Воскресенье 21.04.2024 04:36
Menu

Житія святих на 18 липня (5 липня за ст. стилем)

18.07.2020
465
0

Житіє преподобного отця нашого Атанасія Атонського


Атанасія преподобного, безсмертних похвал достойного, у смертне життя людське привів Трапезунтград, у книжному ж ученні виростила Візантія, а Киминська обитель і Атонська гора принесли його як плід Богові. Батьки його були благородні і благочестиві, батько був з Антіохії, мати із Колхиди, у Трапезунті ж мешкали. Батько покинув життя ще перед народженням Атанасія, мати ж, народивши його i хрещенням святим відродивши, услїд за чоловіком до Бога відійшла. Було ж дитині при хрещенні наречене ім'я Аврамій. А що в пеленах осиротів, одна з благородних черниць прийняла [його] і виховала. I ще в юначому віці видно було в ньому знамення такого життя, яке має бути, коли виросте на дорослого мужа. Ще малим хлопцем у всьому розумним і добрим вдачею виявлявся. Коли бавився з дітьми, однолітками своїми, не ставили вони Аврамія ані царем, ані воєводою, але ігуменом: і справді, уже з дитинства звикав до чернечого життя, бо бачив, як черниця, що його виховувала, завжди в молитвах і пості перебувала, і її наслідувати намагався, і, наскільки було хлопцеві можливо, постив і молився. Відданий був вивчати граматику, мав успіхи понад однолітків своїх і, рісши тілом і розумом, минув вік юнацький. Тим часом черниця, яка була йому за матір, до Господа відійшла. Після неї ж отрок Аврамій удруге осиротів, як за справжньою матір'ю своєю, плакав.

Хотів бути у Візантії, щоб шукати книжної премудрости. Його ж бажанню Бог, що про сиріт піклується, дав сповнитися. Царював тоді у Греції Роман благочествийа. Він послав до Трапезунта одного з палатних євнухів збирати з торгів царську данину. Той, бачивши, що юнак Аврамій тілом і душею гарний, взяв його з собою до Вiзантiї i вручив його одному з учителів, мужеві видатному, на ім'я Атанасій, на науку любомудрія. I в скорім часі став учень як учитель.

У ті роки був у Вiзантiї воєвода один, на ім'я Зіфиназер, який родичку Аврамієву уневістив був синові своєму. I, пізнавши Аврамія, взяв його у дім свій. Юнак же Аврамій, хоч перебував у багатому домі, що всілякими їстівними насолодами повнився, не покидав постницької повстримности, якої навчився від монахині, що виховувала його. I не погоджувався їсти на трапезі воєводи, не любив куштувати смачних страв, але зіллям невареним й овочами тамував свій голод. Настільки ж чував, що, бажаючи перемогти природний сон, наповнював мидницю водою і в неї занурював лице, щоб не обтяжитися сном. I всіляко мучив себе, умертвлюючи плоть і підкорюючи її духові. Через таке його добродійне життя, ще ж і через великий його розум любили його всі, і сам цар про нього довідався і поставив його учителем в училищах, рівно з учителем Атанасієм. А тому що учення Аврамієве більше хвалили, ніж Атанасієве, і більше учнів до Аврамія, ніж до Атанасія, збиралося, Атанасій, колишній учитель Аврамія, почав заздрити йому і ненавидіти його. Те зрозумівши, блаженний Аврамій невдовзі покинув сан учительства, не хотів, щоб сумував учитель його. I жив у домі вищеназваного воєводи, сповнюючи своє звичайне доброчинство. Після того було від царя наказано воєводі задля якихось потреб іти на Егейське море. Пішов туди воєвода, взяв із собою Аврамія, бо дуже любив його. I допливли в Авиду, звідти досягли Лимена. I побачив Аврамій гору Атонську, полюбив її дуже і , думав у ній оселитися. Коли ж діло цареве закінчили і повернулися додому, прийшов до Царгорода, з Божого Провидіння, преподобний Михаїл, названий Малеїнб, з Кименського монастиря, що обіч Атонської гори. Про нього довідавшись і про життя його богоугодне чуючи, Аврамій пішов до нього. Розмовляв же зі старцем, насолодився і скористав із богонатхнених слів його, і палкіше бажання охопило його відректися світу і в чернечому чині служити Богові. I відкрив ту свою думку і бажання преподобному Михаїлові. I розповів про себе, звідки він, і яких батьків, i як вихований, i чому в домі воєводи перебуває. Преподобний же передбачив, що має він бути посудиною Святого Духа, полюбив його вельми і навчав багато про спасення, сіючи в серці його, як на добрій землі, насіння слів Божих, щоб сторицею приніс плід чеснот. Коли вони вправлялися в духовній бесіді, прийшов відвідати преподобного Михаїла братанок його Никифор, воєвода східний, який пізніше царем був грекам. Розмовляючи з преподобним своїм стриєм, побачив Авраміяюнака і спитав про нього старця, хто це такий. I розповів йому святий все про Аврамія і що хоче ченцем бути. I відтоді був знайомим Аврамій Никифорові. Через декілька днів, коли повернувся преподобний Михаїл із Царгорода до своєї обителі, не стерпів більше Аврамій посеред галасу житейського затримуватися, але скоро, все мирське зневажаючи, до преподобного, любов'ю спонуканий, пішов, ченцем бути хотів. I, дійшовши до обителі Кименської, кинувся святому старцеві в ноги, зі сльозами просячи його, щоб одягнув його в чернечий образ і зарахував до вибраного стада словесних овець Христової загороди. Преподобний же Михаїл прийняв його люб'язно і, не відкладаючи ані в новоначалля не відсилаючи, зразу постриг його в чернецтво як досвідченого: бачивбо в ньому велику гаряч любови до Бога і, замість Аврамія, Атанасієм назвав його.

Хоч не було в обителі тій звичаю при постригу ченців одягати волосяниці, блаженний Михаїл одягнув Атанасія у волосяницю, наче в броню, озброюючи доброго воїна Христового на супостатів. Просив же Атанасій святого старця, щоб дав йому заповідь раз на тиждень їсти. Але премудрий наставник, відтинаючи волю свого учня, звелів йому приймати їжу що три дні. I виконував Атанасій всі монастирські та церковні служби, як йому наказували, стараючись у всіх послухах і чернечих подвигах. У час, що залишався йому від монастирських діл, вправлявся в писанні святих книг, за велінням отця свого. I любили його всі брати за таку його працьовитість. За чотири роки став досконалим у чернечому житті. Тоді звелів йому преподобний отець жити в безмовності, у келії, що була в пустелі, на місці, що від обителі було за одне поприще. I дав йому заповідь старець щодо посту: не їсти більше на третій день, як звик, але що другий день хліб сухий і трохи води куштувати. Кожного Господського і Богородичного празника і в недільні дні, починаючи від вечора аж до третьої години дня, без сну в молитві і в славослів'ї Божому звелів перебувати.

