Житія святих на 8 Грудня (25 листопада за ст. стилем)

Житіє і страждання святого священномученика Климента, папи Римського

Також цього дня відзначають: Житіє і страждання святого священномученика Петра, архиєпископа Олександрійського

У славному великому місті старому Римі був один славний і великородний чоловік на ймення Фауст, котрий вів плем'я своє від дому давніх римських царів. Мав він жінку на ймення Маттидія,яка була також із царського роду} родичку Августа й Тиверія, кесарів римських, її сам кесар дав Фаустові за дружину. Були обоє невірні, віддавали ідолам поклоніння. Вони народили дітей: спершу двох синів вкупі, близнят, і нарекли одного Фаустин, а другого — Фаустиніян, потім народили третього сина і дали йому ім'я Климент. Був же у Фауста брат, лихий норовом і безсоромний перелюбник. Той, побачивши жінку брата свого вельми красну, вразився від неї і зваблював її до перелюбства. Вона ж, бувши цнотлива, не захотіла осквернити чоловікового ложа і збезчестити такою скверною доброродства дому свого і відкидала усяко від себе того перелюбника. Не бажала викривати його і не сказала про те нікому, ані самому чоловікові своєму, боячись, щоб не пішли "Щодо них лихі чутки в людях і щоб не знеславився дім їхній. Він-бо довгий час надокучав їй і проханням, і звабою, щоб зволила до нечистої його волі. Маттидія ж, бачачи, що не може інакше збавитися від нього, коли не віддалиться від очей та сусідства його, намислила таку річ: сказала якось чоловікові своєму, мовлячи: "Дивний сон цієї ночі побачила, пане мій: уздріла одного чесного й старого мужа, як котрогось із богів, що говорив до мене: "Ти і двоє близнят, дітей твоїх, коли не відійдете із Риму на десять літ, то пагубною і несподіваною смертю разом із ними помреш".

Почувши це, Фауст, її чоловік, жахнувся: багато думав і радився щодо цього та й зволив відпустити її із двома дітьми із Риму на десять літ, кажучи: "Ліпше, щоб улюблена дружина моя з дітьми жива була, хоча в чужій країні, аніж тут невдовзі мала б померти несподіваною смертю". Наладнав, отож, корабля і все, що потрібно, приготував та й відпустив її в країну еллінську, в Атени, із двома синами-близнятами, Фаустином та Фаустиніяном, і з рабами та рабинями, і з маєтком великим. І повелів їй в Атенах віддати обох дітей у навчання еллінської премудрості, і так розлучилися одне від одного із невимовною жалістю та рясними слізьми. Маттидія із двома синами відпливла в кораблі, а Фауст із найменшим сином Климентом залишивсь у Римі. Коли ж пливла Маттидія морем, у якісь дні піднялася в морі велика буря й велике хвилювання, і занесено було корабля хвилями та вітром у невідому країну — опівночі він розбився і всі потопилися. Маттидія ж, кидана вітряними хвилями, була викинута на каменя біля якогось острова насупроти міста, що звалося Антандрос, у країні Асирійській воно було. І ридала за втонулими дітьми своїми невтішно, аж хотіла від гіркої печалі знову вкинутися до моря. Але люди тієї країни побачили її, голу, яка вельми волала й люто стогнала, змилосердилися щодо неї, забрали до свого міста й одягли її. Деякі ж гостинні жінки, прийшовши до неї, втішали, коли ридала вона, і кожна з них оповідала про своє лихо, яке сталося, — учинили їй у печалі малу відраду. Одна з них оповіла, кажучи: "Чоловік мій корабельником був, вельми молодий, і втопився в морі, я ж залишилася юною вдовою, і багато хотіло пойняти мене в друге заміжжя, я ж, чоловіка свого й по смерті люблячи, зволила відтак удовувати. Коли бажаєш, живи зі мною разом у домі моєму, я і ти, працюючи руками, будемо живитися". І схилилася Маттидія до її поради й поселилася у домі її, трудячись у рукоділлі й так добуваючи їжу. І пробула в такому вбогому житті двадцять чотири роки.

