Житія святих на 28 травня ( 15 травня за ст. стилем)

Житіє преподобного отця нашого Пахомія Великого - (Закінчення)

Житіє преподобного отця нашого Пахомія Великого - (Початок)

Також цього дня відзначають: Житіє преподобного отця нашого Ісаї, єпископа Ростовського

Жив преподобний Пахомій богоугодно, всім на користь. Єпископ града, що Панопіль називався, на ім'я Вар, прислав до нього прохання, кличучи його у град свій, аби влаштував у ньому монастир за своїм уставом і чином. Преподобний, взявши декого з учнів своїх, серед них же був і Теодор, пішов туди і захотів відвідати один близький до дороги монастир свій. У нього входячи, побачив, що одного з братів на поховання з великими псалмоспівами виносили, і собор великий людей був, серед них же і батьки, і родичі померлого були. Звелів тим, що несли, зупинитися і перестати співати: бачив ясними очима, що не корисне було душі померлого таке почесне поховання, бо життя його було погане, у ліні та гріхолюбстві. Тоді звелів скинути з мертвого одяг коштовний і спалити його зразу, тіло ж наге без усілякого псалмоспіву і чести за монастирем поховати. Через те всі дивувалися, але сказати щось всупереч великому отцеві не сміли. Батьки померлого, і родичі, і деякі з братів просили отця, аби змилосердився над мертвим і звелів звичному, за правилом церковним, бути похованню. Святий же сказав до них: "Я, брати, справді більше від вас милосерджуся над померлим, ви-бо про тіло його турбуєтеся, я ж про душу його піклуюся і роблю те, аби через таке безчесне поховання відраду якусь душа його отримала від милосердного душелюбця Бога". І замовкли, чуючи такі слова від отця святого.

Перебував же преподобний у монастирі тому два дні, сповіщено було, що в иншому монастирі брат один хворий і при смерті, хоче перед кончиною бачити отця преподобного і сподобитися його молитви і благословення. Тому встав преподобний з учнями, пішов з поспіхом у монастир той. Був же він від монастиря десь за три поприща, як почув голос ангельський у повітрі і, звівши очі свої до сходу, побачив душу того брата, до якого поспішав: з радістю ясним шляхом підносили її вгору святі ангели. І став, дивувався. Учні ж ані голосу того не чули, ані нічого не бачили. І сказали до святого: "Чому, отче, стоїш, дивлячись вгору, і не поспішаєш до хворого брата, аби не помер швидше, ніж прийдеш до нього?" Святий же відповів їм: "Туди справді поспішати годиться, куди, бачу, душу його несуть руки святих ангелів, — на життя вічне". Після цього прийшли в монастир той, побачили брата, що в Господі помер, і, поховавши чесно тіло його, пішли в Панопіль — і радий був вельми блаженний єпископ Вар через прихід до нього преподобного Пахомія та учнів його. Коли ж збудували там монастир, деякі з ворожих і заздрісних людей, бісом намовлювані, вночі приходили і руйнували те, що вдень будувалося. І терпів преподобний таку шкоду від них довго, і учнів своїх терпіння вчив, допоки сам Господь захотів відплатити шкідникам. Якось-бо прийшли вони, як звичайно, і почали руйнувати труди святих мужів — ангел же Господній вразив їх вогнем блискавки, і всі, наче віск розтанувши, загинули. З того часу без перепон будували монастир, допомогою Божою, і влаштувалася обитель прекрасна, і залишив у ній преподобний Пахомій трьох учнів своїх — мужів добродійних: Самуїла, Іларія і Єнкратія, аби керували монастирськими ділами і наставляли братів на спасення. Сам же повернувся, прийшов у монастир свій. Чувши про прихід отця свого, брати вийшли, радіючи, назустріч йому і вітали його. Хлопець же, що був у новоначалії чернечому, зі словесного того стада вийшовши, возвав до преподобного, кажучи: "Отче, відколи ти пішов звідси, аж до сьогодні ні зілля, ні каші нам не варено". Святий же усміхнувся, відповів йому: "Не сумуй, дитино, я звелю, щоб варили". Увійшов у монастир, зайшов на кухню і знайшов брата-кухаря, що плів рогозину, спитав його: "Скажи мені, брате, скільки часу минуло, відколи не вариш братам зілля?" Той же сказав: "Два місяці". І сказав йому старець: "Чому недбалістю своєю зневажив заповідь, тобі дану?" Відповів кухар: "Хотів, отче, щодня, за велінням твоїм, варити, але бачачи, що вареного не з'їдають, бо тільки діти, що в новоначалії, варене їдять, брати ж стримуються і в сухоїдженні перебувають, вареного ж багато залишається, геть викидається, — через те перестав варити, щоб не пропадала їжа і олія. А щоб за неробство не був я осуджений, рогозини роблю для инших братів з тими, які зі мною на кухні". Спитав його святий: "Скільки рогозин зробили?" Відповів кухар: "П'ятсот". Сказав святий: "Принесіть їх сюди". І принесено їх. Звелів зразу всі ті рогозини вогнем спалити, кажучи: "Як ви зневажили заповідь мою щодо варення братам страви, так я нещадно рукоділля ваше спалюю, аби зрозуміли ви, що недобре переступати заповіді отця, які для спасення душі подаються. Хіба не знаєте, що коли хтось добровільно варене і олію, перед ним поставлені, не їсть, велику від Бога має похвалу і винагороду: має право їсти, а не їсть Бога ради. Якщо ж хтось неволею не їсть, бо не має поставленої перед собою страви, той не має похвали і винагороди від Бога, бо не за вільною волею не їсть, але тому, що не дали йому їсти. Тому ви за малу втрату зілля, їжі та олії позбавили братів такої користи". Кухар з иншим братом впали перед отцем з покаянням, прощення просили.

