Житія святих на 30 квітня (17 квітня за ст. стилем)

Страждання святого священомученика Симеона, єпископа Перського, і з ним Авдела й Ананія-пресвітерів, Устазана-євнуха, Пусика-приставника й Аскитреї, доньки його, Азата-скопця та инших Багатьох з ними

Також цього дня відзначають: 
 

• Житіє преподобного Акакія, єпископа Мелитинського
• Житіє преподобного отця нашого Саватія, начальника Соловецького острова, нового чудотворця
• Житіє преподобного отця нашого Зосими, ігумена Соловецького

Коли вже було багато в Персії християн, і церкву ж свою, і єпископів, і пресвітерів, і дияконів мали, зрушилися на гнів і лють волхви, що з найдавніших волхвів рід свій вели, учителями, провідниками і захисниками були нечестивої перської лжевіри. Зрушилися з ними разом на заздрість і юдеї, які завжди були для християн ворогами, і, об'єднавшись з волхвами, намовили царя перського Саворія відновити гоніння на християн, а спочатку оббрехали перед ним святого Симеона, який був єпископом градів, названих Салік і Ктісифон, наче той християнський єпископ ворожий Перському царству, має приязнь з царем грецьким і сповіщає йому все, що діється в Персії.

Саворій спочатку наклав данину велику і нелегку на християн і приставниками данини учинив мужів найсуворіших, утискаючи такими тягарями вірних. Тоді відкрито почав пресвітерів і служителів Божих убивати, церковні скарби грабувати й самі церкви руйнувати, зі землею рівняти, а Симеона святого, як ворога царства Перського і їхньої злочестивої неправдивої віри, схопити й до себе привести звелів. Коли ж схоплений і веригами залізними зв'язаний був Симеон святий і приведений до царя з двома пресвітерами — Авделом й Ананієм, не лише не настрашився його гніву, а й не поклонився йому. Через те ще дужче розлютився цар, спитав святого, кажучи: «Чому не вклонишся, як же спершу кланявся?» Відповів святий: «Спершу не приводили мене до тебе так, як же нині я приведений, і кланявся я, віддаючи достойну честь царству твоєму.

А нині, тому що приведений я, щоб відректися від Бога свого і відступити від віри своєї, не годиться мені кланятися тобі, ворогові мого Бога». Переконував його цар, щоб поклонився сонцю, і обіцяв йому за те багато дарів і почестей: якщо ж сонцеві не поклониться, то нахвалявся все християнство винищити у своєму царстві. Але коли бачив святого мужнім, що ні ласкою, ні погрозами не схиляється, звелів вкинути його до в'язниці. Коли ведений був святий із царських палат, побачив його Устазан-євнух, старий літами, який виховував царя Саворія з дитинства його і в пошані був, перше мав у домі царському місце. Він, сидячи при царській палаті, побачив, що єпископа Симеона святого виводять, зразу встав з місця свого і поклонився низько Божому архиєрею.

Святий же Симеон відвернув лице своє від нього і гнівно підняв голос свій, докоряючи йому як відступникові, бо християнином спершу був, а потім поклонився сонцю через страх перед царем. Устазан же зранився серцем, почав плакати, і ридати, і скинув одяг дорогоцінний, одягнувся в чорний і поганий одяг і, сівши біля дверей палат, плакав, кажучи собі: «Горе мені, окаянному, як явлюся перед Богом моїм, якого ж я відрікся. Ось Симеон відвернув лице своє від мене через відступництво моє, як же на мене погляне Творець мій?» Те кажучи, ридав невтішно. Довідавшись же про те, цар Саворій зразу прикликав до себе Устазана, годувальника свого, і, бачивши його заплаканим, спитав, яка причина такої його печалі і що настільки скорботне трапилося з ним у царському дворі. Відповів Устазан: «Ніколи нічого нещасливого чи сумного не траплялося зі мною у твоєму царстві, проте волів би я витерпіти всі нещастя у світі, аніж те одне, через яке болить мене нині серце і плачу, що дотепер живу на землі такий старий, давно мав би померти, і ще дивлюся на сонце, йому ж, як богові, поклонився. І не помер швидше, ніж відступив від Бога, Творця всього творіння, і пошанував творіння більше, ніж Творця.

Але зробив те не правдивим серцем, а лицемірно, вдаючи, що тобі благоугодний. І став з обох причин достойний смертної кари: і тому що від Христа, Бога мого, відступив, і що тобі, на старість свою, невірним став. Але присягаю Богом, неба і землі Творцем, що більше такого гріха не буду чинити, не прогніваю більше Господа мого і Бога Ісуса Христа, Царя безсмертного, задля смертного царя. Не схилю більше колін своїх перед творінням Божим, але поклонятимуся самому Творцеві віднині довіку». Те чуючи, Саворійцар здивувався вельми несподіваній зміні Устазана і більше почав на християн лютувати, думаючи, що вони волхвуванням якимось звабили й перемінили Устазана. Жаліючи ж старця, просив його, як батька, щоб не чинив такого богам їхнім приниження, і собі безчестя, і царському дому печалі, і переконував його то ласкою, то погрозами. А Устазан сказав: «Досить того, що було, безумства, у старості моїй сподіяного, більше такого не зроблю, щоб вшановувати творіння більше, ніж Творця». Після довгих і різних вмовлянь бачив цар, що не схилився Устазан до його волі, засудив його на страту мечем. Коли вели Устазана блаженного на смерть, прикликав той до себе одного вірного друга свого, євнуха, кувикуларія царського, і просив його, аби пішов до царя, сповістив прохання його, кажучи: «Царю, так говорить Устазан: згадай служби мої, якими ж з юности моєї спершу батькові твоєму, тоді тобі послужив аж дотепер зі всілякою приязню. І не треба свідків, які б говорили, ти сам добре знаєш. За все ж те одного в тебе прошу дару: зроби відомим усім, за що помираю, звели проголошувачу голосно проголосити, щоб знали князі, і бояри, і весь люд, що не за якусь неприязнь і недоброзичливість до царя Устазан помирає, але саме за те, що християнин і не хоче відректися від Бога свого». Коли ж це було сповіщено Саворію, він зразу звелів, щоб було за проханням Устазановим: сподівався-бо цар у більший страх кинути всіх християн, коли почують, що й Устазана старого, чесного і люб'язного мужа, вихователя царського, не пожаліли, але за ісповідання імени Христового без милосердя передано смерті. А Устазан святий инакше собі думав: що християни, яких відступництвом своїм настрашив і засмутив, почувши про його навернення і за Христа мученицьку смерть, зрадіють і до подібного страждання мужньо укріпляться. І так, коли мученикові святому відтинали голову, у той час проголошувач голосно викрикав, що не за що инше, лише за Христа Устазан під меч дав голову. Про таку кончину Устазана довідався святий Симеон-єпископ, який у в'язниці з пресвітерами та иншими християнами сидів, невимовної радости зі всіма сповнився і прославляв Бога, який вернув Устазана з блуду й вінцем мученицьким увінчав.

