Житія святих на 29 Лютого (16 лютого за ст. стилем)

Страждання святих дванадцяти мучеників: Памфила-пресвітера, Валента-диякона, Павла, Порфирія та інших

Дванадцять святих мучеників, які не лише пророчого й апостольського дару, але й числа їх удостоїлися, постраждали за Христа в Кесарії Палестинській за царювання Диоклитіянового. Серед них же перший чином і саном — святий Памфил, пресвітер цього града, родом із Вириту, зовнішньої любомудрости з юности навчений, і духовної премудрости сповнений, і доброчинним прикрашений життям, й ісповідництвом Христовим славний. Другий же після нього Валент — диякон Єлійської церкви, муж, поважний літами і розумом, старий був і осмомисл, бо й Божественне Письмо з уст умів. Третій Павло — гарячий вірою, горів ревністю за благочестям, він із града, що Ямнія називався, — цей перетерпів уже раніше вогненне за Христа спалення. Ці троє після різних за Христа мук, що їх ігемон Урван їм наклав, кинені були до в'язниці й перебували в ній два роки, аж до ігемонства Фірмиліяна, який після Урвана настав.

Тим часом у Єгипті сто тридцять ісповідників Христових з батьківщини було вигнано і в Киликію на копання руди золотої засуджено; якісь юнаки, брати по тілу й по духу, числом п'ять, їх же з Єгипту аж до Киликії провівши, поверталися з Киликії знову на батьківщину свою, до Єгипту, і до Кесарійського града, бо туди їм путь була, прийшли. Коли входили вони у ворота градські, спитала їх сторожа: "Хто ви і звідки?" Вони ж не таїли правди, християнами себе визнали, батьківщиною ж своєю Вишній Єрусалим назвали. Тоді, наче злодіїв, взято було їх і до в'язниці вкинено. Наступного дня, це було шістнадцятого лютого, виведено було із в'язниці святих п'ятичисленних єгипетських юнаків разом із вищеназваними ісповідниками Христовими Памфилом, Валентом і Павлом і перед судищем нечестивого ката Фірмиліяна-ігемона поставлено. Ігемон же спершу юнаків єгипетських намагався здолати, різними їх страшив муками, одного, що був з них літами найстарший, поставивши посередині, питав "Хто ти?" Той же себе і друзів своїх християнами назвав сміливо. Коли питав ігемон про імена, іменував себе Іллею, другого — Єремією, третього — Ісаєю, четвертого — Самуїлом, п'ятого — Даниїлом. Відкинули-бо святі юнаки ті імена нечестиві ідолопоклонницькі, що їх невірні батьки їм нарекли, замість них переіменували себе іменами пророків, сповіщаючи відкрито, що є рабами Бога Ізраїлевого не лише ділами, а й найменуванням. Фірмиліян же ігемон імен тих святих анітрохи не зрозумівши, про батьківщину питав. А Ілля назвав батьківщину свою не тілесну, а духовну — Єрусалим Вишній, повідав, маючи на гадці апостольське до галатів слово: "Вишній Єрусалим вільний, він мати всім нам" і до євреїв: "Ви підійшли до Сіону-гори і до града Бога Живого, до Єрусалиму Небесного". Ігемон же Фірмиліян не розумів, що то за Єрусалим і в якому краї, у ті-бо часи святий град не називався Єрусалимом, а Єлія — з того часу, коли нечестивий цар римський Адріян замість прекрасного града Єрусалиму, що його Тит зруйнував, збудував град на тому місці на свою честь, він-бо називався Єлій Адріян. Тому замість Єрусалим назвав град Єлія — і осквернив усі святі місця. Гріб Господній камінням і землею засипавши та ідолів скверних всюди поставивши, заповідав, аби ніхто не посмів град той инакше називати, лише Єлією. Це ж зробив, хотівши і пам'ять імени Ісуса Христа із землі знищити, і був серед нечестивих ідолопоклонників Єрусалим у забутті близько двох сотень літ — аж до благочестивого царя Великого Константина і матері його Олени. Тому Фірміян-ігемон у Палестині за царювання Диоклитіяна, коли розповідав святий юнак про Єрусалим, не відав, де і який град Єрусалимом названий. Юнака ж того блаженного, що Іллею назвався, звелівши зв'язати йому руки ззаду, нагого повісили на катівню і били жорстоко, щоб сказав правду, який то град Єрусалим і в якому краю землі. Він же розповів, що Єрусалим є батьківіщиною лише християн і ніхто инший не може мати в ньому участи. Заснований же град той на Сході при самому сяйві сонячному, де ж сонце перші промені свої випускати починає. Так святий про Вишній духовний Єрусалим любомудрував, не зважаючи ж на муки, як безтілесний. А ігемон, не розуміючи сказаного про Єрусалим, думав, що християни десь град собі той створили і хочуть протистояти римлянам. Через те жорстокіше Іллю святого мучив, щоб правду про християнський той град Єрусалим, де створений, розповів. І коли більше нічого иншого від нього довідатися не зміг, лише Христового імени ісповідання і називання батьківщиною Вишнього Єрусалиму, засудив юнака святого мечем потяти. Мучив же так само й инших юнаків: Єремію, Ісаю, Самуїла і Даниїла. І від них нічого иншого не чув, лише те, що від першого, — тож убити мечем їх засудив. Тоді про святого Памфила-пресвітера, і про Валента-диякона, і про Павла допитавши і довідавшися, що вже досить мучив їх два роки перед тим той, що був перед ним, ігемон Урван і у в'язниці так довго їх тримали, не захотів більше їх мучити, але тільки спитав: "Чи підкоряються царському наказу?" І, побачивши їх непохитними, засудив також на посічення мечем.

