Житія святих на 17 квітня (4 квітня за ст. стилем)

Житіє преподобного отця нашого Йосифа, піснеписця і творця канонів

Страждання святої мучениці Фервути, і сестри її удови, і рабині її, які постраждали в Персії


Батьківщиною Йосифа святого була Сицилія, батьки — благочестиві і добродійні, на ім'я Плотій і Агафія. За їхнє богоугодне життя дав їм Бог такий народити плід, усій тій Церкві благопотрібний, який пізніше став прекрасним гимнографом, Церкву співами канонів прикрасив. Вихований ж був хлопець у доброму навчанні книжному і на добрі звичаї наставлений, і в дитячих його звичках видно було знамення, що має бути досконалим у чеснотах мужем. Був же лагідний, тихий, смиренний, дитячих забав уникав, піст і повстримність любив, не шукав-бо солодкої їжі, але самим хлібом і водою, і то ввечері, харчувався, й успіхи мав великі у вивченні Божественного Писання. Коли так той хлопець ріс тілом і духом, було нашестя варварське на Сицилійський край, і змушені були батьки його втікати з батьківщини своєї в инші краї. Спочатку прийшов Йосиф з ними у Пелопоннес, тоді, покинувши батьків, Бога ради, пішов у Тесалоніки, митрополію Македонську, де, в монастир увійшовши, у чернечий чин постригся і навчався у постницьких трудах добре, всілякий вид подвижницького монашого життя проходячи і всіляку чесноту без лінощів сповнюючи. І став мужем досконалим і досвідченим ченцем. Ложем його була земля, застелена шкірою, одягом — лахміття непридатне, піст його був великим, за їжу мав окраєць хліба і води в міру. Стояння всенічне, коліносхиляння постійне здійснював, спів в устах, діло ж в руках мав завжди, читанню божественних книг віддавався — і сповнився премудрости і розуму духовного. І був серед братів наче ангел Божий, сяючи образом чистого і святого свого життя, його ж добрі діла і багато подвигів неможливо перерахувати детально. Коли так він богоугодно більше від инших працював, примушений був настоятелем та братією прийняти сан священства і хіротонізувався від Тесалонікійського єпископа на пресвітерство. У такому священному сані на більші подвиги і труди віддавався, часто Божественні Таїнства сповнюючи, зі сльозами за себе і за весь світ молячись. Прийшов у монастир той преподобний Григорій Декаполіт і, бачивши преподобного Йосифа і пізнавши святим мужа того, полюбив його вельми і знайшов у ньому собі друга та співмешканця. Через якийсь час ішов до Візантії задля укріплення вірних, яких єретики у той час бентежили, — впросив ігумена і братів, щоб на допомогу йому відпустили з ним Йосифа, не хотів-бо з ним розлучатися. Але й брати з ігуменом не хотіли залишитися без такого співмешканця, який істинним Божим рабом був. Проте прохання великого старця не зневаживши, ще ж і дивлячись на потребу Церкви, яка бурею єретичною була схвильована, відпустили блаженного Йосифа зі святим Григорієм Декаполітом до Візантії. Коли туди вони прийшли, перебували в церкві святих мучеників Сергія і Вакха і суворим життям пригнічували себе, наслідуючи один одного, а найбільше блаженний Йосиф уподібнювався найстаршому подвижникові — великому отцеві Григорію — і, його приклад собі маючи, поклав щодня у серці своєму сходити на досконалість чесноти. Трудилися обидва старанно, навчаючи благочестивих пильнуватися від шкоди єретичної і не бентежитися ані не сумніватися в догмах праведної віри, але міцними бути в ісповіданні істини. У той-бо час злочестивий цар Лев Вірменин, відновивши прокляту іконоборну єресь, підняв велике на Церкву гоніння, ікони, взяті з храмів Божих, викидаючи і безчесно ногами топчучи, православних же пастирів виганяючи з престолів їхніх, а замість них садячи єретиків, однодумних собі, инших же мучачи і всіляко гублячи. Тоді святий Григорій зі святим Йосифом одягнулися у броню віри, обходили площі градські, і торги, і доми вірних, радячи, вмовляючи і просячи не зваблюватися лукавством єретичним. І були слова їхні як роса ранкова, що квіти і траву польову, від денної спеки зів'ялу, оживляє, — людські-бо оживляли серця — тих, що малодушили, і сумнівалися, і наче зів'яли від спеки єретичного