Був же після того вдруге прикликаний до царя Симеон святий, і багато сміливо говорив перед царем про віру християнську, і поклонитися сонцю і цареві не хотів — через те цар у гніві був, звелів усіх християн вивести з темниць і ув'язнення на смерть у день Спасителевих страстей — Господа нашого Ісуса Христа. Було ж виведених числом сто, серед них же було багато пресвітерів і дияконів та инших клириків. І засудив цар, щоб усіх мечем убили перед очима Симеоновими, а в кінці й Симеона щоб потяли. Коли всіх на смерть вели зв'язаних, старійшина волхвів, голосно взиваючи, говорив: «Коли хтось із вас хоче живим бути і з царем поклонитися сонцю, зразу відпущений буде на свободу». І жоден до нього не озвався, не відповів, ніхто з них не захотів вибрати життя тимчасове, але кожен хотів усім серцем померти за Христа Життєдавця. А святий єпископ, укріпивши їх до небоязливої смерти, сповіщав їм багато з Письма слів божественних й утішав надією вічного життя в Небесному Царстві. І потяті були всі. На кінець і пастир словесного стада Симеон святий, передпославши стадо своє до Христа, Пастирів начальника, схилив голову свою під меч і перейшов до Господа. Потяті були й обидва пресвітери, з ним разом взяті, — Авдел й Ананій, обидва літами постарілі. Коли Ананія схилили під меч, почав боятися і тремтіти зі страху. Стояв же там муж один сановитий на ім'я Пусик, який був приставником всіх справ ручних у домі царському, був же потаєним християнином. Він, бачивши Ананія-пресвітера, який злякався страти, крикнув йому: «Не бійся, старче, замруж очі й будь мужнім, бо зразу побачиш світло божественне». Ледве це муж той сказав, зразу пізнали, що він християнин, взяли його і до царя привели.

Він же без страху перед царем визнав себе християнином, нечестя ж перського відрікався. І сповнився гніву цар, звелів його не мечем, але иншою, лютішою, заморити смертю: прорізавши шию його ззаду, витягнути язик назад і відрізати, тоді з усього тіла шкіру здерти. І так заморили святого. У той самий час взяли і доньку його, діву на ім'я Аситрія, і після катівського допиту вбили за Христа. И инших багато в той час убитих було за визнання імени Ісуса Христа. А через рік після того, також у Велику п'ятницю, святого Азата, скопця царського улюбленого, убили, і з ним — тисячу святих мучеників. їх же всіх об'єднуючи, Церква нараховує тисячу сто п'ятдесят. А Созомен і Никифор, історики, у книгах своїх розповідають, що незліченну кількість християн у той час, у день страждання Христового і у свято Пасхи, вбито було. Коли-бо вийшов наказ нечестивого царя Саворія, аби всіх християн землі його винищити, тоді вірні обох родів, старі й молоді, самі виходили поспіхом із домів своїх, віддавалися на смерть з ревністю й помирали з радістю за Господа свого. Коли ж убитий був святий Азат-скопець, пожалів за ним цар, бо дуже любив його, і звелів припинити убивство. Лише учителів і провідників християнських, єпископів і пресвітерів на муки шукати доручив своїм волхвам — инших людей християнських жаліти звелів. Ми ж, пам'ять святих численних і незліченних мучеників шануючи, славимо подвигоположника і вінцедавця Христа, Спаса нашого, з Отцем і Святим Духом славленого навіки. Амінь.
 

Житіє преподобного Акакія, єпископа Мелитинського

Мелитина, град вірменський, виростив цього угодника Божого Акакія від батьків благочестивих і богобоязливих, які неплідними були, молитвою і постом випросили собі від Бога цей плід благословенний. Його ж виховавши в книжому навчанні, привели до єпископа града того й віддали на службу Богові: так-бо обіцяли, коли в Бога плід той просили. Був же тоді єпископом града Мелитини блаженний Отрій, він же на Другому Вселенському Соборі святих Отців, який на Македонія-духоборця був, за царювання Теодосія Великого, одним зі ста п'ятдесяти святих Отців був, добре боровся за благочестя разом зі святим Григорієм Богословом і з иншими ревнителями і захисниками правовір'я, твердо стоячи й подвизаючись проти єресі. Такому богонатхненному мужеві Отрію святому вручили батьки блаженного отрока Акакія. Святий Отрій-єпископ, Божу в хлопцеві благодать побачивши, зробив його клириком церковним, і йшов Акакій від сили в силу, у чеснотах вдосконалюючись і до церковних трудів беручись, літами, і розумом, і життям богоугодним до досконалости і святости приходячи, й иншим був на користь і науку. Від нього й преподобний Євтимій Великий, коли дитиною був, навчався книг, як же про те в житії Євтимієвому згадано. Не лише для дітей, а й для старших був учителем Акакій блаженний словом і прикладом добродійного свого життя, навіть тоді, коли вже й на священичий ступінь зійшов і доручене мав піклування про спасення душ людських. Був же вибраним посудом Духа Святого, відтак архиєрейського сану сподобився як достойний. Коли-бо святий Отрій, єпископ Мелитинський, до Господа з життя цього відйшов, замість нього блаженного Акакія всі одноголосно вибрали і на престол той за чином возвели, як світлу свічу на золотому свічнику поставили, аби вселенну освітлював. Настільки ж архиєрей цей Богові догодив і великий був святістю, що й чудотворення дару сподобився.

Годиться ж із багатьох деякі чуда його тут коротко викласти. Одного року, коли посуха була велика і голод, і скорбота людська примножилася, пішов святитель Божий до голодних людей до церкви святого великомученика Євстафія, що була за градом, просячи страждальця Христового бути з ними в молитві, щоб разом випросити в Бога дощу для землі висохлої. І за церквою, на одному місці гарному, в полі просто неба, на світлі звелів приготувати жертовник і престол Божий, щоб безкровну почати здійснювати жертву, слізні до неба зводячи очі. Не розчинив же в чаші святій вина водою, як же звичай був розчиняти, але, ум до Бога спрямувавши, ревно молився, щоб той Сам зверху водою дощовою розчинив чашу, разом і висохлі борозни землі напоїв. І настільки сильна і спроможна була його молитва в Господа, що зразу пролився дощ великий, і не лише вино в чаші розчинив, а й землю напоїв досить — розчинилася і печаль людська там спільною радістю, веселилися всі й дякували Богові, і був у той рік щедрий плодів достаток молитвами угодника Божого Акакія. Ріка одна в тому краю багато разів виходила з берегів, затоплювала поселення людські. Одного разу незвично настільки наводнилася, що й великі хати, які близько були, до решти затопила, а инші зруйнувала, і година за годиною більше наводнювалася, загрожуючи затопленням багатьом населеним місцям. Святитель же Христовий Акакій немалу кривду для людей своїх від потопу того бачачи, пішов до ріки тої і, помолившись до Бога, поклав камінь недалеко від берега і заборонив ріці виходити за покладену межу. І зразу зібралася вода в береги свої, і видно було, як від великого наводнення вище від землі текла, з берегів не розливаючись далі, лише по той камінь, яким святитель, наче замком якимось, замкнув ріку в її межах.

