Menu

Житія святих на 2 Грудня (19 листопада за ст. стилем)

02.12.2019
383
0

Слово святого отця нашого Василія Великого про святого Варлаама-мученика


Також цього дня відзначають: Житіє преподобних отців Варлаама та Иоасафа індійських
Також цього дня відзначають: Пам'ять святого пророка Авдія

Спершу воістину смерть святих пошановувалася риданнями та слізьми. Вельми плакав за вмерлим Яковом Йосип, на Мойсеєву смерть юдеї немало ридали, Самуїла також численними слізьми пошанували. Тепер же, коли вмирає святий, радіємо, природа-бо печальних після хреста Господнього змінилася, тому, коли вмирають святі, уже не проводимо їх риданнями, але божественні співи довкола їхніх гробів водимо, наче лики; смерть-бо є для праведних сном, ба більше, переходом до життя ліпшого. Через це буває, що мученики радіють, що їх убивають, бо болість забиття пригашена бажанням блаженнішого життя, яке подається тим, що вмирають. На біди ж не зважає мученик, але на вінці поглядає, ран не боїться, а вважає їх за воздаяння. Не бачить мучителів, що долі б'ють, але думає про ангелів, які вгорі веселими добрознаменнями з'єдналися. Не дивиться на тимчасові бідацтва, але на вічність воздаяння. Наслідує і від нас превишуканий зміст, коли божественними оспівуваннями вихваляється від усіх і незчисленних в'язнів із гробів повертає. Це дійсно по правді тепер про міцного й мужнього Варлаама сказано: зголосила-бо войовнича мученикова сурма, тож зібрала озброєних воїнів благочестя, як це побачити можна. Поборник, який пристає до Христа, проповіданий стає, і тоді будується церковне глядалище, про що до віруючих сказав Господь: "Хто вірує в мене, — хоч і вмре, буде жити". Помер міцний Варлаам, і хвалить його соборне прославляння, у гробі покладений є, а на духовну учту закликає. Тепер час є, щоб вигукнули: "Де премудрий, де книжник? Де дослідувач віку цього?" Проста людина подає нам тепер нездоланне учення благочестя; його ж бо мучитель схопив, ніби знайшов добру користь та ловитву, а потім пізнав як непереможного воїна. Із нього, наче із несмисленного та шаленого мовці, посміявся, його ж відтак, ангельською силою укріпленого, злякався. Звичаї-бо цього чоловіка і його мова не були варварські, а слова і розум не ослабли. Але був другим Павлом, із Павлом кажучи: "Хоч і неук я словом, але не розумом". Знемагали вже мучителі, б'ючи, а мученик ще міцніший віднайшовся. Руки тих, що терзали, слабшали, але розум терзаного аж ніяк не покорявся; з'єднання жил від биття розслаблялося, а кріпкість віри ще сильніше утверджувалася. Пробиті ребра знемагали, а мудрість розуму процвітала; більша частина тіла його була умертвлена, а сам мученик, ніби ще й не почав подвига, міцний був. Бо коли любов благочестя обіймає розума людського, то лише чинить посміяння із примножених боїв, а коли чогось меншає йому заради сподіваних благ, то це втішає більше, аніж побиває. Свідчать про те ревність і бажання апостолів, коли, биті бувши від юдеїв, радісні ставали: "А вони, — свідчиться, — поверталися із синедріону, радіючи, що сподобилися прийняти зневагу за ймення Господа Ісуса". Такий і від нас тепер похваляється воїн, котрий муки замість радості прийняв, рани собі, як укол колючки, сприйняв, а затьмарення благочестя ухилявся, ніби від якихось стрілянь; судищну ярість збував, ніби якесь диму куріння, а з полків звіроподібних зброєносців насміювався, страшення потоптав, ніби по квітах весело ступав; ранами покритий, радісний був, ніби честю звищений; у муках найважчих не інакше радів, а так, ніби преславні почесті приймав; оголені мечі зневажав, а руки мучителів намагався відчувати м'якшими від воску; дерево, до мучення приготоване, ніби спасенне, обійнявши, цілував, а тюремним ув'язненням тішився, ніби якимсь ніжним злаком; насолоджувався винайденими муками, наче всілякими квітами. Правицю ж мав міцнішу від вогню; коли мучення йому від ворогів додавалося, привели мученика до жертовника, за звичаєм бісівського покладання жертов вогонь наклали і на вогнище запалене правицю догори долонею повеліли простягти: руку тут злі ніби мідяний олтар уживали, кадило запалене злохитрісно на неї поклали — сподівалися-бо, що подолана силою вогню рука змушена буде невдовзі розпалене кадило кинути на жертовника. О горе! Скільки багато всіляких вигадок є у нечестивих! Та оскільки, гадали, безчисленними ранами думки любозмагального страждальця не похилилися, то принаймні руку його вогнем прихилимо; оскільки всілякими спокусами розуму його ніяк не зрушили, — правицю, на вогонь покладену, зрушимо. Одначе й на цю сподіванку окаянні нічого не дістали, оскільки полум'я руку хоча й опалило, але пробула вона, полум'я, ніби попіл, носячи, не поступилася назад вогню, який ярився, як це могло бути у відступників та малодушних, але нерухома мужньо поставилася супроти полум'я войовниче, і пророчі голоси мученику владнала випустити, щоб сказати: "Благословенний Господь, Бог мій, що руки мої навчає до бою, пальці мої — до війни. Вогонь-бо з рукою боровся, але вогонь переможений був. Бран творили поміж себе: полум'я і правиця мученича, але правиці подавалася певна нова перемога з подвигу, коли полум'я пропекло, наскрізь руку проходячи, — сама ж рука ще була простягнена на бран! О руко, що вогонь долає! О руко, що не вміє бути переможена від вогню! О вогню, що навчений бути переможений од руки! Залізо зримо буває розм'якшене суворістю вогню, мідь відступає перед силою вогню. Ним і звична твердість каменю переможена буває. Тепер же палючий вогонь не схилить простертої мученичої правиці, яка його міцність усяко зменшує. Належить, отож, цьому мученикові воістину за те до Господа заволати: "Ти тримаєш мене за правицю, Ти своєю порадою водиш мене і по тому до слави візьмеш Ти мене". Як-бо тебе, о мужній Христовий воїне, найменую? Чи стовпом назву? Але багато так умалю твоє довготерпіння, бо, охопивши, стовпа вогонь зменшує, десниці ж твоєї принудити не може, щоб хоч трохи явилось, що вона зрушена стала. Хоч би залізною назвав, але і цей образ знаходжу як недостойний твоєї мужності, бо ти один полум'я переконував, щоб руки не прихилило. Ти один мав правицю замість олтаря, ти один запаленою правицею бісів побив був, і тоді відтак полум'яною рукою голови їхні розм'ягчив ти, тією ж таки неспопелілою, полки їхні поморочуючи, осліплюєш. Але пощо дитячою кривомовністю умалюю перемогоносця — іншим, доброкраснішим, язикам дамо місце похвал йому, доброголосніші труби учителів багатьох для прославлення його. Постаньте нині, о преславнії страждальчих справ зображувачі, щоб недовершений образ цього вождя прикрасили вашим мистецтвом, якого я темніше зобразив, а ви учиніте світловидно вінценосного страждальця вашої мудрості барвами. Відійду від подвигів та перемог мученика, від вас прикрашеним образом переможений, і нехай возвеселюся, подоланий тепер такою від вашої сильномудрості перемогою. Хай побачу руки цієї боріння з вогнем ліпше з вашого зображення! Хай побачу доброхітнішого поборника, показаного вашим образам! Хай плачуться біси, уже і від нас пострашені, мученичими перемогами! Хай буде показана їм знову переможна рука, хай напишеться на тій самій дошці і Сам Подвигоположник Христос. Йому ж нехай буде слава навіки віків. Амінь.