Через якийсь час вищезгаданий східний воєвода Никифор, братанок преподобного Михаїла, службу царську виконуючи, випадково повз ті місця проходив, вступив до обителі до преподобного стрия свого Михаїла. I, бесідуючи з ним, згадав і спитав, кажучи: «Де, отче, отрок Аврамій, якого я бачив у тебе в царюючому граді?» Відповів старець: «Просіть Бога за спасення ваше, вжебо нині є монахом і переіменований з Аврамія на Атанасія». Трапилося ж бути тоді з Никифором і братові його Левупатрицію. Ті обидва, чуючи про добродійне життя Атанасієве, просили побачитися з ним, і не боронив старець, пішли до безмовности Атанасієвої. Той же зустрів їх, говорив до них словами духовної премудрости, булибо уста його сповнені благодаті Духа Святого. Вони ж словами його настільки насолодилися, що й постійного перебування з ним забажали, якби можна було звільнитися їм від санів своїх і від галасу світу.

Повернувшись до преподобного Михаїла, сказали йому: «Дякуємо тобі, отче, що показав нам скарб, який маєш схований на полі пастви своєї». Старець же прикликав Атанасія, звелів йому, щоб знову навчальне слово сказав до тих, що прийшли, про спасення душі. I діяла устами його благо , дать Господня настільки, що ті, хто чув слова його, розчулювалися, і м'якли серцями своїми, і плакали. I сам старець дивувався благодаті, що виходила з уст Атанасієвих. З того часу Никифорвоєвода і Левпатрицій вельми полюбили блаженного Атанасія, і, взявши його осібно, Никифор відкрив йому думку свою, кажучи: «Бажаю, отче, віддалитися від бурі світу і, утікши від турбот світу, у безмов'ї служити для Бога. Це ж моє бажання і намір найбільше від богонатхненних слів твоїх з'явилося, і маю надію на твої святі молитви, що отримаю бажане». Блаженний же Атанасій відповів йому, кажучи: «На Бога поклади надію свою, пане, і Він влаштує щодо тебе, як же хоче». Так, досить поговоривши, воєвода i патрицій пішли своєю дорогою з великою користю для душ своїх. Преподобний же Михаїл хотів Атанасія після себе зробити ігуменом обителі, вжебо сам зістарівся і до кончини зближався. Атанасій, про те довідавшись, хоч і не хотів розлучатися з любим своїм отцем, проте тягаря керівництва боявся і недостойним себе вважав пастирського сану, тому втік звідти. I ходив по горі Атонській, пустельних отців відвідуючи і з добродійного їхнього життя на більший подвиг наставляючись. Зустрів же декількох братів у кам'яних ущелинах, що недалеко один від одного перебували, при них оселився і наслідував суворе їхнє життя. Ніяк же вони не дбали про тіло, ані покров, ані їжу, ані інше яке надбання, але холод, і спеку, і голод солодко терпіли заради Бога, тілесну ж потребу втамовували дикими овочами, що в тій пустелі росли, трохи їх у відповідний час куштуючи.

Тим часом преподобний Михаїл Малеїн до Господа відійшов. Довідавшись про його кончину, Атанасій плакав за ним, як син за батьком. Довідався і про те, що знову Никифорвоєвода з братом Левомпатрицієм мають іти повз ті місця, і боявся, щоб не шукали його. Тому покинув тих пустельників, бо відомо було про них іншим братам і часто їх відвідували, щоб не впізнали його ті, що приходили. I пішов у дальню обитель, що грецькою називалася Тузигу, і там зустрів одного старця, що поза обителлю безмовствував, просив його, щоб прийняв його в співперебування, і переіменувався замість Атанасія Варнавою, щоб, за ім'ям шукаючи, не знайшли його. Старець же питав його, кажучи: «Хто ти, брате, і звідки, і чому прийшов сюди?» Атанасій же казав: «Кораблеплавцем був я, отче, і в біду потрапив, пообіцяв Богові відректися світу і плакати над моїми гріхами. Тому одягнувся в цей святий чернечий образ і, Богом наставлений, прийшов сюди до твоєї святости, бажаючи перебувати з тобою і наставитися від тебе на путь спасення. Ы'я ж моє Варнава». Старець же повірив у сказане, прийняв його, і перебував далі Варнава зі старцем, скоряючись йому у всьому, як батькові.

За якийсь час сказав до старця: «Почни мене, отче, вчити грамоти, щоб я зміг хоч трохи уміти читати Псалтир: колибо я був у світі, нічого іншого не вмів, окрім морського кораблеплавства». Для того блаженний Атанасій вдав, що він невчений, щоб не довідалися про нього і не впізнали його ті, що мали його шукати. Старець же написав йому алфавіт й учив його як простого, що ніколи не вчився. Варнава ж вдавав, наче не може сприйняти і зрозуміти. I так робив довгий час. I журився ним старець, часом же гнівався і відганяв його від себе. Названий же Варнавою зі смиренням говорив: «Не відганяй мене, отче, нерозумного й поганого, але потерпи, Бога ради, і поможи мені молитвами твоїми, щоб подав мені Господь розуміння письмен». I почав учень наче потрохи розуміти писані склади, і вселив надію старцеві на своє майбутнє знання книг.

Тим часом славний той східний воєвода Никифор, довідавшись про втечу Атанасія з Кименського монастиря, сумний був вельми і думав, як би його пошукати. Написав тому до судді солунського, щоб пішов на Атонську гору й розпитав точно про Атанасія. Суддя ж писання прочитав і зразу, не лінуючись, на святу гору пішов, і прикликав Прота, що був найголовнішим ігуменом над всіма ігуменами монастирів атонських, питав його про ченця Атанасія, описуючи його лице, і зріст, і в книгах майстерність, як Никифор до нього написав. Прот же казав: «Такий муж, якого ви шукаєте, на Гору цю не приходив. Проте не знаю точно, буде ж невдовзі у нас собор, коли всі, що в горі цій живуть, повинні зібратися. Якщо той монах, якого ви шукаєте, десь тут перебуває, то , мав би на собор з іншими прийти. I тоді пізнаємо його».

