Menu

Житія святих на 23 липня (10 липня за ст. стилем)

23.07.2020
680
0
Страждання святих сорока п'яти мучеників, які в Никополі Вірменськім п

Страждання святих сорока п'яти мучеників, які в Никополі Вірменськім постраждали

Також цього дня выдзначають: Житіє преподобного і богоугодного отця нашого Антонія Печерського Київського, первоначальника монахів у Русі
Оповідь про принесення чесної ризи Господа нашого Ісуса Христа з Персії до царюючого града Москви

Нечестивий цар, Ліцинійа, якого Великий Константин* б у співцарювання прийняв i який володів східними землями, дав наказ по всій своїй зємлі, щоб християн, які не хочуть поклонитися богам, мучити й різними смертями губити, майно ж їхнє забирати на будівництво ідольських капищ, і лазень, і на оновлення градів. Коли такий наказ прийшов до Никополя Вірменського, муки і різні катівські знаряддя на християн готували і багатьох вірних було взято й ведено на муки. Одні раби Христові, числом до сорока й більше, зібралися докупи й вирішили не чекати, поки нечестиві їх візьмуть, а самим добровільно прийти на суд і, ім'я Христове визнавши, віддатися на муки. Були ж серед них найперші ці: Леонтій, Маврикій, Даниїл, Антоній, Олександр, мужі родом і ученням знамениті й життям добродійні. I йшли всі разом, стали перед Лисієм, ігемоном Вірменського краю, і визнали себе християнами. Ігемон же подивувався однодушній згоді стількох людей і їхній добровільній відвазі на муки і спитав: «Звідки ви і хто вас навчив не поклонятися богам нашим?» Відповів святий Олександр: «Ми тутешні, одні з града, інші з села, проте ця земля — наша батьківщина, Отець же наш — Христос Небесний, Він навчив нас не поклонятися глухим і сліпим псевдобогам, ані ділу рук людських». Сказав ігемон: «А Христос ваш де? Хіба не був розп'ятий і не помер?» Відповів святий Леонтій: «Знаєш, що Христос наш помер, то знай, що воскрес із мертвих і на небо вознісся. Добровільно помер за нас і знову воскрес як Син Божий».

Спитав ігемон: «Чи живий нині Христос?» Відповів Леонтій: «О ігемоне, ваші боги, померши, не живуть, а Господь наш живе вічно. Хоч і помер на короткий час задля нашого спасення, смертю ж своєю вирвав нас із вічної смерти, й оживив нас, і навчив нас помирати за Нього, щоб були ми живими з Ним у нескінченному житті». ^емон же почав хвалити своїх богів: Зевса, Аполона, Асклипія та інших. I спитав Леонтій святий: «Хіба ваш Зевс бог?» Відповів ігемон: «Він той, хто тримає небо, батько всіх богів». Мовив Леонтій: «Богові належить бути праведним, чистим, безгрішним. Ти ж про Зевса, бога твого, що скажеш?» Сказав ігемон: «Праведним, чистим і безгрішним його називаю». Мовив Леонтій святий: «Якщо Зевс праведний, то чи не він батька свого Крона із царства вигнав? Якщо чистий і безгрішний, то чи не він ^у, єдинородну сестру свою, за жінку собі взяв? I багатьох чужих жінок чи не він осквернив? Не лише жінок, а й чоловіків був насильником і наймерзотніші паскудства чинив. Якбо може бути богом такий грішник? Якщо ж Бог ваш грішник, то потребує мати іншого Бога, безгрішного, на своє виправлення». Сповнився ж гніву Лисійігемон і з люттю мовив: «Чи ти суддя богам, о погана голово?! Беру богів у свідки, що не пощаджу вас, але погано страчу всіх». Сказав святий Леонтій: «Не гнівайся, ігемоне, почувши правду. Хіба не встановлено для людей законів, щоб нікому не мати чужої жінки, ані сестри у шлюб собі не брати, не кривдити, не убивати? I якщо хтось посміє проти законів щось чинити, такий законопереступником називається, суду і смерті підля, гає. Боги ваші були людьми, усім злом і беззаконням переповнені, блудниками, перелюбниками, людиновбивцями, і, як законопереступники, заслуговують на грізний суд і багато смертних кар. Годитьсябо, щоб беззаконні ваші боги поклонялися людським законам і наслідували тих людей, які добре дотримуються законів. Ви ж, судді, покарайте ваших богів, може, виправите їх». Сказав ігемон: «О безумче! Чи не вашого Бога розп'яли, як злодія. А з наших богів хто був розп'ятий?» Відповів святий Леонтій: «Розп'явся за нас Христос, Бог наш, і хвалимося хрестом Його. Ваші боги тремтять, боячись розп'ятого Бога нашого, і втікають далеко від хресної сили. Бог наш добровільно розп'яття витерпів, ваші боги, хоч і не хочуть, загинуть гіркою смертю. Бог наш — Спаситель роду людського, ваші ж боги — губителі людей. Бог наш — істинний, а ваші боги брехливі і не є богами, а бісами, і згубними звабниками, і самібо загинули, і прихильників своїх у згубу вічну скидають».

Цими словами святого Леонтія ігемон на гнів зрушився, звелів всіх ісповідників Христових камінням в уста бити, кажучи: «Хай терплять уста, з яких виходить образа на богів наших». Святі ж, биті, говорили: «Хай б'є тебе Бог, слуго сатани, бо, правду почувши, неправедно судиш, упившись нечестям». Після того звелів кат залізними веригами всіх обкласти й вкинути до темниці. I були святі в темниці, як у світлиці, веселилися в Бозі, Спасі своєму, і Давидові псалми співали. Дехто з них з юности навчений був книг, а святий Леонтій утверджував всіх, кажучи: «Браття чесні й раби Христові, скільки перетерпів Іов праведнийв, і яке було страждання Господа нашого, й інші святі раби Його як померли: Йоанові Предтечі відрубано головуг, Стефана камінням побитоґ, Петра стрімголов розп'яли, Тому списом прокололи^ інші іншими мученицькими смертями за Господа свого померли. Скільки святих постраждало за царювання Максиміянае, і Деціяє, і Адріянаж, й інших нечестивих попередніх царів, не лише мужів, а й жінок, як же почуємо про святу Теклю* з, і Євтиміюи, і Капетолінуі, і Юліту1, і про інших святих мучениць, їхні ж імена в книзі життя на небі записані, наскільки мужньо подвизалися й перемогли диявола. I якщо жінки настільки мужніми були, то наскільки нам, мужам, годиться бути міцними й нездоланними і душі наші покласти за Христа, Бога нашого, який душу свою за нас на хресті поклав». Такими словами Леонтій святий утверджував братів, і всі з усього серця хотіли терпіти будьякі муки за Христа.

Докучала ж спека, і спрагою великою були охоплені святі. I прийшла до темниці відвідати їх одна жінка благородна й благочестива, на ім'я Власіяна. Вона безперешкодно принесла холодну воду з джерела, що було поблизу, і напоїла їх. Ніч, що настала, проводили святі в молитвах і псалмоспівах.