Слово святого отця нашого Івана Золотоустого про того ж святого Варлаама-мученика


На священне це торжество і празниковий собор скликав нас блаженний Варлаам не тільки щоб його похвалили, але щоб його наслідували, і не тільки щоб були слухачами похвал, але щоб були преславних його діл ревнильниками. В мирських-бо речах ті, що виводяться на високі влади, не завжди бажають бачити інших тієї ж честі й достойності учасників, бо там потяг та заздрість відлучають любов. У духовних же не так, а супротивне буває, тобто найбільше пізнання честі своєї в собі мають мученики, коли своїх однодумців бачать, які прийшли до участі благ їхніх. Отож, коли хто хоче похвалити мучеників, мученика хай наслідує; коли хто бажає поборників благочестя пошанувати прославленням, їхніх трудів нехай стане ревнильником — це ж бо нічим не меншу, ніж власні їхні добрі діла, принесе мученикам осолоду. І щоб зрозуміли ви, що тоді вони ліпше своє благе пізнають, коли без бід нас бачать поставлених; діло те кладуть собі за превелику честь, слухаючи мову Павла: "Бо тепер ми живемо, якщо в Господі ви стоїте". І Мойсей-бо перед тим Богу говорив: "Коли відпустиш їм гріх їхній, відпусти, коли ж ні, витри мене із книги Своєї, в яку Ти вписав", — небесної честі не прийму, каже, через біди тих. Зібрання вірних витворює і складає певне тіло; яка ж бо користь голові вінчатися, переможені були, безчесне стало б їхнє падіння, коли б не стали малим спокусам супроти, коли б здолали й перемогли, отож стомлені їхні сили у менших перших муках від більших зручніше були б подолані. Через те спершу менші наклав: подолає чи не подолає? — все було б не супроти його бажання. "Коли здолаю, — каже, — насміюся із них, коли ж не подолаю, то немічнішими на майбутнє учиню".