вчення. Тоді впросило преподобного Григорія багато ченців, аби послав блаженного Йосифа до старого Риму, бо в словах вправний і тілесною міццю може підняти труд довгого шляху до православного Папи, тоді був ним Леон III, і всім там православним сповістити, що твориться в Царгороді на Церкву святу гоніння. Може, звідти православні зможуть скривдженим допомогти, і здолати неправедні єретичні догми, й уста їхні хульні загородити. Тому Григорій преподобний радив блаженному Йосифу, кажучи: "Нині, дитино, час явити сердечність твоєї до Бога любови і ревність за благочестям. Іди у старий Рим, сповісти там первосідателю і всім на Заході, що праведної віри тримаються, яку звіройменний злочестивий цар на Сході навів біду на Церкву святу, що поплював і потоптав ікону Христа і Пречистої Його Матері, і забрав красу церковну, вигнав безневинних добрих пастирів; лжепастирів, і найманців, і вовків хижих впустив у стадо Христове. І розграбованими та розляканими є вівці. Сповісти, що кожного дня Церкву Христову хвилює гнів бурі державної, і лютий Лев Вірменин, що прийшов, ричить погрозами і поглинає багатьох єретичним своїм лукавством. Сповісти, переконай і впроси, аби витягнули меч слова Божого і стали проти тих, що гонять нас". Таке й тому подібне говорив Григорій святий. Йосиф блаженний, який з юности послуху добре навчився, нічого ж супроти не казав, але, смиренно схиливши голову, молитов отчих на дорогу і благословення просив. Увійшов у корабель і взявся плисти. Недовідомим же долям Божим инакша була воля. Бог, що все на користь влаштовує, руками тих, що нам здаються супротивні й жорстокі, часом, понад надію, співдіє для дивного і преславного прославляння імени Свого святого. І Йосифовий до Риму шлях, Божим влаштуванням, припинився так. Однодумці царя Лева Вірменина, в єресі тій слуги і помічники катівства його, довідавшись, що багато людей із царствуючого града відходять в инші краї, втікаючи від іконоборства, влаштували таємно на шляхах водних і земних розбійницькі засідки, аби втікаючих брати і в іконоборні руки повертати. Від них не втаїлося і те, що Йосифа преподобного монахи правовірні на Захід до Риму посилають. Випередили його зорганізовані на те морські розбійники, і впав препо добний у руки противників, які корабель той розбили і всіх, що з преподобним Йосифом були, взяли, у Крит до ікономахів відвели. Ішов же преподобний, тяжкими веригами обкладений, вкинений був у темницю і мав у ній немало співв'язнів, які разом з ним за благовір'я страждали. їх же вдень і вночі утішав словами богонатхненними, сам веселячись у Господі своєму в путах і до инших кажучи: "Що солодшого і радіснішого може бути від тих пут, якими задля Христової любови й ікони ради Його святої ми обкладені? Якщо трохи скорботи від тимчасового ув'язнення маємо, дякувати Богові належить у стражданні цьому, маючи світлий образ Павла святого, який вериги золотим намистом і прикрасою для себе вважав, невимовно радів, що сподобився ради імени Ісуса Христа так страждати. Більше ж — і сам Христос постраждав за нас, нам залишив образ, щоб ми йшли слідами Його, щоб гріха не чинили і тим, що кривдять, у відповідь кривди не чинили, страждаючи, не озлоблювалися, як же говорить верховний апостол святий Петро. Справді є трохи скорботи від чуттєвого болю тіла, але неможливо нікому ярма Христового носієм назватися, якщо не йтиме слідами Його. Терпимо ті ж (почасти) страждання, які Він за нас перетерпів, Бог цей всесильний, який міг й иншим способом врятувати людину, проте благоволив, щоб із труду і страждання народилася та сила чеснот, якою відчиняються двері небесні, віддавна зачинені. І не инший якийсь шлях нам до спасення показав, а лише трудами і скорботами вистелений. Чому бентежитися маємо, кладучи здоров'я наше в стражданнях за святу ікону Спасителя і Його Пречистої Богоматері? Так-бо противлячись злочесному велінню царевому, Божу отримаємо благодать і в добрий час допомогу". Такими і їм подібними словами преподобний Йосиф утішав й утверджував своїх співв'язнів, за шанування ікон з ним у в'язниці замкнених.