Згадав преподобний видіння, що було йому в піднесенні, про братів, які після кончини його в різні пристрасті мають впасти і суєтними печалями обплетені будуть, плакав і, замкнувшись звечора в келії своїй, молився за них Богові. І було знову йому видіння опівночі таке. Бачив (як же сам пізніше розповідав) яму глибоку й похмуру, і в ній незліченна кількість ченців, з них же багато намагалися вийти з похмурої тої ями, але не могли, бо инші назустріч їм у яму сходили і тих знову в глибину ями собою штовхали. А инші, що близько берега були і вже мали вийти, раптом, відірвавшись, знову в глибину ями тої падали. Ще якісь, немічніші, глибше падали, на самому дні валялися. А инші розчуленими голосами кричали. Небагато з них з великим трудом виходили звідти, і зразу їм світло сяяло.

Отямившись, преподобний думав про бачене і пізнавав, які мають бути в останні дні серед ченців недбалість, і лінощі, і потьмарення, і падіння, і що буде в них лише образ чернецтва, — і ридав над тим вельми, і сказав до Бога: "Господи Вседержителю, якщо так буде, то для чого Ти допустив бути киновіям і монастирям? Згадай заповіт Твій, Господи, яким обіцяв тих, що служать Тобі, берегти до кінця віку. Ти знаєш, Владико, що, відколи я прийняв чернечий образ, був смиренним завжди перед Тобою і не їв до ситости хліба чи води ані иншим нічим земним не насичувався". Коли це говорив преподобний, був до нього голос згори від Господа, що промовляв: "Не хвалися, Пахомію, бо ти людина, але прощення проси, з Мого-бо милосердя все відбувається". Пахомій же кинув себе на землю, возвав до Бога: "Господи, прости мені і не забирай щедрот Твоїх від мене, але пошли милосердя Твоє мені, недостойному, відаю-бо і я, о Владико, що без Твого заступництва всі шкутильгають, Твоє ж милосердя всіх милує і недовідомими судьбами спасає".

