Житія святих на 2 липня ( 19 червня за ст. стилем)

Пам'ять святого апостола Юди, брата Господнього по крові

Також цього дня відзначають: Страждання святого мученика Зосими Воїна
Також цього дня відзначають: Пам'ять преподобного отця нашого Йоана Відлюдника
Також цього дня відзначають: Житіє преподобного отця нашого Паїсія Великого

Святий апостол Юда, один із дванадцятьох апостолів Христових, був із Давидового і Соломонового роду, народжений у Назареті Галилейському від батька Йосифа, теслі (який був пізніше обручником Пречистої Діви Марії), від матері ж Саломії, не вифлеємської Саломії, але иншої, яка була донькою Агея, сина Варахії, брата ж Захарії. У законному подружжі з Иосифом народила йому синів, яких поіменно згадано в Матеєвому Євангелії: Якова, Йосипа, Симона і Юду. Називається ж цей святий Юда Юдою Яковим, тобто братом Якова — названого Божого брата, бо через смирення вважав себе недостойним назватися Господнім братом по крові, адже від початку в невіданні згрішив супроти Нього — чи то невірством, чи небратолюбством. Про невірство очевидно розповідає святий Йоан, кажучи: «Ані брати Його не вірили в Нього». Про це місце пише також святий Теофілакт, називаючи дітей Йосифових Його братами. «Ображають, — каже, — брати Його, діти Йосифа (серед них і цей Юда). Звідки в них таке невірство? Від гнилої волі та заздрости: людині завжди властиво заздрити родичам більше, ніж чужим». Доти Теофілакт.

Очевидно, що Юда від початку у невіданні грішив щодо Христа невірством і заздрістю. Згрішив же й небратолюбством, як же про те в житії святого Якова, брата Божого, написано. Коли Йосиф (повернувшись з Єгипту) розділяв землю поміж своїми дітьми, яких мав від першої жінки, та захотів уділити частину й Христові Ісусу, Господу, від Пречистої Діви понад природу нетлінно народженому, що тоді був ще малим хлопцем, старші сини Йосифа (серед них і Юда) не погоджувалися прийняти Його у співжереб'я, як не від одної матері народженого. Яків же прийняв його до своєї частки як спадкоємця, і через те назвався після того братом Божим, а Юда святий, знаючи свої попередні прогрішення, не смів називатися Божим братом, але тільки Яковим, як же і в посланні своєму пише, кажучи: «Юда, раб Ісуса Христа, брат же Якова». Ще ж і різні прізвиська мав святий цей апостол: Матей Євангелист називав його Леввей (грецькою мовою Ке Левій) і Тадей. Це ж не для якоїсь особливої таємниці — їх можна почасти пізнавати з тлумачень. Левій означає «злучений», «сердечний» або «левиний». Левієм названо Юду святого тому, що, коли пізнав, після попереднього у невіданні свому прогрішенні, що Ісус — істинний Месія Христос Бог, приєднався до Нього сердечною любов'ю і з левиною мужністю за Нього подвизався. Тож справді годиться мовити про нього такі слова, як колись про попереднього Юду, сина Якова, що його названо праотцем Христовим: «Юдо, тебе похвалять брати твої, ліг і заснув, як лев і як скимен левовий». Тадей же означає «той, що хвалить та ісповідує» або «груди молочні». Названо Юду святого Тадеєм, бо, хвалячи й ісповідуючи Христа Бога апостольськими своїми ученнями, як же грудьми молочними, годував немовлят у вірі — дітей первісної Церкви. Дехто думає, наче в Діяннях Апостольських цього ж святого, а не иншого названо Варсавою: «Захотілося апостолам, кажу, і старцям з усією Церквою вибраних мужів з-поміж себе послати до Антіохії, з Павлом і Варнавою, Юду, названого Варсавою». «Варсава» ж тлумачиться як син навернення. І наче тому назвався Юда святий Варсавою, тобто сином навернення, що після попередніх своїх прогрішень перед Христом навернувся до Нього покаянням з вірою і любов'ю. І в чому згрішив був, у тому велике показав виправлення. Згрішив-бо спершу невірством — після того повірив у Нього без сумніву і став Його апостолом і проповідником. Згрішив був до Нього нелюбов'ю — після того настільки Його полюбив, що й душу свою за Нього поклав. Велику за Христом мав ревність і бажав, аби цілий світ пізнав Христа, істинного Бога, і повірив у Нього, і полюбив Його, й отримав спасення. Ту ревність його і в Євангелії згадано. Коли говорив Господь до учнів своїх: «Хто любить Мене, улюбленим буде в Отця мого, і Я полюблю його, і явлюся йому сам», — тоді сказав до нього Юда неіскаріотський (цей Господній брат по крові): «Господи, що то, що нам хочеш явитися, а не світові?» Наче мовив: «Не нам лише дай, Господи, пізнання Тебе, а й цілому світові». Не лише нам яви спасення Твоє, а й цілому людському родові. Щоб не лише ми, раби та учні Твої, а й цей світ пізав Тебе, Творця і Спасителя свого, полюбив Тебе гаряче, і служив Тобі вірно, і прославив Тебе навіки». У яких землях святий апостол Юда після Вознесення Господнього проповідував Христа, повідомляє Никифор, історіограф церковний, розповідаючи про нього так: «Божественний Юда, не іскаріотський, а инший, у нього ж було подвійне ім'я — Тадей і Левій, син Йосифа, брат же Якова, скиненого з крила церковного, спершу Юдею і Галилею, Самарію і Ідумею, тоді аравитські гради, сирійські та месопотамські краї зловив сіттю Євангелія. Пізніше в Едес, Авгарів град, прийшов, де раніше другий Тадей, що із сімдесяти тих один, проповідував Христа, і якщо там було замало служби Тадея, то цей Юда Тадей добре виконав». Доти Никифор.

