Переконання батьків, які сильно шкодять їхнім дітям

Мами-тата часом самі не помічають своїх помилок, але, навіть якщо хтось і вкаже на них, батьки ні за що не визнають, що роблять щось неправильно. 

Ти сам не зможеш!

Багато батьків з перших днів життя дитини надмірно опікують її, і навіть коли вона стає школярем, не припиняють свою делікатну турботу: зашнурують шнурки, зберуть речі, зроблять завдання, покладуть із собою бутерброд і так далі. Вони переконані, що дитина сама зробить все набагато гірше, і тому беруть на себе її турботи. Навіть коли дитині вже 14 років і вона має власний паспорто, батьки намагаються всі роботи вдома виконувати самі, не турбуючи улюблене чадо, а ще вирішують всі проблеми, які виникають: бігають магазинами у пошуках підручників, розбираються з кривдниками дитини в школі, допомагають виконувати домашні завдання, навіть із собакою теж гуляють самі. Хоча все це змогла би зробити дитина сама. Звичайно, діти повинні знати, що батьки завжди прийдуть на допомогу, проте тільки в тому разі, якщо діти самі не впораються з проблемою. Але якщо батьки захистили дітей від усіляких проблем, діти можуть вирости безпорадними і залежними, не здатними самостійно прийняти жодного важливого рішення.

Не ризикуй, тоді не впадеш

Багато батьків вважають за свій обов'язок оберігати дітей від найменших ризиків: не купайся в холодній воді, не бери участь у змаганнях, де є діти сильніші за тебе, не погоджуйся проводити досліди з хімії — це небезпечно, не виступай на олімпіаді, якщо не дуже впевнений в успіху ... І так далі. Дитина змалечку звикає сидіти тихо й сумирно, не висуватися, не ризикувати, тобто вона ніколи не виходить із зони комфорту. Але життя — штука жорстка і непередбачувана, і комфортних умов може взагалі не бути. Тому дитину потрібно поступово виводити в незнайоме і незвичне середовище і дати можливість впоратися з поставленими завданнями. Наприклад, терміново підмінити під час змагань однолітку, яка раптово пошкодила ногу, тобто пробігти (проплисти) за неї незвичну для дитини дистанцію. Або самій підготувати і представити цікавий проєкт на семінарі, взявши непросту і суперечливу, але дуже актуальну тему.

Чим погана і чим ефективна грошова мотивація

Деякі батьки мотивують дитину до навчання (роботи) постійними грошовими винагородами. Вони платять дитині або купують подарунки мало не за кожен її успіх: хорошу оцінку, похвалу вчителя, чисто випрані власні речі, прибрану кімнату, похід до магазину і так далі. Це може призвести до того, що з часом дитина почне торгуватися через отриману суму, вимагати її збільшити, або вважатиме подарунок занадто нікчемним порівняно з її досягненням. За контрольну роботу, виконану на високий бал, вона може запросити не 20 гривень, а сто гривень, а за табель із гарними оцінками — вже не поїздку до Львова, а подорож до іншої країни. Якщо ж батьки припинять або просто не зможуть її фінансово мотивувати, то дитина припинить вчитися або працювати: не стане робити уроки, допомагати з домашньою роботою, і елементарні речі на зразок прогулянки з собакою батькам доведеться довго випрошувати. У дитини зникне мотивація чогось досягати в житті. Звикання до матеріальної винагороди може стати пасткою, в яку потрапляє і дитина, і батьки.

З іншого боку, у фінансовій мотивації є і плюси — отримуючи винагороду, дитина вчиться сама заробляти гроші. Деякі батьки один раз на тиждень (у вихідний) дивляться щоденник дитини і, якщо в ньому є гарні оцінки, заохочують своє чадо невеликою сумою. Дитина складає гроші в свою скарбничку, відчуваючи гордість за те, що сама їх заробила.

Так що батькам треба самим вирішити, як краще мотивувати рідного сина чи доньку. Деякі батьки за гарне навчання дарують дитині подарунки раз або два рази на рік. А загалом взаємини батьків та дітей повинні будуватися на взаємній любові, турботі, увазі, а не на фінансовій базі. Потрібно щиро хвалити дитину за її успіх. Пояснювати їй, що кожна маленька перемога — це крок до її подальших великих перемог в життя. А якщо все буде зводитися до грошей, то дитина втратить всі найкращі людські почуття і зосередиться тільки на одному — на статках. А батьки потім будуть страждати і дивуватися: чому дитина така?

"Батьки самі знають, як краще для дитини"...

Батьки ніколи не повинні все вирішувати за дитину: з ким дружити, в якій гурток записатися, до кого піти на день народження і так дальше. Якщо вони звикли командувати і зневажати дитину, не зважати на її думку, то в підлітковому віці їхня дитина почне заповнювати те, що упустила в дитинстві через батьків: підліток буде робити тільки те, що захоче сама, незважаючи на думку тата і мами. Приходити додому пізно вночі, спілкуватися з підозрілими особами, брати гроші без дозволу і так далі. Тобто, буде надолужувати згаяне, і це може закінчитися дуже погано. Тому всі питання, що стосуються дитини, потрібно вирішувати спільно і обов'язково враховувати думку свого чада. Іноді повинні поступитися батьки, а іноді — дитина. Якщо в родині дружні і теплі взаємини, довіра і щирість у спілкуванні, то ніхто не буде ображений і кожен буде почуватися вільним у виборі.

Чому "ні"?

Дуже часто батьки що-небудь забороняють своїй дитині і категорично кажуть "ні". І не пояснюють, чому так. Батьки переконані, що їхнє слово — це закон, який не обговорюється. Це неправильно. У дитини немає життєвого досвіду і ще не розвинена інтуїція, і тому їй потрібно все пояснювати, і краще за все на власному прикладі. Тату (мамі) можна згадати своє шкільне кохання і масу помилок, які він наробив, засліплений неймовірним почуттям. Добре було б згадати своє навчання в школі і інституті, ті перемоги, яких вдалося домогтися власною працею і силою волі, незважаючи на різні перешкоди. Розповісти про невдачі і про те, як ви їх пережили, які висновки зробили і який вихід знайшли зі складної ситуації. Тоді це буде не голослівна батьківська заборона, яка тільки дратує дитину, а сюжет із життя, який дитина зможе проаналізувати і застосувати до власної ситуації.

Батьки повинні завжди пам'ятати про те, що діти беруть із них приклад, тому потрібно контролювати свої слова і дії. Якщо тато чи мама не мають рацію, вони повинні вміти в цьому зізнатися. І якщо батьки побачили, що припиняють знаходити спільну мову з дитиною, потрібно проаналізувати ситуацію: можливо, вони роблять щось не так? Потрібно звернутися за допомогою і порадою до психолога, бо ніяк не можна втратити довіру і дружбу своєї дитини.