Воскресенье 21.04.2024 05:24
Menu

Житія святих на 16 липня (3 липня за ст. стилем)

16.07.2020
548
0

Страждання святого мученика Якинта

Також цього дня відзначають: Житіє преподобного отця нашого Олександра, первоначальника обителі незасинаючих

Коли царював Траяна у Римі, було гоніння велике на християн: наказбо царський вийшов, аби всі, що були під його владою, приносили жертви богам, а тих, що не хотітимуть того робити, щоб передавали на муки. У той час був у палатах царських один юнак із найкращих на ім'я Якинт, родом із Кесарії Кападокійської, мав від народження літ двадцять. Стояв завжди перед лицем царя,саном кувикулярій, вірою і цнотливим життям християнин справжній, таємно служив Христу Богові, прикрашаючись чистотою, повстримністю, лагідністю і всілякими добрими ділами.

Коли надійшло свято одного з нечистих богів, цар Траян привселюдно приносив кумирам жертви. Гарний же юнак Якинт не пішов із царем до кумирів, а зостався в палатах, в окрему одну малу комірчину увійшов, молився належно до єдиного істинного Бога. Те бачивши, інший одноліток його, на ім'я Урвикій, що в тому ж чині кувикулярства був, підслухав його молитву й пішов розповів цареві, що Якинт переступає царський наказ, молиться якомусь Кусові Христові і називає Його Богом. Цар же Траян обідав тоді на нечистому святкуванні зі всім людом. Велів привести Якинта і подав йому з ідоложертовного м'яса, наказуючи перед ним їсти. Доблесний ж Христовий воїн Якинт, знаменувавши себе хресним знаменням, сказав до царя: «Не буде такого, щоб я, християнин, нечисте їв. Я хотів би, щоб і ти відступив від зваби ідольської, і від бісівського святкування, і нечистих жертв, і щоб пізнав єдиного Бога правдивого і Йому служив». Таку сміливість юнака Якинта бачили всі, що обідали з царем і прислуговували, розлютилися на нього гнівом. А цар Траян йому сказав: «Юність твоя, Якинте, гордим тебе робить. I чи ти мене вчитимеш, недостойний, щоб не служити батьківським богам, але якомусь Христові, якого ж ми не знаємо ані батьки наші не знали?» Відповів святий Якинт: «Не знаєш Його, бо ти недостойний пізнати того, Хто істинний Бог, що створив небо, і землю, і море, і все, що на них, влаштував світила небесні на просвітлення людей і створив людину на свій образ. Правду кажеш, що не знаєш Його, Його ж і батьки твої, що дітьми гніву були, не пізнали. Я ж, від благочестивих і христолюбних батьків народжений і вигодуваний, служити Йому і поклонятися навчений». Розгнівався цар через таку відповідь святого, звелів слугам, що там стояли, бити його в уста. Ті ж зразу на Христового мученика кинулися, не лише в уста і по щоках його сильно били, але й ногами, коли впав на землю, штовхали жорстоко, кажучи: «Так цареві дерзновенно відповідаєш?» Тоді звелів цар перестати бити мученика. I лежав святий на землі, не міг встати від лютих ударів і топтання ногами. Траян же велів святому, що лежав, насилу в уста страви жертовні вкладати. Але святий мученик Христовий уста і зуби міцно зціпив, ніяк не давав, щоб вкладали ідоложертовну нечистоту. Звелів тому цар зв'язати його залізними путами, і в темниці тримати, і ноги в колодки забити.

Наступного дня знову тойтаки нечистий празник цар із народом відзначав, звелів на місці зборів все знаряддя катування покласти і привести з темниці мученика Якинта для допиту. Коли ж привели святого, сказав до нього Траян: «Чи скоришся ти, о юначе, велінню нашому, чи ще впертим залишаєшся? Бачу, що гордий твій розум у гіркі приводить тебе муки. Але, послухавши мене, принеси жертву богам, щоб не загинути погано». Христовий же раб, наче діямант, міцний душею і тілом був і мав Господню силу, що йому допомагала. Сказав же Траянові: «Я — християнин, Христа шаную, і Йому поклоняюся, і приношу Йому жертву живу — себе самого. Бісам же твоїм жертви не принесу і погроз твоїх не боюся, ані не зважаю на муки. I не схилиш мене до нечестя вашого, бо я раб Христовий. Не звабиш, щоб я задля тимчасового життя покинув вічне. Роби, що хочеш». 

Сповнився гніву цар, звелів спершу на землі простягнути святого юнака, бити довго без жалю, тоді на катівні повісити, залізними кігтями обдирати тіло його. Мученик доблесно терпів, взивав до царя: «Я — християнин, Христовий раб, і не відречуся від Нього. Ти ж немале мені чиниш благодіяння, мучачи мене за Христа, але і ще більші муки на мене винайди, бо більше страждати за Господа мого бажаю, допоки не переможу катування твого терпінням моїм, допомогою Владики мого Христа, що помагає всім, хто Пресвяте Ім'я Його вірно прикликає». Коли ж була сьома година і всі, що були на видовищі, терпінню мучениковому вельми дивувалися, звелів цар зняти його з катівні і, зв'язаного, знову вести до темниці, заповівши сторожі, щоб не давали йому іншої їжі і пиття, тільки ідоложертовне, щоб, голодом і спрагою змушений, їх скуштував. І виконували сторожі наказ царевий, щодня із треб ідольських приносили їжу, ставили в темниці перед святим, але зранку, коли приходили, знаходили все ціле й ані не торкане, бо мученик святий на ідоложертовну ту їжу, наче на якусь жахливу мерзоту, ані поглянути не хотів. І перебував багато днів у голоді і спразі, молячись до Бога безперестанку. І веселився духом, наче на якомусь пребагатому бенкеті: благодаттюбо Духа Святого годувався. Траян же, посилаючи слуг, питав сторожу, чи їсть Якинт із жертовного, що ставлять перед ним. Ті ж повідомляли, що ані пальцем не торкається до того, що приносять йому, без їжі і пиття перебуває, радіє і молиться до Бога свого. Траян же, те чуючи, гнівався на сторожу, думаючи, що іншу їжу хтось приносить йому, і погрожував сторожі смертю. Ті ж присягали, що ніхто інший до нього не приходить, і пильну вали темниці ретельно, ані підійти до неї нікому не давали.