Не спав же і Лисійігемон тієї ночі, думавбо, як мучити рабів Христових, яких тримав у путах. I над ранок, коли заснув, явився йому в сонному видінні біс, кажучи: «Лисію, я — бог Асклипій, муч нещадно тих християн, що нас ображають, багатобо про нас негарного в темниці говорили, тому всілякими видами мук згуби їх швидко». Встав зі сну ігемон і, коли розвиднілося, сів на судищі, поставив перед собою зв'язаних святих і сказав до них: «Поклоніться богам, щоб ви були друзями самодержцям і нам, і візьме кожен з вас двісті золотих і одяг новий, добрий, і пояси. I, привівши телят, влаштуємо жертву і бенкет, і возвеселимося разом. Якщо не послухаєте мене, то зазнаєте лютих мук. Але прошу вас не позбавляти себе цього солодкого світу ані не відлучатися від ваших жінок, і дітей, і друзів — принесіть жертви принаймні одному з богів наших». Відповідали святі, наче єдиними устами кажучи: «Проклятий будь, кате, з богами своїми, ми ж не принесемо жертви бісам нечистим. Ані зо, лота вашого, ані одягу, ані бенкетування, ані дружби не потребуємо, намбо один Господь наш Ісус Христос багатство, і одяг, і їжа, і пиття, Він нам і отець, і любий друг. I задля Нього ми готові все витерпіти й померти». Тоді кат звелів всіх, оголивши, повісити на катівнях і кігтями залізними обдирати їхні тіла. Й обдирали святих мучеників довго, аж до полудня, доки сонце не піднялося і не пішов ігемон із видовища у дім. Святих же, до кости обідраних, знову до темниці, за велінням ката, вкинули.

Вищезгадана ж благочестива жінка Власіяна знову прийшла їх відвідати, водою через віконце напоїла їх, знеможених від ран і спеки. Й охолодилися святі, благословили ту жінку й помолилися за неї i за її дітєй. Дякували Богові, що сподобилися за Нього страждати.

Коли сиділи святі в темниці, бачив святий Леонтій декого з братів, що мали дуже сильні рани, і боявся за них, щоб, виснажившись, не відпали від віри, і молився до Бога, щоб подав їм швидке закінчення подвигу.

Був же у граді знатний громадянин, званий ^одом, що скорявся еллінам і в ігемона мав честь як один із радників. У того громадянина був нотарій, на ім'я Філин, любий святому Леонтію за добрі звичаї. I, пославши, прикликав його Леонтій святий до темничного віконця і сказав йому: «Брате Філине, скажи панові родові, що коли з якоїсь причини йтиме до ігемона, нехай згадає про нас і хай порадить йому, щоб зранку видав на нас вирок смертний». Пішов же Філин, розповів про це родові. Тим часом покликали ^ода до ігемона на вечерю. Він же не йшов відразу, і чекав його ігемон, і знову послав, кличучи. I прийшов ^од пізно, кажучи: «Не можу їсти: бачивбо, як обдирали засуджених, а що багато крови з них текло, збридився, і збентежився мені шлунок, і не може прийняти їжі, але вертає її». Спитав ігемон: «Що радиш, щоб я зробив їм?» Мовив ^од: «Зранку хай помруть, бо противляться царському наказові і достойні смерти, то чом не помирають швидше?» Й обіцяв ігемон з присягою умертвити їх зранку. Філин же, те чуючи, побіг до темниці й сповістив святому Леонтієві. I довідалися про те всі брати й возвеселилися, що зранку мають за Христа померти, і благословили Філина, що послухав їх, і молилися й готували себе до смерти. У молитві ж говорили: «Господи, Боже отців наших, прослав ім'я Твоє святе у нас, душею чистою і духом смиренним молимося Тобі, прийми нас, що приносимо самі себе Тобі в жертву живу, як всепалення овече й теляче. I як безліч ягнят вгодованих, так нехай буде жертва наша нині перед Тобою і нехай приємною Тобі буде: немабо сорому тим, що покладаються на Тебе. Ти знаєш, Господи, що ми Тебе полюбили й задля Тебе на смерть себе віддаємо. Тому укріпи нас всіх, щоб ні один не покинув дружини цієї і щоб не посміявся і не порадів через нього ворог наш». Так святі молилися, й один одного укріплював. До півночі заспівали великий псалом до свого поховання, що є «Блаженні непорочні», та інше. Як відспівали псалом, прийшов ангел Господній, сповнив темницю світлом і мовив до них: «Радійте, раби Христові, близько кончина ваша, й імена ваші написані на небі. Уповайте, Господь з вами». Те мовивши, ангел пішов. Вони ж поклонилися, дякували Богові. У той час два сторожі темничні, їхні ж імена Менея і Вирилад, єгиптяни родом, без сну перебували, бачили світло, що темницю осяяло, й ангельський голос чули, самого ж ангела не бачили. I сказав Менея до Вирилада: «Чи бачиш, брате, якого царя це воїни? Я від самого початку друг християн, бо не беззаконним шляхом вони ідуть, а праведним, і бережуть віру до Бога свого, вдень і вночі повсякчас поконяються Йому. I в співжитті з людьми не творять ніякої неправди, нікого не ображають, не шукають чужого майна, але і своє роздають, всіх люблять, всім добро роблять, як і сам знаєш. А життя тих, що в єгипетських пустелях подвизаються, хіба не дивне і не надзвичайне? Бо й чуда роблять. Думаю тому піти до них у темницю і просити, щоб прийняли мене до себе. Ти ж, брате, що думаєш?» Відповів Вирилад: «Те саме, що й ти. Осьбо й ми, недостойні, сподобилися бачити світло, яке їм засвітив їхній Бог, за Нього ж вони з радістю помирають. Якби хтось примусив ігемона померти за Зевса, чи Аполона, чи Асклипія, чи за когось із богів — чи захотів би він померти? Ніяк же, бо любить це життя. А ці себе не шкодують і безстрашно йдуть на смерть за свого Бога й удостоюються від Нього такої слави, якої боги нікому з тих, що їм поклоняються, ніколи не являли. Чомубо нам не прийти до тих праведних мужів і до істинного Бога?»

Так порадившись, обидва сторожі увійшли всередину темниці й припали до святих, кажучи: «Пани наші, раби Христа, істинного Бога, прийміть і нас до вашого числа, віримобо й ми в Господа Ісуса Христа, що полюбив вас, і просимо, щоб ви помолилися до Нього за нас, щоб сподобив нас частки з вами». Святі ж, порадівши через їхнє навернення до Бога й привчавши їх, мовили: «Ви наші брати, Господь наш прикликав вас до визнання пресвятого імєни Його i дасть вам винагороду, рівну з нами, як же й тим, що в одинадцяту годину прийшли до Його виноградникак».

Зранку ж Лисійігємон вийшов з воїнами за град на те місцє, де мав передати смерті святих мучеників, що було недалеко від рїки, яка називається Ликос. Там судилище спорудивши, звєлів вивести святих мучеників і поставити перед собою. Бачив же двох сторожів темничних, що приєдналися до святих в'язнів, і сказав Апіянові, першому раднику: «Ось і ці безумні захотіли померти. Хіба не краще життя від смерти?» Апіян мовив: «Звели мучити їх найлютішими муками». Сказав ігемон: «Ні, бо злякаються мук і знову до богів навернуться, живими будуть, я ж не хочу, щоб вони були живі, хай помруть. Тому один на всіх дам вирок смертний». I коли поставили перед його судом мучеників, не зробив допиту про віру і ні одного випробування, але зразу виніс смертний присуд, дав такий вирок: «Цим, що стоять перед судом моїм, сорока п'яти чоловікам християнської віри, що царського наказу не послухали й батьківських богів образили, достойну кару за ділами їхніми прийняти наказую. Спершу сокирою руки й ноги їм відсікти, тоді передати на спалення вогнем. Кості ж їхні, що зостануться з вогню, у ріку викинути». I зразу слуги, посадивши мучеників на землі, руки й ноги їм рубали. Сонце ж пекло несамовито, і мали святі мученики і від болю ран, і від палючого сонця велику спрагу. Й умерли деякі в тому стражданні, а інші ледве дихали, ще інші мужньо терпіли. Один із них, на ім'я Яникит, дивлячись на відтяті , свої руки й ноги, усміхнувся і сказав: «Подивіться, як жнивний серп пожав тіло моє, як колосся». А святий Сисиній, лежачи у своїй крові, обперся на камінь, що там трапився, відкрив уста свої, помолився до Бога, кажучи: «Господи, всіх благ Подателю, що виточував із каменя колись воду в пустелі і спраглий Ізраїль напоїв, Ти й нині розкрий камінь цей, і виведи воду, і напій мене трохи, бо бачиш спрагу нашу, у якій же никнемо». Коли так помолився, раптом зрушився камінь, і розколовся, і виточив джерело живої води. I пив святий Сисиній, благословив Господа, кажучи: «Осшвую Тебе, Боже мій, бо напоїв Ти мене, спраглого, наче мати дитину молоком. Хвалю Тебе, царю мій, що не зневажив мене, раба Твого. Прошу ж Тебе, не зневаж і любих братів моїх, рабів Твоїх, і охолоди їх, що тануть від спраги, вилий невидимо на них росу благодаті Твоєї. I всіх нас утверди померти разом у Твоїй надії. Виведеному ж силою Твоєю цьому джерелу звели витікати до кінця світу і дай воді цій цілющу благодать і силу на славу Твою, Христе, і Твого Отця, і Святого Духа, на пам'ять про нас, рабів Твоїх, сорока п'яти мучеників, що за Тебе постраждали».