Діти ж її, Фаустин та Фаустиніян, коли розбився корабель, також, за Божим промислом, живі залишилися; побачили-бо їх морські розбійники, які трапилися на той час, узяли до свого човна й повезли в Кесарію Стратонійську й продали їх одній жінці, ім'я якої було Іуста, котра виховала їх замість дітей і віддала в науку книжну. І навчилися всілякої еллінської премудрості, а, почувши проповідь християнського Євангелія, прийняли святе хрещення та й пішли за апостолом Петром.

Фауст же, батько їхній, живучи в Римі із Климентом, нічого не знав про біди, які трапилися жінці його та дітям, і, коли минув рік, послав деяких своїх рабів у Атени довідатися, як живе дружина його і як діти. Послав же багато потрібного через них — вони ж, пішовши, не повернулися. На третє літо, бувши вельми печальний, що не мав ніякої звістки про жінку та дітей, послав інших рабів із усім потрібним до Атен. Вони ж бо, побувавши там, не знайшли нікого і на четверте літо повернулися, повідавши, що ніяк не могли знайти в Атенах пані своєї і ніхто про неї там і не чував, і жодного сліду її не віднайшли, а відтак жодного зі своїх не змогли знайти ані почути про них. Вислухавши їх, Фауст упав у велику печаль і гірко ридав. Обійшов-бо в Римському краю всі пристані, запитуючи корабельників, чи не бачив хто і чи не чув про супряжницю його з дітьми, чи, може, хто знайшов трупа жінки з двома дітьми на морському березі. І не дізнався нічого ні від кого, приготував, отож, корабля і, взявши трохи рабів та маєтку, рушив сам на розшуки свого подружжя та любих діток, а Климента, молодшого сина, з іншими вірними рабами залишив удома навчатися книг. І мало не весь усесвіт обійшов, по морі й по суші, довгі літа шукаючи своєї дружини, — і не знайшов. І вже відчаявся, пожалів про це вельми і з гіркої печалі не бажав уже в дім повернутися, гадаючи, що неправедна річ є насолоджуватися добром світа цього без улюбленої супряжниці — до неї мав велику любов через велику її цнотливість. Відкинувся всієї честі й слави мирської, тулявся по чужих країнах, як один із прошаків, і не розповідав нікому про себе, хто він є.

Хлопець же Климент, прийшовши в дорослий вік і добре звідавши все філософське учення, знаючи, що не має батька й матері, печальний був завжди; уже-бо двадцять і чотири роки минуло, відколи мати — і двадцятий, відколи батько вийшли з дому. І відчаявся, що не живі вони, думаючи про них як про мертвих. Згадував і про власну смерть: що конче має вмерти і невідь-де по смерті віднайдеться; чи є інше яке життя після цього дочасного, а чи ні. Так гадаючи, слізний був завше й не бажав утішитися жодними насолодами та мирськими веселощами, а завжди знічений пробував і лицем старим являвся й зітхав тяжко. Відтак почув про Христове пришестя у світ і шукав, щоб довідатися про те звісно. Трапилося йому бесідувати з одним чоловіком добророзумним, котрий сказав йому, що Божий Син прийшов в Юдею, проповідуючи всім вічне життя, коли житимуть за волею Отця, котрий послав Його, і всім, хто слухав Його, обіцяв невимовні блага в майбутньому віці, а ті, що відкинуться Його й не приймуть того вчення, мають вічно мучитися у вогненній геєні. Те Климент почув, розпалився невимовним бажанням довідатися щось докладніше про Христа й про все Христове вчення. Через це намислив іти в Юдею, у якій поширювалося Христове благовістя. Полишив, отож, дім свій із безліччю майна, взяв вірних рабів і золота взяв достатньо та й сів до корабля, і відплив до Юдейської країни. Коли ж було в морі хвилювання, занесений був вітром до Олександрії і там знайшов святого апостола Варнаву — з осолодою вислухав учення його, яке було щодо Христа. Тоді відплив до Кесарії Стратонійської і знайшов святого апостола Петра, був хрещений од нього та й пішов за ним з іншими учнями — серед них було й двоє його братів-близнят, Фаустин і Фаустиніян, одначе не знав про них, що брати його є, та й вони не могли його впізнати, оскільки вельми малі розлучилися зі собою і не пам'ятали один одного. Пішов-бо Петро у Сирію, послав перед собою Фаустина й Фаустиніяна, а Климента при собі залишив, і ввійшов до корабля, і плавав по морю. Коли ж плавав апостол, запитав Климента про рід його — Він-бо все докладно оповів йому: якого доброго він роду і як мати його через сонне видіння відійшла з Риму із двома малятами, як через чотири роки батько пішов на розшуки їхні й не повернувся. І вже двадцяте літо, як не чує нічого про нього, і гадає, що батьки його та брати є мертві. Петро ж, вислухавши ту повість, зворушений був, і в той час, за Божим уладнанням, пристав їхній корабель до того острова, на якому була Климентова мати Маттидія. Вийшов дехто із корабля до міста, щоб купити потрібного, вийшов і Петро, а Климент на кораблі залишився. Коли йшов Петро до міста, побачив старицю Маттидію, яка сиділа при воротях і просила милостиню: не могла вже з праці своєї живитися, бо руки її розслабилися, і через те просила милостиню й нею живила себе та іншу свою старицю, яка її прийняла до свого дому; вона також була розслаблена й лежала хвора в домі. Побачив-бо апостол Маттидію, що сиділа, збагнув духом: чужинка вона є — і запитав її про батьківщину її. Вона ж, тяжко зітхнувши, просльозилася й рече: "О горе мені, чужинці, бо немає в світі ланки біднішої та окаяннішої за мене". Петро, бачачи її у сльозах і що так говорила, почав старанніше випитувати, хто вона і звідкіля. І пізнав із бесіди, що мати є Климентова та й утішив її словами, кажучи: "Я знаю молодшого сина твого Климента, який перебуває тепер у цій країні". Вона ж, почувши про сина, стала наче мертва від жаху й радості. Петро ж, узявши її за руку, звів її із землі та повелів їй іти до корабля, кажучи: "Не печалься, старице, бо взнаєш відтак про сина свого".