Коли ж був тридцять восьмий день, один зі сторожі, як звичайно, увійшов до темниці, несучи ідоложертовне, щоб поставити перед мучеником. I побачив, що темниця наповнилася невимовним світлом, і два ангели при святому страстотерпцеві стояли, один покривав тіло мученика пресвітлим одягом, а другий клав на голову вінець пречудесний. Те бачивши, сторож великого страху сповнився, кинув, що ніс, побіг до царя і сповістив йому, що бачив. Цар же, не вірячи сказаному, думав, що то примари якісь волхвуванням вчинено, і хотів лютішими муками мучити Христового страждальця. Через два дні сів Траян на привселюдному суді, послав у темницю вивести в'язня на муки і сказав: «Хай побачу, як допоможе йому Христос його, чи забере його з рук моїх». Коли увійшли слуги до темниці, побачили, що мученик святий помер у Господі й ангели в подобі юнаків пресвітлих навколо тіла стоять, свічі в руках тримають. I наповнилася темниця світлом і пахощами невимовними. I втекли слуги з темниці, охоплені страхом, і сповістили цареві. Сповнився ж цар сорому і люті, послав більше слуг витягнути геть із темниці тіло померлого. Вони ж, до темниці увійшовши, нічого іншого не побачили, лише мертвого, що лежав, і витягнули його звідти. I звелів цар те чесне мученикове тіло витягнути . . .. . . за град і викинути на пустирі на поїдання звірам, і псам, і птахам. Звелів же і сторожі здалеку бути, щоб не вкрали його християни. I лежало так тіло те, довго ніщо йому не шкодило: ангел Божий беріг його. Раз уночі пресвітерові одному чесному, що був родичем мученикові, на ім'я Тимотей, явився ангел і звелів взяти тіло мученикове. Він же, взявши декого вірного з дому свого, пішов на місце те пустельне, коли пітьма нічна запала, і взяв те святе тіло, нікого не було, щоб йому боронив, і поклав його в домі своєму, у внутрішній кімнаті, обгорнув чистою плащаницею з ароматами, і запалював щодня лямпаду при ковчезі його, і тиміян кадив. Прожив же пресвітер той ще декілька років. Коли ж наблизився до кончини своєї, передав мощі святого мученика одній вдові чесній, життям святій і старій літами, що безцінний той скарб із радістю прийняла, пильнувала в себе з шаною, також щодня кадило запалювала й кадила. Виходили ж від мощів святих пахощі великі й наповнювали ту світлицю. I нікому не розповідала жінка та про мощі святого, бо цілий град кумирослужителів був, але сама при них вдень і вночі зі сльозами молилася.

Часу ж багато минуло, і вдова та при кончині була. Трапилося, що один муж зі знаті від хвороби голови осліп і не бачив світла цілий рік, не міг від лікарів ніякої знайти допомоги.

Йому святий мученик Якинт явився в нічному сонному видінні і мовив: «Чоловіче, чи хочеш зцілитися від болю і сліпоти очей?» Він же спитав: «Хто ти, що говориш мені це?» Відповів святий: «Я — раб Христовий Якинт, лікар усіляких недуг». Сказав йому чоловік той: «Прошу тебе, візьми все майно, яке маю, лише щоб я побачив світло, бо в біді я і страждаю, у пітьмі сидячи». Святий Якинт сказав йому: «Задарма зцілить тебе Бог мій, лише вчини те, що тобі звелю: тіло моє, покладене у тої вдови, що поблизу тебе живе, візьми й відішли на батьківщину мою, у край Кападокійський, у град Кесарію. А очі свої помасти олією з лямпади, що при ковчезі моєму горить, і прозриш». Встав же чоловік із ложа свого і в бачене повірив, пішов, ведений, у дім вдови і розповів їй про мученикове явлення і веління. Вона ж ввела його у внутрішню кімнату, у ній же лежав святий, дала йому олію з лямпади. Коли сліпий помастив нею свої очі, зразу прозрів ясно. Але із виконанням наказаного від святого забарився, і минув певний час, і знову темрява темна найшла на очі його, і осліп, і знову пішов, ведений, до мощей святого мученика, просячи зцілення. I, входячи в ту кімнату, почув голос, що промовляв зверху до нього: «Той, що чинить наругу, наруги зазнає». Він же впав перед мощами святого і говорив зі сльозами: «Дай мені нині прозріння, о угоднику Божий, і зразу виконаю те, що ти наказував». I, вставши, помастив знову олією очі свої, і знову прозрів пресвітлим прозрінням, бо не лише тілесні, а й душевні очі його відкрилися, і повірив у Христа, охрестився святим хрещенням.

Тим часом переставилася блаженна вдова та, а новоохре , щений муж, взявши ковчег із мощами святого і запечатавши його, послав з вірними людьми до Кесарії Кападокійської, заповівши людям тим, що, коли наблизяться до града, мулів, які везтимуть колісницю з мощами святого, хай відпустять іти вільно, і де ж вони стануть, там нехай покладуть мощі: такбо святий у видінні звелів. Посланці ж із мощами, вірні люди, коли Кесарійського града в Кападокії досягли й були поблизу воріт, що називалися Севастіянськими, пустили мулів вільно. Ті ж, ніким не ведені, ішли до того дому, в якому народився мученик, але вже переставилися були з життя цього батьки його. I зібралися вірні, які тоді в граді тому були, радости великої через прихід мученика сповнилися, поклали в тому домі чесно мощі святого в ковчезі мармуровому, славлячи Господа нашого Ісуса Христа.

Помер Христовий мученик Якинт у Римі, у третій день місяця липня, голодом і спрагою морений, вірою ж, і молитвою, і благодаттю Святого Духа сповнений. Володів тоді нечестивий Траян, у нас же царював Господь наш Ісус Христос, Йому ж слава з Отцем і Святим Духом нині, і повсякчас, і навікивіків. Амінь.

У тойтаки День пам’ять святих мучеників Мокія і Марка, яких Максиміянєпарх мечем за Христа убив.