Було ж одне місце еллінське, від граду за вісімнадцять стадій, що називалося Міясини, вельми гарне, рівне та просторе, долина між двома горбами, що розходилися на два боки розлого. Посередині ж ріка швидка чиста, що Азорос чи Азур називалася, текла до сходу, й озера оточували долину ту. Було ж там на окремому найкращому і найгарнішому місці капище ідольське, і дерев доброплідних сад навколо, що напувався з озера вод Азурових, але осквернявся бісівськими мерзотами, бо збиралися там елліни, які давнього ідолопоклоніння трималися, здійснювали нечисті свої жертви. Наслідувач Христа Акакій святий те місце захотів очистити — багато підняв трудів, бо кумирослужителі вельми тому противилися, не допускаючи до місця свого ідоложертовного. Коли ж святий почав будувати там церкву в ім'я Пресвятої Богородиці, тоді ті погані люди вночі робили пакості: те, що вірні вдень будували, вночі нечестиві ідолопоклонники руйнували. Але озброївся святитель Христовий Акакій молитвою на них, переміг супротивних силу, допомогою Божою зруйнував ідольське капище і збудував храм Божої Матері. Й, освятивши його, зробив місце те, що раніше було бісівським домом, мешканням для святих ангелів, й обитель при храмі Богородичному влаштував для добродійних ченців. І там, де криваві нечисті дияволу робилися треби, там безкровні чисті приносилися Богові жертви й повсякденні славословлення та молитви. І здійснювалися чуда благодаттю Пречистої Богоматері молитвами ж чудотворця Акакія — бачивши їх, елліни залишали нечестя своє і до Христа Бога наверталися. Згадаймо ж одне, що там було, преславне чудо.

Трапилося так, що верх церкви чомусь недобре був зроблений. Коли святитель Божий у вівтарі правив Божественну Службу, верх схилився і міг впасти всередину церкви. І вже починав падати, а святитель возвав: «Господи, захиснику життя мого, кого маю боятися». І зразу затрималося склепіння, і зупинився, повисши в повітрі, верх, молитвою святого, наче стовпом міцним, підпертий, допоки святитель не закінчив Служби і не вийшов геть із клиром своїм. Коли він вийшов, впало склепіння з великим шумом на землю, ніхто ж від того не постраждав.

В иншому одному храмі, на місці, що Самурія називалося, цей добрий пастир словесному стадові своєму пропонував духовну їжу — проповідь Божого слова. Коли говорив він до народу, багато ластівок, що там були, співом своїм голосним тихому голосу його заважали, заглушуючи слухачам вуха, і не добре чути було слова з богомовних архиєрейських уст. Трохи в бесіді до людей спинившись, учитель до ластівок слово своє звернув, наказуючи їм іменем спільного всіх Творця, щоб замовкли й не кричали. І зразу ластівки затихли — німотою були зв'язані, і не лише замовкли, а й полетіли геть, покинувши свої гнізда. І з того часу не гніздилися там, а якщо котрась із ластівок і прилітала випадково до хатини тої, то не могла видати природного свого голосу, але, наче німа, політавши трохи, зразу відлітала звідти, наче кимось гнана. Дім цього чудотворця був перед градом — у ньому жив перед прийняттям єпископського сану. Коли ж прийняв престол святительський, зробив дім свій лікарнею і притулком для убогих і недужих і часто приходив до них з відвідинами, потрібне подавав і сам прислуговував хворим. Якось у час жнив до хворих прийшов, спитав їх, чого їм бракує, чи не бракує кому чогось потрібного. Вони ж казали, що всього їм вдосталь, лише ту одну мають скорботу, що багато мух надокучають їм, падаючи на рани і струпи їхні, і боляче кусають тіла їхні. Святий же помолився до Бога, відігнав молитвою мух звідти і закон поклав, щоб не було там мух ніколи, — і було так аж до кончини угодника Божого. З того-бо часу у всі роки жодної мухи не видно було в домі тому. Такі чуда дивний той муж благодаттю Божою робив. Жабам, що в озері вельми кричали і слух глушили, заборонив те робити, мовчання наклавши: через якийсь час помилував їх, звільнив від безголосся, проте не зовсім: тихо-бо дозволив їм видавати свої голоси, а не голосно, як раніше. У місці безводному із сухого каменю джерело води живої вивів і спраглих напоїв, й иншими багатьма чудес діяннями світ здивував чудотворець винятковий. На Соборі вселенському третьому, який в Ефесі за царювання Теодосія Молодшого був, зі святим Кирилом, патріярхом Олександрійським, і з иншими Святими Отцями злочестивого Несторія, патріярха Царгородського, Пречистої Діви Богородиці хулителя, скинув й анатемі передав. І всі Святі Отці любили і хвалили його, благочестивий цар вельми шанував його. Пас же Церкву Христову досить років і пребагато чуд зробив, до Господа відійшов, і поклали його при гробі святого мученика Полієвкта. З ним же нині в ликостоянні святих славить Отця, і Сина, і Святого Духа, одного Бога, якого все творіння славить навіки. Амінь.