Підійшли вони до корабля, вийшов Климент назустріч і, побачивши жінку, яка йшла за Петром, здивувався; вона ж, дивлячись на Климента, почала пізнавати його із подіб'я до батьківського лиця та й запитала Петра: "Чи не цей Климент, син мій?" Петро ж каже: "Він і є!" І припала Маттидія на шию Клименту й плакала. Климент же, не відаючи, хто є та жінка і через що плаче, відривав її від себе. Тоді рече до нього апостол: "Не відривай, дитино, ту, котра народила тебе!" Климент же, почувши це, просльозився і впав у ноги її, цілуючи й плачучи, і була їм радість велика, що знайшлися й пізналися. Помолився ж щодо неї Петро до Господа і зцілив руки її. Вона ж і про зцілення стариці своєї просила апостола. Він-бо пішов до хоромини її та й підняв із ложа хвороби. І дав їй Климент тисячу драхм за живлення матері своєї, відтак узяв матір разом зі зціленою тією старицею, звів на корабля, і рушили у плавання. Запитала Маттидія про чоловіка свого Фауста й почула, що пішов розшукувати її і вже двадцять років немає про нього звістки, тож ридала за ним гірко, як за померлим, не сподівалася-бо, що він ще живе. Допливли до Антандроса, полишили корабля й мандрували землею із Маттидією та її старицею, котрі сиділи на колісниці. Й доспіли до Лаодикії, зустрінуті були від Фаустина та Фаустиніяна, які упередили їх там. Вони запитали Климента, хто є чужа жінка ота з іншою старицею, що при них іде. Відповів Климент: "Мати моя, яку я знайшов у чужій країні". І почав їм по ряду оповідати, який час із матір'ю не бачився, як із дому вийшла із двома близнятами. Вони ж, це почувши, пізнали, що Климент брат є їхній, а та — мати їхня, і заплакали з великої радості, заволавши: "Воістину, то матір наша Маттидія, а це є брат наш Климент. Ми ж є близнята, Фаустин та Фаустиніян, котрі вийшли з Риму із матір'ю". І впали одне одному на шию, плакали достатньо, цілуючись люб'язно. Тоді б побачити матір веселу між дітей, адже несподівано уздріла їх здорових. І оповідали одне одному, як Божими судьбами були врятовані від потоплення. І прославляли Бога, радіючи; про те тільки печаль у них була, що нічого не відали про батька свого. Молили ж святого апостола Петра, щоб хрестив матір їхню. На завтра вельми рано вийшли до моря, і в захищеному місці той хрестив Маттидію та її старицю в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, та й відіслав її перед себе із синами у житло, сам же іншим шляхом пішов. І тут став на дорозі муж чесний, сивий бородою, покритий лихим одіянням, який чекав на Петра. Привітав його люб'язно й рече: "Бачу тебе, чоловіка мандрівного й непростого, саме лице твоє являє, що ти людина добророзумна, хочу-бо трохи побесідувати з тобою". Петро ж мовить: "Говори, пане, коли бажаєш". І почав говорити чоловік той отаке: "Бачив тебе нині в захищеному місці, як чинив на березі молитву, і, подивившись потай, відійшов. І вичекав тебе тут трохи, бажаючи звістити тобі, що марно трудитеся, молячись до Бога, — немає-бо ніякого Бога ані в небесах, ані на землі, і немає ніякого промислу Божого щодо нас, але всі буттю підлягають і все випадково чиниться. Не зваблюйтеся-бо, творячи молитви до Бога, бо Його нема". Петро ж, послухавши ці слова, мовить: "З чого це розумієш, що все не за Божим уладженням та промислом, але випадково буває, і яким виказом звістиш, що немає Бога? А коли немає Бога, то хто створив небо і прикрасив його зорями, хто заснував землю й одяг її квітами?" Чоловік же той із глибини сердечної зітхнув і рече: "Я, пане, дещо знаю про звіздарство і богам так служив, як ніхто інший, тож збагнув, що все зваба є і немає ніякого бога. Коли б то був на небесах якийсь бог, то вислухав би зітхання тих, котрі плачуть, вислухав би молитви тих, котрі моляться, призрів би горість серця тих, котрі знемагають од печалі. Коли б то був бог, то він вислухав би мене, що у горісті серця молився й ридав; це ж бо, як мене бачиш, пане мій, двадцять років і більше в гіркій печалі я є і як багато, горе мені, молінням молився до всіх богів! О, скільки жертв приніс я їм! О, як багато сліз та ридання! І жоден бог не вислухав мене, і був марний увесь труд мій". Петро ж рече: "Через це не почутий ти такий час, що молився до багатьох богів, марнотних та неправдивих, а не до одного істинного Бога, в Якого ми віримо і молимося Йому".