Трапилося так, що до них вкинули одного правовірного єпископа, якого також за честь ікон святих на страждання взяли, — він не міг нужди в'язничної терпіти, бентежився як людина помислами і, як корабель у хвилях, близький до потоплення, уже почав погоджуватися з іконоборним єретицтвом, щоб від пут і бід звільнитися. Те збентеження його зрозумівши, яких не говорив йому слів преподобний Йосиф, яких не проливав сліз, просячи і вмовляючи, щоб за ікону Христову, як за самого Христа, не вагався померти. І немарними були його богонатхненні слова: настільки-бо ними утвердився єпископ той, що і в найлютіших муках не відрікся благочестя свого, але великодушно і мужньо перетерпів до кінця. Коли-бо виведений був на допит і бачив катів та катівське знаряддя, нітрохи не настрашився, але сам скинув одяг, віддаючи себе на рани, бажаючи і тисячу смертей, якщо було можливо, підняти за Христа, Бога втіленого, іконописом зображеного. Повісили його нагого на катівні, стрілами цілого обстріляли—у кінці, коли каменем великим в голову вдарили, передав він дух свій Господові. Йосиф же блаженний, довідавшись про мученицьку кончину єпископа, зрадів вельми через його непохитну мужність і дякував Христові, що утвердив на такий подвиг вибраного воїна свого, який хоч і послизнувся трохи, проте добре встав, переміг супостата. Але й инших багатьох Йосиф святий подібно від душевної згуби визволив і до Христа передпослав, без упину всіх навчаючи спасенної дороги. Сам же Богом бережений був до смерти, щоб на користь багатьох життя його продовжилося. Провів же святий у темниці тій коло шести років, тоді надійшла кончина люта злочестивому цареві Леву Вірменину: коли настала-бо свята ніч Різдва Христового, убили його воїни ж його в церкві на ранковій відправі. У ту саму годину преподобний Йосиф у критській в'язниці про загибель ката був сповіщений і чудесно з пут звільнений — явленням йому святителя Миколая. Без сну цілу ніч ту Йосиф святий провів, не мовчки ж празникові співи співаючи і молячись, — удосвіта осяяло світло темницю, і став перед ним муж святоліпний, чесний, у святительський одяг одягнений, сивий волоссям, лицем світлий, казав до нього: "З Мир Аикійських прийшов я до тебе, посланий від Бога швидко принести тобі вістку радісну: ворог-бо, що бентежив Церкву і вівці Христові розігнав, царства і життя позбувся, покликаний на суд Божий. Нині ж треба тобі повернутися до Константинополя, аби благодаттю Духа Святого, який у тобі живе, багатьох утвердити". Те сказавши, віддав йому якусь хартію: "Прийми, — казав, — цю главизну і з'їж її". Було ж написане таке: "Пришвидши, щедрий, і поспіши на допомогу нашу, як можеш, бажаючи". Иосиф же, хартію ту прийнявши і прочитавши, поглинув її з радістю і сказав: "Які солодкі для гортані моєї слова ці". І звелів той, що явився, щоб такі слова заспівати. І співав їх радісно Йосиф святий, і зразу побачив, що вериги й окови його розв'язалися і спали з шиї, і з рук, і ніг його, і чув голос явленого йому святителя: "Встань і ходи за мною". І, вставши, вийшов із в'язниці — відчинилися самі по собі двері, сторожа в'язнична нічого не знала. І видно було, як у повітрі невидимою якоюсь силою несений був, і за короткий час опинився поблизу Константинополя, на шляху великому, що веде до града, і славив Бога за таке чудо преславне. Коли ж увійшов у град, не знайшов серед живих любого свого отця святого Григорія Декаполіта, вже-бо до Господа відійшов, лише бачив учня його Йоана блаженного, і плакав довго за отцем Григорієм, бо не сподобився знову бачити його живим, і перебував при гробі його з отцем Йоаном. Але не через довгий час і Йоан до Господа відійшов, і похований був поблизу Григорія святого. Тоді Йосиф преподобний на инше переселився місце, було ж воно поза градом, усамітнене й безмовне, недалеко від церкви Святого Йоана Золотоустого. Там оселившись, збудував церкву в ім'я святителя Христового Миколая і переніс туди мощі обох отців — Григорія і Йоана — і влаштував монастир, і братів зібрав, і приходило до нього завжди багато людей, духовних і мирян, слухати богонатхненного його вчення, бо благодать Духа Святого з уст його, наче ріка, витікала солодкослівною мовою.