Житіє преподобного отця нашого Саватія, начальника Соловецького острова, нового чудотворця

У дні благочестивого великого князя Василія Васильовича Володимирського, Московського і всієї Росії, і великого князя Бориса Олександровича Тверського, і великого князя Теодора Ольговича Рязанського, коли тримав престол Російської митрополії Фотій Грек, а у Великому Новгороді й у Пскові архиєпископом був Євтимій Бородатий, був у білоозерському Кирилівському монастирі старець на ім'я Саватій. Там з иншими монахами в постництві жив і працював для Господа вдень і вночі, умертвлюючи тіло своє голодом і спрагою, чуванням і молитвами і всілякими прескорботними чернечого життя трудами, послушливий ігуменові і братам був, і всі монастирські служби без лінощів виконував. Через те любий і шанований був від усіх і став для инших братів прикладом добродійного і трудолюбивого життя, і славним було серед ченців ім'я його. Він же стомився: не зносив, щоб славили його люди, думаючи, що не в людей, а в Бога годиться шукати слави, — вирішив віддалитися звідтіля й пошукати місця, де б його ніхто не знав. І чув, що в Новгородській землі є озеро, назване Нево, на ньому є острів, названий Валам, і там монастир Переображення Господнього. Ченці ж монастиря того вельми подвижницьке мають життя, вдень і вночі в богоугодництві трудяться, їжу мають з праці рук своїх. Попросив тому ігумена й братів, аби відпустили його з благословенням у той монастир, — і відпущений був, прийшов на острів Валам, і прийняли його там у монастирі приязно. Наслідуючи ж многотрудний ченців тамтешніх подвиг і свої подвоюючи труди, перевищив усіх подвигами своїми, і стало відомо про життя його добродійне, виснажив тіло своє до решти і Духа Святого мешканням виявився.

Був же там, як же і в Кирилівському монастирі, від усіх братів шанований і хвалений. І знову Саватій сумував і журився, важко сприймаючи шану від братів, і думав шукати безмовність. Чув про острів Соловецький, на морі-океані, що лежить від берега за два дні плавання, у той час острів той був пустельний, не заселений людьми. Про те чуючи, преподобний зрадів духом і бажанням сильним був охоплений, щоб іти туди й оселитися на безмов'ї, і просив настоятеля, аби відпустив його. Настоятель же і брати любили преподобного за чесноти його і як Божого раба, від Господа посланого до них, шанували й не хотіли втратити такого співмешканця, з його ж прикладу добродійного життя всі користали — тож просили старця не покидати їх і наполегливими проханнями не пускали його від себе. Ще якийсь час прожив трохи з ними преподобний, тоді помолився до Бога і, на Його допомогу поклавшись, вийшов уночі потай, ніхто про те не знав. Прийшов же до моря, бачив поселенців, що там поблизу моря просто острова Соловецького мешкали, і питав їх про острів, і говорили вони йому, що він на великій від берега відстані, і шлях нелегкий, страшний, бо морем, ті, що пливуть, за два дні, і то коли тиша, заледве досягають його. Преподобний же з великим старанням випитував детально про острів той і зрозумів з розповіді їхньої, що добрий він для перебування чернечого, пустельного й безмовного. Чув-бо, що острів великий, має довкруж коло ста верст, має в собі води солодкі, й озера рибні, гори ж і діброви, ліси і бори й инші для перебування людського вигоди. Не населяють же те місце миряни через нелегкий до нього шлях. І багато було таких, що не раз хотіли там оселитися, але не змогли через страх морської нужди. Ідуть же туди часом човнами рибалки, вибравши час для ловлення риби, і, сповнивши потребу свою, повертаються. Те почувши від поселенців, преподобний Саватій горів духом, щоб жити на острові тому. І зрозуміли мешканці думку блаженного, що хоче там оселитися, казали йому: «О старче, що будеш там їсти, чи одягати, убогий ти і старий. І як сам проживеш у такій далечі від людей, нічого ж не можеш сам собі влаштувати». Відповів їм преподобний: «Я, о діти, такого маю Владику, що природу старости юною робить, як же і немовля до старости плідної повертає. Знає і убогих збагачувати, й убогим подавати потрібне, і голодних малою їжею насичувати достатньо, як же колись наситив п'ятьма хлібами тисячу людей у пустелі». Мешканці ж, чуючи старця, що промовляв по-книжному, одні дивувалися розуму його, инші ж, нерозумні, підсміхалися з нього, а преподобний віддав Господові печаль свою, пішов звідти до ріки, названої Виг. Коли її досягнув, зустрів там ченця Германа, який при молитовному храмі жив, і, у нього декілька днів пробувши, про острів Соловецький від нього те саме, що і від мешканців, почув. Вирішили обидва, що, поклавшись на Бога, підуть і будуть жити там. Приготували човен, і трохи щодо потреби тілесної, і знаряддя для відповідної праці, помолилися досить до Бога і, уповання безсумнівне на Нього поклавши, сіли в човен і вирушили в плавання, коли тихе було море. І Господь їм допомогав, щасливо глибину ту переплили, бажаного досягнули острова, радіючи, і веселячись духом, і дякуючи Богові, який наставив їх на місце таке пустельне. Пройшовши від моря десь милю, побачили одне гарне місце поблизу озера, там-бо вирішили мешкання собі влаштувати. І поставили хрест, і келію поставили, і почали жити в Господі, трудячись і працюючи руками, і з поту лиця свого постницьку собі добували їжу. Руками-бо ненастанно працювали, устами ж славословили Господа, завжди молилися і Давидові Псалми співали, розумом до Бога наближаючись.

Через якийсь час вищезгадані поселенці, які навпроти острова поблизу моря мешкали, почали заздрити преподобним старцям, що, на острові оселившись, жили, і говорили між собою: «Ми ближче були до острова, щоб його успадкувати, родичі ми землі Карельської, і нам більше годилося там частку мати, і дітям нашим, які після нас народяться». І незабаром чоловік один, рибалка, за намовою друзів своїх прийшов із жінкою своєю і з усім домом на острів той, і оселилися не дуже далеко від келії богоугодних старців, жити почали і ловили зі своїми в озерах рибу. Блаженні ж отці сиділи в безмов'ї, про своє дбаючи спасення, і звичні свої виконувати справи.

Якось у день недільний вранці, після того як відспівали правило своє, преподобний Саватій, взявши кадильницю, вийшов із келії покадити хрест святий, який на початку встановили, і почув голос биття і крик плачу: наче плакав хтось, кого били. Злякався преподобний крику того і думав, що то примара, хресним знаменням загородився, повернувся в келію і розповів співмешканцю своєму, блаженному Германові, про почутий голос биття і крику. Герман же, вийшовши, те саме почув і пішов на голос. Побачив жінку, що плакала, і спитав, що їй таке і чому плаче. Вона ж крізь сльози розповіла, що трапилося з нею. «Коли я йшла, — сказала, — на озеро до мужа свого, зустріли мене два якісь юнаки, світлі на вигляд, і, взявши мене, били бучками дуже, б'ючи, казали: «Ідіть з місця цього, не годиться вам тут бути, бо для перебування ченців Бог його влаштував». Після биття ж невидимі стали. Блаженний же Герман повернувся до преподобного старця Саватія, розповів йому, що від жінки чув, — і обидва прославили Бога. Рибалка ж, не барячись, взяв жінку і всіх своїх і відплив до села свого, в якому раніше жив. І з того часу ніхто не смів селитися там із домом, лише рибалки часом приходили заради риби.