I повернувся суддя в Солунь. Звичай же тоді був на Атоні три рази на рік збиратися братам у Лаврі, що називалася Карійська, на три великі празники: Різдво Христове, Пасху Христову й Успення Пресвятої Богородиці. Тоді всі сходилися разом святкувати, причащаючись Божественних Таїнств Тіла і Крови Христової і до спільної трапези сідаючи. Коли надійшов празник Різдва Христового і зійшлися всі отці та брати з інших монастирів і пустельних келій, прийшов і той старець, учитель названого Варнави, з учнем своїм. I дивився поміж братів, шукаючи такого, що був би подібний за ознаками, написаними від Никифора, і побачив такого, спитав, як називається. I тому, що почув, що він Варнавою, а не Атанасієм зветься, засумнівався: Атанасійбо було записане ім'я того, кого шукали. Проте надумав довідатися, чи він учений. I коли надійшов час читати й поклали книгу, звелів Прот ченцеві, названому Варнавою, щоб читав читання собору. Той же відмовлявся, кажучи, що він простець і невіглас. Старець же його, те бачачи, усміхнувся, сміявся тихо і до того, що наказував, мовив: «Припини, авво, цей брат невіглас і ще нині вчиться складати літери і вирази першого Псалма». Прот же наполягав, наказуючи з погрозою. Тоді блаженний Атанасій, бачачи, що не може втаїтися, бо й покаранням зв'язаний був, підкорився владі, що була від Бога, і почав читати, як же умів, маючи красномовство і солодкі слова в устах, що всі, хто чув, дивувалися. Здивувався ж і старець, разом же і злякався, бачив і чув те, чого не сподівався, і соромився за своє учительство, проте і радів, дякуючи Богові, що сподобився бути учителем такого вченого мужа, і просльозився. Тоді пізнали Атанасія, і всі його вшановували, і пророкував про нього один із чесніших отців, на ім'я Павло, який був із краю Ксиропотамського, до братів кажучи: «Цей брат пізніше від нас у гору цю прийшов, та випередив нас чеснотами, і найперший у славі, понад нас, буде в Царстві Небесному, тож має багатьом бути отцем і наставником на спасення». Прот же сказав Атанасієві, що Никифорвоєвода із братом своїм Левом шукають його. I просив Атанасій Прота, щоб не відкривав його їм, щоб не позбутися Гори Святої. Розумів
же і Прот, що буде втрата для Атону позбутися такого мужа, обіцяв не сповіщати про нього тим, що шукали його. А йому звєлів безмовствувати осібно в пустельній келії за три поприща від Лаври. Тамбо преподобний Атанасій на самоті служив Богові, маючи прогодування з труду рук своїх: книгибо писав, адже краснописцем і скорописцем був і за шість днів переписував цілий Псалтир, не покидаючи і правила звичного. I за книги хліб йому отці подавали.

Жив преподобний Атанасій у безмовності тій, тим часом вищезгаданий Лев, брат Никифора, який над західними воїнами воєводою був, допомогою Божою i Пречистої Богоматері перемогу славну над дикими скитами отримав, повертався з війни. Прийшов на Атонську гору подякувати Христу Богові і Пречистій Діві, що Його народила, за перемогу над ворогами. I, дяку віддавши, ретельно шукав Атанасія. Довідавшись про нього, пішов у безмовну його келію. Побачивши його, сповнився великої радости, обіймав з любов'ю, плакав з радости. I розмовляв з ним вдень і вночі, насолоджуючись богомудрими його словами. Ченці ж, бачачи велику любов того воєводи до Атанасія, просили Атанасія, аби виклопотав їм у воєводи ту благодать, щоб була збудована для них у Лаврі Карейській церква нова, простора, бо стара була мала, не могла в собі вмістити братів. I казав про те Атанасій воєводі. Христолюбивий же воєвода з радістю в ту ж годину віддав йому багато золота і срібла на церковне будівництво і, попрощавшись з Атанасієм та отцями, вирушив у путь свою до Царгорода, і сповістив братові своєму Никифору про Атанасія. Відтоді преподобного Атанасія всі отці атонські шанували і хвалили. I почало до нього багато приходити задля користи. Він же, безмовність люблячи і від людської слави звідусіль втікаючи, пішов звідти й обходив місця зовнішні пустелі тої гори. Богом наставлюваний, прийшов на самий край Атону, на місце, назване Мелана, що мало велику пустелю й далеко лежало від усіх постницьких поселень. На самому тому горбі, що нагорі мав простір, спорудив собі намет, на більші подвиги зважуючись. Від початкубо підступний ворогдиявол робив те місце нелюбим преподобному, хотів його звідти забрати. I страждав Атанасій дуже від , помислів піти з того місця. 

Добрий подвижник говорив супроти помислів: «Перетерплю тут цей рік. По закінченні року, як Бог щодо мене влаштує, так зроблю». Минув же час цілого року, в останній день того року ще більші помисли від супротивного найшли і звідти його тягнули, і казав собі: «Завтра піду і в Кирейську Лавру повернуся». Став же на молитву, сповнюючи співи третього часу. Раптом пролилося на нього світло небесне й осяяло його, і зразу хмара помислів зникла. Він же невимовної веселости і радости сповнився, божественним бажанням у серці своєму насолоджуючись і сльози рясні проливаючи. З того часу преподобний Атанасій прийняв дар розчулення i плакав, коли хотів. Місце ж те настільки полюбив, наскільки раніше його ненавидів, i жив на ньому, славлячи Бога. У той час Никифорвоєвода посланий був від царя з воїнством на Крит, яким тоді володіли агаряни. Не маючи надії на силу грецького війська, але молитовної допомоги від святих отців потребуючи, послав одного з вірних йому кораблем на Атон, написавши до всього собору атонських отців, просячи їх помолитися за нього до Бога, щоб подав йому допомогу зверху на агарян. Ще просив, щоб послали до нього Атанасія, про нього ж, що на Атоні перебуває, чув від брата свого Лева. Отці ж атонські, прочитавши воєводине писання, не лінуючись, за нього молилися. Атанасія ж у пустелі знайшли і в собор прикликали, веліли іти до воєводи. Але він спершу взагалі не хотів іти, погрозами ж від отців примушений, ледве підкорився. Послали ж з ним і одного з чесних старців, його ж Атанасій за учителя собі мав, і пішов за ним як учень. I сіли на корабель, у Крит відплили. Коли ж дійшли до благочестивого воєводи Никифора і він побачив Атанасія, прибіг, кинувся йому на шию, і обцілував його, і плакав з радости, і вшанував його як отця свого духовного. Бачивши ж, що він має себе за учня старцевого, дивувався його смиренню. I, покинувши керування всіма зовнішніми справами, мав духовну бесіду із преподобним Атанасієм. Згадав же воєвода Атанасієві про давні свої обітниці, щоб відректися від світу і стати ченцем, і просив преподобного, щоб спочатку збудував келії безмовні в тій пустелі, де сам живе. I дав йому золото і срібло на будування келій. Отець же Атанасій, безпечальне і безмовне життя люблячи, відмовився від турботи про келії і не взяв золота ані срібла, і засмутив тим дуже воєводу. Пробувши ж разом трохи днів і насолодившись баченням один одного і люб'язними бесідами, розлучилися. Атанасій на Атон повернувся, воєвода ж пішов на війну і, молитвами святих отців, переміг агарян і Крит знову підкорив Грецькому царству. I послав скоро на Атон одного з найближчих йому, на ім'я Методій (який потім став ігуменом Кименської обителі), до преподобного Атанасія із золотом, щоб почати будівництво келій, було ж золота літрів шість. Блаженний же Атанасій, побачивши Никифорове добре бажання й гарячу любов до Бога і Божу волю в тому ділі пізнавши, прийняв золото і почав піклуватися будівництвом. Очистивши те пустельне місце, спершу келії для безмовности Никифорові збудував і храм молитовний в ім'я святого Йоана Предтечі влаштував. Після того й церкву прекрасну в ім'я Пречистої Діви Богородиці поблизу підніжжя гори звів.

