Житія святих на 18 червня ( 5 червня за ст. стилем)

Пам'ять святого священомученика Доротея, єпископа Тирського

Також цього дня відзначають: Пам'ять преподобного отця нашого Теодора Пустельника
Також цього дня відзначають: Переставлення Преподобного отця нашого Анувія ісповідника, Пустельножителя єгипетського
Також цього дня відзначають: Убієння блаженного Ігоря Ольговича, князя чернігівського та київського
Повість дивна й жахлива про смерть блаженного Константина, митрополита Київського, що помер у Чернігові


Святий Доротей був єпископом Тирського града в часи Диоклетіяна, нечестивого царя римського. Налягло тоді на християн люте гоніння, і покинув святий Доротей престол свій, і ховався по незнаних місцях. Коли воцарився Великий Константин і тишу прийняла Христова Церква, святий Доротей знову до Тиру на престол свій повернувся. І пас добре стадо словесних овець, багатьох з ідолопоклонницького блуду приводячи до Бога. І продовжилося життя його аж до Юліяна Відступника". Коли той прийняв царство, спочатку не гонив відкрито Церкви, а приховано, звелівши однодумним князям своїм, що землями володіли, мучити й убивати християн. Доротей же святий, бачачи знову катування велике, яке нечестиві чинять вірним, знову покинув престол Тирської Церкви, уникаючи рук катівських і даючи місце гніву: звелів Господь не віддавати себе біді, що явно находить від гонителів, але втікати від них: "Коли, — казав, — гонять вас у граді цьому, втікайте в инший". Тому вийшов з Тиру і прийшов у Тракію, але й там ідослужителів не уникнув: Бог прикликав його до вінця мученицького. В Удському граді схопили його Юліянові князі. Багато ран зазнавши й різні страждання перетерпівши, передав у муках блаженну душу свою в руки Христа Бога. Старий був вельми: мав від народження свого сто сім літ. Залишив після себе писання різні, Церкві потрібні, грецькою і латинською мовою — знав обидві ті мови добре, у премудрості ж духовній і зовнішній досконалий був. І написав житія пророків, й апостолів, й инші корисні слова і сказання, нині ж сам записаний до книги життя, перебуває з тими святими, про яких написав.

У той самий день страждання святих мучеників Маркіяна, Никандра, Іперехія, Аполона, Леоніда, Арія, Горгія, Сединія, Іринія і Памвона, які в єгипетському краю різні муки за Христа витерпіли.

Пам'ять преподобного отця нашого Теодора Пустельника

Преподобний отець Теодор з юности був скопцем. Покинув світ, став монахом і пішов у пустелю Йорданську. І багато підняв трудів, намагаючись угодити Богові, через те й дар чудотворення від Нього прийняв. Була ж у нього якась потреба йти до Константинополя. Прийшов до моря, побачив корабель, що туди плив, і сів у нього. Коли ж відплили, трапилося, що корабель заблукав у відкритому морі, бракувало води для пиття, багато кораблеплавців і перевізників розгубилися і занепали духом. Преподобний же Теодор встав і, руки до неба піднісши, помолився старанно до Бога, який рятує душі людські від смерти. Тоді з молитвою перехрестив воду морську знаменням хресним і сказав кораблеплавцям: "Благословенний Бог! Зачерпніть води, скільки вам треба". Зачерпнувши, скуштували — і побачили, що морська вода перетворилася із солоної в солодку, як річкова, і наповнили посуд свій водою солодкою з моря. І всі прославили Бога, і старцеві поклонилися до землі. Він же сказав: "Пробачте мені, пани мої, не задля мене сталося це чудо всесильного Бога, а задля вас, бо журилися ви через брак води. Бачив Бог тугу вашу і сподівання на смерть — змилосердився над вами й перетворив морську солоність у річковий солод". Після того і корабель на шлях свій втрапив, молитвами святого того старця, і пристані, куди плив, швидко досягнув. Зробив же й инші чуда цей преподобний отець Теодор і переставився до Бога.

Переставлення Преподобного отця нашого Анувія ісповідника, Пустельножителя єгипетського

Преподобний Анувій єгиптянин був родом, велику мав віру і любов до Христа Бога. Коли гоніння на християн від ідолопоклонників було, він сміливо визнав Христа перед нечестивими — і мучили вони його. З Божого провидіння його відпустили — пішов у пустелю і жив у ній, подвизаючись й угоджаючи Богові до старости глибокої. Була ж кончина його така.