I    святого отця нашого Анатолія, патріярха ЦаргороДського, який був після святого Флавiяна на престол возвеДений наприкінці царювання ТеоДосія МолоДшого, на початку ж Маркіянового. У його ж Дні був четвертий Вселенський святих отців собор у ХалкиДоні. Пас же Анатолій церкву Христову вісім років і вісім місяців, переставився До ГоспоДа за царювання Лева Великого, що після Маркіяна настав.

У цей же День Пролог згаДує святих мучеників ТеоДота і ТеоДотію, ДіомиДа, Євлампія, АсканпіоДа і ГоленДуху. !з них ТеоДот і ТеоДотія, зДається, ті, що буДуть завтра, про інших нічого знайти ми не змогли.


У цей же День перенесено було чесні мощі святого отця нашого Филипа, митрополита Всеросійського, із Соловецького монастиря До царюючого граДа Москви.

Житіє преподобного отця нашого Олександра, первоначальника обителі незасинаючих


Цей святий преподобний отець наш Олександр із азійських країв був родом, у Константинополь, юним будучи, задля вивчення граматики прийшов, і повчився книжного розуму досить, і в зовнішній філософії досконалий був. Змужнівши ж віком і літами, подався до війська i за якийсь час став воєначальником у полках. Любив же читати книги, i, коли залишалося йому від зовнішніх діл трохи часу, вправлявся в читанні Божественного Писання: бувбо муж життям чесний, добродійний, постійний і богобоязливий, цнотою і повстримністю прикрашений, прочитав же Старий і Новий Завіт, заглибився розумом у слова євангельські, Пречистими Христовими устами мовлені4: «Якщо хочеш досконалим бути, іди, продай маєток свій і роздай убогим, і будеш мати скарб на небі, і йди услід за Мною». Ті слова Христові обмірковуючи й безсумнівно в них вірячи, почав продавати майно, якого мав досить, за достойністю сану свого, і роздавати бідним та потребуючим, поклавши неодмінний намір відректися світу і всього, що у світі, і наслідувати Христа.

Чув же, що в Сирії є киновія святих мужів, їхнє життя славне, і забажав туди піти. Відклав тому сан свій і покинув друзів своїх, і дім, і рабів, і всі житейські турботи, і пішов у Сирію. I прийшов до одної киновії, у якій же був аввою преподобний Ыля. I впросив його, щоб прийняв його в чин чернечий до братів. I зарахований був до лику ченців, прожив у киновії тій чотири роки. Служіння, які йому наказували, виконував не лінуючись, і в постницьких подвигах навчався, і віддавався деннонічним молитвам і книжному читанню, а найбільше навчався розуміння слів із Псалтиря, аби знати кожного вірша силу, і про те досвідчених розпитував, насолоджуючись серцем і розчулюючись духом. I молився старанно до Бога, щоб подалося йому зверху розуміння недовідомих у Божественному Писанні тайн, що й отримав від благодаті Духа Святого. Бачив же у всіх киновіях велику й надмірну турботу братів щодо їжі та одягу і згадував собі слова з Євангелія Христового5: «Не турбуйтеся про їжу, і пиття, і про одяг, і про завтрішнє, бо птахи і трави польові кращі від людей, і якщо всіх опікун Бог птахів годує, і траву польову одягає, наскільки більше людей, що Йому служать, здатний прогодувати і одягнути, лише б шукали насамперед Царства Божого і правди Його, і те все додасться їм».

Якось узяв книгу Євангелія, яку мав у себе, пішов до авви ^лі і казав йому: «Отче, чи все правда, що в Євангелії написане?» Преподобний же Ыля, незвичне питання почувши, здивувався і збентежився: думавбо, що той невірством від диявола зваблений, і нічого не відповідав йому на питання, сидів, схиливши голову додолу. Тоді до братів, що були в нього, сказав: «Молімося до Бога, браття, за того брата, що в якісь сіті ворожі ув'язнув». I, вставши, молився зі сльозами. Тоді звернувся до Олександра, мовив: «Брате, звідки до тебе цей помисел сумнівний прийшов, щоб не вірити в те, що написане у святому Євангелії’?» Відповів Олександр: «Не не вірю, отче, але питаюся, чи то правда?» Відповіли брати: «Справді все правдиве, і нема в тому жодного сумніву». Сказав до них Олександр: «Якщо правдиве, то чому цього не виконуємо?» Сказали брати: «Неможливо людині немічній сповнювати це на ділі». Тоді Олександр зрушився духом і, вважаючи за марноту попереднє своє життя, що минуло не в повному виконанні слів євангельських, намагався піти в пустелю, щоб там легше змогти виконувати ті вищесказані євангельські слова. I, попросивши благословення в преподобного ^лі та з братами попрощавшись, пішов, покладаючись на Господа, нічого з собою не несучи, окрім книги Євангелія. I перебував у пустелі сім літ, про ніщо земне не турбуючись. Як же там Божим промислом годувався, пізніше з наступного слова зрозуміємо. Після закінчення семилітнього перебування в пустелі довідався Олександр преподобний про одне поселення еллінських людей, що було не дуже далеко, в якому всі служили бісам, поклоняючись ідолам із жертвами. Розпалився ревністю за Богом, пішов туди й підпалив храм ідольський. 
Коли поселенці те побачили, збіглися до палаючого капища і побачили при ньому Олександра, не втікавбо преподобний, але навмисне чекав приходу до нього єллінів. I не потаїв перед ними діла свого: колибо питали його про підпал храму, визнав, мовивши: «Я його запалив». Вони ж, те чувши, кинулися на нього, убити його хотіли. Але Бог беріг раба свого: інші ж убивства не схвалювали, ані не допускали, радили його передати міському судові. I коли трохи від гніву вгамувалися, звернувся до них святий, кажучи: «О мужі, самі зрозумійте свою помилку і пізнайте істину, втікайте від суду вічного! 

Небесне вам сповщаю!» I проповідував їм святий поапостольськи слово спасення. Вони ж одні слухали, інші не розуміли, і повели, передали його міському судові.