Через декілька ж років блаженний Герман пішов на ріку Онігу. А преподобний Саватій залишився на острові сам, жив у Бозі. Яким же було його там перебування, який піст, які духовні подвиги, знає лише Всевідаючий, який згори на угодника свого дивився, Господь і ангели Його святі, що відвідували Божого раба, який у плоті безплотних наслідував, — нам же можна зі самого місця, на якому преподобний жив, зрозуміти його життя. На острові-бо морському, від людей віддаленому і зрідка відвідуваному, не мав що більше робити, окрім одним займатися Богом, про Нього ненастанно думаючи, з Ним молитвою розмовляючи, у Ньому весь ум свій заглиблюючи. І зводив до Нього заплакані очі, вдень і вночі з глибини серця зітхав, бажаючи звільнитися від тіла і прийти до Господа. Коли ж зрозумів свій до Бога відхід, повний днів і богоугодних трудів, думав, як би сподобитися Причастя Божественних Таїнств. І помолився про те до Господа, сів у малий човник — стихло море молитвами його, і відплив на другий бік моря. Через два дні берега досягнув, пішов землею, хотів досягти храму молитовного, що при Вига-ріці. При ньому ж тоді трапилося затриматися ігуменові Натанаїлу, який прийшов, аби відвідати правовірних християн. І коли йшов преподобний наміреним шляхом, за Божим Провидінням зустрів ігумена того Натанаїла, який ішов з Божественними Таїнствами в якесь далеке село, щоб причастити хворого. І після звичних поклонів, розпитавшись і впізнавши, хто є, раді були один одному. Преподобний Саватій зрадів, знайшовши те, що шукав. Натанаїл же ігумен радий був, що сподобився бачити чесну сивину і святоліпне лице Саватія преподобного, про його ж добродійне життя чув. Говорив же блаженний Саватій до Натанаїла: «Прошу святиню твою, отче, щоб гріхи мої, з яких маю сповідатися перед тобою, забрав ти від мене владою звільняти, даною тобі від Бога. І щоб сподобив мене Причастя святих Таїнств пречистого Тіла і крови Христа, Владики мого. Багато-бо років бажаю тою божественною їжею нагодувати душу свою. Нагодуй мене нині, святий отче, бо Христос, Бог мій, об'явив мені твою боголюбність, очистить мене від прогрішень, які я з юности сподіяв словом, ділом і помислом за ціле життя моє аж донині». Відповів Натанаїл: «Бог нехай простить тобі, брате». І, замовкнувши, підняв руки вгору і з великим подивом і сльозами сказав: «Якби я, о преподобний, мав гріхи твої, на очищення нестаранности моєї». Сказав святий Саватій до Натанаїла: «Тому, що зближається кінець життя мого, прошу святиню твою, щоб, не затримуючись, сподобив мене божественного Причастя». Сказав йому ігумен: «Нині, пане мій, отче Саватію, іди до молитовного храму і почекай мене там. Я ж піду до хворого і скоро повернуся до твоєї преподобности, вранці-рано прийду до тебе». Сказав святий Саватій: «Не відкладай, отче, до ранку, не знаємо-бо, чи нині дихання наше зберемо з повітря. А що після того має статися, про це як маємо знати?» Це сказав святий, провіщаючи свій швидкий до Бога відхід. І не смів більше Натанаїл щось супротивне говорити йому, бачивши його, що Божий угодник, але, чинячи за його бажанням, причастив його (після сповіді) Божественних Таїнств Христових і, приязне в Христі давши цілування, сказав: «Прошу тебе, рабе Божий, почекай мене на Вига-ріці при молитовному храмі». І обіцяв святий чекати там ігумена. Він-бо пішов до хворого, а преподобний до названого храму. У ньому ж дяку Богові за отримання Причастя і за всі Його благодаті віддавши і досить помолившись, увійшов у келію, що при храмі була, і, в ній замкнувшись, готував блаженну свою душу, аби віддати її в руки Божі. У той час купець один з великого Новгорода, на ім'я Йоан, шляхом водним ішов з товаром своїм, пристав до того храму молитовного, який при березі стояв, і, вийшовши з корабля свого, поклонився у храмі святим іконам, і, до келії прийшовши, побачив у ній преподобного Саватія, і прийняв благословення від нього. Святий же, благословення йому давши, повчив його досить із Божественного Писання, наставляючи на добрі діла. І користь прийняв купець, і хотів дати святому з маєтку свого на потребу, був-бо багатий вельми. Преподобний же нічого не хотів від нього прийняти і сказав: «Якщо хочеш робити милостині, маєш потребуючих, я ж нічого не потребую». І учив Йоана про любов до убогих, і милосердя, і про инші чесноти. Муж же той печальним був, що нічого не взяв у нього старець, а преподобний, хотівши утішити його, сказав до нього. «Дитино Йоане, перепочинь тут до ранку, і побачиш благодать Божу, і безтрудним шляхом підеш у дорогу свою». Але Йоан хотів відплисти звідти — і зразу землетрус був, і хвилі в ріці і в морі — і злякався Йоан, бачивши несподівану зміну повітря і хвилі води великі, і заночував там. Коли ж настав ранок, прийшов Йоан до келії, хотівши від Саватія преподобного прийняти благословення і вирушити в путь свою, бо хвилі води стишилися, і постукав з молитвою у двері, але не отримав відповіді. Коли постукав удруге і втретє, відчинив двері і, увійшовши всередину, побачив святого, що сидів у мантії і в кукулі, і кадило обабіч нього стояло, і говорив до нього: «Пробач мені, рабе Божий, насмілився увійти до тебе, бо маю любов і віру до твоєї святости. Прошу ж твою преподобність, подай мені благословення на дорогу, щоб щасливо ішов я, твоїми святими молитвами». Коли це Йоан промовив, не було голосу ані послуху — уже-бо чесна і свята душа Саватія преподобного до Господа відійшла, пахощі ж великі у келії чулися. Йоан же, бачивши, що нічого йому не відповідає преподобний, і думаючи, що заснув, підійшов до нього, торкаючись рукою, і побачив, що він помер у Господі, — і злякався, разом і розчулився, і гарячі з очей випустив сльози. Тим часом ігумен Натанаїл від хворого повертався, прийшов і бачив святого, що переставився, і обцілував чесне його тіло. І розповідали один одному, ігумен і купець, про преподобного. Один — як Божественні Таїнства угодникові Божому подати вчора сподобився, инший ж — як душекорисними бесідами його насолоджуватися удостоївся. І, відспівавши надгробне, поховали чесне святе його тіло, віддавши землю землі. Помер Саватій преподобний місяця вересня у двадцять сьомий день, в який же і пам'ять його шануємо, на славу Бога, у Тройці славленого, Отця, і Сина, і Святого Духа, Йому ж честь і поклоніння навіки. Амінь.