Коли так преподобний молився, стали перед ним святі світловидні ангели, посеред них же був юнак краси невимовної. Сяяв променями, як сонце, був же на голові його вінець терновий. І підняли ангели Пахомія із землі, мовили йому: "Тому що просив ти, аби послалося тобі милосердя від Господа, ось-бо милосердя — сам Бог слави Ісус Христос, єдинородний Син Отчий, посланий у світ і розіп'ятий за вас, Він носить вінець із терня на голові". Пахомій же мовив до Христа Господа: "Молюся до невимовного чоловіколюбства Твого, не розпинав я Тебе, Владико". Господь же світлим лицем відповів йому: "Знаю, що ти не розпинав мене, але батьки ваші розіп'яли мене. Тому дерзай і кріпися, насіння-бо твоє духовне не буде зневажене до кінця віку. А з тих, що після тебе мають бути, багато, з глибини темної тої ями моєю допомогою врятувавшись, вищими виявляться від нинішніх добродійних ченців. Ті-бо, що нині є, прикладом твого життя наставлені і просвітлені, сяють чеснотами, а ті, що будуть після тебе (їх ти бачив у темній ямі), не маючи таких наставників, які могли б їх із тої темряви вивести, власною своєю волею видершись із пітьми, світлим шляхом заповідей моїх ревно підуть й угодними мені виявляться. А инші — через напасті й біди спасуться і до великих святих дорівняються. Амінь-бо кажу тобі про них: те ж саме спасення отримають, що й инші ченці, які досконало й непорочно живуть". Те сказавши, Господь зійшов на небо — і просвітилося повітря світлом невимовної Його слави. Святий же Пахомій, впавши, поклонився Господеві і славив Його устами і серцем, радіючи через преславне те видіння, і від слів Господніх, до нього сказаних, невимовної насолоди сповнювався.