Був же градоначальник на ім'я Равул. Він, слова Божі з уст преподобного чуючи, сперечався з ним про віру довго із книг своїх еллінських, ще ж і дуже йому погрожував. Але, бачачи, що вдачею святий лагідний, і у відповідях премудрий, і у всіх словах нездоланний, не зробив йому ніякої кривди: Бог так щодо свого раба влаштував. Взяв же його осібно, почав до нього говорити: «Скажи мені правду: яку ви, християни, маєте надію, зневажаючи так життя ваше?» Преподобний же усміхнувся, відповів: «Не так є, як говориш, не зневажаємобо життя нашого, а намагаємося зберегти його безсмертним навіки. Справжнім життям є те, щоб жити вічно, а жити тимчасово — не життя, а смерть. Цебо тимчасове смертне життя зневажаємо задля майбутнього вічного безсмертного життя. Написанобо нам6: «Хто погубить душу свою у цьому віці, у житті вічному знайде її». Запитав Равул: «Де ви сподіваєтеся бути, перейшовши із цього життя?» Святий же почав розповідати йому про Царство Небесне і про приготовані для праведних блага. Хоч еллін невірний думав, що байку йому вповідає, проте хотів більше слів святого почути, питав його про початок святої віри. Тоді преподобний, навчаючи його про богопізнання та Божу доброту до людей, почав розповідати йому про Господні діяння від створення світу аж до хреста і вільної смерти Христової, воскресення і на небо зі славою вознесення. I бесідували так день і ніч обидва, ані їжі, ані пиття не скуштувавши, ані до сну не схилившись. Коли говорили про святого Іллюпророка, який замкнув небо словом і звів молитвою вогонь на жертви7, якого Ваалові жерці від Ваала й інших богів своїх випросити не могли, Равул, те чувши, сміявся і казав: «Всі ті ваші християнські розповіді — брехня. Раджу ж тобі корисне: принеси нашим богам жертви разом з нами. Вони ж добрі, простять тобі, що в невіданні ти зробив їм кривду, спалив храм їхній». Сказав святий: «Якщо справді богами є ті, що ти їх богами називаєш, то чому в дні Іллі, коли жерці їхні цілий день до них взивали, не послухали моління їхнього, не звели вогню з неба на жертви? Раб же Божий Ілля самодин тільки був і раз помолився до одного нашого на небі Бога — і зразу впав з неба вогонь, і спалив не лише дрова і жертви, але й воду, і каміння, і землю обпалив, ще ж потім і на двох півсотників8, що хотіли пророка схопити, впав вогонь зверху і спалив їх з воїнами їхніми». На це Равул вельми розсміявся, мовив: «Якщо це правда і тому ти називаєшся рабом Бога свого, зроби те саме. Ось бачиш перед нами багато гілок і трісок. Помолися до свого Бога, як же й Ілля, і хай зійде з неба вогонь і спалить те. Тоді і я скажу, що нема іншого Бога, окрім Бога християнського». Сказав йому святий: «Помолися ти спершу до богів своїх, щоб зробили це». Відповів Равул: «Не маю я такої сили ані відваги до богів моїх, але ти до свого Бога помолися». Тоді Олександр святий, згадавши слова євангельські, що «все можливе для того, хто вірить»9, встав на молитву, безсумнівною вірою на Бога покладаючись. І коли, піднявши руки свої, почав молитися, зразу впав вогонь з неба на гілки і тріски і спалив їх в них на очах. 

Те бачачи, Равул сповнився великого жаху й боявся, аби не впав і на нього вогонь і не спалив його, як же при Іллі півсотників. І вигукнув голосно, кажучи: «Воістину великий Бог християнський!» І хотів про те чудо розповідати людям, але святий великою забороною заборонив йому, щоб нікому не казав. І замовк Равул, не розповідаючи і ховаючи в собі, доки преподобний Олександр живим був. Після кончини блаженного розповів про те чудо перед єпископом і монахами, Бога у свідки беручи. І правдивим було свідчення його. Ми ж до попередньої розповіді повернімося.

Равулградоначальник після чуда того вражаючого пробув зі святим Олександом разом один тиждень10, зі слів його богонатхненних ясного пізнання таїнств святої віри навчаючись і на праведний путь спасення наставляючись. Тоді, молячись, хрещенням святим був просвітлений, вжебо і пресвітлий Пасхи празник зближався. Ненависник же спасення людського диявол, хотівши новонаверненому зробити перепону, вклав йому думку, щоб не в граді прийняти святе хрещення, але в одній церкві, яка за три поприща від града стояла. І пішли туди. За ними йшло багато чоловіків з жінками та дітьми. Коли ж прийшли до тої церкви, зустріли там одну дівчину, що вельми біснувалася. I злякався Равул, мовив: «Не хочу бути християнином, осьбо цю дівчину карають боги, бо християнську прийняла віру. Боюся, щоб i мєні те саме не сталося». Те мовивши, пішов з церкви, назад хотів повернутися. Святий же наздогнав його, затримав, кажучи: «Чому підступами ворожими зваблюєшся? Дівчина та за свої гріхи з Божого допусту приймає покарання, бо, посвятившись служити Богові в дівочій чистоті, не зберегла обітниці своєї і через те страждає від біснування, передана сатані, щоб дух її врятувався. А що те правда, не прошу, щоб моїм словам ти повірив, але сам іди, послухай, які слова з уст її виходять».

Пішов Равул до біснуватої, почув, як вона голосно визнавала своє гріхопадіння, за що допустив Бог увійти в неї сатану і мучити її. Те чувши, Равул відклав сумнів і просив хрещення святого. Коли ж він охрестився і зі святої купелі вийшов, одяг його білий, за звичаєм християнським до святого хрещення приготований, виявився весь згори донизу із хрестами, червоною фарбою, наче киноваром, помальований, і всі дивувалися чуду тому, і молилися чоловіки та жінки, що прийшли з ним, щоб охрещеними бути. Святий же Олександр хотів переконатися, чи справді у Христа вірять, сказав до них: «Годиться спершу на ділі явити віру. Ходімо нині у град, і якщо хто має в домі своєму ідолів, хай винесе посеред граду і своїми руками розіб'є їх на частини і після того хрещення нехай прийме». I зразу всі зі словами тими погодилися і пішли, винесли з домів своїх ідолів велику кількість і побили їх серед града. 