І так святий Петро із тим чоловіком бесідував довгий час, і вели диспута про Бога, відтак пізнав із повісті його, що Фауст він є, батько Климентовий та братів його, а чоловік Маттидіїний, і сказав йому: "Коли захочеш вірити в єдиного істинного Бога, Котрий небо й землю створив, то відтак і жінку, й дітей своїх уздриш цілими й здоровими". Він-бо рече: "Навряд чи жінка моя з дітьми із мертвих устануть; я ж бо сам з читання зірок довідався і від премудрого звіздаря Аннувіона звістився, що і жінка моя, і двоє дітей утопилися у морі" . Петро ж узяв його до житла свого; коли ж до нього зайшов Фауст і зирнув на Маттидію, то жахнувся й пильно на неї із здивуванням дивився мовчки. Відтак каже: "Що за чудо має бути, кого зараз бачу?" І, приступивши ближче, заволав: "Воістину, дружина моя улюблена оце є!" І тоді від раптової радості знемогли обоє, бо й говорити поміж себе не могли, — пізнала-бо і Маттидія чоловіка свого. Ледве до тями прийшовши, змогла сказати Маттидія: "О любий мій Фаусте! Як це живий віднайшовся ти, чула ж бо я, що ти мертвий!" Тоді була радість невимовна всім і великий плач від радості. Пізналося подружжя, також і діти пізнали своїх батьків, і, обійнявшись, плакали, і веселилися, й дякували Богові. І всі, що там зійшлися, бачили несподіване їхнє віднайдення та зібрання докупи після розсіяння, просльозилися й дякували Богові. Відтак Фауст, припавши до апостола, просив хрещення й безсумнівно повірив у єдиного Бога, а, бувши хрещений, возсилав подячні молитви зі слізьми до Бога. І відійшли звідти в Антіохію, і там навчали вони віри у Христа.