Була ж на початку заснування церкви від заздрісного ворога така перепона: ціпеніли руки чоловікам, які будували, і були цілком знерухомлені, що навіть до уст не можна було піднести. Преподобний же, зрозумівши, що то бісівська дія, помолився гаряче до Бога й відігнав підступи лукавого, і руки робітникам звільнив, і це був початок чуд великого отця. Закінчивши ж Богородичну церкву, почав навколо неї будувати келії й обитель предивну влаштовувати. I збудував трапезну, і лікарню, і притулок для подорожніх, ще ж і лазню влаштував для хворих і подорожніх, й інші потрібні для обителі будівлі премудро збудував, зібрав багато братів і всі устави чернечого співжиття, за подобою давніших палестинських обителей, добре законопоклав, став ігуменом і пастирем зібраного словесного стада, Богові благоугодним. У ньому ж благоволила і Пречиста Богородиця: видно було, що відвідує збудовану ним обитель і церкву свою. Сподобився ж те бачити [один чоловік], Матей на ім'я, що чернече життя добре провадив і мав чисті й просвітлені очі сердечні. Він, стоячи на утрені, у зібранні церковному, зі страхом та увагою благоговійною побачив, як Діва Найсвітліша з двома , пресвітлими ангелами до церкви увійшла. Один ангел перед нею ішов зі свічею, а другий услід їй, вона ж, обходячи братів, роздавала дари. Братам, що на крилосі стояли і співали, дала по одному золотому, а тим, що стояли на інших місцях посередині церкви, дала по дванадцять монет. Тим же, що у паперті, — по шість монет. Деяким же з достойних братів і по шість золотих дала. Це бачачи, Матей і сам сподобився прийняти з Пречистих її рук шість монет. Коли закінчилося видіння, прийшов брат той до отця преподобного і просив його, щоб подав йому місце в лику співаючих, і розповів святому, що бачив. Отець же, пізнавши, що то було відвідання Пречистої Діви Богородиці, великої радости духовної сповнився. Роздавання ж братам золотих монет зрозумів як різні її дари, кожному за достоїнством дані. Ті, що з найпалкішим молінням і увагою на співі стояли, більші дари отримали. А ті, що були менш уважні, менше і прийняли. Той, що бачив те, був зрівняний з меншими, щоб, засмучений позбавленням більшого, розповів видіння і щоб не загордився рівністю з достойнішими, але з меншими в смиренномудрості щоб перебував. I з того явлення стало видно, яке було благовоління Пречистої Діви Богородиці щодо преподобного Атанасія і його обителі.

Який же був уклад обителі преподобного, який чин, які устави й законопокладення, про те все написано детально в окремій книзі його життя, хто хоче, хай прочитає там. Ми ж скорочено розповідаємо, вибираємо найзначніші (хоч і все значне) діяння.
Чув преподобний Атанасій, що Никифорвоєвода після смерти царя Романа поставлений був царем у Греції за багато його перемог над агарянами. Засмутився дуже, адже через нього опіку над влаштуванням обителі прийняв, бо той обіцяв стати ченцем. (Хай буде відомо, що цей цар Никифор і Фокою називається. Але це не той Фока, що убив царя Маврикія, ані не той Никифор, що після цариці ^ини воцарився, якого убили болгари на війні, але інший це Никифор Фока, літ останніх.) Сумував же преподобний через невиконання обітниці Никифорової, думав покинути все й втікати звідти. До того готуючись, сповістив братам, що хоче йти до царя задля влаштування монастирських справ. I, взявши декого з братів, вирушив у дорогу. 

I прийшов до Авиди, залишив при собі трьох братів, інших же повернув до монастиря, кажучи: «Досить мені з цими трьома йти до Царгорода». Коли ж вони відійшли, написав листа до царя, про обіт його перед Богом нагадуючи, і докоряючи марною переміною доброго його наміру, і про свою сповіщаючи печаль, що задля нього багатьма обклався турботами. На кінець додав таке: «Я не винен у твоїй перед Христом Господом неправдивості, стадо ж Боже новозібране тобі залишаю, ти ж вручи його, кому хочеш. Вважаю ж Євтимія достойним начальства, видатним життям i словом». Так написавши, не сказав своїм учням, що написав, але поставив печать, вибрав одного з трьох i, вручивши йому листа, послав до царя. Нєвдовзі і другого учня, на ім'я Теодотій, відіслав від себе до монастиря, наче відвідати братів і подивитися, як ідуть монастирські справи. Сам же залишився з одним учнем, на ім'я Антоній, і відплив з ним на Кіпр. I в одній обителі священних, як вона називалася, умовив ігумена, щоб дозволив жити їм у ближній від того монастиря пустелі. I, отримавши прохане, на безмовності жив для Бога, їжу здобував із труду рук своїх, як же й раніше, пишучи книги. Брат же той, що був з листом преподобного посланий до Царгорода, віддав його в руки цареві. Зрадів цар перед тим, як розкрив і почав читати. Коли ж прочитав, сповнився великої печалі через свою перед Богом неправдивість і через те, що преподобний Атанасій покинув обитель і невідомо куди пішов. Тоді й брат той, збагнувши написане, почав плакати і ридати, що втратив отця свого. Царбо зразу написав в обитель, щоб Євтимій до часу начальство прийняв, послав же у всі кінці землі своєї шукати за преподобним Атанасієм. Дійшов же той пошук царевий і на острів Кіпрський, і вже близько було до віднайдення Атанасія, але преподобний, про те довідавшись, зразу взяв учня і пішов на берег морський. I, Божим Провидінням, знайшли корабель, сіли в нього і, коли подув добрий вітер, , скоро до іншого берега пристали.