Брат один хотів мучеником бути за Христа, але був тоді мир церкві Христовій за царювання благочестивого царя Константина Великого. І просив брат той Пахомія святого часто, кажучи: "Помолися за мене до Бога, авво, щоб я став мучеником". Святий же наказував йому не приймати в серці такого помислу — бажати мучеництва, і казав: "Брате, терпи подвиг чернечий доблесно, носи без нарікань труди монастирські в послусі, намагайся непорочним життям угодити Христові — і будеш мати частку зі святими мучениками на небі". Той же щодня надокучав тим святому, страждати за Христа бажаючи і просячи преподобного помолитися за нього до Христа, аби сподобив його вінця мученицького. Святий же Пахомій, надокучання позбутися хотівши, сказав: "Помолюся за те, що хочеш, але вважай, аби замість ісповідання імени Ісуса Христа не відрікся Його в час мучеництва. Бо справді зваблюєшся помислом, добровільно бажаючи кинутися в напасть, коли сам Господь вчить нас молитися, аби не були введені ми у спокусу". Десь через два роки послав преподобний Пахомій братів у горішнє їхнє поселення збирати рогозу для виготовлення рогозин монастирських: багато рогоззя росло там. Село ж те було поблизу варварів, що називалися влемни. Коли брати на острові збирали рогозу, преподобний Пахомій брата того, що мучеництва бажав, прикликав і звелів, аби йшов відвідати братів, що трудилися, і заніс їм їжу. Відпускаючи його, сказав наздогад апостольске слово: "Ось нині час щасливий, ось нині день спасення, ні в чому нема перепон, щоб служіння безгрішне було". Той же, навантаживши осла їжею, пішов до братів. Коли переходив пустелю, варвари, що сходили з гори по воду, зустріли його, взяли, зв'язали і з ослом повели на гору до инших варварів. Ті ж, бачивши ченця, почали насміхатися з нього, кажучи: "Монаше, прийди поклонися богам нашим". Заколовши тварин, приносили жертви богам своїм. І привели ченця того, примушували його з ними разом принести жертву. І коли він не хотів нечистим ідолам принести жертви, розгнівалися варвари, обступили його з оголеними мечами, хотіли зразу його розтяти на частини. Він же, мечі оголені над собою і гнів лютий варварський бачачи, злякався вельми і зі страху побіг, припав до ідолів, і поклонився їм, і жертву приніс, і їв і пив з ідоложертовного. І так, боячись тілесної смерти, пошкодив безсмертну душу свою, відрікся Христа. Після того як зробив такий важкий гріх, звільнили з пут ченця того, і вільно від варварів пішов до себе. Зійшовши з гори, опам'ятався і, пізнавши гріх свій, роздер одяг свій, бив себе в лице, до монастиря повернувся. Преподобний же Пахомій, пізнавши духом те, що трапилося з тим братом, вийшов назустріч йому, засмучений вельми. Той же, побачивши отця, впав перед ним лицем до землі, ридаючи і волаючи: "Згрішив я перед Богом і тобою, отче, бо не послухав доброї поради твоєї і корисної настанови, щоб не бажати мучеництва. Якби тебе послухав, не постраждав би так". Великий же отець сказав до нього: "О окаянний! Сам відкинув себе від такого блага. Справді тобі вінець мученицький належав, ти ж розтоптав його. Готова була твоя частка зі святими мучениками, ти ж вирвався зі святого їхнього лику. Владика Христос прийшов до тебе зі святими ангелами, хотівши діядему покласти на голову твою, ти ж відрікся Його, час короткий окаянного цього життя полюбивши більше від Бога, смерти злякався, її ж, і не хочучи, будеш мати, і стратив життя вічне, відпавши від Бога. Де слова твої, що раніше завжди говорив: "Бажаю мучеником за Христа бути" — і надокучав мені, аби я молився за тебе, щоб ти мучеництва сподобився. Ось був час сприятливий, щоб в одну годину за ім'я Ісуса Христа померти і вінець мученицький отримати. Ти ж, замість ісповідання Імени Ісуса Христа, відрікся Його. Чи не провіщав я тобі цього? Чи не переконував, аби відмовився ти від такої думки?" Той же сказав: "Отче, згрішив я у всьому і не можу поглянути на лице твоє ані на небо звести очей своїх, загинув я, отче, і нема мені надії на спасення, і не відаю, що робити, не сподівався-бо, що таке зі мною трапиться". Коли він це з плачем і риданням промовляв, сказав до нього великий старець: "Ти, окаянний, до решти відчужився від Бога, Господь же добрий і незлостивий і до кінця не гнівається, схильний до милости і може гріхи наші в безодні милосердя свого, як камінь у морі, втопити. Бо наскільки небо від землі віддалене, настільки віддаляє від нас беззаконня наші, не смерти-бо грішникові, але покаяння хоче і бажає, аби той, хто впав, не залишався в падінні, але встав, і той, хто відвернувся від Нього, не віддалявся, але повернувся до Нього швидко. Тому не впадай у відчай, є й у тебе надія на спасення, бо зрізане дерево знову від кореня відростає. Якщо хочеш послухати мене, отримаєш прощення від Господа". Той же, плачучи, казав: "Віднині, о отче, я у всьому тебе слухатиму". І звелів йому преподобний замкнутися в окремій келії і ні з ким не говорити (окрім духовного отця) аж до смерти, що другий день їсти трохи хліба з сіллю і водою, дві ж рогозини на день виготовляти, молитися й чувати, скільки може, а плакати — ніколи не переставати. Робив те брат той з радістю і, проживши в покаянні літ десять, перейшов до Господа.