Був тоді Йосиф преподобний в Тесалії, отримав малу частину мощів святого Вартоломія-апостола, дарував-бо йому те один знайомий добродійний муж. Принісши у свою обитель, збудував осібну церкву в ім'я святого апостола Вартоломія і частину святих його мощів у ній чесно поклав, і часто у видінні сонному бачити його сподоблявся, велику-бо до нього любов і віру мав. Бажав же свято того святого апостола прикрасити похвальними піснями, але не насмілю вався, сумніваючись, чи сподобається святому апостолові те його діло, чи ні. І молив належно Бога і Божого апостола, хай подасться йому про те вістка і премудрість зверху хай дарується, щоб зміг добре вірші пісенні написати. Коли молився він за те з постом і сльозами сорок днів і коли день пам'яті апостола того наблизився, у навечір'я празника бачив святого апостола Вартоломія, що у вівтарі явився, у білі ризи одягнений, завісу вівтарну відхилив і прикликав його до себе. Коли ж підійшов Йосиф ближче, взяв апостол святий книгу святого Євангелія з божественної трапези і поклав її на грудях Йосифові, кажучи: "Хай благословить тебе всесильного Бога правиця, і хай витечуть на язик твій небесної премудрости води, хай буде серце твоє Духа Святого осідком, співи ж твої нехай посолодять Вселенну". Те сказавши, невидимий став святий Вартоломій-апостол, а преподобний Иосиф невимовної радости сповнився і, благодать премудрости в собі відчувши, весь подяці віддався. І з тої години почав писати церковні гимни й канонні пісні, ними ж не лише єдиного святого апостола Вартоломія празник прикрасив, а й багатьох святих, найкраще ж Пречисту Божу Матір багатьма канонами вшанував, також і єрарха Миколая. І сповнив Церкву святу гарними піснями, звідки і прізвисько піснописця здобув собі.

Коли воцарився Теофіл, знову буря іконоборна на Церкву піднялася, і знову багатьох гонили і мучили. Тоді й преподобний отець наш Йосиф Піснописець за сміливе викриття єресі вигнаний був до Херсонесу, де ж в путах і знущанні перебував до смерти Теофіла. Після смерти царя прикликала святого до Царгороду цариця Теодора, яка із сином Михаїлом воцарилася й утвердила православ'я зі святішим патріярхом Методієм. Після переставлення ж Методія святого, коли прийняв престол Ігнатій святий, преподобного Йосифа поставлено посудохранителем великої Божої Константинопольської церкви. Дуже любий він був святішому патріярхові, також і всілякому духовному і мирському чинові за добродійне життя своє і за учення премудре й душекорисне, що з уст його виходило, ним же багатьох на путь спасення наставляв. Через декілька років вигнав його знову Варда, брат цариці, що першим володарем після царя був, який законну свою дружину несправедливо від себе вигнав, взяв иншу, родичку свою, за дружину, зневаживши закони церковні, Бога не боячись ані людей не соромлячись. Його преподобний Йосиф, як же колись святий Йоан Предтеча Ірода, викрив явно. За те вигнаний і кривджений був від нього, як же і святіший патріярх Ігнатій, бо й він вигнання і біди великі перетерпів від беззаконного Варди. Коли ж Варду слуги царські убили і загинув він із шумом, а після нього і цар Михаїл також свого життя позбувся, прийняв же царство Василій Македон, — тоді і святий Ігнатій та преподобний Йосиф до Царгорода повернулися. Ігнатій знову престол свій, Йосиф же знову попередню посудохранительства честь прийняли. Не лише ж святішому Ігнатію, а й Фотію, який після нього на патріяршество настав, любий був цей Йосиф Піснеписець і шанований від них. Той-бо патріярх усе церковне урядування преподобному вручив і називав його чоловіком Божим, й