Юнак же якийсь, один зі слуг Памфилових на ім'я Порфирій, мав коло вісімнадцяти літ, і любив його вельми пан його, святий Памфил, за цнотливість і добророзумність. Він, почувши вирок смертний, на святих мучеників виданий, возвав із народу, кажучи: "Тіл святих прошу, щоб у землю поховати". Те велегласно кажучи, вийшов з людського натовпу і перед ігемоном встав. Ігемон же, спитавши і довідавшися, що християнином є, звелів зразу повісити його нагого на катівні, на якій і святих п'ятьох юнаків мучив, і бити жорстоко. І битий був святий юнак Порфирій доти, доки тіло його все не роздробилося ранами і не впало на землю, і самі лише нагі кості і нутрощі його виднілися. Він же у такій муці був наче стовп чи камінь бездушний і безмовний, анітрохи нічого не виказав нетерпеливо, не закричав, не застогнав, але мовчав, наче стіну били. Через те кат ще більше лютував і рубищем гострим волосяним звелів розтирати його рани. Тоді засудив на спалення: застромивши кіл і святого до нього прив'язавши, обклали дровами і запалили. Коли ж обійшов його вогонь, взивав мученик велегласно, прикликаючи на допомогу Ісуса Христа, Сина Божого, після того замовк, передавши душу свою в руки Господеві. Перетерпів страждання після пана свого, але випередив його у прийнятті вінця мученицького: ще-бо святий Памфил із побратимами своїми не потяті були, коли святий Порфирій у полум'ї вогненно сповнився, до подвигоположника Христа відійшов. А коли спалювали Порфирія святого, стояв там серед люду муж правовірний, який був колись воїном, на ім'я Селевкій. Він після кончини Порфирія поспішив услід за поведеними на мечне усічення мучениками і знайшов їх ще живими. Випросивши у спекуляторів час для молитви, сповістив святому Памфилові про кончину страдницьку любого йому Порфирія, і зрадів святий Памфил, дякуючи Богові. А Селевкій дав останнє цілування святим мученикам, які під меч голови свої схиляли. Воїни ж, те бачивши і що християнин він, пізнавши, схопили його і до ігемона привели. Ігемон же зразу і цього потяти звелів. Був же Селевкій святий із Кападокійського краю, воїн хоробрий і відомий у полках римських, який на початку гоніння на християн, визнавши Христа, битий був багато, тоді, воїнського сану і почестей позбавлений і з полку свого вигнаний, прислуговував хворим, на дороги викиненим, про жебраків же і сиріт піклувався. А в той час приєднався до святих мучеників — мученик, до ісповідників — ісповідник, пішов, радіючи, до Владики свого Христа Господа.

Після святого Селевкія поспішив до лику мученицького приєднатися святий Теодул, муж старий і добропорядний, один із домашніх ігемона Фірмиліяна, шанований всіма у старості своїй, уже-бо правнуків своїх дочекався. Він, таємно віривши у Христа, одного зі святих мучеників, що на посічення ведені були, підійшовши, поцілував, і щоб помолився за нього до Христа Бога, просив. Бачили ж то деякі зі слуг ігемонових, донесли на Теодула до господаря їхнього, що християнин. Допитав-бо його ігемон і, правду з'ясувавши, більше на нього розгнівався, і звелів святого Теодула на хресті розіп'яти.

Після цих усіх долучився святий Юліян, дванадцятичисленний лик сповнюючи. Він, як же і святий Селевкій, із Кападокії був, муж вірний і доброчинний. Ішов у якійсь справі до Кесарії Палестинської і, до града наблизившися, бачив за градом тіла мучеників, на поїдання псам, і птахам, і звірам викинені. І зрадів духом, припавши до них, обціловував тіла їхні, що за Христа постраждали. І прославляв таку кончину їхню мученицьку, за неї ж нескінченного життя від Христа сподобилися. Воїни ж здалеку назирали і стерегли тіл мученицьких, щоб християни потаєні не вкрали їх. Бачили подорожнього чоловіка, що до тіл викинених припадав і їх цілував, пізнали, що християнин, взяли його і до ігемона свого привели. Ігемон же після звичного допиту на спалення його засудив — і спалений був, як же і святий Порфирій. Так дванадцятка мученицька, відповідна дванадцятці пророчій і апостольській, стала з пророками й апостолами перед Христом Господом у Небесному Його Царстві, увінчана вінцями переможців. А викинені за град мученицькі тіла лежали днів чотири. Бачили ж нечестиві, що не торкаються до тіл тих ані пси, ані птахи, ані звірі, — звеліли, що, коли хто хоче, хай візьме їх і поховає. Взяли-бо їх вірні, поховали чесно, славлячи Отця, і Сина, і Святого Духа, одного у Тройці Бога, Йому ж слава навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять святих мучеників перських, що в Мартирополі, і преподобного Марута-єпископа, якого благочестивий цар грецький Теодосій Великий послав був до царя перського задля примирення. Зцілив там преподобний цареву доньку від бісівського катування і знайшов велику в царя того благодать, і в грецьку землю приніс, створив град на честь мучеників, назвавши його Мартирополь, і в ньому принесені з Персії мученицькі тіла чесно поклав, тоді й сам там же спочив у Господі.