При березі ріки Ніл, що єгипетський край напуває, зійшлися в один час на одне місце три отці пустельні, Духом Божим ведені, — авва Сур, Ісая і Павло. Спитали один одного, хто куди йде, і виявилося, що всі троє одну думку і намір один мали, — кожен з них ішов до авви Анувія. З місця ж того, на якому зустрілися, була до монастиря Анувія дорога водою три дні, плисти ж уверх проти течії. І сиділи на березі, чекаючи, може, трапиться їм якийсь корабель, що туди пливе, в який сівши, вони б досягли місця, на якому ж преподобний Анувій перебуває. Не траплялося ж їм ніякого корабля довго, зажурилися і сказали собі: "Помолімося до Господа, аби вчинив з нами ту милість, щоб не згубився намір наш і не мав перепон початий шлях, щоб не повернулися ми назад без нічого". Тоді Ісая і Павло сказали до авви Сура: "Ти, отче, найбільше помолися, знаємо-бо, що Бог тебе завжди слухає і нині подасть те, про що проситимеш". Він же звелів їм схилити коліна до молитви, а сам простягнувся хрестоподібно на землі, кинув себе лицем перед Господом. Після закінчення молитви, вставши із землі, побачили лодію, що при березі стояла. І, знову помолившись, сіли в неї. Лодія ж, рушивши, поплила вгору проти течії, гнана вітром і стернована невидимою Божою Силою. Так швидко плили, що за одну годину пройшли шлях, яким три дні з великим трудом плисти треба.

Пристала ж лодія до берега напроти обителі Анувія, зійшли отці на землю, і сказав отець Ісая: "Явив мені Господь мужа, до якого йдемо. Він нас зустріне й розповість таємниці серця кожного з нас, які хто в собі має". Сказав і отець Павло: "І мені відкрив Господь, що через три дні забере його зі світу цього". Коли ж вони рушили від берега до монастиря і трохи від ріки відійшли, вийшов їм назустріч преподобний Анувій і привітав їх, мовивши: "Благословен Господь, що мені вас нині в тілі, а раніше в дусі показав". І привів їх люб'язно у свою келію, почав кожному розповідати про його добрі діла, нікому не відомі, лише Богові одному: як хто осібно творить подвиг, здійснює доброчинства, угоджає Владиці своєму Христові Господу і яку хто від Господа має благодать. Сказав же до нього отець Ісая: "Тому що і нам відкрив Господь про тебе, о авво, що через три дні має забрати тебе до себе з тимчасового цього життя, просимо тебе, щоб і ти розповів нам про свої постницькі труди і доброчинства, якими ж Богові угодив. Не бійся гріха марнославства: відходячи зі світу цього, залиши приклад богоугодного життя свого, щоб були ті, які наслідуватимуть тебе".

Тоді почав говорити старець: "Не пам'ятаю, чи зробив щось велике й визначне, лише одне, благодаттю Бога мого, дотримав: з часу, коли гоніння було і коли визнав перед катами ім'я Спаса нашого, не вийшло слово неправди з уст моїх. Раз-бо визнавши правду, не захотів потім казати чогось неправедного й брехливого. І знову: раз полюбивши небесне, не захотів більше любити чогось із земного. Помагала ж мені в тому і милість Господня — ніколи не відчував я нестачі якихось земних потреб: всіляку, яку хотів, їжу приносили мені святі ангели. І нічого не утаїв від мене Господь мій з того, що діється на землі, ніколи не переставало моє серце бажати божественного. Не спочивав я вдень і вночі, шукаючи того, кого полюбила душа моя, — Владику Христа, аби завжди душевними своїми очима дивитися на Нього і спогляданням Його насолоджуватися. Бачу ж завжди і ангелів Божих, які співприсутні мені і показують все, світодержці віку цього. Світло розуму мого ніколи не гасне. Усе, що я просив у Господа, зразу отримав. Бачив багато разів ангельські полки, що стоять перед Богом, бачив лики святих мучеників та ісповідників, ченців і всіх святих собори, найбільше ж тих, в кого не було иншого на землі старання, окрім завжди славити й благословити Господа у простоті серця і віри. Бачив же я і сатану, і ангелів його, у вічний вогонь відданих, а напроти них бачив праведних, що вічною радістю насолоджуються". Те й инше, подібне, преподобний Анувій три дні розповідав отцям, що прийшли відвідати його, — не для марнославства, а на користь тим, що слухають, і на їхнє прохання. Із чистою совістю і простим серцем та з великим смиренням те говорив. Коли надійшов третій день, передав дух свій мирно і радісно. І зразу видно було святих ангелів, що взяли душу його і піднесли у висоту небесну, чути було в повітрі пресолодкі ангельські співи. Так із земного перейшов у небесне Анувій преподобний, який визнав ім'я Христове перед нечестивими і рани за те витерпів. Нині у лику ісповідників прославляється перед ангелами небесними від Христа Ісуса, Господа нашого, Йому ж з Отцем і Святим Духом честь і слава навіки. Амінь.
 