Не знав преподобний, в який бік рушити, надумав піти до святих місць до Єрусалиму, але дорога туди незручна була через агарянське нашестя. До грецьких же країв зближатися не хотів через цареві пошуки за ним. I не знав, куди мандрувати. Коли ж настала ніч, став преподобний на молитву, в Бога поради і настанови просячи, і було йому божестенне одкровення і веління, щоб повернувся на Атон до своєї обителі, яка його трудами має дійти до повної краси і простору, і багато його настановою спасення отримають. Таке сповіщення від Бога прийнявши, преподобний розповів про те Антонію. I зразу вирушили по суші, до себе повертаючись. Йшли ж вони багато днів. Розболілися i набрякли в Антонія ноги, і розхворівся дуже, і не міг іти зовсім. Преподобний же, зібравши трохи зілля, що навколо росло, долонями його розтер, до ніг учня приклав і листям дерев обклав, обрусцем своїм обв'язав, тоді взяв хворого за руку і підняв його. I зразу скрикнув Антоній: «Слава Тобі, Христе Боже, бо зменшився мій біль». I йшов далі, як же й раніше, здорові мав ноги. Вищезгаданий брат Теодот, якого ж відіслав був отець відвідати братів, прийшовши в обитель, побачив, що все розхиталося через відхід отця, і пішов на Кіпр, шукаючи його всюди. Коли ж був в Анталії, Божим влаштуванням, зустрів його в дорозі. I коли побачили один одного, втішилися дуже. Почув же отець про збентеження братів в обителі, з радости в печаль перемінився. Теодота тому зразу в Лавру відпустив, щоб розповів братам про прихід його, сам же в монастир, що у Лампії був, пішов помолитися. Там зустрів одного брата, що, розум стративши, несамовитів — руку на нього поклав і зцілив його. I, повчивши трохи, до Атону пішов і дістався до своєї обителі. Коли ж побачили його брати, думали, що сонце бачать. I з радости «Слава Тобі, Боже!» вигукували. I всі, підбігаючи, вітали його: одні руки, інші ноги, інші лахміття його цілували. I почав преподобний знову, як раніше, добре обителлю керувати.
Минув якийсь час, потреба була преподобному отцеві самому іти до царя задля монастирських влаштувань. Пішовбо і прибув до Царгорода. Довідавшись про його прихід, цар зрадів, разом і соромився. Радів, бо бажав бачити його, соромився, що в царському сані мав явитися перед ним. Тому і вийшов до нього не як цар, але як один із простих, і за правицю взяв його, і поцілував її. Увів у внутрішню свою палату, і з радісними сльозами один з одним розмовляли люб'язно, сидячи самі. Цар сказав: «Знаю, отче, що я причина всіх твоїх трудів і скорбот, Божий страх зневажив і не виконав своєї обіцянки. Проте прошу довготерпіння твого щодо мене, чекай мого покаяння, поки дасть мені Бог віддати йому обітниці мої». Преподобний же переконував його бути боголюбивим,благочестивим, покірним, незарозумілим, милосердним, щедрим і всіх добрих діл, що християнському цареві належать, навчав його, нагадуючи про майбутні винагороди в житті вічному. I пробув преподобний у Царгороді досить днів, часто з царем дружньо бесідуючи. Коли ж цар його відпускав, дав монастиреві все необхідне, ще ж і писаннями утвердив, аби щороку з острова, що Лимнос називається, подавали обителі данину двісті сорок чотири золотих. I повернувся преподобний до братів з достатньою царською милостинею.

Подвизався ж преподобний добре і багато братів на путь спасення наставляв, тому зрушився на нього ненависник добра диявол зі всією силою своєю і озброївся на боротьбу проти хороборого Христового воїна, що відкрито було одному зі старцівподвижників, коли в піднесенні був. Бачив полк бісівський, що приходив до гори Атонської, у ньому ж був один найголовніший, що вважався тисячником, страшний і грізний, велику владу показував. I розділив полк той, сто бісів послав цілу гору обходити і ловити ченців, сам же з дев'ятьма сотнями до лаври Атанасієвої пішов з великим нахабством.
Перед тим як про те видіння було сповіщено преподобному, мав він таку хворобу: коли працював, як звично, з робітниками на пристані морській, дерево велике впало на ноги його й розтовкло ступні і гомілки йому, і лежав святий на одрі хвороби три роки. Проте і в хворобі не терпів без діла бути, але писав книги і за сорок днів Патерик закінчив. I, лежачи, добре озброївся на невидимого супостата й перемагав його, проганяючи його підступи. Тому ворог, нічого не досягнувши в Лаврі, пішов намовив старих препростих ченців в інших , святогорських монастирях і тих, що перебували на відлюдді, вкладаючи їм на преподобного помисли такі: «Чому Атанасій насильство Святій горі робить і руйнує давні наші закони? Будівлібо звів коштовні, пристані збудував нові, джерела викопав нові, пари волів купив, ниви засіяв, виноградники насадив і зробив Гору світським поселенням». I радилися такі старці піти до Царгорода до Йоанацаряг, який після смерти Никифора настав. I скаржилися на Атанасія, просили царя, щоб вигнав його з гори Атонської. 

Цар же прикликав до себе Атанасія, що вже з хвороби видужав. I, бачивши його і благодать у ньому Божу зрозумівши, замість гніватися на нього, перемінився на милість, і полюбив богонатхненного отця дуже, і вшанував його, благодіяннями царськими обдарував його. Утвердив же і попереднє царське писання, від царя Никифора дане, щоб подавали в обитель лименську данину, двісті сорок чотири золотих, і відпустив преподобного Атанасія з честю. Тоді старі ті препрості старці сорому сповнилися, каялися щодо починань своїх і приходили до преподобного, прощення просили. Осоромився ж і супостат диявол і більше розлютився, знову з легіоном своїм напав на Лавру Отця святого. Нашестя ж те його бачив Тома, чесний старець, чистібо мав душевні очі. Він, відспівавши треті часи, був наче у піднесенні, бачив всі гори і горби, дерева і гілки, сповнені малих муринів у подобі єгипетських мавп, що люто гнівалися, і ворожнечею дихали один на одного, на війну і ополчення закликали, гнівно викрикаючи: «Доки терпітимемо, друзі? Чому не розірвемо зубами тих, що оселилися тут? Чому їх не винищимо швидше? Але і начальника їхнього, нашого ж ворога, доки терпітимемо? Чи не бачите, як вигнав нас звідси і місця наші взяв?» Коли вони так говорили, вийшов преподобний отець Атанасій із келії, палицю в руці тримаючи. Його ж побачивши, мурини здригнулися і збентежилися. Він же напав на них, бив їх, і ранив, і виганяв, і не перестав бити їх, поки всіх далеко не відігнав від Лаври. 