ангелом у плоті, й отцем отців. І звелів усьому клирові своєму, щоб Йосифа преподобного за духовного отця собі мали, відкриваючи йому совість свою і сповідаючись із прогрішень своїх. Був же преподобний ясновидцем, провидячи затаєні гріхи, проте не викривав грішника, а словами переконливими доти наказував, поки не розчулювався той, хто сповідався, і не визнавав затаєного беззаконня, — сильний був у богонатхненних словах, легко міг навертати грішних на покаяння. Досить же років перепровадивши і глибокої старости дійшовши, знеміг тілом від великих трудів, у них же був з юности, то постницьки подвизаючись, то гоніння, пута і в'язницю заради правди терплячи, то церковне тримаючи урядування, піснями ж прикрашаючи празники та пам'ять святих і про спасення душ людських багато піклуючись. І коли був близький до відходу, впав у хворобу, якраз закінчилися дні святої Чотиридесятниці, і мав у видінні сонному сповіщення від Бога про своє швидке переставлення. У святу Велику п'ятницю вільних Христових страстей, списавши всі довірені йому церковні речі й діла, послав до святішого патріярха Фотія і готувався до відходу, молився до Бога, говорячи: "Дякую Тобі, Господи, Боже мій, що в тіні крила свого зберіг мене у всі дні життя мого. І нині до кінця збережи дух мій і подай мені без шкоди князя пітьми і повітряних страховиськ уникнути, щоб ніколи не потішився через мене ворог мій невіглаством моїм і гріхами, що в житті моїм були. Збережи ж стадо моє, о Отче Слово, Твоє ж усе, правицею Твоєю створене, захисти до кінця віку. Будь помічником синам Церкви Твоєї любої. Дай невісті Твоїй (святій Церкві) мир вічний і тишу безбурну. Царське свячення своїми просвічуй дарами, гордого веліяра упокор під ноги тим, хто захищає православну віру. Єресі всі душешкідливі від Церкви віджени, душі ж моїй дай мирно і покірно розлучитися з цим тілом. Хоч я і не є з числа святих угодників Твоїх, у яких живе Дух Святий, знаю, що грішний перед Тобою, проте Ти, безмірна доброто, не дивися на гріхи мої, але достойним мене зроби час/тки синів Твоїх". Так Йосиф преподобний помолився і причастився Божественних Таїнств, і всім, що при ньому були, благословення давши, підніс до неба руки свої, світлим і радісним лицем передав Богові святу свою душу. І зразу зійшлося звідусюди багато ченців, і мирян, з них же багато плакало, називаючи його одні батьком, инші — вихователем, инші — благодійником, инші — утішителем, а инші — учителем, наставником і провідником спасення свого. І поховали його чесно відпроваджуванням до гробу славним, чесніше і славніше відпроваджували святу душу його в небесні двори безсмертні духи, що удостоївся очима бачити один друг його любий, який за немалу відстань від місця був, муж праведний і богоугодний. У той-бо час, коли Богом люблена та душа, від тіла розлучившись, до неба йшла, чув муж той голос зверху, що до нього промовляв: "Вийди з хатини і поглянь на дивні таїнства Божі". Він же вийшов і вгору подивився: бачив коло небесне, що розділилося надвоє, і виходили святі лики звідти: ішов спершу лик апостольський, тоді мученицький, тоді проро чий, після того святительський. Таке чудесне бачивши, муж той дивувався з жахом і не розумів, що має бути. І знову почув голос: "Дивись і збагни. Усе, що бачиш ти, зрозумілим тобі буде". І зразу бачив чотирьох юнаків, від инших світліших, посеред них ішла діва, невимовної чесноти і слави — була ж то пречиста і преблагословенна Діва Марія, Мати Христа, Бога нашого. Вона, ідучи, веліла полкам святих мужів прийняти святу душу ту, яка їхні діяння і пам'ять піснями оспівала