Довідався про Фауста антіохійський ігемон, що той царського роду, і про жінку його та дітей, і про їхні пригоди. Відтак послав швидко до Риму вісників, щоб звістити про все кесареві. Кесар же відписав ігемонові, щоб з великою честю привів їх невдозі у Рим. І так сталося, і радів кесар на повернення їхнє, а довідавшись про все, що трапилося з ними, довго плакав. Учинив же й бенкета того дня і вельми пошановував їх, назавтра ж дав їм численні маєтки, і рабів, і рабинь. І були у славі великій, пошановані від усіх. Жили ж вельми благочестиво, численні милості убогим чинячи, і провели у доброденстві тому достатній час, і в добрій старості, роздавши все тим, що потребують, відійшли до Господа.

Діти ж їхні в апостольському вченні вправлялися; прийшов уже й Петро у Рим, а найбільше був нероздільним учнем Петровим блаженний Климент. Став учасником усіх його доріг, трудів і терпіння, які були за Христа, і проповідником благочестя Христового. Поставив же його Петро єпископом ще перед своїм від Нерона розп'яттям; коли ж помер Петро, а за ним єпископ Лін, а відтак єпископ Клит, правив Климент добре в Римі кораблем Церкви Христової посеред хвилювань та бурі, яку збурювали тоді мучителі. І пас стадо Христове із великим трудом і терпінням, бувши оточений звідусюди, ніби левами рикливими та вовками хижими, лютими гонителями, які намагалися ковтнути і знищити християнську віру; і в такій біді та в гонінні не переставав дбати з великою турботою про спасіння людських душ; і багато невірних людей не тільки з простого люду, але й з царської палати, великородних і сановитих, навернув до Христа. Серед них був такий собі Сисиній, синклітик, і немало було з роду царя Нерви. Стільки трудився у Христовому благовісті, що якось під час Пасхи чотириста двадцять і чотири особи, всі з великородних, хрестив у троїчне ісповідання. Домикилю, небогу свою, наречену Авреліяна, сина першого римського антипата, освятив на збереження дівства, сімом скорописцям Рим розділив, щоб писали діяння святих мучеників, яких тоді вбивали за Христа. І коли вченням його, і трудами, й діяннями чудес, і образом чеснотливого життя множилася Христова Церква, підняв диявол ненависника Торкутіяна-комита, котрий, побачивши велике множство тих, що повірили в Христа, навчених Климентом, науськав декого з народу постати ворояснечею на Климента і на вірних християн.

У той час володів містом єпарх Мамертин, і було сум'яття у римському народі через Климента, і пішли розкольники до єпарха чинити наклепи на Климента та й казали: "Доки принижуватиме богів наших?" Інші ж супроти говорили, захищаючи Климента й мовлячи: "Яке зло учинив той чоловік, чи не діяв він добрі справи: кожного болящого, якого відвідав, здоровим чинив, кожен, хто у скорботі до нього приходив, утіху діставав, ніколи не учиняв нікому капості, але всім численні добродіяння явив". Одначе інші, розпалені неприязним духом, волали: "Волхвуванням те чинив, а богам нашим службу викорінює. Дія не називає богом. Іраклія, хранителя нашого, нечистим духом вважає, на чесну Афродіту каже, що перелюбниця вона є". Весту ж велику, говорить, треба спалити великим вогнем. Також і пречесну Атіну, й також Артеміду та Єрмія, Крона ж і Арея так само ганьбить, і всі імена богів наших, і храми їхні докуками безчестить і докоряє, отож або нехай принесе богам жертви, або хай знищений буде". Тоді Мамертин, єпарх міський, не терплячи поговору та сум'яття людського, повелів привести до себе святого Климента і почав говорити до нього: "Із кореня добродійного ти вийшов, як свідчить про тебе вся римська множність, але звабився, і через це не можуть мовчати і тебе терпіти. Не відомо-бо, якого Бога шануєш: чи нового отого, котрого звуть Христом, супротивного нашим богам? Належить-бо тобі, відклавши всяку звабу та самовільну облуду, поклонитися богам, яким звичайно всі поклоняються". Святий же Климент відповів: "Молю твоє доброум'я, послухай моєї відповіді, а не буйних слів неслухняного народу. Марно на мене мовиш! Бо хоча й численні пси гавкають на нас, одначе не можуть відняти нам того, чим ми є: люди-бо ми є змисленні та розумні. Вони ж бо пси, що брешуть незмисленно, без розуму на добру річ, а завади, сум'яття й поговори звичайно виходять од непокорених. Через це повели їм спершу замовкнути, і нехай мовчать, щоб говорив чоловік розумний про своє спасіння із розмислом і пошукав істинного Бога, якому має із вірою поклонятися". Те і багато іншого святий говорив — не знайшов у ньому єпарх вини і послав до царя Траяна, звіщаючи про Климента, що постає супроти нього народ через богів і не перестає волати, одначе на нього вірного свідчення нема. Траян же цар відписав єпархові, щоб Климент або приніс богам жертви, або хай буде посланий в ув'язення в Понт на порожнє місце поблизу Херсонесу.