Якось усамітнився преподобний Пахомій від монастирської метушні — став перед ним біс у примарній світлості, кажучи: "Радій, Пахомію, я-бо Христос і прийшов до тебе як до приятеля свого". Святий же подумав собі, міркуючи: "Христовий прихід до людини радости сповнений має бути, і без всілякого страху, і всі помисли людські в той час зникають, розум-бо весь у споглядання баченого занурюється — я ж цього, що став переді мною, явлення бачачи, збентеження сповнений і боюся. Не є це Христос, але сатана". І, вставши, вірою в Бога загороджений, зі смілістю мовив: "Відійди від мене, дияволе, проклятий-бо ти, і видіння твоє, і підступ лукавих порад твоїх". Диявол зразу зник і став наче порох, і сповнив келію смороду, і збентежив повітря, біжучи й викрикуючи голосно: "Я хотів нині скинути тебе під ноги, ти ж мене випередив, скинув, і щодня, перемагаючи мене, насміхаєшся: сила Христова помагає вам, ченцям, велика, проте не зупинюся, борючись з вами, діло-бо моє годиться мені здійснювати!" А святий укріплювався духом, сповідався Господеві, дякуючи за всесильну Його допомогу, якою допомагає рабам своїм на противника. Однієї ночі ходив Великий Пахомій із блаженним Теодором по обителі: бачили обидва разом здалеку біса в образі прекрасної жінки, який з багатьма слугами йшов до обителі. І почав Теодор боятися, те бачивши. Сказав йому святий: "Не бійся, дитино, але дерзай, уповаючи на Господа". І почали молитися до Бога — біс же в образі жінки, наблизившись, сказав: "Нащо марно трудитеся, нічого ж бо супроти мене не зможете зробити, бо я прийняв владу від Вседержителя Бога спокушати тих, кого хочу". Святий же Пахомій спитав біса, кажучи: "Ти хто? І звідки йдеш? І кого спокусити хочеш?" Відповіла примарна жінка: "Я — сила диявольська, і все полчище бісівське служить мені. Я відштовхнула Юду від лику апостольського і на тебе, Пахомію, підняти боротьбу владу прийняла, але ніхто ж мене так не принизив, як ти, не лише-бо старим, але й малим дітям під ноги мене кидав, повчаючи їх топтати мене. І так багато подвижників на мене зібрав, і загородив їх непорушною стіною страху Божого, що неможливо вже слугам моїм сміливо до когось зблизитися. Ця ж у вас сила зростає на мене олюдненням Бога Слова, що дав вам владу наступати на всю силу нашу". Сказав святий Пахомій: "Чи мене одного спокушати прийшла ти, сило диявольська? Чи й инших?" Відповіла жінка: "І тебе, і всіх тобі подібних". Сказав святий: "То й Теодора спокушати будеш?" Відповіла жінка: "Прийняла владу спокушати тебе, і Теодора, й инших, але не можу наблизитися до вас. Коли-бо поборюю вас, часом стаю причиною більше користи для вас, аніж втрати. Але не повік на землі будете з тими, кого нині молитвою озброюєте. Буде-бо час після вашої смерти, коли познущаюся з них". Сказав святий: "Хіба знаєш, що ті, які після смерти нашої мають бути, не так вірою працюватимуть для Бога, як же ми працюємо?" Сказав біс: "Знаю точно". Сказав святий: "Брешеш на голову свою нечисту, бо лише сам Бог знає майбутнє, ти ж брехня і брехнею володієш". Сказав біс: "Якщо і нічого не знаю передбаченням, проте з минулого і теперішнього думкою розумію, що має бути". Коли те і більше біс злословив, преподобний Пахомій ім'ям Ісуса Христа заборонив йому — зник біс зі всім своїм полчищем.