Тим часом слуги запалили великий стіг дров, на те приготований, брали святих мучеників і у вогонь вкидали. Були ж серед святих одні живі, інші вже померлі, і мертвих, як і живих, передавали вогненному спаленню. Коли перераховували тих, кого вкидали у вогонь, не дорахувалися одного, і дивувалися, і шукали його. Святий же Сисиній, що при камені, який воду виточив, лежав, озвався, кажучи: «Ось я тут, візьміть мене й у вогонь несіть». I, взявши його, віднесли у вогонь. Коли були спалені святі мученки і вогонь погас, шукали слуги костей мучеників, що в попелі залишилися. Коли знаходили, збирали у верету, несли й висипали в ріку Ликос. Ріка ж, прийнявши в себе кості святих, як коштовний скарб, зберегла їх на одному неглибокому місці поблизу берега, бистринами своїми всі докупи зібрала. Прийшли благочестиві мужі і, пошукавши, знайшли кості зразу, без труду. I, зі, бравши всі до одної, на чесному місці зберегли, поки загинув нечестивий цар Лициній, що співцарював із Константином, й отримала Церква Христова свободу по вселенній. Тоді й цих святих мучеників кості всім були явлені, і храм в їхнє ім'я збудовано. Подавалися ж зцілення від костей їхніх святих і з того джерела, яке святий Сисиній вивів молитвою. Постраждало ж сорок п'ять святих мучеників місяця липня в десятий день у Никополі Вірменськім від Лисіяігемона, володарював на Сході Ліциній, у нас же царював Господь наш Кус Христос, Йому ж з Отцем і Святим Духом честь і слава нині, і повсякчас, і навікивіків. Амінь.

У той самий День стражДання святих мучеників Віянора, що був у ПисиДії, і Сисуяна, мучених Сєвєріяном, ігемоном ісаврійським, які після багатьох стражДань, потяті, померли.
I святого мученика Аполонія, що зі Сардійського граДа в ЛіДії. Він постраждав за Христа в Іконії від Переніякнязя, на хресті розп’ятий, помер.
У той самий День пам’ять препоДобних пустельників єгипетських, яких Теофіл, патріярх ОлексанДрійський, вогнем і Димом заморив через ІсиДорапресвітера. Дивися про них у житії святого Йоана Золотоустого в 13ий День листопаДа.

Оповідь про принесення чесної ризи Господа нашого Ісуса Христа з Персії до царюючого града Москви

Оповідь про принесення чесної ризи Господа нашого Ісуса Христа з Персі
У дні благовірного царя i великого князя Михаїла Теодоровичаа, всієї Росії самодержця, за патріяршества святішого Філарета, батька царевого по крові і за духом, царював у Персії Аббасшах* б. Він, маючи любов до благовірного царя Михаїла, присилав до нього часто своїх послів із дарами, також і російський цар своїх послів із дарами йому присилав. У рік же від створення світу сім тисяч шістсот двадцять п'ятий, у місяці березні, прийшов із Персії від вищезгаданого царя Аббасашаха посол славний, на ім'я Урусамбек, до царюючого града Москви до благовірного царя із посланням і великими чесними дарами. Він особисто приніс від царя свого , святішому патріярхові Філарету послання і дар безцінний — ризу Господа нашого Ісуса Христа у ковчезі золотому, камінням коштовним прикрашеному. У посланні ж повідомляв цар перський, що, коли воював і полонив Іверський крайв, знайшлася та риза Христова в митрополичій ризниці, в одному хресті замкнена. Її взявши, послав у дар до нього, святішого патріярха Московського. У тому ж своєму посланні цар перський прославляє велике ім'я Господа Бога i Спаса нашого Ісуса Христа, кажучи: «Якщо хтось не 6огогідно шанує Його, не як Бога, той без всілякого милосердя вогнем нехай буде спалений. А хто на такого богохульника вогонь розпалить, чести і прославлення достойний».

Святіший патріярх Філарет прийняв із радістю той великий дар, від усіх коштовних дарів земних вищий, і прикликав греків, досвідчених старців, які в той час перебували в царюючому граді Москві, одні з Єрусалиму були, інші — з інших країв грецьких. Серед них же був Нектарій, йому ж у Росії архиєпископство Вологодське і Великопермське було дане, і Йоаникій, що невдовзі перед тим зі святішим Теофаном, патріярхом Єрусалимським, до Москви прийшов. Тих греків святіший Філаретпатріярх питав, чи знають щось про ризу Господню і що про неї говорять у краях грецьких. I розповідав кожен з них щось трохи, що хто коли чув. Нектарійархиєпископ сказав: «Коли я був архидияконом у святішого патріярха Константинопольського, посланий був від нього задля якихось потреб у край Іверський. I трапилося мені там бути в церкві, що називалася Ілета, і бачив у ній на правих хорах біля першого стовпа багато запалених свічок. І запитав священиків, які там були, про це. Вони ж сказали мені, що «тут покладена риза Христова, яку давно приніс воїн нашого краю, що був у Єрусалимі при розп'ятті Господньому, і багато тут чудес від тої ризи Христової буває». Інші ж греки казали святішому патріярхові, що в Палестині і в інших грецьких краях правовірні говорять, що риза Господня в Іверії. При розп'ятті Господньому був один воїн з Іверського краю, який ризу Господню як жереб прийняв, і до свого Іверського краю відніс, і віддав її як великий дар своїй сестрі по крові, дівчині. І розповів всім, що було в Єрусалимі з Христом Ісусом. Дівчина, чуючи розповідь, полюбила ту ризу Господню й берегла в себе чесно. І за короткий час надійшла кончина її життя. Помираючи, заповіла поховати її тіло в ризі Господній. Через якийсь час над гробом тої дівчини виросло дерево велике і гарне дуже. У роки великого Константина, грекоримського царя, коли Іверський край прийняв святе хрещення, з дерева того витекло миро пахуче й цілющє. I мастилися ним вражені всілякими хворобами, i зцілєння приймали. Правовірні ж царі іверські, бачачи, що такі преславні чуда бувають, збудували над деревом тим церкву знамениту і єпископа найголовнішого при ній поставили.

Минуло ж багато літ, коли, з допусту Божого, перси вперше полонили Іверський край. Тоді й церкву ту спустошили, у якій було мироточиве дерево. Після того хоч і звільнилася Іверська земля від перського ярма, але дерева того вже не було там, ані миро цілюще з місця того не витікало, лише стовпом те місце було позначене. Про ризу ж Господню, однак, поширювалася слава, що вона в Іверському краї. І багато вважають, що, з Провидіння Божого, взято її було з того гробу на збереження в час полону. Як же після того опинилася в митрополії — про це цілком невідомо.