Житіє преподобного отця нашого Зосими, ігумена Соловецького

Через один рік після переставлення преподобного Саватія хотів Бог піднести і прославити місце, на якому угодник Його багато років трудився на Соловецькому острові, — у пустелі тій обитель для багатьох инокуючих преславну і превелику влаштувати. Вибрав на те діло мужа за серцем своїм подібного на першого пустиннолюбного подвижника, про якого перед нами лежить слово, — преподобного отця нашого Зосиму. Був же він із меж Великого Новгорода, із села великого, названого Толвуя, що біля озера Оніга. Батьки його Гавриїл і Варвара, християни вірою, у благочесті перебували, від них же народжений був і вихований у книжному навчанні, і на чесноти наставлений, і був тихий, і смиренний, і лагідний, соромився юнацьких звичаїв. Коли ріс тілом і духом, намагався із божественних книг здобути бісер розуму і, здобувши, зрозумів богоугодне і багатство доброти Божої пізнав. Полюбивши чистоту і відмовившись від шлюбу (не тому, що його зневажав, але тому, що благорозумність любив), цнотливий юнак уникав перепон до богоугодництва, слухаючи апостола, який казав: «Той, хто не одружився, піклується про Господнє, як догодити Господові, а той, хто одружився, піклується про мирське, як догодити жінці». Щоб єдиному догодити Богові, відрікся догоджання тілу і на природні насолоди наклав вуздечку повстримности. Коли примушували батьки його до шлюбу, стомився і пішов з дому отчого, чернечий прийняв одяг і життя, відрікшись від світу, й оселився в одному безмовному місці поблизу дому як відлюдник, і віддався молитвам, і постові, й иншим такому життю відповідним трудам, працювати для Господа починаючи. Хотів же мати наставника собі: не досить йому було з читання книжного навчатися життя добродійного і монаших подвигів, але потребував такого досвідченого вчителя, який би показав йому на ділі те, чого старанному до добра юнакові навчитися годиться. До того ж і близьке до своїх перебування небезперешкодним для себе маючи, думав від сусідства мирян віддалитися зовсім і відійти в пустельні місця, які для перебування ченця надаються: розгорівся-бо в серці його вогонь любови божественної і на досконалість добродійну його наставляв. Ще ж і мав бажання десь якось загородити монастир, не лише для себе, а й для инших, що монахами бути хотіли, і молився за те до Бога, аби показав йому місце і зручність для задуманого діла. І Божим Провидінням знайшов добродійного мужа, монаха Германа, того, який раніше з преподобним Саватієм у (Половецькому прожив острові. Він розповів Зосимі блаженному все про преподобного Саватія детально і про острів той сповістив йому, що віддалений від поселень світських, придатний для поселення ченців, має ліси, і діброви, й озера, щедрі на рибу. Блаженний же Зосима, від старця Германа те чуючи, зрадів духом і забажав бути острова того мешканцем і Саватія преподобного спадкоємцем. І просив Германа наполегливо, аби довів його до того острова й на життя пустельне наставив.

Тим часом батьки Зосимові, природній смерті борг віддаючи, переставилися до батьків своїх. їхні ж тіла звичному похованню передавши і маєтки добре розтративши, Зосима блаженний зразу вирушив разом із Германом у дорогу до Соловецького острова. Із Божою допомогою безодню морську переплили щасливо, бажаного острова досягли. І, знайшовши місце, де мореплавці від бурі спокій і тишу мають, поблизу озера із солодкою водою, там пристали і трохи далі від берега намет собі поставили, і в ньому всенічне зробили чування. Псалми Давидові співали і молилися до Христа Бога й до Пречистої Діви Богородиці, аби послали їм допомогу зверху для початку поселення їхнього на тому острові морському. Коли була ранкова пора, вийшов преподобний Зосима з намету й побачив, що промінь світла осяює його і ціле те місце. Вражений, дивився преподобний на незвичне сяйво світла і, до сходу очі звівши, побачив церкву в повітрі, що явилася йому, на вигляд велика і прекрасна. Але тому, що не звик до таких одкровень, не смів дивитися довго на ту видиму церкву і зразу до намету кинувся. Герман же, бачивши його, зміненого на лиці, зрозумів, що нове щось трапилося йому побачити, і спитав його, кажучи: «Чому, о любий, так змінився на лиці своїм? Чого настрашився? Хіба щось нове і незвичне побачив?» Преподобний Зосима розповів йому про невимовне осяяння зверху й освічення місця, і як церкву дивну в повітрі побачив. Герман, силу того видіння умом із подивом роздивляючись, згадав про те, як було за авви Саватія прогнання мирян з острова того і пророкування про монаше на ньому життя, і сказав до Зосими: «Не жахайся, любий, але сприйми, що через тебе, як же думаю, хоче Господь багато монахів тут зібрати». І розповів йому про те, що трапилося з ланкою рибалки, яка з карельського берега з мужем туди прийшла, із заздрости карельських людей, щоб отримати в спадок собі острів той. Як били її два якісь світлі юнаки і рани наклали їй, кажучи: «Нема вам місця на острові цьому, ідіть звідси, бо на поселення ченців це місце Бог приготував». Божий раб Зосима від тих слів старця свого Германа великої радости духовної сповнився і на більше зрушився старання щодо спорудження монастиря на тому місці. Помолилися обидва до Бога, щоб помічником був для діла їхнього і почате довів до завершення. І так взялися до праці, почали діло: дерево рубали на будівництво, і поставили келії, і двір загородили, і подвизалися подвійною працею, тілесною і духовною. Тілом у монастирському будівництві трудилися, духом же на бісів ополчилися, молитвою і постом озброєні. Їжу ж мали з поту лиця свого, землю обробляли лопатами і насіння сіяли. Бог же укріплював рабів своїх, зверху на них молитовно дивлячись і допомагаючи у всіх ділах їхніх.