і життям наслідувала. І видно було всіх, що з невимовною радістю зустрічали, поспішали з любов'ю прийняти якусь особу чесну, що в небо зводилася. Бачивши таке, той муж думав собі, кажучи: "Хто цей, кого такої чести удостоюють полки небесних мешканців?" І чув голос ангелів, які душу святу возводили й велегласно говорили: "Це Йосиф Піснеписець, усієї Церкви окраса, він Духа Святого благодаті сподоблений, апостолів і мучеників життя наслідував і діла їхні писанню передав, тому ж нині від тих же святих почесть і похвалу приймає. Так душу преподобного Йосифа Піснеписця в небесне з торжеством ввели. Бачивши те, муж безмірної радости сповнився від преславного такого видіння, проте й жалости великої, що не сподобився більше бачити славу, як благословенна та душа всередину вишніх увійшла і перед пресвітлішим Богом, у Тройці єдиним Світлом, стала й поклонилася. Ще ж і друге про таке Йосифа преподобного в небо провадження було сповіщення. У Царгороді була церква святого мученика Теодора, якого прозивали Фанеротом, тобто об'явителем, бо речі, украдені, затаєні чи тих, що загинули, виявляв тим, хто приходив до нього з молитвою. Від чоловіка ж одного утік раб вельми потрібний, через його втечу журився чоловік той, прийшов у церкву святого Теодора Фанерота і, молитовне сповнюючи, просив мученика Христового, щоб показав йому раба його. Перебував же три дні і три ночі при церкві і, нічого не довідавшись, образився і відійти хотів. Був же час утрені, і слово душекорисне в церкві читали. Чоловік же той під час читання трохи задрімав, побачив святого Теодора, який явився йому і казав: "Чого сумуєш, чоловіче? Йосиф Гимнотворець від тіла відлучився, я був при ньому. Переставився ж він тієї ночі, душу його всі ми, що нас він канонами і піснями вшанував, провадили до неба і перед лице Боже поставили. І через те я затримався явитися тобі. Нині ж тут, слухаю прохання твоє: іди на те місце (ім'я місцеві назвав), там раба свого, якого шукаєш, знайдеш". Обидва ті сповіщення запевняють нас у тому, яку від Бога преподобний Иосиф за труди свої отримав славу і від святих Божих почесть і похвалу в небесних поселеннях, де ж і нині перед престолом Божим стоїть, співає ангельські пісні, славлячи і хвалячи Отця, і Сина, і Святого Духа, єдиного в Тройці Бога навіки. Амінь.

Цей преподобний Йосиф Піснеписець жив за царювання Никифора, і Михаїла Кирополата, і Лева Вірменина, і Михаїла Балби, і Теофіла, і Михаїла, сина його, який з матір'ю Теодорою царював. А кінець прийняв у царство Василія Македона, у рік буття світу 6391-й, втілення ж Бога Слова 883-й, четвертого квітня у світлий Воскресення Христового тиждень уночі із Середи світлої на Четвер світлий, була ж тоді літера пасхальна И вруціліто 1. Пасха Христова 31-го березня.

Знати й це годиться, що є два святі Иосифи Піснеписці: перший Йосиф — брат рідний преподобного Теодора Студита, єпископ Солунський, його ж пам'ять 26-го січня. Другий же Йосиф — цей преподобний посудохранитель Великої церкви. А канони, що вони створили, розрізняють так: де спочатку канона написано "творіння кир Йосифа", розумій — першого Йосифа святого, брата Студитового, єпископа Солунського. Те-бо слово "Кир" знаменням є великого сану і влади, як же єпископства. А де написано просто, без додавання Кир, "твір Йосифа", розумій — цього другого Йосифа преподобного, який не був єпископом, а тільки єромонахом, й ігуменом, і посудохранителем Великої Константинопольської церкви.

У той самий день преподобного отця нашого Георгія Безмовника, який у краю Ааконійському на горі, що Малея називається, постив.