I так цілий град той просвітився свя , тим хрещенням. I перебував з ними преподобний деякий час, утверджуючи їх у святій вірі. Бачив же, що добре у благочесті утвердилися і дяку Богові віддають, мовив до Равула й до інших деяких слова такі: «Дотепер молоком ви вигодовувалися, далі годиться вас до твердішої їжі привчити. Якщобо хто з вас у християнському житті хоче досконалим бути, хай послухає слів Христа, що каже: «Продайте маєтки, роздайте убогим і будете мати скарб на небіа. Не турбуйтеся про завтрашнє, але Царства Божого шукайте, а Отець Небесний все потрібне подасть, знаєбо, чого ви потребуєтеб». Равул же, це чуючи, мовив: «Не можу я таким досконалим християнином бути. Якщо все продам і роздам, то хто багатьох моїх домашніх прогодує? I як може без дбання датися комусь те, що для життя потрібне? Якщо хочеш мене в цьому переконати, покажи мені на ділі: ось принаймні один день прогодуй мене і цілий дім мій без всілякого дбання. Але знаю, що не можеш, бо ти убогий, ані для себе одного їжі на один день не маєш. I якщо в граді цього зробити не можеш, то що зробиш у пустелі, якщо, все покинувши, за тобою підемо?» Святий же, велике маючи на Бога уповання, сказав сміливо: «Візьми домашніх своїх, скільки хочеш, ще ж і друзів своїх, яких знаєш, візьми з собою і веди на цілий день у яку знаєш далеку від людей пустелю, і я буду з вами. Хай ніхто не бере з собою ані найменшого окрайця хліба, ані іншої якоїсь їжі. I якщо Бог не нагодує вас, як же колись ізраїльтян у пустелі, то моїм словам більше вірити не будете». I погодився з ним Равул. Встав зранку і взяв багато із собою домашніх і друзів, і пішов в одну непрохідну пустелю, маючи з собою і преподобного Олександра: його ж слів збування хотів бачити на ділі. !шли цілий день, і вже одинадцята година була, стали десь поміж двох гір, що нізвідки ніякої стежки ані сліду не було. I почав Олександр святий за звичаєм своїм вечірню відправляти, а Равул з дружиною голодні були, думали, що будуть їсти. Коли святий закінчив молитву, побачили якогось чоловіка, простого поселянина, що до них ішов і вів худобину, навантажену великими торбами, що по обидва боки звисали. У них же були хліби чисті й теплі й інші садові та городні наїдки. I сказав преподобний до Равула: «Візьміть ту їжу, і не будьте невірні, але вірні». Вони ж із радістю прийняли, і дивувався Равул з друзями своїми, кажучи: «Звідки в цій пустелі взявся чоловік з такими наїдками? Ми, увесь день ішовши, ледве дійшли, йому треба було опівночі встати і вийти з дому, щоб сюди в цю годину прибути. Але якщо й опівночі вийшов, то чому хліби ці теплі, наче ціє години з пєчі вийняті?» Так дивуючись, питали чоловіка: «Звідки ти і хто тебе послав сюди?» Чоловік же сказав: «:Пан мій послав вам це, щоб не були ви голодні». 

I коли ще щось до чоловіка того хотіли сказати, зразу він з худобою невидимим став: ангел Божий був в образі простого чоловіка явився. Вони ж, вражені, дивувалися і тоді повірили словам преподобного, більше ж євангельським Христовим, щоб не турбуватися, служачи Господові, але на Промисел Божий покладатися. Поклонилися з вдячністю Богові, їли й заночували там. Зранку ж у град повернулися.

Із цього чуда зрозуміло, що їв преподобний Олександр сім літ у пустелі, без всілякої про себе земної турботи перебуваючи. Тим чудом градоначальник Равул добре укріпився і хотів без всілякого галасу вправлятися у богомисленні. Покинув спершу сан начальства свого, тоді почав продавати маєтки свої й роздавати убогим, за згодою жінки та доньок (сина ж у нього не було), їм же достатню відділив частину для прогодування. Жінка з доньками збудувала монастир, послужила в ньому всім серцем Богові й угодила Йому добре. Равул же все своє роздав, рабів звільнив, відійшов у пустелю, а по кількох роках узятий був із пустелі на єпископство Едеського града, і досить років прожив у святительстві, як світло, просвічуючи своє стадо. Але ми до розповіді про преподобного Олександра повернімося.

Бачачи, що град, який вірою святою просвітив, процвітає і змагає у благодаті Господній, святий Олександр веселився духом, але бажання серця його тягнуло до пустелі. Люди ж хотіли мати його собі за єпископа і багатьма проханнями про те йому надокучали. Коли ж він не погоджувався і таємно хотів піти від них, стерегли біля воріт градських вдень і вночі, не хотіли відпустити від себе отця і вчителя свого. Тому в кошикові, як колись святий апостол Павло11, з допомогою певних своїх учнів уночі по стіні спустився і пішов у бажане йому пустельне безмов'я.

Ішов же два дні пустелею, натрапив на розбійницьке житло. І взяли його розбійники, до старійшини свого привели. Преподобний же своїми богонатхненними словами не лише звірячий його норов і дикість вгамував, але й жорстокість кам'яного серця його зм'якшив розчуленням і зробив так, що той повірив у Христа. I через небагато днів охрестив його святим хрещенням. Після хрещення спитав його преподобний: «Що перед хрещенням ти просив у Бога?» Відповів той: «Просив, щоб після омиття гріхів моїх святою купіллю забрав Бог скоро душу мою від мене». I сказав святий: «Буде тобі, що просив». I на восьмий день після хрещення той новоохрещений, гріхи свої добре омивши, не лише купіллю святою, а й багатьма сльозами справжнього покаяння, переставився до Господа. Те бачивши, й інші розбійники приступили до святої віри і, охрестившись, суворе покаяння на себе прийняли. I невдовзі житло те розбійницьке стало монастирем, ті ж розбійники відреклися світу, прекрасними ченцями були. З ними ж преподобний досить часу прожив, і чернечі устави їм законопоклав, і начальника досвідченого поставив, і попрощав їх у Господі, і пішов у глибшу пустелю, радіючи духом через спасення душ людських. Йшов два дні, дійшов до ріки Євфрат і перейшов її, знайшов десь закопану в землю бочку велику, порожню й оселився в ній. Вденьбо горами та дібровами пустельними ходив, на ніч же приходив до тої бочки. Що ж їв, не треба питати, якщо і для Равула з дружиною його, як же мовилося, хліб у пустелі випросив у Бога. Жив же там довгий час, почали — Бог посилав — приходити до нього брати й селитися біля нього, хотівши наслідувати його рівноангельське життя. Перебував преподобний на тому місці літ двадцять. У ті роки утворилася там, при Євфраті, киновія велика, зібралося багато братів, числом до чотириста,з різних народів: із грецького, з римського, із сирійського і єгипетського. Бог таке стадо зібрав і вручив доброму пастиреві, преподобному Олександру. А найдивніше, що не турбувалися про їжу і одяг: щодня досить було потрібного для такого зібрання, а те, що залишалося, не берегли на завтра, а все роздавалося тим, що приходили, убогим і подорожнім. Промисел Божий на кожен день посилав їжу рабам своїм.