Із темниці, отож, Варлаама вивели, він же, наче мужній воїн, вийшов, котрий навчавсь у воїнському училищі, а училищем воїнським мученикові темниця була; там, наодинці із Богом бесідуючи, від Нього навчився всієї мудрості боротьби, адже де є такі вузи, там і Христос є. Отож, виходячи після довгого перебування в темниці, міцніший став. Коли ж вийшов на середину, диявол через служників своєї злоби спричинив таке: не до стовпа мучительного прив'язав і не оточив мучителями — уже давніше передбачив, що мученик того бажав, — а незвичайну якусь і нову важкість, яка, однак, нікого не страшила, двигнув на забороло, щоб могти зручніше скинути, а таке вчинив, бо від усіх бажає найбільше, щоб звабити більше, ніж щоб болістю побити святих. Яка ж була ота вигадлива важкість? Коли повелів святому тримати простягнену руку долонею вгору над ідольським жертовником, поклали мучителі вугілля запалене й кадило в руку його, щоб із болю руку перевернув, — і тоді вважали б вони, нібито жертву він приніс і таким переступництвом упав. Бачите, який злохитрий є диявол, але погляньте, яким чином "Той, що мудрим лукавством їх ловить, їхні хитрощі марними показав", і ловитви старання, злоби ж звабу повернув мученикові більше на примноження та приєднання слави. Бо коли супостат, учинивши численні злохитрості, відбіжить, укінець переможений, тоді поборник благочестя виходить славнішим — так і тут сталося. Блаженний-бо Варлаам ані схилену, ані перевернену руку тримав, а стояв, — маючи її ніби із заліза сковану, — але коли б і перевернена була рука, то не було б то мучениче прогрішення.