Святіший патріярх Філарет, чуючи ці відомості про ризу Господню, радився з преосвященними російськими архиєреями (був же тоді час святого Великого посту) і звелів належно постити й молитися. У Хрестопоклонну неділю зробив всенічний молебень, звелів спасительну ризу Христа, Бога нашого, класти на недужих, як же давно благочестива цариця Олена хрест Христовий на мертвого поклала, щоб переконатися. І як же тоді пізнали хрест Христовий із сили, якою мертвий воскрес, так тепер було запевнення щодо ризи Господньої, бо хворі на різні недуги, на яких клали Христову ризу, приймали швидке зцілення, ставали здоровими. Через таку благодать благовірні цар і святіший патріярх сповнилися великої радости, і звеліли у великій соборній церкві Успення Пресвятої Богородиці, із західного боку, у правому куті, влаштувати місце, дуже чесне й прикрашене, де був образ живоносного гробу Христового. І там ризу Христову поклали, що й донині всі її бачать і достойно з благоговінням шанують, від неї ж і донині подаються зцілення хворим і тим, що з вірою приходять. Встановилося ж свято покладення ризи Господньої місяця липня в десятий день на славу Христа, Бога нашого, з Отцем і Святим Духом славленого навіки. Амінь.
 

Житіє преподобного і богоугодного отця нашого Антонія Печерського Київського, первоначальника монахів у Русі

Житіє преподобного і богоугодного отця нашого Антонія Печерського Київ
За правління благовiрного великого князя Володимира Святославичаа, самодержця Руської зємлі, благоволив Бог явити світильника Церкві своїй i наставника шокуючим, приснопам'ятного мужа, преподобного й богоносного отця нашого Антонія.

Він народився у граді Любечі* б, змалку мав страх Божий i бажав одягнутися в чернечий образ. Чоловіколю6ний же Господь поклав йому на серце йти у Грецький край i там постригтися. Він же зразу вирушив у дорогу, подорожуючи за Господа, що обходив землі й трудився задля нашого спасення. Досягнув же Константинограда і пішов на святу Атонську гору, де обійшов святі монастирі, бачив перебування святих отців, які, понад людське єство, у тілі ангельське життя наслідували. I більше любов'ю Христовою розпалився, бажаючи дорівнятися до життя тих отців. Прийшов в один із тих монастирів і просив ігумена, щоб поклав на нього ангельський образ чернечого чину. Ігумен же, передбачивши ті чесноти, які мали в ньому бути, погодився, постриг і, настановивши, навчив його чернечого досконалого життя. Антоній же, у всьому Богові догоджаючи, на більше подвизався, у покорі й послусі встигаючи, що всі тішилися ним. Коли ж про, був у Святій горі немало часу, преподобний у всіх ділах своїх і корисний багатьом, було сповіщено ігуменові від Бога, щоб відпустив преподобного цього до Руси. Ігумен же, запросивши його, сказав: «Антонію, іди назад у Русь, щоб і там іншим на успіх та утвердження бути. I хай буде тобі благословення Святої гори».

Преподобний же Антоній, наче з Божих уст, прийняв благословення, пішов у Русь і прийшов до града Києва. Прийшовши, думав, де б перебувати, i походив по монастирях (тоді ченці, які прийшли на хрещення Руси з митрополитом Михаїломв із греків, починали їх будувати, але не дотримувалися повного чину й уставу в спільному житті). I не полюбилося йому ні в одному з них жити, Бог не благоволив, тому почав ходити по чагарниках, і горах, і по всіх місцях, аж на Берестове прийшов. I знайшов печеру, яку колись викопали варяги, і помолився, оселився в ній і перебував у великій повстримності.

Коли переставився благовірний князь Володимир, прийняв владу безбожний і окаянний Святополкг, у Києві сів і почав вбивати своїх братів, убив святих мучеників Бориса і Глібаґ. Преподобний Антоній, бачачи таке кровопролиття, пішов знову на Святу гору.

Коли ж благовірний князь Ярославд переміг Святополка і в Києві сів, тоді полюбив він Берестове, і церкву Святих апостолів побудував, і пресвітерів збирав багато. Був тут пресвітер, на ім'я Іларіоне, муж благочестивий, у Божественному Писанні розумний і постник (його благовірний цей князь Ярослав, що зібрав єпископів, волею Божою, через багато років поставив у Святій Софії митрополитом. Але перед тим його преподобний Антоній постриг у чернечий чин). Цейбо пресвітер ходив з Берестова над Дніпро, на горб, де нині місце старого Печерського монастиря, тоді ж був ліс великий, і викопав там печеру малу, десь на два сажні, у ній же псалмоспіви творив і поклони, молився Богові таємно. Преподобний же Антоній був у той час на Святій горі, в монастирі, де постригся. Було знову сповіщення ігуменові від , Бога: «Пошли мені, — казав, — Антонія знову в Русь, бо там його потребую». Ігумен же, запросивши преподобного, сказав йому: «Антонію, Бог так хоче, іди знову в Русь, і хай буде тобі благословення від Святої гори». І прорік йому, що «багато від тебе там мають стати чорноризцями». І, благословивши його, відпустив зі словами: «Іди з миром». Преподобний же Антоній, прийнявши благословення, прийшов удруге до Києва i зійшов на горб, де баріон викопав ту малу печеру на два сажні. I, полюбивши те місце, помолився Богові зі сльозами й мовив: «Господи, хай буде на місці цьому благословення святої Атонської гори і молитва мого отця, який мене постриг. Й утверди мене оселитися тут». Це мовивши, оселився тут. I почав жити, молячись Богові завжди. Їв хліб сухий і води в міру пив, і то через день, часом же через два. Часом же тиждень цілий не їв. У чуванні перебував вдень і вночі, руками своїми старанно копаючи більшу печеру.

Довідавшись, дехто приходив до нього, приносячи йому що на потребу, і просили благословення від нього. !нші ж бажали і жити з ним, серед них був і блаженний Никон.

Тодібо прийшов до преподобного Антонія в печеру і преподобний Теодосійє, мав літ від народження двадцять три. Преподобний Антоній звелів його постригти блаженному Никонові, бо був той єреєм і чорноризцем досвідченим.

Через багато років, коли переставився благовірний князь Ярослав, прийняв владу син його старший Iзяславж і в Києві сів. Преподобний же Антоній Печерський пребагатьма чеснотами прославився був тоді в Руській землі, як же давно і той великий у Єгипті Антоній* з. Довідався ж христолюбивий князь ^яслав про його життя, прийшов з дружиною своєю, просячи в нього благословення і молитви. I відтоді знаний став преподобний Антоній всім і шанований від усіх. I почали приходити до нього христолюбці, що постригтися хотіли, він же , приймав їх і постригав.

У той час прийшов до преподобного Антонія блаженний Варлаам, син Йоана, боярина великого, після того Єфрем, євнух княжий. Їх же преподобний, за бажанням, звелів блаженному Никонові постригти. Через постриг тих двох багато бентеги перетерпів преподобний Антоній з братами. Не лишебо Йоан, боярин великий, взявши отроків багатьох, прийшов із гнівом до печери, розполохав Богом вибране стадо преподобного отця нашого Антонія, витягнув сина свого, блаженного Варлаама, з печери, тоді і з монашої святої одежі й одягнув у світлі боярські строї та потягнув його насилу у свої палати. Але й сам князь ^яслав, довідавшись про постриг боярського сина, як і свого улюбленого євнуха, розгнівався дуже на те Христове й преподобного Антонія стадо і звелів схопити блаженного Никона, що постриг їх. На нього ж дуже лютував, тому що насмілився постригти, і вимагав, щоб переконав їх знову у світі жити. Ще ж обіцяв у вигнання послати його з наставником Антонієм і всіма, що в печері, а печеру їхню розкопати.