Убієння блаженного Ігоря Ольговича, князя чернігівського та київського

Після смерти великого князя Ярослава Володимировича залишилося троє синів його — Ізяслав, Святослав і Всеволод Ярославичі. Ізяслав-бо, як найстарший, сів на престолі отчому, на великому княжінні київському. Святослав же сів у Чернігові, а Всеволод — у Переяславі. Після довгих літ княжіння їхнього помер спершу чернігівський князь Святослав Ярославич, його ж син Олег, або Ольг, пізніше був князем Чернігова, а від Олега народився цей, про якого в нас слово, — Ігор блаженний. Тоді помер і київський великий князь Ізяслав Ярославич, залишивши після себе двох синів — Ярополка і Святополка. Після його смерти Всеволод Ярославич, князь переяславський, прийняв велике княжіння київське. Братаничам своїм, Ярополку і Святополку Ізяславичам, дав одному град Володимир Волинський, а другому — Турів. Сина ж свого Володимира, прозваного Мономах, посадив на княжінні чернігівському, але після того Володимир Мономах відступив княжіння чернігівське Олегу Святославичу, а сам сів у Переяславі. Коли закінчив тимчасове життя великий князь київський Всеволод Ярославич, прикликав Володимир Всеволодович Мономах на велике княжіння київське Святополка Ізяславовича. Після кончини Святополкової сів у Києві Володимир Мономах. Після Володимира Мономаха був старший син його Мстислав, тоді другий син — Ярополк, тоді третій — В'ячеслав. Всі один по одному, по кончині попереднього брата, княжіння київське приймали (у той час четвертий син Мономаха — Юрій Володимирович, прозваний Довгоруким, у Москві княжив). У Чернігові ж після кончини Олега Святославича княжив Всеволод Ольгович. Його братами були цей блаженний Ігор, Святослав й инші Ольговичі. Той Всеволод, син Олега, бажаючи собі більшої влади, зібрав велику силу війська, пішов на В'ячеслава Володимировича Мономаховича, князя київського, щоб вигнати його з престолу, а самому на більшому княжінні сісти. В'ячеслав же, боячись Бога і не хочучи кровопролиття, послав до нього митрополита Михаїла (який був другий того імени), просячи миру, — і відступив йому княжіння київське, сам же пішов у Турів.

Всеволод Ольгович прийняв велике княжіння київське, а брат його, цей блаженний Ігор, залишився на чернігівському княжінні. Княжив Всеволод Ольгович у Києві десь шість років, розхворівся до смерти і, скликавши братів своїх, князів руських і киян, звелів їм цілувати хрест й обіцяти, що після нього посадять на княжінні київському Ігоря, брата його, князя чернігівського, а Ігор цілував хрест, що любитиме братів і нікого не ображатиме. Всеволод Ольгович помер, і поховали його у Вишгороді в церкві Святих страстотерпців Бориса і Гліба. Кияни ж, хоч і хрест цілували під примусом, проте не любили Ігоря і не хотіли мати його собі за князя, але зразу послали таємно до Переяслава до князя Ізяслава Мстиславовича, внука Володимира Мономаха, і просили його, щоб на княжіння київське прийшов. Також і всі князі руські не любили Ігоря і всіх Ольговичів, і не мав Ігор однодумців, лише брата свого Святослава Ольговича, братанича Володимира Давидовича, князів чернігівських, та Святослава Всеволодовича, княжича київського, внука Олегового, свого братанича. Ізяслав же Мстиславич, князь переяславський, зібрав велику силу свою і, з князів руських декого прикликавши, пішов до Києва. А кияни потай вістки йому посилали. Ігор же, князь київський, чуючи, що Ізяслав іде на нього, зібрався також із братом Святославом Ольговичем і з братаничем Святославом Всеволодичем і пішов проти Ізяслава. І зійшлися, билися сильно, проте Ігорове військо знемогло і було переможене. І втік Святослав Ольгович, брат Ігорів, князь чернігівський, з битви, а Святослава Всеволодовича взяли в полон. Ігор же сховався в болото. Через чотири дні знайшли його і привели до Ізяслава. Так позбувся блаженний Ігор великого княжіння київського, заледве два тижні пробувши на ньому.