Там уперше встановився новий, якого раніше не було, чин незасинаючих. Преподобний Олександр спершу встановив сім разів удень і вночі ходити до церкви на славослів'я Боже, за словом святого пророка, що казав12: «Сім разів на день хвалив я Тебе, за присуди твої справедливі». Тоді, розмірковуючи та роздумуючи над такими словами того ж пророка13: «У законі його поучався день і ніч», — казав собі: «Чи можливо людині це слово сповнити ділом, щоб удень і вночі, не засинаючи, поучатися в законі Божого славословлення?» I знову казав: «Якщо не було б можливо, не сказав би Дух Святий цього устами пророка». I хотів у киновії своїй встановити той чин, щоб у церкві були безперестанні вдень і вночі псалмоспіви. Говоривбо: «Якщо неможливо одній людині цього в келії зробити через неміч тілесну, то можливо багатьом у церкві, міняючись годинами». Так собі думав, проте не смів почати без божественного сповіщення. Згадав же слово Христове14: «Просіть і дасться вам, стукайте і відчиниться». Почав належною молитвою просити і стукати у двері доброти Христової, щоб подав йому вістку про те, чи угодний Йому його намір і чи буде приємний той чин, щоб, як ангели на небі завжди, так і на землі люди, що в його киновії, в ангельському чині, і в церкві, що є земним небом, вдень і вночі псалмоспівами славили Бога. Про це преподобний з великим постом і з всенічними молитвами молився три роки. Явився ж йому Господь, кажучи: «Те, що намірив, почни, приємнебо воно Мені». Про те Господнє явлення розповідав преподобний деяким духовнішим із братів, наче від іншої особи переповідаючи, подібно до святого апостола Павла, що мовив15: «Знаю чоловіка, що був у піднесенні до третього неба», — був же то він сам.
Почавбо так: розділив братів на двадцять чотири черги, за числом двадцяти чотирьох годин дня і ночі, щоб кожен, черги своєї годину знаючи, перебував на місці співу. Був же спів — псалми Давидові, що на два хори по віршах нешвидко співалися, без звичного церковного правила, яке ж припинив нововстановлений чин псалмоспіву. I так вдень і вночі безперестанно в церкві славословили Бога, через що киновію їхню прозвали незасинаючою обителлю.

Встановив же преподобний при псалмоспівах і число поклонів на кожен день, за числом тих прощень, якими в Євангелії Господь велить того, що згрішив, прощати, — сімдесят разів по сім, що є чотириста дев'яносто. Ще ж звєлів, щоб після закінчення кожної служби церковної і монастирської i після кожного діла говорити такі слова: «Слава во вишніх Богу, і на землі мир, серед людей благовоління».

Такий чин в обителі своїй встановивши, думав собі, чого ще потрібно для богоугодження. I згадав слово псалма17: «Навчу беззаконників шляхів Твоїх, і нечестиві до Тебе навернуться». Казав собі: «Потрібно піклуватися не лише про своє, але і про спасення інших, а найбільше про навернення нечестивих». А тому що в той час багато ще в тих краях було ідолопоклонництва, вирішив послати декого з братів на проповідування Христа. I вибрав на ту службу досвідченіших й у вірі палкіших сімдесятьох братів, за числом тих учнів Христових, про яких же святий євангелист Лука пише18: «Явив Господь й інших сімдесят, і послав їх по два перед собою у кожне місто і місце». Стільки ж і наслідувач Христовий Олександр преподобний вибрав учнів на проповідь Христову і, помолившись за них, послав їх по два у всі навколишні поселення ідолопоклонницькі. I помагала їм благодать Божа, молитвами отця преподобного, що не були труди їхні марні, багатьохбо з еллінів до Христа привели.
Після закінчення двадцяти літ свого перебування при ріці Євфрат Олександр преподобний, бачачи, що киновія його добре влаштована і чин незасинаючих та всі законоположення постницького життя утверджені, возвеселився духом і вельми дякував Богові. Мав же велику в серці ревність і бажання спасати душі людські — замислив вийти до перських меж, де нечестя еллінське множилося. Вибрав тому на дорогу з собою сто п'ятдесят братів, інших же досвідченому старцеві Трохиму доручив і поставив його ігуменом киновії. Мир і благословення їм давши, перейшов Євфрат із відділеною собі братією і вирушив у дорогу до Перського краю і пустелі, нічого з собою з потрібного не несучи, окрім книг святих, бо і в дорозі, куди ходив, не припиняв з братами безперестанних псалмоспівів, як же і в церкві, на два лики чергами по годинах вдень і вночі перемінюючись. 