Преподобний же отець наш Антоній, примушений таким княжим гнівом, що його князь пітьми влаштував, пішов тоді з братами, що залишилися, в інший край. Але почула про те княгиня, просила князя наполегливо, щоб не виганяв гнівом своїм рабів Божих із землі своєї, щоб не було гніву Божого такого, як же у її вітчизні, у землі Лядській, після вигнання чорноризців. (Булабо та княгиня ляшкою, донькою Болесава Хороборого. Згадувала ж гнів Божий, що був після вигнання чорноризців за постриг преподобного Мойсея Угринаи, коли батько її Болеслав, вигнавши тих рабів Божих, помер наглою смертю, і піднялася боротьба міжусобна велика, вибили люди єпископів і бояр своїх.) Тодібо князь Ізяслав, ледве впрошений, отямився і побоявся Бога, послав із проханням, щоб повернувся старець на своє місце. Його ж ледве через три дні знайшли і вмовили повернутися.

I так повернувся преподобний отець наш Антоній знову в печеру, ненастанно молився Богові, щоб подав йому твердо перетерпіти всі ворожі наслання й напасті від ненависника добра і щоб не передав звірам душ тих, що сповідаються йому, і щоб про душі убогих своїх не забув до кінцяі. Бог же за молитви його обдарував, що не лише розполохані вівці повернулися з миром до свого пастиря назад, але й інших багато, що спастися хотіли, приходили до нього в печеру, просячи, щоб визволив їх із пітьми слизького шляху і до світ, ла спасенного шляху наставив. Він же всіх з любов'ю приймав і вчив, як мають іти за Христом, блаженному ж Никонові наказував постригати. I зібралися брати до нього числом дванадцять. I викопали печеру велику, де влаштували церкву і келії, які є і до сьогодні, під старим Печерським монастирем у печері, в якій перебував преподобний Антоній сорок літ.

Коли зібралися брати, преподобний отець наш Антоній сказав: «Ось Бог вас, братів, зібрав, і ви є з благословення і Святої гори, яким мене постриг ігумен Святої гори. Я ж вас постриг — хай буде благословення на вас спершу від Бога і Пресвятої Богородиці, а також від Святої гори». Це мовивши, сповістив їм: «Живіть собі, поставлю вам ігумена, я ж хочу жити сам, як же й раніше звик». I поставив їм ігуменом блаженного Варлаама, сам же спершу, не зносячи всілякого шуму й галасу, замкнувся в одній келії тої ж печери, потім переселився звідти на інший горб і почав копати іншу печеру, яка є під нинішнім великим Печерським монастирем.

Ігумен же блаженний Варлаам і брати, прийнявши від преподобного Антонія благословення, залишилися і жили в першій печері. І примножувалося братів, що не могли більше вміститися під час соборного співу в печері, — тож задумали поставити малу церкву поза печерою. Тоді прийшли ігумен з братами до преподобного Антонія в другу печеру і сказали йому: «Отче, примножується братія, і не можемо вміститися під час соборного співу в печері. Тому велінням Господнім і Пресвятої Богородиці і твоєю святою молитвою благослови, щоб ми поставили собі церкву малу за печерою». І благословив їх преподобний. Вони ж поклонилися йому до землі, пішли й почали будувати над печерою малу церкву Успення Пресвятої Богородиці.

Коли ж над печерою завершили малу церкву і тримав ігуменство в печері блаженний Варлаам, князь Ізяслав збудував церкву кам'яну в ім'я святого великомученика Димитрія, як свого тезки (бувбо названий у святому хрещенні Димитрієм), і при ній монастир влаштував, і взяв туди на ігуменство блаженного Варлаама. Хотівбо зробити свій монастир понад Печерський монастир, сподіваючись на багатство. Але багато монастирів, поставлених від царів і бояр, не є такими, як ті, що поставлені молитвою і сльозами святих, постом і чуванням. Такбо і преподобний Антоній, не маючи золота і срібла, але сльозами поливаючи, виростив незрівнянний монастир. З нього ж, що ще був як зернина і починався в печері, відійшов ігумен (як же мовилося), блаженний Варлаам, до монастиря святого великомученика Димитрія. Порадилися брати, що були в печері, прийшли до преподобного Антонія і сказали йому: «Отче, постав нам ігумена». Він же спитав їх: «Кого хочете?» Відповіли йому: «Кого хоче Бог, і Пресвята Богородиця, і ти, чесний отче». I сказав їм преподобний: «Якщо є серед вас покірний, лагідний i смиренний, хай буде вам ігуменом». Тоді просили в нього преподобного Тєодосія, як подібного йому звичаями і у всьому досвідченого. I благословив його преподобний на ігуменство. Брати ж усі, їх же було числом двадцять, поклонилися преподобному Антонієві до лиця землі: були радісні через такого наставника.

Прийнявши ігуменство в печері, преподобний Теодосій почав мати велике старання, з великим постом і слізними молитвами. Багато помагало благословення і молитва наставника його, преподобного отця нашого Антонія, що безмовствував на самоті. I почав Бог більше примножувати чорноризців, так що помалу приєдналося їх до преподобного Теодосіяігумена числом сто. Бачив же преподобний Теодосій, ігумен цей, примноження братів дуже велике, порадився з ними, щоб поставити монастир. I йшли знову до преподобного Антонія, казали йому: «Отче, більше є братів, хотіли б ми поставити монастир». Преподобний же Антоній сповнився радости й мовив: «Благословенний Бог у всьому, молитва ж Пресвятої Богородиці та отців, що є у Святій горі, хай буде з вами і нехай помагає вам».

Це мовивши, послав одного з братів до князя ^яслава, кажучи: «Княже христолюбивий, Бог примножує братію, місце ж маємо тісне. Просимо: зволь дати нам гору ту, що над печерою». Князь же, це чуючи, дуже зрадів і послав боярина, щоб подав їм гору над печерою. На ній же ігумен, преподобний Теодосій, і брати заснували церкву дерев'яну велику. I, збудувавши, прикрасили її іконами, і келій поставили багато, і монастир загородили, і переселилися туди з печери. I відтоді монастир той, із благословення Святої гори, почав зватися Печерським, бо чорноризці раніше жили в печері.

Після того захотів преподобний Теодосій, ігумен, утвердити монастир свій загородою нематеріяльною, мисленою загорожею, тобто — чинним уставом, щоб більше не інокували в затворництві, а в монастирі. I почав шукати монастирське правило (як же написано в його житії). Допомагало в тому благословення преподобного отця нашого Антонія і молитва, бо за благословенням i молитвами його Бог так влаштував. Знайшовся тоді чесний Михаїл, чернець святого Студійського монастиря, який із митрополитом Георгієм прийшов був із греків. Його ж питав преподобний ігумен Тєодосій про устав отцівстудитів: як співають співи, і читають читання, і поклони як тримають, і яке стояння в церкві, і сідання до трапези, і що їдять, і в які дні. I все точно від Михаїла довідавшись, також від блаженного Єфрема Євнуха, що був у святих місцях, написане там і сюди принесене прийняв і монастирю своєму передав’1’. Від того ж монастиря всі руські монастирі прийняли устав. I через те вшанований монастир Печерський першістю і честю понад усіх.