Ізяслав же Мстиславович, внук Володимира Мономаха, перемігши Ігоря, увійшов до Києва славно, і прийняли його кияни з радістю. Святослава Всеволодича, внука Олегового, княжича київського, у битві взятого, відпустив, бо сестрінком йому був, ще ж і гради йому дав — Бузько і Межибож. А Ігоря Ольговича, закувавши, посадив в поруб у Переяславі. Тієї ж осені Ігор, сидячи в порубі, розхворівся і просив постригти його в чин чернечий. Великий же князь київський Ізяслав Мстиславич звелів відпустити його з порубу й постригти — і був Ігор пострижений у чернецтво в Переяславі від єпископа переяславського Євфимія. Після постригу одужав, і привели його до Києва в монастир Святого Теодора, який збудував великий князь Мстислав Володимирович Мономашич, — і в тому монастирі схиму на Ігоря наклали. Святослав же Ольгович, князь чернігівський, зжалився вельми над Ігорем, братом своїм, — посилав прохання до Ізяслава, щоб відпустив Ігоря до Чернігова. Але Ізяслав не хотів відпустити, через те бунт великий піднявся серед князів, і було битв і кровопролить багато. І коли Ізяслав стояв з військом на Супої, сповіщено було, що Святослав Ольгович, князь чернігівський, з иншими князями збирається воювати на нього за Ігоря, брата свого. Зразу послав у Київ до Володимира Мстиславовича — брата, і до митрополита Клима, що став після Михаїла, і до киян, потребуючи допомоги, і наказував київським людям, аби прийшли до нього на Супій, бо хотів раттю піти на Чернігів на Святослава Ольговича.

Кияни ж мовили: "Раді ми були з дітьми нашими піти битися за князя нашого, але пильнуємося, щоб не сталося тут чогось поганого, як же раніше було при великому князі Ізяславі Ярославичі, коли, висікши з порубу Всеслава, посадили його на княжому престолі. А ось нині ворог князя нашого і наш — Ігор — не в порубі, а в монастирі святого Теодора ходить на волі". І, скликавши всіх, пішли вбивати Ігоря. Володимир же Мстиславич, брат княжий, сказав їм: "Браття і дружино, цього брат мій, а ваш великий князь, не наказував вам. Ви ідіть проти ворогів його, а Ігоря пильнує сторожа, і митрополит, і Ладар, тисяцький". Але кияни, не послухавши його, побігли з гнівом у монастир Теодорівський, і ніхто не міг їх спинити, хоч митрополит з великими погрозами боронив, і двоє бояр були від великого князя, і два тисяцькі, Ладар і Рагуйло, боронили, зупиняючи і завертаючи людей, бунт народний вгамувати намагалися — проте нічого не досягли.