Відомо ж, що і в Перській землі благовістив слово спасення святий Юда і звідти писав грецькою мовою Соборне Послання до всіх вірних — хоч і коротке, проте великого розуму й корисного учення сповнене: одне догматичне, тобто про тайну Пресвятої Тройці і Воплочення Христового, про розрізнення ангелів добрих і злих, про майбутній Страшний Суд; инші ж моральні, які переконують уникати гріховної тілесної нечистоти, і хули, і гордині, і непослуху, заздрости й ненависти, підступу та лукавства, кожному ж бути постійним у своєму покликанні: у вірі, молитві, любові піклуватися про навернення заблуканих, пильнуватися від єретиків. Їхні душешкідливі норови явно викрив і загибель їхню, до содомлян подібну, сповістив. Каже ж і те у своєму Посланні, що не досить для спасення лише бути виведеному із язичницького невірства і прикликаному у святу віру, — але належить з вірою робити й добрі діла, відповідні покликанню та достойні спасення, і наводить як приклад притчу про покараних від Бога ангелів і людей. Ангелів зв'язав Бог вічними путами у темряві і до Суду свого пильнує їх. Бо не пильнували свого чину. Людей же, виведених із Єгипту, у пустелі полишив. Бо не за покликом Божим ходили, а до розбещення схилилися. Так святий апостол Юда виявив у своєму Посланні великі речі короткими словами. Підняв же багато болів і трудів, переходячи різні краї і Христа проповідуючи, переконуючи у вірі, хрестячи народи і на спасення їх наставляючи. Коли ж в Араратський край прийшов, багато людей зі зваби ідольської відвернув і до Христа привів. Схопили його ідолослужителі. І довго мучили, і на дереві хресному повісили, і стрілами невірні в нього стріляли — закінчив подвиг і шлях свій і перейшов до Христа Бога прийняти винагороду — вінець вічний на небі.

Страждання святого мученика Зосими Воїна

У ті часи, коли Траян, цісар римський, тримав царство, еллінські люди охоплені були великим ідолобіссям, і блудом, і сильною сліпотою. Через те люте гоніння на Церкву Божу піднялося. Був же один з еллінів, знатний муж на ім'я Домитіян, ігемон Антіохії Песидської. Він до царя Траяна прийшов і просив дати йому владу над християнами, аби всіх, хто богам їхнім жертвувати не хотів, важкими муками переконувати. Прийнявши таку владу від царя і в лати диявольські одягнувшись, лютував, наче лев, гнівом на тих, які аж до смерти ісповідання одного істинного Бога дотримувалися. Минаючи край Сорополітарський, наближався до града, названого Аполонія, у якому був один еллінський воїн на ім'я Зосима, який хотів бути послідовником Христової віри. Він, чуючи, що зближається ігемон і надходить гоніння, кинув воїнську зброю, прибіг до святої церкви і, віри в Христа навчившись, прийняв святе хрещення і навчався діл, які для християн звичні, — у чистоті і цноті, у постах і молитвах вдосконалювався. Через кілька днів Домитіян-ігемон у град той прийшов, підійшов до нього один з ідолослужителів, кажучи: "Тут є воїн Зосима, царя і вашу владу принижує. Відрікся ж чину воїнського, куди його вписав цар Траян, і, зброю свою відкинувши, називає себе християнином і ні за що має богів наших. Ще ж і царськими законами гидує, і зневажає владу царську". Ігемон же, те чуючи, мовив: "Приведіть того Зосиму сюди на судище".