Страждання святої мучениці Фервути, і сестри її удови, і рабині її, які постраждали в Персії

Коли святий Симеон, єпископ Перський, свої за Христа від Саворія-царя закінчив муки, залишилися по ньому дві сестри його: одна діва — на ім'я Фервута, а друга удова, і одна рабиня. Була ж свята діва Фервута юна літами і з лиця вродлива без міри. Про її красу довідавшись, цариця перська, Саворієва жінка, звеліла привести її до себе. І пішли слуги, взяли святу діву, і сестру її, і рабиню, і до цариці привели. Закінчувався вже рік після убивства святого Симеона-єпископа. Бачивши красу Фервути, цариця сказала до неї: "О діво, годиться тобі панею бути для багатьох, таку красу маючи". Відповіла свята: "Женихом маю Христа, заради Нього брат мій постраждав, і не можу про иншого жениха помислити". Цариця ж, нічого в неї не питаючи, звеліла їй у царській своїй палаті перебувати, із сестрою її і рабинею. Наступного ж дня цариця розхворілася раптово, і прийшли волхви перські відвідати її і зрозуміти хворобу її. І бачили в царициній палаті Фервуту, дівчину красну, і зранився один із волхвів красою її і, вийшовши з палати, послав до неї, кажучи: "Якщо хочеш бути мені жінкою, то випрошу тебе в цариці, і будеш панею над багатьма моїми маєтками і багатствами". Відповіла свята: "Неможливо мені, християнці, єднатися з поганином". Те чуючи, волхв той сповнився сорому та гніву і пішов до царя Саворія, кажучи: "Непроста є хвороба цариці, але якась отрута їй була дана. Є ж в палаті її дві сестри — християнки, їхній же брат Симеон, єпископ християнський, велінням твоїм убитий був. Точно, що вони, маючи зло на тебе за брата свого, отруту цариці твоїй, влаштувавши, дали". Зразу-бо звелів цар привести їх на допит. Приведені були всі три: свята Фервута, і сестра її, і рабиня — до царевих палат. Вийшов до них, за велінням царевим, Майптис, князь волхвів, а з ним инші два князі із синкліту, щоб допитувати їх і почути відповідь від них. На судищі сидячи і приведених перед себе бачачи, вони несказанною красою святої Фервути зразу зранилися у серцях своїх, і кожен з них думав собі лукаве, і таїв кожен нечистий свій помисел один від одного. Сказали ж до них: "Чому ж отруїли царицю, володарку вселенної? Через те мусите померти". Відповіла їм свята Фервута, кажучи: "Нащо таку вклав сатана у серце ваше на нас думку, що від істини далеко стоїть? І чому неправедно нас зганьбити хочете? Якщо крови нашої спраглі, то хто боронить вам пити її? Чи страти бажаєте нашої? Ось у всі дні руки ваші в тому оскверняєте. Ми ж, Бога нашого ради, як християни помираємо, не відвертаючись від Нього, бо Він — життя наше, і як же нам написано, щоб одному Богові поклонялися і Йому одному служити, так і робимо. Є ж і це в книгах написано: "Волхв і чарівник нехай не живуть, але нехай помруть від рук людей своїх". Як-бо ми мали отруту комусь влаштувати, коли таке діло не меншим є злом від того, щоб від Бога нашого відректися? Бо за два гріхи ті смертна кара належить". Коли свята те говорила, з насолодою її слухали. Дивувалися ж красі і премудрости її, не могли супроти нічого сказати, але кожен собі думав: "Я впрошу царя, щоб звільнив її від смерти, і візьму собі за жінку". Тільки ж Майптис провістив, кажучи: "Хоч і не годиться вам чарувати, як же ти сказала, щоб не переступити закону вашого, проте, жаліючи через смерть брата вашого, те зробите". Відповіла Фервута свята: "І яке зло витерпів від вас брат наш, щоб через нього бажати вам смерти і своє життя втратити в Бога? Хоч і вбили ви його, лютуючи нечестивим вашим гнівом, проте він живий, радіє з Христом у Небесному Його Царстві, супроти якого ваше царство є нічим". Коли те свята промовила, звеліли князі відвести її до темниці. Наступного дня дуже рано Майптис, князь волхвів, послав таємно у в'язницю до святої Фервути, кажучи: "Ось готовий я просити