Довідався блаженний схимонах Ігор, що хочуть його вбити, побіг швидко до церкви і впав перед іконою Богородичною, зі сльозами молився. Збунтований же людський натовп прибіг в монастир під час Божественної літургії. Володимир, брат княжий, гнав за ними конем, хотівши не дати їм Ігоря вбити, але не встиг — вже бунтарі з великим галасом і криком до церкви вбігли, збентежили всіх, що в церкві були, і, схопивши Ігоря, виволокли геть, б'ючи, і зірвали з нього мантію, і схиму, і весь чернечий одяг на ньому розшматували до нагого, і з монастиря вели. Володимир же зустрів їх у воротах монастирських. На нього глянувши, страждалець Ігор сказав: "Ох, брате, куди мене ведуть?" І зразу Володимир, з коня зіскочивши, почав захищати його від рук убивць, кажучи до людей: "Брати мої, не чиніть зла цього". І повів його до двору матері своєї. Розлютовані ж люди били Ігоря, вдарили й Володимира. Те бачив князь Михалко, скочив з коня, хотівши допомогти Володимиру, і почав захищати Ігоря й Володимира. Тим часом Володимир зайшов з Ігорем у двір матері своєї і замкнув ворота — вони ж і на Михалка руки наклали, б'ючи його. Обірвали на ньому утвар князівську, і хрест, і золоту гривну, і ланцюги. Тоді виламали ворота двору того, двері сіней вирубали, виволокли преподобного й убили немилостиво. Після того, зачепивши його шнуром за ноги, волочили по вулицях, насміхаючись, і кинули на торжищі мертвого й нагого. Так помер блаженний Ігор, князь чернігівський і київський, у п'ятницю, — співстраждав з Христом Господом, що за нас постраждав. І багато добрих і чесних людей приходило, покривало наготу мертвого тіла, плачучи над невинним його убієнням. Брат же княжий, Володимир Мстиславич, послав домашніх своїх спорядити і взяти тіло убитого. Спорядивши його, поклали в церкві Святого Михаїла. Тої ж ночі проявив Господь над ним знамення таке. У церкві, де лежало тіло, запалилися всі свічки самі по собі, і сповіщено про те було митрополитові. Він же заборонив про те розповідати, звелів приховувати чудо. Коли світала субота, митрополит прикликав ігумена Теодорівського Ананію і послав його, щоб поховав тіло убитого князя. Ігумен же пішов, побачив тіло преподобного, кров'ю змочене, вельми плакав й одягнув його у монаший і схимницький одяг. Коли почав відспівувати його звичними поховальними співами, був грім страшний, і блискавиця велика — і раптом явився стовп світловий над церквою, і затряслася земля, і всі люди вжахнулися й воскликнули: "Господи, помилуй!" Взявши ж тіло мученикове, віднесли до монастиря Святого Симеона — був то монастир діда його, князя Святослава Ярославича, і там у кам'яному гробі поклали в церкві чесно й поховали. Бог же, прославляючи святих своїх, прославив і цього нового страстотерпця. Одного-бо святкового дня, коли зійшлися люди до святого храму, свічки, що були над гробом преподобномученика, коли всі дивилися, самі від себе запалилися (як же й раніше в церкві святого Михаїла), і світло велике засяяло, і пахощі дивні розійшлися. І всі, що бачили це, прославили Бога.

Прийшла ж вістка до Святослава Ольговича, князя чернігівського, що Ігоря вбито. І, скликавши дружину свою, плакав плачем великим за братом своїм. І були того року й наступного війни великі в князів чернігівських із київським Ізяславом за вбивство Ігоря блаженного. Тоді прийшов з Москви князь Юрій Володимирович Мономашич, прозваний Довгоруким, з великою силою — це ж на прохання чернігівських князів. Об'єднавшись, пішли на Ізяслава Мстиславича, князя київського, помщаючись за вбивство Ігоря, і вигнали Ізяслава з Києва. І сів на великому княжінні київському Юрій Володимирович Довгорукий. Тоді Святослав Ольгович переніс мощі блаженного мученика Ігоря, брата свого, з Києва до Чернігова з великою честю і поклав у церкві Святого Спаса в єпископії у вежі красній. І шанували люди мощі Ігоря як мученичі, і поклонялися їм, славлячи Отця, і Сина, і Святого Духа, одного в Тройці Бога, якого все творіння славить навіки. Амінь.

У тій же вежі красній в єпископській церкві Святого Спаса в Чернігові десятьма роками пізніше покладено блаженного Константина, митрополита Київського. Про його ж кончину, дивну і страшну, не зайвим буде тут згадати. У ті часи, коли між вищезгаданими князями руськими через київське велике княжіння багато було боротьби, ще ж і серед духовенства за престол митрополичий київський збентеження діялося. І така річ трапилася.
 

Повість дивна й жахлива про смерть блаженного Константина, митрополита Київського, що помер у Чернігові

Коли забрали велике княжіння київське від Ігоря блаженного і прийняв його Ізяслав Мстиславович, внук Володимира Мономаха, а святіший митрополит Київський Михаїл, другий того імени, переставився до Господа не забагато днів перед убивством Ігоря, — великий князь Ізяслав вибрав після нього на престол митрополії Київської одного ченця вельми книжного — Клима Філософа, який був у схимі, його ж привів зі Смоленська. Захотів же, щоб освятили його свої руські єпископи в Києві, — не посилав через якісь перепони по благословення до вселенського патріярха в Царгород, як же від початку був звичай. Зібрав для цього собор єпископів Руської землі і звелів їм освятити Клима-схимомонаха на митрополита Києва. Одні єпископи не погоджувалися, не сміючи святити без благословення патріярха Царгородського, инші ж, догоджуючи князеві, освятили Клима головою святого Климента, папи Римського, яку святий Володимир з Херсона до Києва приніс. Про той собор і поставлення митрополита написано в Житії преподобного Нифонта, єпископа новгородського. Він-бо з поставленням тим неправильним не погоджувався. Юрій Володимирович, син Мономаха, прийнявши княжіння київське після Ізяслава Мстиславича, не захотів мати Клима на престолі Київської митрополії як неправильно освяченого. Тоді, на прохання великого князя, прийшов із Царгорода від святішого вселенського патріярха до Києва цей, про якого тут слово, митрополит Константан.