Розглядаючи таку відповідь од царя, Мамертин пожалів щодо Климента і просив його, щоб не вибирав собі того вигнання, але нехай принесе жертви богам і вільний буде від такого осуду. Святий же звістив спершу, що не боїться того вигнання, але це йому подобається і віддає йому перевагу. Таку дав благодать Бог святому Климентові, що словами його єпарх зворушився і плакав за ним, та й сказав: "Бог, Якому ти всім серцем служиш, нехай допоможе тобі в тому вигнанні, на яке ти засуджений" . І приготувавши корабля та й давши усього на потребу йому, відпустив його. Пішли ж із святим Климентом у заслання численні люди із благовірних, які зволяли з пастирем та вчителем своїм терпіти ув'язнення, аніж без нього і без святого його вчення на волі жити.

Прийшов, отож, святий Климент на те місце, на яке в ув'язення був засуджений, і знайшов там більше двох тисяч християн, осуджених на тесання каміння в тих горах, і він також був доправлений із ними до того ж діла. Християни ж, побачивши святого Климента, всі однодушно зі слізьми та зітханнями приступили до нього та й кажуть: "Помолись за нас, святителю, щоб достойні були обітниць Христових". Святий же рече: "Не достойний я такої благодаті мого Владики, Який сподобив мене бути причасником вінця вашого". І працював із ними, втішаючи й утверджуючи їх корисними словами своїми. Довідавшись од них, що мають велику нестачу води, бо за шість поприщ приносили собі воду на плечах, рече до них: "Помолимося Господу нашому Ісусу Христу, щоб сповідникам Своїм відкрив джерело живої води, як відкрив у пустелі спраглому Ізраїлю, "Коли ударив у камінь і потекли води", — тож із такою Його благодаттю прохолоджені були й веселилися". І почали всі молитися. Коли ж закінчили молитву, побачив святий Климент на одному місці ягня, яке стояло і підняло праву ногу, ніби місце показуючи. Климент же збагнув, що то Господь є явлений, Його ж бо ніхто не бачив, тільки він один, — пішов на те місце й рече: "Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, копайте на цьому місці!" І почали, довкола ставши, мотиками копати, і не було нічого, бо не трапили на те місце, на якому стояло ягня.

По тому сам святий Климент, узявши малу мотику, почав копати те місце, на якому стояла ягняча нога, і тоді витекло джерело води вельми світлої й солодкої, і потекла ріка від джерела. Тоді всі звеселилися, а святий Климент рече: "Річкові потоки веселять місто Боже". Пішла чутка про чудо те по всій країні, і стікалися туди люди з усіх довколишніх міст та сіл, і побачили несподівано й чудесно витеклу ріку за молитвами святого, ще й, учення його послухавши, повірили у Христа і були хрещені у тій воді від святого Климента; таке множество невірних людей приходило до Христа й до віри наверталося, що на всяк день по п'ятсот душ і більше хрестилося. В одне літо стільки примножилося вірних, що було збудовано сімдесят п'ять церков. І побиті були всі ідоли та стовпи їхні, і всі храми ідольські були знищені по цілому краю, вся-бо країна прийняла святу віру.