Коли про те видіння старець Тома розповів преподобному, той зразу став на молитву і зі сльозами молився до Бога, щоб беріг стадо своє нерозграбованим від зубів ворожих. I справді, наче палицею залізною, молитвою бив i виганяв невидимих звірів. Вони ж, хоч і відбігали, проте невдовзі знову поверталися, не припиняли піднімати боротьбу підступами своїми. Одномубо з ченців вклали ненависть до преподобного таку, що ані поглянути на нього не хотів. I настільки в ньому дією бісівською злість примножилася, що і на вбивство поучався, меч приготував і вигострив, шукав відповідного часу, щоб убити отця преподобного. Однієї ж ночі, коли всі спали, а преподобний без сну в келії своїй на молитві перебував, прийшов убивця той до келїї святого, наче якесь вельми важливе до нього мав слово, меч оголений під рукою тримав. I постукав без страху у двері, говорячи: «Благослови, отче». I був голос його голосом Якова, руки ж його — як Ісавовіґ, преподобний же отець, наче Авель праведний, не знав, що Каїн стоїть зовні й кличе його, щоб убитид. Тому зсередини келії питав, кажучи: «Хто ти?» I відчинив трохи двері. Убивця ж голосу отця злякався, впав на землю, тремтячи, Богбо, охороняючи вірного раба свого, вразив убивцю того раптовим страхом. I розслабилися руки його, і меч на землю впав, і сам він ниць лежав перед ногами отця, наче мертвий. Преподобний же, те бачивши, здивувався і вжахнувся. I підняв того, що лежав на землі. Той же, ледве отямившись, розчуленим голосом до отця казав: «Помилуй мене, отче, убивцю свого, прости цю злість мою, що на тебе замислив, і відпусти нечестя серця мого». Отець же запалив свічу і меч побачив на землі, гострий, як бритва, і, задум ченця того зрозумівши, мовив: «Як на розбійника ти вийшов на мене, о дитино, з мечем оцим? Але перестань ридати, замкни уста, сховай цю річ і нікому не розповідай, що сталося, і йди, обцілую тебе, дитино моя, Бог же хай відпустить тобі гріхи твої». Така була незлостивість отця преподобного! I відтоді більшу виявляв любов до брата того. Той же, про гріх свій завжди пам'ятаючи і незлостивість та любов отчу до себе бачачи, безперестанно ридав, ані утаїти не міг того, що сталося, гріх свій картаючи, чесноту ж отчу прославляючи. I помер у великому покаянні, над ним же преподобний стільки , плакав, як ні над одним більше.
Але й інший якийсь брат, подібно до першого, ненавидів отця, шукав, як знищити його із землі живих. Не знав, як те вчинити, вдався до бісівських волхвувань і чарів. I багато волхвування і чарів смертних отцеві вчинив — нічого не досягнув і здивувався. Якось спитав одного брата, чи заморюють чоловіка чари? Відповів брат, що чоловікові благочестивому, який за Богом живе, ніяке волхвування чи чарування зашкодити не зможе. 

Те чуючи, волхв розкаявся у совісті своїй. Довідався, що пробачив отець того брата, що хотів його убити, подивувався незлостивості його, і розчулився, і у страх Божий прийшов, і побіг до отця, впав у ноги йому, і з великим риданням визнав гріх свій, і прощення просив, що й отримав від отця незлостивого. Такий був преподобний Атанасій до тих, що перед ним згрішили, через те прославив його Бог всюди. I зібралося в паству його багато братів з різних сторін, не лише із греків, а й з Італії, і з самого Старого Риму, з Калабрії ж, і Амалфії, й Іберії, не з простих лише, але й із благородних і багатих. Ще ж й ігумени багатьох монастирів, відклавши своє начальство, до преподобного під начало приходили. Не лише ігумени, а й архиєреї покидали свої престоли й пастирства, приходили в паству отця святого і хотіли, щоб він їх пас. Серед них же були великий патріярх Миколай, як і Харитон, і Андрій Хризополит, і Акакій, що багатьма роками в постництві просіяв. Також і пустельники, що зістарілися в непрохідних пустелях, Божим промислом прийшли до отця, оселилися в Лаврі його, хотіли користати з прикладу добродійного життя його. Із таких був преподобний Никифор, що в горах Халаврійських зі святим Фантином разом перебував. І було їм божественне явлення, що веліло Фантинові йти в Солунь, Никифору ж в Атон до преподобного Атанасія. У нього досить поживши, переставився і похований був. Якийсь рік минув, коли випадково мощі його із землі вийняли й на інше місце перенесли. Тоді із сухих його костей витекло джерело мира, пахучіше від усіх ароматів. Такі святі великі отці посилалися від Бога під паству преподобного отця Атанасія, звідки ясно знати богоугодне його — понад інших — життя, бо як пізнається корінь із пророслих гілок і дерево з плодів, так пізнається вправний учитель через вправних учнів його і добрий пастир через добрих овець. Але вже час, про деякі чуда його коротко згадавши, слово до кінця наблизити.
Прославляючи чудами святих своїх, Бог не позбавив і цього великого угодника свого дару чудотворення. Спочатку згадаємо його ясновидство. Якось, коли був лютий мороз, прикликав до себе одного з послушників, на ім'я Теодор, i сказав йому: «Брате, візьми їжу i йди швидко на Кесарійське місце (так називалося місце при Атоні). Коли будеш проти Трохаль, зійди до моря. Зустрінеш трьох мужів, що знемагають від голоду і морозу і при смерті є, з них же один монах. Укріпи їх хлібом, щоб зміцніли і зігрілися, і приведи сюди». Теодор же пішов, знайшов так, як же отець пророчо сказав, і дивувався ясновидству святого.