Тут ми уважним розумом розміркуймо, аби зрозуміти, що коли б перевернулася правиця святого, то не можна було б від того вважати його переможеним. А чому? Та тому, що так само, як про тих, котрих по ребрах шарпано чи інакше якось мучено, гадаємо, так і тут розмисла потрібно привносити. Бо коли б і повинувалися, і принесли б жертви ідолам, то їхня вина була б у їхній немочі, що болю до кінця не витримали і принесли жертви. А якщо б на муках до кінця перетерпіли і болів зазнали через ті муки, але від благочестя не відступили, жодна їм вина ні від кого в тому зболенні не кладеться — більше того, значніше їх від того підносимо й похваляємо, що болісті, які їх томили, переносили, але не відкинулися. І тут, коли б блаженний Варлаам, не бажаючи бути палений, пообіцяв принести жертви, то був би переможений, а коли б йому, як до того не зволяв би, рука перевернулася б, то було б це не зогрішення мученичого розуму ані вияв немочі, а тільки єства жил, що позбавилися сили своєї, отож святий міг не хотячи руку свою від вогню похилити, коли б це трапилося. Так само й тим, котрим шарпають ребра, вина не кладеться, що плоть їхня роздроблюється. Більше-бо (нехай ближче порівняння наведу), як тим, котрі хворобою вогневиці чи корчів є одержимі, ніхто не кладе вини, що руки їм бувають покривлені, і не кладеться тут їм вина в недбалості їхній, але тоді гарячкова недуга з'їдає в жилах мокроту і супроти природи зв'язки жил стискуються, так і у святого цього: коли б перевернулася б його рука, ніхто його не міг би назвати винуватим. Отож коли вогневиця хворому над його бажання має звичай вуди єством своїм отягати і згинати, набагато більше може подібне учинити мученикові вкладене у правицю палюче вугілля, хоч би й не хотів він. Одначе такого не учинив, щоб велику пізнав ти благодать Божу, яка там була й укріплювала подвижника, неміч єства поправляючи, — тож єство нічого своєму складові та немочі властивого не втратило, але ніби із діяманта була учинена та рука, пробуваючи непорушно. Хто б тоді, це побачивши, не здивувався, хто б не жахнувся: придивлялися із небес ангели, зоріли й архангели. Преславне було те видовище, бо явно людську природу перевищувало. Хто б не бажав бачити людину, яка подвига чинить у брані, аніж ту, що за суттю людською страждає? Той-бо олтарем, той-бо і жертвою, і священиком учинився, через це й подвійний дим виходив: один — від кадила запаленого, другий од опаленої вогнем плоті, і цей був більше того доброприємний дим — це ж бо запах добропашніший від того, що з кадила. І трапилося те саме, що і в терновім кущі, коли тернина горіла, а кущ не згоряв, так і тут: горіла правиця, але душа не опалювалася, розтлівалося тіло, але віра не зменшувалася, плоть слабшала, але бажання розуму не послаблювалося, і вугілля, долоню руки пропаливши, долі впало, але мужність духу не впала. Рука-бо спалилася і розтліла, оскільки плоттю була, не діямантом, душа ж іще другої руки потребувала, аби й та довготерпіння виказала. І як хоробрий воїн, що чинить на ворогів випад, коли супротивних своїх полки зсіче і меча пошкодить, адже багаточасно рани сік, тоді, повертаючись, другого меча вимагає, бо ще не задовольнилося його бажання до вбивства ворогів, так і душа блаженного Варлаама: коли, бісівські полки січучи, руку втратив, другої руки вимагав, щоб і та дбалість духу виказала. Не кажи-бо мені, що він тільки одну руку подав, але про це, як про одне гадай: хто руку подає, той і голову покладе, і ребра подасть вогню ж, і звірам, морю, вниз падінню, хресту, колесу — і всім, про які тільки чули, мукам піддається, і все витерпить, коли не самою вправністю, то відомим розуму налаштуванням. Мученики подають себе не тільки на звісні визначені кари, але й на безвісні муки себе готують, бо не є в їхній владі помисел мучителів, і не позначають межі їм і спосіб мук, але якими тільки захоче лихами їх нелюдський і звірячий їхній помисел мучити, стільки й такі муки мученики потраплять перетерпіти, — хіба коли знеможена мученича плоть нездійснене бажання мучителів пересіче. Зникала-бо плоть Варлаамова, але розуму постанова доброхітніша бувала, її світлість запалене вугілля перевищувала і набагато більше блищала, бо вогонь духовний, усередині запалений, палав значно сильніше від того вогню — через те полум'я зовнішнього мученик зовсім не відчував, оскільки його тепліший і полум'яніший вогонь Христової любові всередині розпаляв.