Пішла спира воїнська за наказом, взяла Зосиму-воїна і на суд поставила. Його ж бачивши, ігемон спитав: "Чи ти називаєшся Зосима?" Відповів воїн Христовий: "Я Зосима, раб Господа мого Ісуса Христа". Сказав ігемон: "Скажи спершу, якого ти чину чоловік, а тоді чиїм рабом ти себе називаєш". Сказав святий: "Я — чином воїн був царя вашого земного, відрікся ж згубних богів ваших, став воїном Царя Небесного, Христа, істинного Бога". Сказав Домитіян: "О пребеззаконний, нічого тобі не поможе ім'я Христове, але принеси богам жертву, хай проститься тобі гріх, яким згрішив проти царя нашого Траяна, від нього ж чину воїнського удостоївся". Сказав святий: "Ніяк не принесу жертви богам вашим". І звелів Домитіян відвести Христового воїна до темниці. Зранку ж знову поставили святого перед судом, мав руки ззаду зв'язані. І звелів ігемон повісити його на катувальному дереві. Коли ж повішений був мученик, сказав до нього кат: "Принеси жертву богам, Зосиме поганий, швидше, ніж почнуть тобі тіло шматувати муками". На це відповів святий: "Не лише словами, а й ділами можеш мене переконувати, щоб я приніс жертву богам твоїм". Звелів ігемон міцним воїнам бити його. Битий же був Зосима святий, казав до ігемона: "Марно трудяться слуги твої, бо зміцнює мене Бог і не відчуваю завданих мені ран". І били мученика довго, що й земля зачервоніла кров'ю. Тоді скликнув до Бога голосно, кажучи: "Господи, Боже всесильний, що сидиш на престолі слави своєї, розпростер небо і заснував землю, зібрав усі води докупи, надіє наша й уповання рабам Твоїм! Почуй мене, що молюся Тобі, і не дай, аби катівські погрози та муки здолали мене. Хай усі, що не знають імени Твого, через мене навчаться знати Тебе, єдиного істинного Бога". Коли так святий молився, пролунав голос з неба, що говорив: "Будь мужнім, Зосимо, і кріпися. Я з тобою, і ніщо тебе не здолає". Той голос почув Домитіян і ті, що з ним були, й одні говорили, що Зосима — великий волхв, инші казали: "Не волхв, але раб Христа, Бога свого, і справді великий Бог християнський: від Нього ж голос той до людини цієї був посланий". Тоді звелів ігемон чотирьом воїнам розтягнути Зосиму-воїна на чотири боки сильно. Мученик же, розтягнений, звів до неба очі свої і сказав: "Господи Боже мій, зрозумій помисли людські, надіє християн, прибіжище і спокій у бідах, визволи мене від підступів згубного Домитіяна-бісослужителя, аби всі, що тут стоять, пізнали, що Ти Бог живий, який спередвіку був і навіки є". І зразу люди, що спереду стояли і таке мученикове терпіння бачили, у Христа повірили. Ігемон же, те бачивши й боячись, аби всі до християнської віри не навернулися, соромлячись, і лютуючи, і скрегочучи зубами, думав собі, якою смертю стратити раба Христового. І звелів принести ложе мідне, вогонь великий під ним підкласти, щоб спалити мученика. Коли ж розпечене було сильно ложе те, звелів покласти нагого святого на ньому розтягненого. Коли мученик знаменням хресним себе загородив і на ложе зійшов, зразу Господь перетворив вогонь на росу: ангелами своїми допомогу послав мученикові. Усі, що там стояли, гадали, що мученик помер від вогненної сили, ангели ж Господні, взявши святого з ложа того, всі те бачили, поставили за одром живого й анітрохи вогнем не пошкодженого. Люди ж, бачачи таке чудо, прославили Бога істинного, що послав ангелів своїх святих визволити раба свого з вогню такого, і багато хто до Христової віри приступив. Ігемон же, вставши із судилища, із соромом пішов додому, мученика ж велів, взявши, тримати у в'язниці.