Трапилося якось задля монастирської потреби преподобному з деякими з братів плисти кораблем до острова. З допусту ж Божого, невидимий ворог, хотівши втопити отця з братами, зрушив вітер великий і бурю, і хвилі страшні підняв, і перекинув корабель посеред глибини морської. I зразу всіх покрила вода. Але правиця Божа, яка угодника свого зі всіх бід швидко забирає, у ту ж годину зразу виправила корабель і бурю стишила. I опинився святий на кормі і братів до себе кликав. Вода ж, наче руками, до корабля їх зносила, а преподобний отець по одному з води витягав і всіх зібрав живими. Одного лише Петра Кипрянина не знаходили. Його ж не побачивши, отець зранився серцем і голосно крикнув: «Дитино, Петре, де ти?!» I разом з голосом отчим виведений був Петро із глибини, і до корабля вода його принесла, і прийняли його руки отчі. Так преподобний врятований був сам і брати його від потоплення. I не порадів через нього злостивий ворог, більше ж осоромився, його ж блаженний отець всюди сповнював встиду, перемагаючи його і проганяючи.

k ченця Матея, якого дуже мучив нечистий дух, вигнав , біса, і з інших, що так страждали, відганялися невидимі кати молитвами святого. Мав же преподобний силу зцілення і служив хворим руками своїми, багатьох лікував. Прокаженого брата зцілив, іншого, що на виразку шлунка страждав, зробив здоровим. Ышого, що мав виразку, яка звалася каркине, полікував, зробивши на рані трикратне знамення святого хреста. Саранчу, що на острів монастирський напала і всілякий плід землі поїдала, відігнав молитвою. Якось, коли він плив у кораблі з братами морем, і води питної забракло, і брати від спраги знемагали, звелів з моря черпати воду і, благословивши її, на солодку перетворив. I пили брати й охолодилися. Брат один, на ім'я Герасим, працюючи у винограднику, лозу одну тверду та високу захотів руками із надр землі витягнути, бо мав силу тілесну немалу. Двічі й тричі руками лозу шарпав, але витягнути не міг, себе ж пошкодив: надірвався живіт, і вийшли нутрощі, і страждав від болю люто. Молитвою ж отчою і хреста святого знаменням полікований був. 

Той же Герасим, беручи Бога у свідки, розповідав і таке чудо. «Мав я, — казав, — службу різати хліб. Треба була піти до отця спитати про якусь справу. Трапилося ж йому тоді бути одному в храмі святих апостолів на молитві. Пішов я тому туди і у віконце зазирнув. Бачив його, як молився, і лице його було наче полум'я вогненне. Налякався я, відступив трохи і, зачекавши, знову заглянув. I побачив, що виблискував лицем, наче ангел Божий, і вогненна подоба оточувала його. I закричав я зі страху, кажучи: «О отче!» Побачив отець, що я перестрашений, і зрозумів, що я бачив, заборонив мені, щоб я будькому розповідав про те». Це Герасим розповів братам після переставлення преподобного. Брат один посланий був від отця на службу у світське поселення. Ворожою спокусою звабився на гріх тілесний і впав. Пізнавши тягар гріха, у відчай впав помислами своїми. I коли повернувся до монастиря, припав до ніг святого зі сльозами і риданням і визнав перед ним гріх свій і відчай. Преподобний же багатьма корисними словами настановив його і в Божому чоловіколюбстві навчив не зневірюватися,
звелів йому перебувати в попередньому своєму чині серед братів. Один же зі старців, на ім'я Павло, довiдавшись про падіння брата й співчутливе милосердя отця, нарікав на брата, що впав, і на отця і докоряв братові, що таку нечисту річ посмів вчинити, обіт чистоти переступивши. Отцеві ж в обличчя говорив, що неправильно прощати такого грішника, але треба, щоб він зазнав багато різних болісних покарань. Лагідний же отець суворо поглянув на того, що нарікав, і мовив: «О Павле, бачиш, що робиш. На себе вважай, а не дивись на гріхи брата, написанобо: «Коли кому здається, що він стоїть, хай пильнується, щоб не впав»2. З тої години, з допусту Божого, спокусник невидимий почав стрілами нечистих помислів зранювати серце Павлове, i розпалив вогнем похоті його тіло, і не мав Павло спокою три дні і три ночі, цілий горів похіттю на гріх плотський, що й на спасення своє втратив надію. А найгірше, що соромився визнати боротьбу свою перед отцем. Преподобний же, знаючи те духом, прикликав Павла до себе, розмовляв з ним осібно про деякі монастирські діла. Бесідою ж потрохи заохочував Павла до визнання тілесної його пристрасти. Павло ж упав у ноги отцеві, визнав біду свою і про полегшення боротьби просив. Преподобний же, настановивши його, щоб не засуджував брата, що згрішив, відіслав його на службу (був він келарем). Сам же став на молитву, старанно за нього до Бога зі сльозами помолився. У ту годину перемінився Павло від пристрасти, холод якийсь відчув, що на голову його пролився і по цілому тілі аж до ніг дійшов, і від того погасло в ньому кипіння його тілесної похоті. Другий брат, на ім'я Марко, родом із Лампсакія, збурений був люто такою ж тілесною гріховною похіттю і прийшов до отця, визнав свою пристрасть і просив від нього молитовної допомоги. Через декілька днів у сонному видінні побачив отця, що говорив до нього: «Як ти, брате?» Він відповів: «Дуже погано страждаю, о отче». I сказав отець: «Простягни себе на землі ниць». Коли він простягнувся на землі, наступив отець ногою своєю на поперек його. Він же від тиску ноги збудився, відчув себе зціленим від пристрасти. I з тої години мав спокій у своєму тілі, жив без усілякого тілесного надокучання. Оце коротко розповівши про кілька з багатьох чуд преподобного отця нашого, які той за життя зробив, про переставлення його почнемо розповідати.
Тому що багато звідусіль до преподобного, як же раніше було сказано, братів збиралося, треба було розширити церковний простір, щоб помістити братів. I будовано паперті і приділи до стін церковних. Коли ще не завершене було будівництво одного придільного вівтаря, була потреба самому отцеві вийти туди, щоб подивитися на роботу, перш ніж вирушити в дорогу, що перед ним лежала. Готувавсябо іти до Царгорода, до царя у монастирських потребах. Тому спершу скликав братів, повчив їх із блаженного Теодора Студійського, доклавши i від своїх доброслівних уст корисні переконання. Тоді замкнувся в келїї, довго молився. Після того вийшов із келії, одягнений у мантію, і мав на голові священний кукуль3 блаженного отця свого Михаїла Малеїна, його ж лише на великі празники і в час причастя Божественних Христових таїнств накладав. Того дня наче на празник явився, і світлий був лицем, як ангел Божий. Взяв же із собою шістьох братів, вийшов з ними на будівництво. I коли були зверху на будівлі, недовідомими Божими судами провалився її верх, і всіх скинув додолу, і камінням і глиною засипав. П'ятеро зразу душі свої Богові передали, отець же і з ним один будівничий, на ім'я Даниїл, між камінням живими залишилися. I чутно було всім голос преподобного отця, який до трьох годин чи довше кликав так: «Господи, Ісусе Христе, поможи мені! Слава тобі, Боже!» Збіглися брати з криком і риданням, розгрібали каміння та землю і знаряддям, що трапилося, і руками, і ногами. I знайшли отця, що вже кінець прийняв у Господі. Цілий був тілом, лише права нога його була поранена. Знайшли ж біля нього живого Даниїла, будівничого, дуже зраненого. I винесли їх звідти.