Коли ж так допомагало благословення преподобного отця нашого Антонія і молитва преподобному Теодосію, ігумену Печерському, який жив тоді в монастирі, і провадив добродійне життя за уставом, і приймав кожного, хто приходив, — прийшов і преподобний отець наш Нестор, літописець руський, описувач життя цього й інших, мав літ сімнадцять від народження свого, як же сам про себе тут пише. Його ж преподобний Теодосій, за радою і благословенням преподобного отця нашого Антонія, сердечно прийняв. Він же допитувався, чому називається монастир Печерським. У літописі своєму коротко про початки подвигів засновника того монастиря, преподобного отця нашого Антонія, на користь всім написав.

Однак про чуда, хоч і не всі, як же і про чесну перед Господом смерть преподобного (залишаючи свідчення самих подвигів і напастей, які перетерпів, літописцеві) розкажемо вслід за блаженним єпископом Симоном і його помічником , Полікарпомй. Преподобний отець наш Антоній, усамітнений в іншій печері, бачив примноження і благочинність Богом вибраного свого стада, прославляв Господа дуже у своєму тілі і своїй душі, роблячи поступ у всіх чеснотах, тілесних і душевних, переходячи із сили в силу. Тому й Бог його прославив, і просіяв він у землі Руській різними чудами. Найбільше — даром зцілення і пророцтвами.

Показавбо себе преподобний отець наш Антоній і як лікар пречудесний, і як пророк руський. Лікування його чудотворне було таким чином. Служив преподобний старець хворим сам і молитвою своєю їх зцілював, проте покривав смиренномудрістю дар зцілення у своїй молитві: зілля, яке їв, благословляв і подавав наче ліки. Його ж скуштувавши, хворі зразу ставали здоровими, якою б недугою не були охоплені. I залишив наслідувача цього чудотворного лікування — блаженного Агапітак. Про пророцтва святого свідчить, окрім інших, річ така.

Якось три князі Ярославичі: Ізяслав, князь київський, Святослав Чернігівський і Всеволод Переяславський^ — ідучи на війну проти половців, прийшли до преподобного Антонія по благословення. Він же, духом провидівши гнів Божий на них, заплакав і прорік їм, кажучи: «Через ваші гріхи переможуть вас варвари і виженуть, багато з воїнів ваших потопляться в ріці, інших візьмуть у полон, інші впадуть від вістря меча». Те збулося на Альтіріцім, ледве самі князі Ізяслав і Всеволод живими втекли до Києва, Святослав же — до Чернігова, а половці розійшлися по всій Руській землі, беручи в полон і страчуючи людей.

Тоді ж провістив преподобний і Шимонові, сину Африкана, варязького князя, що він, благодаттю Божою, мав не лише вільний бути на тій війні від смерти, уже будучи посеред мертвих, але й що через багато років покладений буде першим у церкві кам'яній Печерській, яку, також прорік, мають збудувати чудесно. І це все було правдою. Самбо Шимон, повернувшись з тої війни, розповів преподобному. «Лежав я, — каже, — поранений посеред побитих, але якась Божа сила забрала мне зпоміж них і зцілила від ран, всіх же своїх воїнів знайшов цілими». Тоді й про церкву пророковану сказав: «Подобу церкви, яка має бути збудована i в якій я маю бути покладений, я бачив двічі в повітрі: і нині, коли посеред мертвих лежав при Альтіріці, і ще колись, як був на морі, коли мене вигнав мій стрий Якун із князювання варязького і втік я на Русь до князя Ярослава». Так насправді сказав про благовоління Боже, явлене йому в будівництві святої церкви. Що преподобний провістив — Шимон запевнив. Винісбо тоді пояс і вінець золотий і віддав преподобному Антонієві, кажучи: «Ось зняв з образа Ісуса, розп'ятого на хресті, коли з батьківщини моєї виходив, бо тут, як ти сказав, мені покладеному бути. Цим поясом — я чув голос Господній — нехай виміряється основа церкви, у якій маю бути покладений, її ж і подобу я бачив. Вінець же цей нехай буде повішений над жертовником». I так стало очевидно, що, з Божого благословення, відповідно до передбачення преподобного отця нашого Антонія, все цілком збулося, коли через багато років у Богом створеній вже кам'яній церкві Печерській першим був покладений Шимон.

Але перед тим про напасті немалі, яких зазнав преподобний, за літописцем знову згадаємо. Ненависник світла добрих діл, князь пітьми диявол наважився через князя Ізяслава відлучити від стольного града Києва, як же і раніше, такого світильника, преподобного отця нашого Антонія, що світився, хоч і під сподомн, у темній печері, добрими ділами і чудами, тому влаштував таке збентеження.

Перемогли у вищезгаданій битві, за пророцтвом святого, половці. Примушували київські люди князя свого Ізяслава, щоб вийшов з ними знову проти розсіяних по Русі тих ворогів. Він же не хотів, тож зчинили бунт, визволили з темниці полоцького князя Всеславао, що був у полоні в Києві, і зробили його київським князем. Князь же Ізяслав у Лядську землю втік. Всеслав сидів у Києві сім місяців, тоді прийшов на нього з Лядської землі Ізяслав з Болеславом Сміливимп, Всеслав же, супроти вийшовши, втік таємно до Полоцька.

Тоді Ізяслав увійшов до Києва і почав на преподобного Антонія гніватися дуже: диявол його намовив. Хтосьбо перед Ізяславом наклеп зробив, наче Антоній Всеслава любив і радив йому, тому наче і всьому бунту був причиною.

Преподобний же Антоній служив тоді в печері хворому Ісакіюзатворникур, якого диявол, явившись в образі Куса Христа, був звабив і ледь живого залишив, втомивши танцюванням. На цебо служіння святого найбільше заздрив звабник, пильнував, щоб зваблений Ісакій не був скоро зцілений тим служінням. I через те всіляко підбурював Кяслава, щоб своїм гнівом вигнав преподобного Антонія з меж київських. I на деякий час ворог отримав бажане. Сповіщено було князю чернігівському Святославу, що брат його Кяслав гнівається дуже на преподобного Антонія, тож Святослав прислав по святого вночі і до Чернігова його забрав. Там він полюбив місце поблизу града в горі Болдиній, викопав печеру й жив у ній. На тому місці пізніше збудовано й монастир. Але не довго радів ненависник добра: невдовзібо князь Кяслав, добре роздивившись і незлостивість святого зрозумівши, пізнав дію спокусника і пожалів про вчинене, — послав у державу Святославову, у межі чернігівські, до преподобного Антонія, просячи, щоб повернувся у його київські володіння, до свого Богом вибраного стада. Преподобний же Антоній, покірний і смиренний серцем, схилився на прохання й повернувся до братів своїх, які були збентежені й відкинені, як вівці, що не мають пастиря. Не хотів Бог, щоб цей всесвітлий світильник, руське світлозоре сонце, преподобний , отець наш Антоній інше місто, ніж Богом врятований стольний град Київ, починанням благочинного життя чернечого просвітлював. Звідки світло православної віри всю Руську землю через благовірного князя Володимира освітило, звідти й промінь досконалого постницького закону через преподобного отця нашого Антонія благоволив засіяти.

Після такої напасти не знеміг преподобний отець наш Антоній, але, проходячи ступені більших подвигів, трудився в печері, доки до кінця не переміг неміцну диявольську силу.

Бо молитвою і постом виганяється цей підступний рід3 (за євангельським висловом) й іншими добродійними трудами: чуванням, стоянням, нєзлічєнним коліносхилянням. Більшє ніколи не покидав своєї печери, хоч і все життя його в тому темному місці було постійною боротьбою із князем темряви цього віку.