Цвіла обитель Соловецька благодаттю Божою і день за днем примножувалася й прикрашалася добродійними ченцями і винятковими преподобного Зосими подвигами. Розпадався заздрістю ненависник добра диявол, не міг сам нічого зробити, бо прогнав його й осоромив Зосима блаженний та инші добрі подвижники, — намовив злих людей, аби прикрощі робили обителі святій і кривдили начальника її та братів. За намовою диявольською почало приходити на Соловецький острів багато з населення боярського, і слуги вельмож, і поміщики землі карельської, і ловили рибу на озерах, а на монастирську потребу ловити не пускали взагалі — казали, що є спадкоємцями і господарями острова того. Преподобного ж Зосиму і всіх ченців безчесними й дошкульними принижували словами, і багато чинили пакостей, і нахвалялися монастир зруйнувати і ченців звідти вигнати. Тож треба було преподобному Зосимі йти у великий Новгород до архиєпископа Теофіла просити допомоги і захисту. Взявши декого з учнів своїх, пішов і досягнув града, й архиєпископові поклонився, виклав перед ним своє прохання щодо обителі, яку кривдять миряни. Архиєпископ же сказав йому: «Я, отче, з Божою допомогою готовий помагати монастиреві твоєму, але спершу потрібно розповісти це найголовнішим боярам, які утримують град, і за їхньою згодою чинити поміч вам». Преподобний Зосима пішов до бояр з проханням і, обходячи їхні доми, просив милости, щоб не допускали зруйнування монастиря його й освяченого для Бога місця щоб не давали світським людям на утримання. І всі бояри, що утримували град, обіцяли помагати монастиреві його. Прийшов же і до однієї боярині-вдови на ім'я Марта, вона була з великих бояр града того. Хотів просити її про обитель свою, бо її населення і раби часто на острів (Половецький приходили, великі кривди монастиреві чинили. Вона ж, почувши від рабів про прихід його, звеліла святого з безчестям вигнати з дому свого. Божий же раб терпеливо сприйняв те безчесне вигнання, до учнів своїх сказав: «Ось дні ідуть, коли мешканці дому цього не зможуть перейти стопами своїми двору цього і замкнуться двері цього дому, і більше не відчиняться, і буде двір цей порожній». Те мовивши, замовк — і збулося в час свій те, що прорік преподобний. Після цього архиєпископ скликав до себе бояр, сказав їм про пакості, які діються блаженному Зосимі й обителі його від населення. Бояри ж усі спільно погодилися помагати преподобному і подарували цілий острів обителі його, і дали йому лист стверджувальний на володіння островом, до листа ж додали вісім печатей олов'яних: першу — архиєпископову, другу — посадника, третю — тисяцького, тоді п'ять печатей із п'яти кінців града. Обдарували преподобного багатьма потребами: посудом церковним, ризами священичими, золотом же і сріблом на потребу обителі та збіжжям щедро. І на майбутнє монастиреві його у всьому допомагати обіцяли.

Те все чувши, ще ж і про добродійне життя Зосими блаженного від багатьох достовірних мужів довідавшись, що справжній він раб Божий, вищезгадана бояриня Марта розкаялася, що образила преподобного, і послала з проханням, прикликала його до себе на обід. Він же, незлостивий, иншим даючи приклад незлостивости, пішов на обід до неї. І коли увійшов він у дім її, отримала бояриня благословення від святого із синами і доньками своїми, і посадили його посеред бенкету. Коли ж усі їли, і пили, і веселилися, преподобний зі смиренням і покорою сидів і мовчав, трохи їжі куштуючи, за звичаєм своїм. Поглянувши на тих, що за столом, здивувався і похилив голову, нічого не кажучи: бачив-бо дивне видіння. І, знову поглянувши, те саме побачив, і поник долі. І втретє подивився на сидячих — бачив те саме видіння. Бачив-бо, як без голів сиділо шість найголовніших мужів на бенкеті тому, і дивувався раб Божий побаченому, як ті люди сидять і бенкетують, а голів не мають. Розуміючи те, що має бути, покивав головою, і зітхнув, і просльозився, і більше не куштував нічого з пропонованого на обіді, хоч і припрошуваннями його примушували. Після обіду ж бояриня Марта просила прощення у преподобного за образу, яку вона йому сподіяла, дала монастиреві його село при ріці Сумі на пристанище і відпустила його з миром. Коли вийшов преподобний з дому її, учень його Даниїл, маючи дерзновення до нього, допитувався з наполегливим проханням, чому під час обіду, поглянувши тричі на сидячих, похитав головою і, зітхнувши, заплакав і не їв більше нічого з пропонованих страв. І сказав преподобний учневі: «Дитино, просиш мене, як же і Єлисей Іллю, проте не приховуватиму незбагненних Божих присудів, які мають збутися свого часу, але збережи таємницю цю, допоки не збудеться виконання Божого веління. Бачив я шестеро мужів, найголовніших бояр градських, які сиділи на бенкеті без голів. Те бачивши, дивувався з жахом довго і не зміг ані їжі, ані пиття піднести до уст своїх від жахливого видіння. І думаю, що ці мужі мають бути обезголовлені швидко. Пильнуй же, о дитино, не розповідай цього, що чуєш від мене». Після цього преподобний повернувся у свою обитель з кріпосною грамотою і з великими дарами від боголюбців. Не багато ж часу минуло, сповіщено було преподобному, що великий князь Іван Васильович, всієї Росії самодержець, з великою силою на великий Новгород прийшовши, покарав на смерть деяких із бояр градських, аби й инші страх мали. У той час стяті були голови тих шести мужів, яких преподобний бачив на обіді без голів у домі боярині Марти, але й бояриню ту, велінням великого князя, послали з дітьми її у вигнання в Нижній Новгород, а маєток її розграбували. І залишився дім її порожній, за пророцтвом преподобного Зосими, який прорік у той час, коли вигнаний був із безчестям з дому боярині тої.