царя за тебе, щоб живою була ти і ті, що з тобою, лише погодися жінкою мені бути". Свята ж діва, те чуючи, сміливо відповіла: "Замкни уста свої, собако нечестивий, вороже Бога і всілякої правди, не смій більше такі нечисті слова вкладати у вуха мої, не може їх слухати розум мій, не буде того навіки, раз-бо поєдналася з Господом моїм Ісусом Христом і дівство своє Йому бережу, віру ж й істину Йому зберегти стараюся, Він-бо єдиний від гріха вільний, сильний вийняти мене з нечестивих ваших рук і нечистих ваших помислів, які на мене замислили. Не боюся ж смерти ані убивства не страшуся: дорога-бо, в яку послати мене хочете, доведе мене до брата мого любого, святого єпископа Симеона, і там знайду втіху печалі моїй і зітханням, ними ж тужу після смерти його". Так свята Фервута, невіста Христова, посланника Майптисового із безчестям від себе відігнала і того самого Майптиса, князя волхвів, сповнила великого сорому. Те ж зробила й з иншими двома князями, що красою її зранилися, — кожен-бо з них посилав таємно до неї посланців своїх до в'язниці, зваблюючи до шлюбу із собою, — і всіх вона осоромила. Зрозуміли після того кожен бажання один одного до дівчини тої і, старання своє бачивши, вирішили всі три князі згубити діву ту і тих, що з нею. Свідчили-бо неправедно перед царем, обманюючи, що християни ті — волхви, і чарівники, і достойні смерти. Тому звелів цар, аби поклонилися сонцю, — і тоді живі будуть. Святі ж мучениці вищезгаданим трьом князям знову на судищі представлені були, коли почули те веління цареве, відповіли: "Ми Богові, Творцеві неба і землі, поклоняємося і Його чести не приносимо сонцю, яке є творінням Бога, якого ми шануємо. Ваші ж погрози ніколи не можуть розлучити нас від любови Спаса і Господа нашого Ісуса Христа". Коли ж це сказали святі, Майптис і з ним два князі закричали голосно: "Хай будуть знищені із землі жінки ці, які цариці отруту дали і кинули її в люту хворобу". І зразу видав цар на святих мучениць вирок смертний, щоб три жінки християнські померли смертю такою, яку їм волхви перські винайти захочуть. І казали нечестиві чоловіки: "Якщо не будуть розтяті жінки ті надвоє і цариця крізь перетяті частини тіл їхніх не пройде, не може бути вилікувана". Коли вели ж святих мучениць на порубання, знову Майптис послав до святої діви Фервути, кажучи: "Якщо захочеш послухати мене, то ані ти не помреш, ані ті, що з тобою". Свята ж діва, великим і гнівним голосом докоривши йому, сказала: "Чому, собако нечестивий, говориш те, що слухати не можу? Я-бо цілком померти бажаю за Христа, Бога мого, щоб отримати від Нього життя вічне, ніколи ж бо не полюблю життя цього тимчасового, щоб не померти смертю вічною". Нечестиві ж, вивівши святих мучениць із града, забили в землю два коли: до одного прив'язали святу Фервуту за шию, до другого ж ноги її сильно натягли, також і сестру її, і рабиню протягнули до колів, прив'язавши. І, принісши пилку для дерева, перепиляли їх надвоє. І так святі мучениці, невісти Христові, передали чисті свої душі в руки безсмертного Жениха свого. Після цього кати поставили шість деревин великих, три з одного боку, три ж — із другого, і повісили на них розпиляні частини святих тіл мученицьких, і були наче плід червоний, кров'ю багряний, що на дереві висить. О жахливе видовище і сліз сповнене бачення! Тоді нечисту свою царицю шляхом тим поміж висячими тілами святих пронесли, і пройшли по ньому всі люди. На кінець чесні ті святих мучениць тіла в яму якусь вкинули. Так збулася стражданням свята мучениця Фервута із сестрою своєю і з рабинею у четвертий день квітня в Христі Ісусі, Господі нашому, Йому ж слава, і царство, і честь, і поклоніння навіки-віків. Амінь.

У той-таки день пам'ять преподобного отця нашого Зосими, який знайшов святу Марію Єгипетську в пустелі Йорданській. Дивися про нього в житії тої святої Марії.