Хотів же випробувати терпіння братів своїх, водив їх пустелею без їжі, самими лише ягодами вєлів їм у відповідний час підживлюватися. Деякі з них, нетерплячі, почали нарікати, як колись ізраїльтяни на Мойсея, кажучи: «Вивів нас у пустиню цю, щоб заморити голодом»19. I думали таємно повернутися до обителі. Було ж таких тридцять. Зрозумів помисли їхні преподобний через Боже одкровення, викрив їх як маловірних і велів їм назад повернутися. До інших же великим голосом мовив: «Повірте мені, брати, що нині відвідає нас Бог щедрою їжею і осоромить невірство ваше». Коли вже наблизилися вони до меж Перського краю, на яких царі грекоримські збудували малі, але міцні гради, і воїнство було в них поставлене для сторожі від варварських нападів, поблизу тих градів, у пустелі, коли йшов преподобний з братами, вийшли назустріч їм, Божим велінням, із градів тих воєначальники, що звалися тривунами20, із хлібами прекрасними й різними наїдками. I просили святого, щоб увійшов у гради їхні й охрестив їх, бо багато в них є бісівських служителів. Спершу принесеної їжі скуштували всі з вдячністю, тоді преподобний тих деяких братів, що були маловірні й нетерплячі, відіслав до киновії і пішов у ті гради. I помагала Господня благодать: за недовгий час проповіддю Євангелія всіх здобув Христові.


В одному з тих градів учення його не хотіли прийняти, а найбільше коли почули, як він вчить про милостиню і щедре подання потребуючим. I сказали багаті до нього: «Ти прийшов нас зубожити». Преподобний пішов від них, а Бог покарав їх бездощів'ям: три роки не було в них дощу, — доки не пізнали гріха свого і не знайшли преподобного (тоді він був в Антіохії) і не вмовили його пробачити їм їхній гріх. I четвертого року дощ великий пролився, був у них щедрий врожай плодів земних, душ же їхніх Богові здобуття.

Проходячи ту пустелю, преподобний дійшов до града, що називався Пальміраг, його ж Соломон збудував у пустелі. У ньому громадяни хоч і називалися християнами, проте були юдеями, із християнством старозаконня трималися. Вони, довідавшись про наближення до них Олександра з братами,замкнули перед ними ворота града, кажучи: «Хто таку кількість ченців цих прогодує». I не пустили їх до себе. Преподобний же подякував Богові, мовив: «Добре надіятися на Господа, аніж покладатися на людину. Не будьте малодушними, браття: колибо й не чекаємо, відвідає нас Бог». Коли ж пішли від града за декілька поприщ, варвари, що недалеко там перебували — Бог їхні серця схилив — вийшли назустріч їм, хліб і всілякі блага земні принісши, погостили їх досить. Звідти пішов преподобний до Антіохії, Бог так скеровував його дорогу на користь багатьом. Коли туди наблизилися, зі звичним чином безперестанного псалмоспіву, довідався про його прихід єпископ града того, що звався Теодот, славнимбо було ім'я Олександра і шановане повсюди. I збунтував диявол якихось злісних і заздрісних людей: вчинили вони наклеп на преподобного і на братів його перед єпископом, що, мовляв, усі пости і молитви, які творять, — лицемірно роблять, задля марнослав'я, щоб люди бачили. Єпископ же не зрозумів, що наклепи брехливі, зразу послав багатьох своїх слуг із тими наклепниками, щоб вигнати безчесно з града Олександра і тих, що з ним. Тим часом той чесний лик земних ангелів, преподобним Олександром ведений, зі звичним співом вже увійшов до града. Посланці ж від єпископа зустріли їх у граді, напали на них, як розбійники, і, кожного з них узявши, багато накладали ран, і за град виволокли, і преподобному Олександрові, як начальнику, подвоїли ран і безчестя. Він же і брати його раділи, що сподобилися так невинно постраждати. Розумів же преподобний, що це ворожий підступ хоче перепинити користь для багатьох, тому знову, духом зрушений, у град вночі таємно з братами увійшов. I знайшли якісь порожні старі лазні, у яких своє псалмоспів'я здійснювали. I зранку довідався про те єпископ. Хоч i гнівався, проте i на милість схилився і не велів більше кривдити їх: боявся не лише Бога, а й людей, бо всі мешканці антіохійські раді були через прихід до них преподобного і мали його за великого пророка, на єпископа ж вельми нарікали за першу кривду і безчестя, які вчинив преподобному отцеві і братам його. Розчулився єпископ, благословив перебування Олександра і братів його у граді. I були їм порожнї лазні ті обителлю. А за короткі дні мешканці, волею i благословенням єпископа, церкву йому збудували і монастир влаштували, i багато з людей свої церкви покидали, до преподобного Олександра на церковну службу збиралися, хотіли слухати мєдоточиві його слова, якими він тих, що приходили, повчав. I дух усіх горів любов'ю до преподобного, і все потрібне подавали йому і братам на щодень. Вони ж у відповідний час для їжі раз на день після години дев'ятої їли, решту ж роздавали убогим, не залишаючи на завтра. Бог же щодня руками милостивих вбоголюбів посилав їм їжу і те, що було потрібно.

Через якийсь час захотів преподобний при обителі своїй мати притулок для подорожніх і лікарню і, попросивши на те від єпископа благословення, здійснив, що хотів, бо хоч і був убогий, взагалі нічого не мав, проте скарбниці багатих були перед ним відчинені, всі з радістю йому подавали, чого потребував, і робили сердечно те, що він їм казав. I служив хворим преподобний і подорожнім давав спочинок. Подавалося потрібне від боголюбців, більше ж від самого Бога, на послуження хворим, подавалося зцілення недуг від чесних і чудотворних рук його, мали ж вони сили багато. I славлений був через нього Бог. А тому що бачив Олександр, що єпископ у своєму покликанні дещо недбало робить і воєвода градський та інші великі сановники неправду чинять, зодягнувся у ревність ^лі й безстрашно, хоч і лагідно, всіх викривав, зі слів Божих навчаючи їх правди та істини. I був усім як учитель і наставник. Але не кожному та його ревність була приємна, насамперед начальству і з клириків деяким. Хоч і дивувалися добродійному його життю, проте й ненавиділи його вельми і єпископа на нього намовляли весь час. I посланий був від єпископа один найзлісніший піддиякон на ім'я Малх з багатьма слугами до преподобного, щоб вигнати його з града. I прийшов Малх із гнівом, вдарив сильно рукою в лице святого, кажучи: «!ди собі з града цього, нечестивцю». Преподобний же, наче ягня незлостиве, нічого іншого, лише євангельське покірно мовив слово21: «Було ж ім'я рабові Малх». I коли хотів Малхпіддиякон зі слугами, що з ними прийшли, більше кривдити преподобного і з града вигнати, зійшовся люд, і вчинився галас великий: всібо заступалися за отця і братів його. I ледве Малх і ті, що з ним, врятувалися від народного бунту. 