Довідався про те кесар Траян, що безчисленна кількість людей там у Христа повірила, послав відтак одного ігемона, на ймення Авфидіян, в ту країну. Туди прийшов ігемон і багатьох християн численними муками забив. Відтак побачив, що всі з радістю йдуть на мучення за Христа, і не захотів більше губити народу, одного тільки святого Климента до жертов примушував. Знайшов його непохитного у вірі, бо міцно стояв у Господі, тож повелів посадити його в човна і вивезти на середину моря, а там, прив'язавши кітву до його шиї, у глибину вкинути й утопити, щоб не знайшли християни тіла його. Коли ж це сталося, стояли вірні на березі, дивлячись на потоплення святого, й ридали за ним із великим плачем. По тому два найвірніші учні його, Корнилій та Фив, сказали до всіх християн: "Помолимося всі однодушно, щоб явив нам Господь чесне тіло мученика свого". Молився народ, і відступило море в надра свої на гри поприща; люди ж, як колись ізраїльтяни у Червоному морі, пішли по сухому, знайшли мармурову хоромину, наготовану від Бога на подобу церкви, і там тіло святого лежало та й кітва, з якою був утоплений, поблизу нього лежала. Хотіли вірні взяти звідтіля чесне і святе мучениче тіло, але було одкровення раніше згаданим його учням, щоб залишили там тіло святого, бо щоліта у пам'ять його мало так море відступати до семи днів, даючи дорогу тим, котрі хочуть приходити на поклоніння. І тривало так проздовж багатьох літ — од царства Траянового аж до царства Никифора, царя грецького. Багато ж там невимовних здійснювалося чудес — прославляв-бо угодника Свого Бог.

Якось, за звичаєм, у пам'ять святого відступило море, і безліч вірних людей прийшло до святих мощів, і трапилося, що малий хлопчик там залишився, — батьки ж, забувши його в церкві, відійшли. В той час почало море повертатися й покривати церкву. Всі поспішали відійти швидко, щоб не покрило їх море. Пішли хутко й батьки хлопчика, який залишився у церкві, — вони ж гадали, що хлопчик їхній також із людьми вийде. Коли ж озирнулися туди й сюди, не побачили його й шукали поміж людей, які виходили; не знайшли, і вже годі було назад повернутися, бо покрило море церкву. Плакали по ньому невтішно і відійшли у дім свій, ридаючи й нарікаючи вельми. Наступного ж літа море знову відступило, і прийшли батьки хлопчика, за звичаєм, на поклоніння святому. Зайшли до церкви і знайшли дитя живе і здорове, воно сиділо біля ковчега святого. І, взявши його з невимовною радістю, запитали, як живе залишилося? Хлопченя ж, показуючи пальцем на мученичого ковчега, сказало: "Цей святий зберіг мене живого, давав їсти мені і всіх страховищ морських од мене відганяв". Тоді радість велика була батькам і всім людям, котрі на празника прийшли, від великого того чуда, і всі прославляли Бога та угодника Його святого. І повернулися батьки із живим та здоровим хлопчиною додому.

У царство ж Никифора, царя грецького, який настав після Ірини, Константинової матері, прийшов день пам'яті святого — і не відступило море, як у всі проминулі літа, і було так до п'ятдесяти років і більше. Коли ж став у Херсонесі єпископом блаженний Георгій, той вельми печалився про те, що море не відступає, і мощі такого угодника Божого, ніби під спудом, водами покриті. Прийшли ж у дні його до Херсонесу від Константинограда два учителі — Методій та Константин-філософ, згодом названий Кирилом, котрі прямували в Хозари на проповідь. Вони про мощі святого Климента запитували і, довідавшись, що в морі вони, надихнули єпископа Георгія, аби шукав, — нехай подбає знайти того духовного скарба, священномученикові мощі. Єпископ же Георгій, на те від тих учителів надихнутий, пішов спершу в Константинополь звістити про це цареві Михаїлу, за ім'ям тим Третьому, котрий був сином Теофіловим (із блаженною Теодорою, матір'ю своєю, він царював тоді), також і святішому Ігнатію-патріярхові, котрий правив престолом після святого Методія. Цар же і патріярх послали з ним вибраних мужів і весь клир святої Софії, і прийшли до Херсонесу, зібрали разом із Методієм та Константином весь благовірний люд, і рушили із псалмами та піснями на край моря, бажаючи дістати бажане, — але не розступилася вода. Коли зайшло сонце, сіли до корабля, і опівночі світло засяяло з моря, і явилася спершу голова, потім же і всі мощі святого Климента із води вийшли. І взяли їх святителі, поклали до корабля, і в місто винесли чесно, поставивши в апостольській церкві. Коли ж вони почали святу Літургію, багато чудес сталося: сліпі прозрівали, криві й усілякими недугами болящі оздоровлювалися, і біси були прогнані молитвами святого Климента, а благодаттю Господа нашого Ісуса Христа, Йому ж слава навіки. Амінь.