Після того Домитіян-ігемон пішов до граду Кононійського, звелів же і мученика зв'язаного вести за собою, аби там мучити його. Досягнувши ж того граду й на судищі сівши, звелів взути мученика в залізні сандалі з гострими цвяхами і веригою залізною до коней диких прив'язати, аби біг з кіньми. Святий же, до коней тих прив'язаний, у залізних сандалях з цвяхами, настільки швидко біг з ними, що видавалося, наче коней випереджує. Бог же був з ним, допомагаючи йому. Говорив святий у бігу своєму: "Господи Боже, що робиш ноги мої наче в оленя, подай мені досконале терпіння". Ігемон же, таке терпіння мученикове бачачи, звелів вкинути його до темниці, не давати ж йому зовсім їжі і пиття, аби з голоду і спраги помер. Коли ж три дні минуло і святий голодний і спраглий перебував, увійшли до темниці два прекрасні юнаки, з них же один ніс хліб чистий, а другий — воду в посудині, і сказали до святого: "Прийми цей найдорожчий дар, який Господь Бог твій посилає". Мученик же Христовий, прийнявши, їв і пив, підкріпився тілом і мовив: "Дякую Тобі, Господи, що змилосердився наді мною і не зневажив мене, але наситив мене небесним своїм хлібом і питтям, хвалю і славлю велич Твою навіки. Амінь".

Коли ж настав день, сів ігемон на судищі і звелів привести мученика на допит. Став же святий перед ним, лицем світлий, ум до Бога спрямував. Дивувався ж ігемон, бачачи, що після таких мук мученикові лице не змінилося. І сказав йому: "О Зосимо, принаймні нині наберися розуму і принеси жертву богам, аби не шматували тебе ранами і не помер ти люто". Відповів святий: "Ти, коли хочеш, сам жертвуй подібним собі бісам, я ж, як і раніше сказав, служу Богові моєму". Розгнівався ж ігемон, звелів повісити мученика на катівні і сказав до нього: "Чи бачиш, окаянний, наскільки великі муки перед тобою, якщо не послухаєш мене і богам не принесеш жертви?" Відповів святий: "Люблячи живого Бога, ні за що маю ті муки". І звелів ігемон залізними гребенями обдирати тіло мученикове. Коли обдирали мученика, велегласно взивав він до Бога, кажучи: "Нині найбільше пізнаю милосердя Твоєї доброти, Христе, світу Творче, бо укріпив мене Ти все мужньо перетерпіти ані нічого нетерплячого не сказати, аби тими муками сила божества Твого більше була зрозуміла". Коли те святий сказав, звелів ігемон, знявши його з катівні, знову перед собою поставити і сказав йому: "Багато мук Христа свого ради ти перетерпів і ніякої користи не здобув. Тому нині підійди і принеси жертви богам". Відповів святий: "Домитіяне, лютий кате, нелюде, всілякого нечестя сповнений, побійся Бога Небесного, покинь блуд свій і ідолів не називай богами, біси-бо вони, а не боги". Сказав ігемон: "Чи ти, о найнечестивіший чоловіче, смієш богів наших бісами називати, яким цілий світ святкові дні влаштовує?" Сказав мученик: "Які святкування мають боги твої у пеклі, такі й тобі будуть, і цареві твоєму, і всім, що в них вірять". Ігемон же знову звелів повісити його на катівні. І принесли свічки, обпалювали живіт його. Казав же мученик до ігемона: "Не лише живіт мій, а й ціле тіло моє спаліть. І ніколи мене не переможеш: є Христос мій зі мною, зміцнюючи мене. Ось дуже хочу загинути від тебе, це-бо слава моя перед Христом моїм, якщо помру за Нього". Не знав ігемон, що ще робити, засудив мученика на смерть, аби сокирою голову йому стяли. Коли вели мученика на місце смертне, молився він до Бога, кажучи: "Господи, Боже мій, зглянься на мене, грішного, і прийми душу мою з тими, що угодили Тобі від віку, бо Ти слава моя і похвала віднині на віки вічні".