Знову повернувся преподобний до попереднього свого чудотворення, і ще більше показав. Почавбо дуже старатися про кам'яну церкву Печерську, про яку пророкував, про неї ж і свідчення Божого благовоління прийняв від Шимона. Тому порадився з преподобним ігуменом Теодосієм і молився ревно до Вишнього Тектонас, щоб Він сам непорочними своїми руками благословив і допоміг збудувати дім Непорочній своїй Матері, Великій нашій Богородиці. Казавбо, наслідуючи Давида4: «Якщо не Господь збудує дім, марно трудитимуться будівничі».

Коли в такій молитві подвизався святий — о чудо! — не відлучаючись нікуди із Печерського монастиря, як же колись преславний той чудотворець Миколай із Мири, явився разом з однодумним своїм другом преподобним Теодосієм у Константинограді, стоячи перед Небесною Царицею Пресвятою Богородицею. Від неї ж і золото з ним прийняв і віддав каменярам, щоб ішли в Русь будувати Печерську церкву, велінням Небесної Цариці.

Прийшлибо з Греції будівничі і сповістили велике те чудо. I ось на інші предивні чуда, властиві давнім пророкам Гедеонут й Ілліу, налаштувався преподобний отець наш Антоній. Колибо розпитували майстри про місце, на якому б мали збудувати доручену від Пресвятої Богородиці Церкву, молився преподобний отець наш Антоній три дні, щоб сам Бог у Тройці сповістив знаменням з небес, де є достойне місце для житла Небесної Цариці. I тоді не досить було того, як, натхненний Богом, приїхав князь Святослав до людей, що зібралися на вибраному місці, і дарував на те своє поле.

Сам цар слави Ісус явився преподобному Антонієві, що молився за це першої ночі, і мовив: «Антонію, ти знайшов благодать переді Мною». Преподобний же Антоній, те чуючи, попросив у нього тієї ночі, щоб по всій землі зранку була роса, а на місці церкви — сухо, і це буде знаменням. Наступної ночі попросив, щоб уся земля була суха, а на місці церкви щоб була роса. Третього ж дня благословив те місце і поясом Христовим золотим, який отримав від Шимона, розміряти звелів: тридцять поясів у довжину, а двадцять — у ширину, як же наказано було Шимонові зверху. I вогонь з неба молитвою своєю вивів, і не лише спаленням дерев, а й викопуванням землі досить місця приготував, де нині свята, чудотворна, до неба подібна Печерська церква сіяє, як же написано в розповіді про ту святу церкву.

Коли таким чудотворенням преподобний отець наш Антоній приготував місце і благословив початок будівництва церкви у святій Печерській обителі, почав готувати самого себе до відходу до церкви нерукотворної вічної, що в обителях небесних, про неї ж Йоан святий в Одкровенні написав5: «Господь Бог Вседержитель є Церква Йому». Такбо Небесна Цариця, що явилася у Влахерні, назнаменувала, коли мовила майстрам: «Цей Антоній лише благословив вас на діло, відходить сам на вічний спокій. Теодосій же наступного року по ньому відійде». Але якого приготування треба було на чесну перед Господом смерть преподобному отцеві нашому Антонію, який мав добродійне життя в печері, як у постійному гробі, що міг сказати з апостолом6: «Щодня помираю»? Тому і з пророком неоманливими устами у всі дні говорив7: «Приготувався я і не збентежився зберегти заповіді Твої». Готовий був преподобний і своїм серцем ані своїми ділами не бентежився, лише переживав, щоб не залишити збентеженим Богом вибране своє стадо, щоб сповнився у словах преподобного цей апостольський вислів8: «Одержимий обома: хотів би звільнитися і з Христом бути, бо так багато краще, а задля вас потрібніше було б перебувати у тілі».

Проте, бачачи, що час звільнення і покидання його вже надійшов, утішав дітей своїх, обіцяючи й після свого відходу не залишати місця того святого, на якому подвизався, але завжди наглядати i відвідувати, піклуючись про нього й допомагаючи тим, що живуть на ньому i приходять з вірою до нього. Найбільше ж цю благонадійну обіцянку, понад будьякий спадок, залишив на своєму святому місці, бо о6іцяв молитвами своїми допомагати, і як же сам буде покладений на місці тому, вийшовши з тіла, сповнений покаяння і запевнений у помилуванні, так і ті будуть удостоєні відходити в покаянні й бути помилуваними, хто буде покладений тут і матиме до нього любов. Якщо ж хтось із тих, що будуть покладені на тому святому місці і матимуть до преподобного Антонія любов, не до кінця сповнили покаяння чи навіть ще були грішниками, але почали справді стримуватися від зла й не лінувалися чинити добро, хоч не змогли далі вповні виконати того через смерть, — відкрив преподобний, що знайшов у Господа, який явився йому, благодать, що доповнить незакінчене й те сподобить помилування. Повчав тому учнів своїх так: «Прошу вас, браття, тримаймося повстримности і не лінуймося, маємобо помічника в цьому. Чув я Господа, що казав: «Антонію, якщо хтось тут покладений буде, той буде помилуваний, хоч і був би грішним». Тобто: якщо повстримністю своєю і нелінуванням хтось і не сповнить цілковитого покаяння за гріхи, проте і такий тут, його молитвами, за любов свою до нього не лише певний буде щодо визволення з вічної муки, а й ані темних повітряних митарств не боятиметься і на небі благу частку отримає.

Такийбо спадок обіцянки залишив на місці своєму святому всім, що люблять його, цей преподобний, засновник досконалого чернечого життя на Русі. Перебував же у другій , печері шістнадцять років, закінчив у ній життя своє тимчасове й до безконечного перейшов місяця липня в 10ий день, у рік від створення світу 6581ий, а від Різдва Христового 1073ий, від народження ж свого у рік 90ий, за князювання Святослава Ярославичаф, князя київського, за царювання ж Романа Діогена* х, царя грецького. Чесні мощі цього преподобного первомученика у тій же печері під великим монастирем, у якій помер, покладеш були. Як же сам преподобний віддалявся в житті своєму від людських очей, молячись Богові таємно, в усамітненні, так і мощам своїм той самий дар випросив; щоб були віддалені від людських очей. Годилосябо нашому руському законодавцеві сподобитися рівного дару з ізраїльським. Не могли колись Мойсея ще живого бачити у світлі сяйва великого, коли приніс Iзраїлевi закон з гори Синайської^, — також не могли і преподобного отця нашого Антонія, що ще жив у печері, бачити у світлі добрих діл, коли приніс закон землі Руській з гори Атонської. Сховані від зору мощі Мойсея* ч, ізраїльського законодавця, так само сховані від споглядання й мощі преподобного отця нашого Антонія, руського законодавця, їх дотепер не дає нам бачити Бог, дивний у святих своїх. Багато хто насмілювався розкопати те місце, на якому було покладене чесне тіло преподобного отця нашого Антонія, — і були покарані вогнем, і своїми власними тілами потерпіли багато, поки не покаялися, що таке посміли. Проте хоч і баченням мощі преподобного отця нашого Антонія віддалені від нас, але допомогою своєю вони завжди з нами і зі всіма, хто прикликає його, близько. Бо невичерпні чуда творять, помагаючи всім, хто з вірою приходить до чесного гробу преподобного. Найбільше ж темряву бісівську від людей відганяють, бо справді є світлом, що і в пітьмі темного гробу світиться і його ж пітьма бісівська ніколи не охопить, але завжди від блиску його зникає.