Про це нехай не тільки слухатимемо, улюблені, але й наслідуймо (як казав спершу, так і тепер кажу), щоб не тільки цього часу, коли тут пробуваємо, прославлявся від нас мученик, але щоб і в дім свій кожен, відходячи, щоб узяв святого із собою і в хоромину свою, а більше в серце своє через спомин оповідженого увів. Прийми його (як мовив) і в серці своєму того, що має простягнену руку, постав, прийми переможця вінчаного і ніколи не попускай вийти йому із думки твоєї. Через це вас і до самих гробів святих мучеників приводимо, щоб збудило вас якось до добродійності бачення того і щоб на ту ж таки ревність себе опоясували. Адже воїна підіймає на подвига сама чутка про певного прославленого й хороброго героя, а бачення лиця його — набагато більше. А ще краще, коли входить воїн у саме шатро прехороброго певного переможця і побачить закривавленого меча, голову лежачу ворога, здобич, що вгорі висить, новопролиту кров, що крапає з рук того, котрий підняв знамено перемоги, скрізь списи, і щити, і луки, і всіляке інше покладено оружжя. Через це і ми тут зібралися: шатро-бо воїнське є мученичий гріб, а коли, віри очі розплющивши, побачиш тут броню правди, що лежить, щита віри, шолома спасіння, взуття доброчестя, меча духовного і саму диявола голову, кинуту на землю; коли побачиш мученого від біса чоловіка поблизу мученичого гробу, котрий лежить горілиць, і себе самого, що вельми терзається, — то не що інше, тільки бачиш усічену голову лукавого. Це ж бо при Христових воях ця зброя і тепер є, і як прехоробрих воїнів із їхнім оружжям ховають володарі, так учинив і Христос мученикам — зі своєю зброєю їх поховав, щоб перед воскресінням святих учинити явленою їхню славу й силу. Пізнай-бо духовну їхню зброю і численні прийми користі, звідсіля відходячи. Велика й тобі є, улюбленче, війна із дияволом численна, кажу, і велика, і постійна; навчися, отож, боріння, щоб ішов до перемоги; зневаж багатство, і срібло, і всю іншу славу світу, не хвали тих, котрі багаті є, але хвали тих, котрі муки терплять; не тих, котрі в солодощах, а котрі на сковородах пробувають; не тих, котрі сидять при щедрій трапезі, але тих, котрі в конові киплять; не тих, котрі в тілові догідних лазнях, а тих, котрі є в лютих печах; не тих, котрі добропахнуть ароматами, а тих, що дим і сморід ран, палені бувши, випускають, — це набагато почесніше того й корисніша є добропахучість; перше-бо на муку тих, котрі насолоджуються, а друге до почестей та небесних вінців підводить. І щоб зрозумів ти, наскільки ласість лиха річ є і вживання добропашних мастей, і пияцтво, і вино, яке без міри приймається, і люболакітна трапеза, почуй, що говорить пророк: "Ті, що сплять на ложах із слонової кості, насолоджуються на постелях своїх, їдять баранів із отари та ситих телят із обори, плескають під голос сопілки, відстояне вино попивають і намащуються добрими пахощами". Коли ж це у Старому Завіті заборонялося, то наскільки більше в новій благодаті має бути заборонене, де вища є премудрість. Про це як чоловікам, так і жінкам я кажу, оскільки спільний є подвиг, не через розрізнення статі розділено є Христове воїнство, але єдиним є зібранням. Можуть і жінки в броню одягтися, щита взяти і вживати духовного стріляння, як у час мучення, так і в інший, котрий вимагає великої мужності. І як управний стрілець, котрий, правдиво вимірюючи, випускає від струни лука стрілу і знічує все ополчення ворогів, так і святі мученики, більше над усіх поборників істини, котрі супроти підступів диявольських та їхніх управностей воїнствують, ніби від тої-таки лучної струни, випускають од язика добре знамірені слова, і як вони, ніби стріли, що летять у повітрі, нападуть на невидимі диявольські воїнства, то все їхнє ополчення зсум'ятять. Це також і на блаженному Варлаамі збулося: правдивими-бо словами, ніби випущеними летючими стрілами, все диявольське воїнство знітив — ту управність стріляння і ми наслідуємо. Чи не так бачите дещо змінених тих, котрі йдуть од гралишних видовищ, — і то через те, що речі, які там бувають, старанно сприймають, бо очей крутіння, рук сплетіння, ніг колові рухи і все, що бачать, — усі, що являються зображення у тілах, котрі вільно крутяться колом, у думки свої увібравши, так відходять. Отож чи є це недостойно, що ті, котрі лишень турбуються за погибель своєї душі, мають старання і те, що на глядалищах учинене було, у постійній пам'яті бережуть; ми ж бо, їх у цьому наслідуючи, маємо стати рівні ангелам, коли не однаке з ними дбання учинимо щодо збереження того, про що тут мовлено. Воістину молю вас і засвідчую, щоб не були такі недбайливі щодо нашого спасіння, але в розумах наших утримаймо схованих святих мучеників, разом із коновами їхніми та з іншими муками. І як іконописці очорненого часто димом і сажею і довготою часу образа стирають і очищують, так і ти вживай пам'яті святих мучеників, улюблений, а коли, находячи на твій помисел, мирські печалі тебе поморочують, те пам'яттю мучеників отирай. Якщо ж цю в душі своїй пам'ять збережеш, то не на багатство поглянеш, ані на убозтво не заплачеш, ані славу та владу не пошануєш, — ніщо інше від речей мирських, нічого з того, що світлим є, великим не вважатимеш, нічого з того, що труди творять, несприятливим не назвеш, але коли все це перевищиш, то постійне від розумного бачення цього образу приймеш настановлення. А коли хто на воїнів у бранах та боріннях, що їх вони мужньо здійснюють, щоденно дивиться, той ніколи не буде одержимий похіттю насолод, ані ласого і м'якого життя образ не пошанує, але жорсткого й твердого і на подвига скерованого. Як же поєднати череводогіддя із мужністю, аромати із зброєю, бран із бенкетуванням? Воїн Христовий ти є, улюблений, озброюй себе, не прикрашай! Поборник ти хоробрий, мужній — не красуйся! Так святих тим наслідуймо, так хоробрих тих воїнів, вінчаних поборників Божих друзів пошануймо, і коли тією ж з ними дорогою ходитимемо, тії ж із ними вінці дістанемо, які аби й нам усім дістати благодаттю та чоловіколюбієм Господа нашого Ісуса Христа, з Ним-бо Отцю слава, купно зі Святим Духом навіки віків. Амінь.а
Залиш коментар

Зайдіть на сайт

Нема фото

Категорії