов роботу у Хусті і вони переїхали. Лєнка й сама працевлаштувалася і ще й інших підтримує. Вона – неймовірна людина! Втратила все! Їй немає куди повертатися! Та це не заважає бути ініціативною! Раніше вчителювала, працювала у соціальних службах, тепер – має хорошу роботу в райраді. У неї є чому повчитись багатьом. Це не жінка, а воїн!».


Діти почуваються, як вдома

У Нижньобистрівській гімназії намагаються переселенцям створити максимально затишні умови. Звісно, для багатьох речей не вистачає коштів. Але найнеобхідніше у людей таки є.

«Влітку у нас оздоровлювалися дітки з Чернігівщини, – розповідає Любов Ковач. – Малечі було 43 особи плюс 9 вихователів. Це все – вихованці закладів інтернатного типу. Діточкам ми старалися створити особливі умови, оточити їх ласкою, турботою і теплом. Загалом приймати внутрішньо переміщених наша гімназія почала ще в березні. У нас жило під 2 сотні людей. Приблизно 150-170 за цей час. Потім дехто знаходив житло, оселявся у будинках, переїжджав до Хуста. Наразі в гімназії мешкає 66 людей різного віку, серед яких є 15 дітей, є пенсіонери».

Любові Іванівні шкода переселенців, каже, що готова й надалі їм допомагати.

«Добре, що нам нікуди не потрібно втікати. Іншим ми з радістю допоможемо завжди. Добро завжди повертається добром. Тому прошу кожного не втомлюватися робити хороші справи. Та й у природі існує своєрідний кругообіг, нас також підтримують інші. Це – передусім громадська організація «Волонтери Закарпаття», благодійний фонд «Майбутнє – дітям», місцеві підприємці, серед яких відомий меценат Іван Юришко та інші. Найбільша проблема наших переселенців у тому, що тут вони мають дуже малі шанси знайти роботу. Тож ми стараємося їх підтримувати, чим можемо. Звісно, шукаємо добродійників і для того, щоб покращити людям умови проживання. Ми зробили для них кухню у фойє, поставили холодильник, плити, почали замінювати проводку, бо вона не витримує навантаження, світло постійно вибиває. Плити нам дали волонтери і ми за це їм щиро вдячні. Також нам потрібно хоча б частково зробити ремонти тих приміщень, у яких проживають внутрішньо-переміщені. Будемо раді, якщо знайдуться охочі долучитися до великої справи», – наголошує жінка.

Крім Нижнього Бистрого на Хустщині проживають і сироти, яких раніше примусово вивезли з Харківщини до росії. Цих діток – майже 40.

«Частина з них мешкає у Горінчові, – каже Любов Ковач. – Там на другому поверсі амбулаторії зробили ремонт. Приміщення добре обладнані і комфортні. Інша частина діточок мешкає у селі Білки».

Загалом процес повернення дітей в Україну із російського міста Кабардінка був складним. До справи долучилися Мінреінтеграції, Державна міграційна служба, Благодійна організація «SОS Дитячі Містечка Україна» та перевізники. І малеча не одразу опинилася в Україні, пройшла доволі довгий шлях через декілька країн Європи. Таких дітей наразі тимчасово проживає на Закарпатті 37. Сподіваємося, що у нас їм буде затишно і добре, що вони відновлять сили і психіку після всіх пережитих митарств.

Марина АЛДОН
Залиш коментар

Зайдіть на сайт

Нема фото