Визволяють також чесні мощі преподобного отця нашого , Антонія від різних недуг, що нападають не лише на тіло, але й на саму душу. Як же про це святий Багатостраждальнийш Йоан довідався, бо він боровся з нечистими пристрастями протягом трьох років і багато витерпів, примушуваний на блуд. Прийшов він до гробу преподобного Антонія і перебував біля нього, молячись вдень і вночі, і ось почув голос преподобного: «Йоане, Йоане, годиться тобі тут замкнутися в печері, щоб небаченням і мовчанням уневажнити боротьбу, і Господь тобі допоможе». Йоан же те зробив i, благодаттю Божою, молитвами ж преподобного Антонія, врятований був: не перемогли його пристрасті тілєсні нєчисті, хоч i озброювалися на нього разом з нечистими духами ледь не всі тридцять літ, як же написано в його житії.

Не покинув, як же обіцяв, преподобний отець наш Антоній місця свого святого. Тому що опікувався ним, явився після успення свого (як же і перед успенням) з преподобним Теодосієм у Константинограді, де про зображення чесних ікон до церкви Печерської домовився з грецькими іконописцями, їм же і золота досить дав, як же і раніше будівничим, з тим же преподобним Теодосієм, і послав їх до града Києва у Печерський свій монастир до блаженного Никона, що був тоді ігуменом, як же написано в оповіді про прикрашання святої Печерської церкви.

Дотримав слова преподобний отець наш Антоній і щодо своєї обіцянки благонадійної, бо обіцяв тим, що люблять його, після відходу свого допомагати, і хто буде покладений на місці його святому, у покаянні кінець прийме й помилування удостоїться. Сповнилося чудотворно слово його обіцянки на ділі — на блаженному Еразмові, чорноризці печерському, який через розтрачене золото на прикрашання церкви журився. Впав у люту недугу і вже при кончині був, лежав сім днів бездиханний, ніяк не міг померти без покаяння і на місці тому святому похованому бути. I ось восьмого дня явилися йому преподобний Антоній з Теодосієм і сказали: «Молилися ми Богові за тебе, і дарував тобі Господь час покаяння». Еразм же зразу став здоровим, і цілком покаявся, і помилуваний був, і на третій день помер, і сподобився бути зарахованим до святих, як же написано в його житії^.

Щодо тих, яких клали на місці святому печерському, преподобний отець наш Антоній через немалий час після успення свого показав предивну річ благодаттю Того, хто прославляє його. Бо до обіцянки допомагати тим, що люблять його, хоч і грішникам, таким, що за гріхи повного покаяння не здійснили, додав якось (схилився до прохання тих святих, що жили тоді в монастирі його, і змилосердився над душею братньою) молитви i за такого покладеного грішника, у якому ні одного знаку покаяння перед смертю не можна було побачити. Але і йому звичним чином повне прощення від Бога випросив, як же свідчить блаженний єпископ Симон, згадуючи разом житіє преподобного Онисифора так: «У час ігуменства блаженного Пимина був такий випадок у Печерському святому монастирі. Муж, досконалий у всіляких чеснотах, на ім'я Онисифор, саном пресвітер, сподобився від Бога дару ясновидства, щоб бачити прогрішення в кожній людині, та чинив і багато інших діл. Але ось розкажемо про одне відкрите йому преславне чудо преподобного отця нашого Антонія. Був у цього блаженного Онисифора син духовний, чорноризець один, друг по любові, але наслідував життя того святого не насправді, посником себе показував фальшиво і цноту вдавав, таємно ж їв, і пив, і нечисто жив. I так провадив літа свої. Це втаїлося від духовного того мужа, і ні один з братів не розумів. Одного ж дня чорноризець той, хоч був здоровий, раптово вмер. I зразу не міг ніхто до його тіла наблизитися через сморід, що виходив від нього. Охопив же всіх страх, і насилу з келії його витягнули. Не могли відспівати його через сморід, поклали окремо і, ставши здалеку, творили звичні співи. Тоді деякі з них, затуливши ніздрі свої, занесли його всередину печери преподобного Антонія й поклали Але тіло настільки розсмерділося, що й звірі втікали з тої гори, де печера. I ось явився вночі преподобний Антоній блаженному пресвітерові Онисифору з , погрозою, кажучи: «Чому ти це зробив? Такого скверного, і нечистого, і беззаконного, і многогрішного тут поклав, ще такого ніколи не клали. I ось ти занечистив святе місце це». Збудився від видіння ясновидний той старець і впав лицем своїм, молився Богові, кажучи: «Господи, чому Ти сховав від мене діла того чоловіка?» I підійшов ангел, сказав йому: «Для покарання усім, що грішать і не каються, це було. Щоб, бачивши, покаялися». I, це мовивши, невидимим став. Онисифор же сповістив все це ігуменові, блаженному Пимину, і знову наступної ночі те ж бачив і почув: «Викинь його геть швидко, недостойнийбо тут перебувати». Пресвітер знову почав молитися, i був йому голос, що казав: «Якщо хочеш помогти йому, то порадься з ігуменом, щоб хтось насилу витягнув його з печери геть і кинув у воду». Добровільно ніхто не міг наблизитися до тої гори. I ось знову явився преподобний Антоній блаженному Онисифорові, кажучи: «Юце молився за душу брата цього, бо не можу переступити через свою обітницю, яку вам дав, що кожен, покладений тут, помилуваний буде, хоч і грішний. Не є бо гіршими отці, що тут зі мною в печері, від тих, що були перед Законом і після Закону й угодили Богові. Моливсябо я Господу, Богові моєму, і його Пречистій Матері, щоб ні один із цього монастиря не був засуджений на муку. Господь же мовив мені, чув я голос Його: «Я сказав Авраамові: задля десяти праведних не губити градаь, то настільки більше задля тебе і тих, що з тобою, помилую і спасу грішника. Якщо тут прийме смерть, буде у спокої». Почув це Онисифор від святого, все побачене й почуте сповістив ігуменові і всій братії. Пимин же, ігумен, був у великому збентеженні, через страшну цю річ зі сльозами молився до Бога за спасення душі брата того. I було йому явлення від Бога зі словами: «Тому що тут багато грішних було покладено і всі були прощені, задля святих, які в печері, що Мені угодили, задля Антонія, раба мого, і молитов чорноризців, що з ним, помилував Я душу цього окаянного. I ось тобі буде знак зміни: сморідбо на пахощі перетвориться». Це почувши, ігумен сповнився радости, скликав всіх братів і розповів їм про явлення. I пішов з ними до печери подивитися, що сталося. Смороду ж ніякого не почули. Тоді всі насолодилися пахощами, прославили Бога, і угодника його, преподобного Антонія, за спасення братів.

Прославмо тому й ми того щедрого Чоловіколюбця за дарування такого чудотворного первоначальника іноків у землі нашій Руській — преподобного Антонія, його ж інших багатьох діл, яких найбільше перед переставленням було, нікому з людей неможливо записати чи вимовити, бо в тайні на усамітненні печернім безмовствувати хотів, хіба самому тому Сердцевидцю, що знає невідоме й таємне. Його ж язик — тростина книжникаскорописця, Він сам просторіше в книгах життя вічного житіє преподобного отця нашого Антонія написав. Ми ж інших книг, через великі війни втрачених, не знайшли нині, але, із цих трохи взявши, добрим є молитися старанно до чудотворного цього первоначальника, щоб і ми, за його обітницею, доброї надії сподобилися (його заступництвом за нас) в покаянні наше життя закінчити й помилуваними бути. Якщо й трапиться кому впасти в гріхи з людської немочі й повного покаяння не виконати, нехай так і ми з преподобним цим первоначальником Антонієм, як діти з отцем, віднайдемо імена наші, у книгах життя вічного написані. Благодаттю і чоловіколюбством першого у всьому начальника спасення нашого Господа ^уса Христа, Йому ж із безначальним Його Отцем і єдиносутнім Духом честь, слава, хвала і держава належить нині, і повсякчас, і навікивіків. Амінь.
Залиш коментар

Зайдіть на сайт

Нема фото

Категорії

Закарпаття