Після цього жив преподобний років досить і всіляких чеснот досягнув — зблизився час блаженної кончини його: сповнений був днів і богоугодних трудів. Завчасу приготував собі гріб і, дивлячись на нього, плакав, завжди маючи в пам'яті свою смерть і до відходу готуючись. Розуміючи ж свій до Бога відхід, — хворий був тілом, старістю і трудами багатьма знеміг, прикликав братів і сказав до них: «Ось, діти і браття, відходжу з тимчасового життя цього, вас же передаю всемилостивому Богові і Пречистій Богородиці. Скажіть же мені, кого хочете мати в Бозі ігуменом замість мене?» Брати всі зі сльозами заголосили, наче одними устами кажучи: «Хотіли ми, отче і пастирю наш, усі з тобою похованими бути, але не є те в нашій владі, инший-бо суд людський, а инший — Божий. А Той, хто сповістив тобі про відхід твій до вічних обителей, Владика, Христос Бог наш, Він може подати нам через тебе наставника, якого Сам знає, що буде скеровувати нас до спасення. І твоєї преподобности благословення і молитви нехай спочинуть на нас, ти-бо в Бозі отець наш і, як же мав турботу про смирення наше в житті цьому, так, просимо тебе, після твого до Бога відходу не покидай нас, сиріт». Це мовивши, брати припинили говорити, але не припинили плакати й ридати вельми. Преподобний же знову сказав до них: «Діти, сказав я вам, що передаю вас у руки Господа і Пречистої Богородиці, а щодо ігумена, тому що поклали це на Бога і на Пречисту Богоматір і на мою нікчемність, то нехай буде вам Арсеній ігуменом, бо придатний муж для керування монастирем і братами». І вручив преподобний ігуменство Арсенієві: «Ось, о брате, ставлю тебе в Бозі урядником і стерновим святої обителі цієї і всім братам, у любові Божій зібраним. Пильнуй-бо, щоб нічого не втратилося з монастирських законопокладень, складених з апостольських учень і святих Отців передання, все про соборний церковний спів, і про трапезну їжу, і пиття, і про весь чин, і звичай монастирський, що встановили ми нашим смиренням за Богом, щоб цілим і незмінним ви берегли. Господь же нехай спрямує ступні ваші до виконання заповідей Його, молитвами Пречистої Пані Владичиці нашої Діви Богородиці і всіх святих, ще ж і угодника свого Саватія преподобного молитвами. Господь наш Ісус Христос нехай покриє вас від усіх ворожих наслань і в божественній своїй любові нехай утвердить вас. Я ж, хоч і відлучаюся від вас тілом, віддаючи борг природі смертній, духом з вами невідступно залишатимуся. І це нехай зрозуміле для вас буде: якщо знайду благодать перед Богом, то після мого відходу обитель примножиться більше, і збереться багато братів у любові Христовій, і наповниться місце це щедротами духовними, і в тілесних потребах нестачі не буде». Коли те преподобний до братів промовив, і досить їх повчив, і духовним цілуванням кожного поцілував, і подав усім благословення, — підняв руки свої вгору і помолився за обитель, і за все стадо своє духовне, і за себе, тоді знаменувався хрестом святим, сказавши: «Мир вам». І знову до Бога зводячи очі, промовив: «Владико людинолюбче, сподоби мене праворуч Тебе стати, коли прийдеш у славі судити живих і мертвих і віддати кожному за ділами його». Це промовивши, ліг на одрі і передав святу свою душу в руки Господа свого, Його ж полюбив і Йому з юности трудився у преподобності і правді. Переставився преподобний отець наш Зосима у рік буття світу 6986-й, втілення ж Бога Слова у рік 1478-й, місяця квітня в 17-й день. І плакали за ним брати великими риданнями, і співали те, що годилося до поховання, поклали у гробі, який, коли ще живий був, викопав преподобний своїми руками за вівтарем церкви Переображення Господнього, де після того і гробницю над мощами преподобного збудували, й ікони святі, Христову і Богородичну, у ній поставили, і свічу, і приходили брати молитися там. Бували ж і чуда при гробі преподобного, і зцілення хворим подавалися, і нині подаються тим, хто з вірою приходить. Бо як обіцяв, відходячи душею до Господа, не покидати місця свого, на якому подвизався, але духом невідступно перебувати з учнями своїми, так і виконує обіцянку свою, із вишніх обителей відвідуючи долішню свою обитель, і присутній у ній невидимо, часом і являючись комусь на землі, і на водах, і в потребах помагаючи. І багато разів бачили його на морі в час бурі, коли кораблем керував, від потоплення захищаючи, бурю в тишу перетворюючи. А часом бачили в церкві — посеред собору братів стояв. Спочатку після переставлення свого на дев'ятий день явився ченцеві Даниїлові, повідомляючи про себе, що повітряних духів і вельми підступних їхніх сітей уникнув, милістю Господньою, і до лику преподобних Його зарахований. Тоді старцеві Тарасію явився зримо на гробі своєму, також і Герасиму, учневі своєму, у день недільний після утрені очевидно явився, коли йшов від гробу преподобного Саватія до своєї гробниці, — оглянувся на Герасима і сказав: «Подвизайся, дитино, аби за трудами своїми винагороду прийняти». І вдруге тому ж Герасимові явився під час Божественної Літургії, у святий Великий четвер, поміж спільноти церковної в соборі стоячи. Коли ж причащалися брати, сказав преподобний Зосима Герасимові: «Іди й ти причастися». І стояв преподобний поблизу Святих Таїнств, допоки всі причастилися, — після того невидимий став. Священоченцеві Досидеєві у час вечірньої молитви, коли у притворі церковному стояв і за одного брата біснуватого молився в помислі своєму, явився преподобний, кажучи: «Не на користь тому братові, за якого молишся, зцілення, але належить йому ще в тому стражданні перебувати». Старця Теодула, який випадково послизнувся, і впав на землю, і дуже тіло побив, і хворий на одрі лежав, що не міг на звичне собі правило стати, преподобний Зосима, у вечір глибокий до келії його прийшовши і у двері з молитвою постукавши, поставив здоровим. Із таких його явлень відомо, що не відступає з місця свого й не полишає тих, хто подвизається на місці тому, дітей своїх отець дітолюбний, і кожному, хто прикликає його з вірою, швидку подає допомогу. Митрофан-монах розповідав про себе, що, коли був у миру і морем плавав, купецтво провадячи, якось піднялася буря на морі і лодію його до тридцяти днів хвилями носило, а тоді більші вітри і хвилі піднялися, і був землетрус великий у морі, і покривало лодію хвилями, а ті, що в ній були, втратили надію на життя і молилися до Бога та до Пресвятої Богородиці. Тоді згадали преподобного Зосиму, соловецького чудотворця, і прикликали його на допомогу, і зразу видно було преподобного, який сидів на кормі, простягаючи поли мантії своєї обома руками на обидва боки лодії, хвилі морські, що находили, спиняючи, — і минала лодія хвилі щасливо. Так видно було преподобного вдень і вночі, як кораблем керував, від хвиль і потоплення його захищаючи, допоки не пристала лодія до берега й невидимим став дивний той стерновий. Єлисея-ченця, який у дорозі водній розхворівся і схими вельми бажав, і вже при березі помер, Зосима преподобний, якого той самий хворий бачив недавно в кораблі, воскресив із мертвих, і живий був той чернець, допоки не прийняв на себе святої схими й не причастився Божественних Таїнств, а після того знову ліг спочити в Господі. Никона-мирянина, якого біси сильно мучили, коли в гробницю преподобного Зосими привели, звільнив від катування ворожого преподобний явленням своїм і додому відіслав здорового.

Ті й инших багато чудес від преподобних тих отців, начальників соловецьких, діялося, про них же просторо написано у Великій Мінеї-Четьї, ми ж тут коротко виклали, скільки достатньо для нашої користи і для прославлення угодників Божих, для слави і хвали Господа нашого Ісуса Христа, з Отцем і Святим Духом славленого навіки. Амінь.