Досягнувши ж місця смертного, поклав голову свою за Господа свого, стратили його сокирою. Закінчив страждання своє святий мученик Зосима місяця червня у 19-ий день у граді Кононійському, володів у Римі Траян, у нас же царював Господь наш Ісус Христос, Йому ж слава і держава навіки-віків. Амінь.
 

Пам'ять преподобного отця нашого Йоана Відлюдника

Преподобний отець наш Йоан, покинувши світ, став монахом і перебував у відлюдництві пустельному в Палестинському краю недалеко від Єрусалиму, богоугодно в пості й молитвах проводив дні свої. Про його богоугодне життя у книзі, що зветься Лимонар, яку преподобні отці Йоан і Софроній (який був пізніше патріярхом Єрусалимським) склали, написано так: "Розповів нам (Йоанові та Софронію) авва Діонисій, пресвітер і посудохранитель святої церкви в Аскалоні, про авву Йоана, відлюдника, кажучи, що великий життям був муж той у нинішньому роді й богоугодний вельми. Жив у межах села Сехуста, що лежить від Єрусалиму десь за двадцять поприщ, мав же старець у печері своїй образ Пречистої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії, що на руках тримала Предвічне Немовля — Христа, Бога нашого. І коли хотів старець куди йти: чи в пустелю далеко, чи в Єрусалим поклонитися Чесному хрестові і гробу Господньому й відвідати святі місця, чи в Синайську гору помолитися, чи до святих мучеників, що були далеко від Єрусалиму, — любив старець віддавати честь святим і виходив часом в Ефес до гробу святого Йоана Богослова, інколи ж до святого Теодора у Євхаїти, часом до святої Теклі в Селевкію Ісавритську, коли ж до святого Сергія у Сарафас, часом до того, часом до иншого святого, — відходячи, влаштовував, у своїй печері лампадку перед образом Пречистої Богородиці і запалював її, як же мав звичай. Ставши на молитві, молив Бога, щоб скерував йому путь. Дивлячись на ікону Богородичну, казав: "Пречиста Владичице Богородице, тому, що в далеку путь відходжу, в якій багато днів маю затриматися, ти сама лампадку свою доглядай і незгасимою за моїм проханням бережи, поки повернуся. Я-бо твою допомогу за співподорожнього маю, відходжу в дорогу намірену". Це до святої ікони мовивши, відходив у путь свою і затримувався в дорозі часом місяць або й два-три, коли ж і п'ять-шість. Повернувшись, завжди заставав лампадку повну, палаючу, як же, відходячи в дорогу, залишив, і ніколи не заставав її погаслою.

Ще ж і те про преподобного цього отця Йоана у тій самій книзі Лимонар написано, що ходив колись у межах поля того, де печера його була, і зустрів лева великого, що назустріч йому йшов, на місці, що вельми тісну стежку мало, між двома загородами терновими, ними ж землероби звикли загороджувати ниви свої. І настільки тісна була дорога, що одна піша людина без ноші заледве могла пройти через терня. І коли обидва, старець і лев, один до одного наблизилися, старець не дав дороги леву ані лев через вузькість місця не міг повернути з дороги — і неможливо їм було розминутися одному з одним. Бачив лев, що угодник Божий ніяк назад не вертається, але пройти шлях без перепон хоче, став зліва від старця на задніх ногах і, загороду ту тягарем свого тіла трохи посунувши, дав преподобному вільну дорогу. Минув старець лева, його хребта своїм хребтом торкаючись, і так своєю дорогою кожен пішов.

До цього авви Йоана прийшов один брат і, нічого не побачивши в печері, де той перебував, спитав: "Як тут перебуваєш, авво, не маючи потрібного до життя?" Відповів старець: "Дитино, печера ця — надбання духовне, дає і бере, дає рукоділля, бере потрібне". Пожив же цей богоугодний отець у постницьких своїх подвигах і трудах літ досить, до Господа відійшов, і був зарахований до лику святих, що стоять перед Отцем, і Сином, і Святим Духом, одним у Тройці Богом нашим, Йому ж слава навіки. Амінь.