Константан владою, від патріярха йому даною, відсторонив зі ступеня архиєрейського і престолу митрополичого Клима і всіх тих, кого той у духовні сани ставив. Небагато ж минуло літ, і великий князь київський Юрій Володимирович переставився. І були серед князів руських як через князювання київське, так і щодо митрополитів великі незгода та збентеження. Одні Константина, правильного пастиря, трималися, инші ж знову Клима хотіли. Найбільше не приймав Константина син колишнього великого князя Ізяслава Мстиславича, що називався Мстислав Ізяславич, правнук Володимира Мономаха, казав-бо: "Не хочу Константина через те, що проклинав батька мого за Клима". І треба було князям руським відставити обох митрополитів — і Клима, і Константина. Послали тому в Царгород до святішого патріярха, просячи, щоб иншого їм прислав митрополита. Святіший патріярх, хотівши серед князів руських збентеження те вгамувати, послав до Києва митрополита иншого — на ім'я Теодор. Тоді блаженний Константан, бачачи різноголосся серед князів й уникаючи бунту, покинув престол перед приходом иншого митрополита, вийшов з Києва, пішов до Чернігова і там розхворівся до смерти. Пізнавши кончину свою, написав грамоту, запечатав її, дав єпископові чернігівському Антонію і під присягою взяв з нього слово, що після переставлення його той відкриє печать, прочитає і вчинить все, що написано в грамоті, обов'язково.

Коли ж переставився блаженний Константин, єпископ, взявши ту запечатану митрополитову грамоту, пішов з нею до князя чернігівського Святослава Ольговича, відкрив її і прочитав перед усіма. І було написано таку страшну річ: "Після смерти моєї не ховайте тіла мого, а зчепіть за ноги шнуром, виволочіть з града і киньте псам на поїдання, бо я згрішив і через мене бунт. На мені нехай буде рука Господня, нехай я постраждаю, щоб відвернув Господь збентеження від людей своїх". Те чувши, всі здивувалися і вжахнулися. І сказав князь до єпископа: "Як же хочеш, так і зроби". Єпископ, боячись не послухати веління митрополитового і написаних за непослух проклять, зробив те, що було йому наказано в грамоті: виволік тіло померлого за град і кинув його в полі. І лежало так кинене митрополитове тіло три дні. Був же на всіх страх і жах через таку дивну річ. На третій день князь Святослав Ольгович, страху Божого сповнившись, жах-бо великий напав на нього через дивне те діло, звелів з належною честю поховати кинене тіло Божого архиєрея. І принесли його в град з великою честю, і поклали в церкві Святого Спаса в теремі красному, де лежав новий страстотерпець князь київський блаженний Ігор, убитий від киян. У ті ж три дні, коли тіло за градом Черніговом лежало, у Києві потьмяніло сонце і така настала буря страшна, що й земля затряслася. Також і блискавка, і спалахи, і громовиця страшна була, що всі люди в Києві принишкли від страху. У той час грім одним ударом убив восьмеро людей — двох священиків, двох дияконів і чотирьох звичайних людей. Князь же київський Ростислав Мстиславович, внук Володимира Мономаха, стояв тоді в Поварах біля Вишгорода, і поламала буря шатро навколо нього. Сповнився князь страху і, про смерть митрополитову згадавши (сповістив-бо йому гінцем князь чернігівський), послав у Київ до Святої Софії і до всіх соборів, щоб влаштовували нічні чування в церквах. "Ось-бо, — казав, — за гріхи наші послав Бог на нас кару цю". Було ж це лише в Києві, а в Чернігові у ті три дні сяяло сонце ясно і страху не було ніякого. Вночі ж над тілом блаженного митрополита Константина, за містом киненим, з'явилося три стовпи вогненні сяючі, що неба сягали. Коли поховали чесне тіло, тиша настала в Києві — і всі з подивом славили Бога. Йому ж і від нас нехай буде слава нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

У Великій Мінеї Четьї в цей же день згадано преподобного авву Доротея, який написав Книгу постницьких слів. Ті, що хочуть про його життя довідатися, хай прочитають житіє учня його — блаженного Доситея — місяця лютого в 19-ий день.