Єпископ же більшого сповнився гніву, змовився із воєводою, який також на святого гнівався, і схопили вночі преподобного в обителі його (ніхто з людей не знав про те), прогнали його до Халкиди. Тоді й братів його розігнали, і розійшлися вони, де хто міг. За якийсь час Олександр преподобний знову повернувся до Антіохії, бо антіохійці тужили за ним, на єпископа і воєводу вельми нарікали. А тому що не знайшов братів своїх, не хотів і сам там жити, але хотів піти. Про те довідалися громадяни, стерегли воріт, щоб не вийшов, любов'ю великою до нього були одержимі і хотіли, щоб у них жив. Він же не хотів більше в Антіохії бути, змінив чернечий свій одяг, одягнувся в якесь лахміття і в образі жебрака вночі вийшов із града. За декілька днів прийшов до киновії, що називалася Критинійською. I бачив у ній весь той чин, який же він у своїй киновії при ріці Євфрат встановив. Дивувався і говорив собі: «Хтось з учнів моїх чин цей сюди приніс». I дякував Богові, що у тих краях плоди трудів його показав йому. Довідалися ж там брати, що він — Олександр: булобо ім'я його всюди велике, і втішилися приходом його, віддавна бачити його хотіли. Пробув же преподобний у них деякий час, пішов звідти до Константинополя22, Бог покликав його туди для спасення багатьох. Ішли з ним із киновії тої двадцять чотири брати. І прийшли до Константинополя, оселилися при церкві святого Миниґ. І почали до нього збиратися брати, і за кілька років зібралося до трьох сотень братів з різних народів: грецького, і римського, і сирійського. Влаштувалася обитель прекрасна, і чин незасинаючих утвердився.
Усе ж потрібне їм Божим провидінням посилалося, як же видно звідси. Одні зі знатних людей, чуючи про убоге їхнє життя, що в одному лише деннонічному богославленні перебувають, на земне не зважають ані про завтрішє не турбуються, послали навмисно мужів в обитель ту побути у ній декілька днів і побачити, звідки мають щоденну їжу. Зрозумів же те преподобний Олександр, сказав при мужах тих до одного учня: «Іди приведи мужа, що біля дверей монастирських стоїть». Пішов брат, побачив чоловіка, що мав великий кошик, повний чистих і теплих хлібів, і ввів його з хлібами до отця. Преподобний же при всіх його спитав, хто він і звідки приніс хліби. Питався не тому, що сам не знав, йому ж від Бога нічого не втаїлося, але щоб осоромилися маловірні, що прийшли досліджувати життя і харчування їхнє. Чоловік же той почав говорити так: «Я — продавець хліба. Коли виймав нині хліби з печі, явився якийсь муж світлий, зростом високий і дивний на вигляд, і сказав мені владно: «Неси всі ці хліби рабам Всевишнього». Я ж, нажаханий, мовив: «Не знаю місця, куди нести». Він же мовив: «Іди за мною». I я пішов за ним. Він же довів мене до воріт обителі цієї і невидимим став». І стало всім відомо, яка велика в преподобного Олександра віра в Бога і великий у ньому Божий Промисел.

Настільки ж преподобний був ясновидним, що знав усе, що поміж братами діялося і думалося, і наодинці викривав прогрішення, що траплялися, і побатьківськи виправляв тих, що згрішили. Мав же опіку над хворими, приставив чотирьох братів служити їм і звелів щодня гріти окріп для деяких, що потребували цього через хворобу. І робили те ті, що служили. Одного дня випадково чи з Божого Провидіння, щоб тверда віра преподобного в Бога явною була, ті, що служили хворим, забули нагріти окріп. Про те преподобний духом довідався. Прикликав одного з них і питав, чому не , нагріли окропу. Той же прогрішення своє перед ясновидним отцем хотів приховати й мовив: «Не мав дров». Преподобний же сказав йому: «Чому зранку про дрова не сказав мені? Чи ти мене випробовуєш? Але йди, бо вже нагрівся окріп». Пішов же брат до лікарні, побачив казан, повний окропу, що без вогню кипів і клекотав. І дивувалися всі з чуда того і віри преподобного.

Бентежила в той час Церкву Христову Несторієва єресь. І вчинив ворог поголос у народі, що Олександр — єретик: у тойбо час благочестя за єресь мали, єресь же як благочестя шанували, бо патріярх Несторій i багато хто з ним єретикували. Привели тому преподобного на суд до зловірних. I про єресь, у якій не був винен, його допитували. Промовив слова псалма23: «Сидять князі і на мене наклеп чинять. Слуга ж Твій роздумує над установами Твоїми. Бо свідоцтва Твої — наука моя і наміри мої — Твої закони». Коли він так говорив, явився біс, взиваючи: «Чого передчасно мучиш мене?» I невидимим став. Святий же після тих слів псалма нічого не відповідав допитувачам, але мовчав, долі дивлячись, як ягня безголосед перед тим, хто стриже його. Судді ж розгнівалися, вигнали його зперед лиця свого. Коли ж серед людей розбещених сатанинські слуги хотіли на нього руки накласти і скривдити, він, Божим покровом захищений, пройшов посеред них і дійшов цілий до обителі своєї, у якій же багато за нього було молитов до Бога від братів.

За якийсь час же озброївся на нього ворог і збунтував єретиків, які не лише його самого, а й братів багатьох путами, і темницею, і ранами дуже кривдили, проте все те було преподобному на вінець преславний, ворогу ж на осоромлення. Коли ж минула єретична буря, прожив преподобний решту днів своїх у мирі і, до кінця Богові угодивши та душі багатьох до спасення привівши, переставився до Господа в старості добрій. Подвизався він у чернецтві п'ятдесят літ і похований був чесно. При гробі ж його відбувалися чуда і на всілякі недуги людські подавалися зцілення, молитвами преподобного Олександра, благодаттю ж Господа нашого Ісуса Христа, Йому ж з Отцем і Святим Духом честь, слава, дяка і поклоніння нині, і повсякчас, і навікивіків. Амінь.
Залиш коментар

Зайдіть на сайт

Нема фото

Категорії