Така була кончина преподобного отця нашого Атанасія. Якщо комусь видасться неправдивим, що не на ложі кінець прийняв, проте перед Господом смерть преподобного чесна, бо угодникові Божому стала причиною мученицького вінця. Про неї ж не було невідомо йому, духомбо її передбачив, найближчому учневі своєму Антонію за якийсь час провістив, сказавши: «Дорогу, яка лежить перед нами до Царгорода задля потреб монастирських, здійсни, прошу. Мені ж більше не бачити царя земного, така Божа воля».

Після кончини своєї лежав преподобний три дні непохований, допоки зі всіх святогорських обителей не зібралися отці, щоб чесно його поховати. I не змінилося святе його тіло, не набрякло, не потемніло, і лице його було наче в чоловіка, що живий і спить, і не чути було звичного для мерця запаху. Ридання ж за ним від усіх було велике. Коли ж творили над ним надгробне, з рани його, що на нозі була, витекла кров, понадприродно. Хтобо бачив коли, щоб із рани триденного мертвого текла кров? Те побачивши, декотрі із чесних старців збирали її в обрусці свої i мастили нею, як великою святинею, на благословення. I поховали чесне тіло преподобного отця. Тіла ж п'ятьох братів, що їх між камінням розбитими знайшли, раніше поховали чесно. А Даниїл зранений декілька днів був живий і розповів із зітханням видіння, яке мав у ніч перед кончиною преподобного. «Бачив я, — казав, — як один від царя посланець світлий прийшов, кличучи отця до царя. I в ту годину вийшов із лаври отець, пішов за посланцем із шістьма братами, серед них же був і я. I коли прийшли ми до прекрасних царських палат і наблизилися до дверей, отець преподобний із братами увійшов в палату до царя, я ж залишений був зовні і ридав дуже. I чув я, як хтось зсередини говорив мені: «:Марно ридаєш, чоловіче, бо не зможеш увійти всередину, якщо не подарує тобі того отець, з яким же ти прийшов». Я ж, те почувши, почав більше ридати і прикликав отця розчуленим голосом. I за короткий час вийшов отець, взяв мене за праву руку і в палату завів, і я сподобився бачити царя й поклонитися йому». Коли це Данило промовив, передав душу свою в руки Божі.

Згадаймо ж ще і деякі чуда преподобного Атанасія, які вже після переставлення його були. Трапилося ж вищезгаданому Антонієві, постійному учневі преподобного, із деякими братами задля потреби монастирської бути в Гангрському краї. Коли там проходили, натрапили під вечір на пастуха, що випасав овець і мав єдиного сина, звірами пораненого, що при смерті був, і ридав над ним батько його дуже. Бачив , же подорожніх ченців і просив їх, щоб повернули до нього. I, гостинність до них виявляючи, поставив перед ними їжу, — яку мав, — хліб і молоко. Подивувалися ченці добродійності його, що, і в печалі такій будучи, не покинув гостинности, і співчували йому в його журбі. Був же серед них один брат, на ім'я Симеон, який мав із собою обрусець, намочений у крові преподобного отця. I той Сименон обрусцем тим обв'язав рану хлопця, і зразу дитя сном солодким заснуло і спало до ранку. I ченці там заночували. Зранку ж встав хлопчик здоровий, і рану мав поліковану, і просив їсти. I всі прославили Бога. Іншого разу, коли знову один із братів посланий був на службу монастирську, трапилося йому прийти в дім до одного христолюбця, де жінка довгий час була кровоточивою, на ложі хвороби лежала. Журилися нею чоловік і всі домашні. Брат же той, про причину журби довідавшись, мовив: «Маю в обрусці кров святого Атанасія, і, якщо хочете, намочимо закривавлений обрусець у воді й відцідимо його, воду ж ту нехай хвора вип'є — і стане здоровою». Почула ж недужа жінка слова ченця, почала зі слізьми просити його, щоб швидше те зробив. Чернець же таку воду з кров'ю святого приготував, подав її, а жінка, взявши, мовила: «Святий Атанасію, поможи мені». І випила її. І зразу зупинилася кровотеча, і стала вона здорова.

Знову в інший час чернець Симеон і чернець Георгій на якусь монастирську службу кораблем послані були, дійшли до пристані Певкійської, де один кораблеплавець помирав і вже вісім днів не говорив, і друзі плакали і надію щодо нього втратили. Коли обрусець, кров'ю святого закривавлений, на нього поклали, зразу той, наче зі сну збудившись, став здоровим. Ще ж і при гробі святого різні чуда відбувалися: проганялися нечисті духи з людей і різні зцілювалися недуги тим, хто приходив із вірою, хто мастився олією з лямпади, що при гробі його горіла. Згадаймо і про те, що було добродійному ченцеві Євстратію. Йому пошкодилося щось із нутрощів, і сходила в природній потребі йому не вода, а кров. На це ж був недужий сім років, і багато лікарів ліками його лікували, та ніякої не мав з того користи, тому відмовився від лікування і поклався на Бога. І молився після Бога також до преподобного отця Атанасія. А тому що звернувся до цього лікаряцілителя, скоро прийняв від нього зцілення таким чином. Здавалося в сонному видінні, що був на трапезі й бачив преподобного отця, який на звичному ігуменському місці сидів. Перед ним стояла склянка, повна води, і таріль з виноградом. Взяв же преподобний трохи винограду, поклав у воду і дав Євстратію випити. Євстратій же, думаючи, що то звичайні якісь ліки (а від них він відмовився), не хотів прийняти. І сказав йому отець: «Не бійся, але бери і пий, і на здоров'я тобі буде». Євстратій же взяв і випив. А коли збудився від сонного видіння, в ту ж годину побачив, що цілком здоровий від тої недуги.

Та вже час закінчувати слово, зібране скорочено із книги про життя, і подвиги, і чуда преподобного, детально написаної. Хай буде Богові, що у святих своїх дивний і в преподобному Атанасії чудесну свою милість і силу проявив, безконечна слава і честь нині, і повсякчас, і навікивіків. Амінь.

У той самий День пам'ять преподобного отця Лямпада, що з юности постницькому життю віддався і у вертепі пустельному до старости богоугодно жив. Чуда ж за життя і після кончини творив.

У цейтаки день віднайдено було мощі преподобного отця нашого Сергія Радонежського, чудотворця.

Залиш коментар

Зайдіть на сайт

Нема фото

Категорії