Відвідував преподобний братів по всіх своїх монастирях і в усамітнених в пустелях келіях, життям їхнім цікавлячись і виправляючи совість їхню. Прийшов до одного поважного мужа, що з великого сану в чернецтво прийшов. Не умів же той чернець мови єгипетської, але грецькою і римською розмовляв. І треба було преподобному Пахомієві через перекладача розмовляти з ним. Питав же святий його про виправлення совісті — не хотів той відкрити совісті своєї через тлумача, але тільки самому старцеві, і не міг, бо не знав мови єгипетської, якою святий Пахомій розмовляв. А святий Пахомій не знав грецької ані римської бесіди. Тому підвівся преподобний, відійшов на осібне місце і, піднявши руки до неба, почав молитися, кажучи: "Господи Вседержителю, якщо не можу людям, яких до мене Ти послав з кінця землі, користи приносити, бо не розумію мови їхньої, то яка потреба, щоб приходили вони до мене. Якщо ж хочеш через мене спасти їх, дай мені, Владико, аби я розумів бесіду їхню, на виправлення душ їхніх". І коли так помолився три години і вже закінчував молитву, раптом з неба послано в правицю його хартію, наче лист написаний, — її прочитавши, зразу зрозумів усіх мов бесіду, і славу віддав Богові, і з великою радістю до брата того повернувся, почав з ним розмовляти чистою грецькою і римською, наче з юности тих мов навчився чи в них народився. І дивувався чернець той через таку дану преподобному за короткий час благодать, і розповідав иншим, що всіх схоластиків великий отець у чистій бесіді грецькій і римській перевершив. Розмовляв преподобний з братом тим про корисне досить і, совість його пізнавши й добре її виправивши, вручив його Богові і в келію свою повернувся.

Тоді в глибокій старості вже, Богові досить угодивши й пребагатьох на путь спасення наставивши, впав у хворобу тілесну після празника святої Пасхи. І служив йому у хворобі блаженний Теодор.

За два дні перед кончиною своєю скликав братів і, всіх про користь душі повчивши, пильнуватися єретиків, як душешкідливої і смертоносної отрути, заповідавши, мир же і благословення й останнє цілування всім давши, за всіх помолився до Бога і в руки Його чесну і святу свою передав душу. Зібралися ж зі всіх монастирів його ченці, їх же було всіх числом сім тисяч з тими, що у великій киновії Тавенисіотській, яка всім монастирям була матір'ю і началом. У ній-бо було братів тисяча чотириста. Вони всі, зібравшись, плакали досить, як діти за батьком, і учні за вчителем, і вівці за пастирем своїм, потім постницьке його багатотрудне тіло поховали чесно, славлячи Отця, і Сина, і Святого Духа, одного у Тройці Бога, Йому ж і від нас хай буде честь, і слава, і поклоніння нині, і повсякчас, і навіки віків. Амінь.

На початку Житія преподобного Пахомія згадано християнський у Тиваїді град, названий Оксирінхос. Годилося б про той град задля користи згадати те, що про нього Руфин Пресвітер у Патерику Єгипетському в главі п'ятій пише. "Знайшов — каже, — у ньому стільки духовного блага, що ніхто вимовити не може. Бачив-бо, що наповнений монахами зсередини, і зовні навколо — чернечі келії. Колишні великі ідольські храми перетворено в монастирі найкращі, і в цілому граді більше видно церков і монастирів, ніж світських домів. Град же вельми великий, і просторий, і багатолюдний. Церков же в ньому великих соборних є дванадцять, крім монастирів, у яких є окремі церкви. Але ані воріт градських, ані стовпів, ані одної якоїсь градської вулиці не можна знайти без монаших поселень, і у всіх чотирьох частинах града вдень і вночі монахи без сну возсилають Богові похвали. І видно цілий град той як одну церкву, жодного нема в ньому єретика ані поганина, але всі — правовірні християни, і ніщо не відрізняло б його від церкви, якби єпископ їхній на площі посеред града захотів відправити Божественну службу, як же в церкві. Градоначальники ж та инші громадяни по всіх воротах і шляхах поставили сторожу пильнувати, чи не прийде якийсь подорожній або убогий, і зразу того з радістю зустрічають, один одного випереджуючи і намагаючись ввести у дім свій, і дати спочинок, і всіма задовільнити потребами. Нас же, — каже Руфин, — коли через град їхній іти хотіли, коли побачили, настільки люб'язно зустріли, з такою честю, наче ангелам Божим її віддавали. Яке частування і спочинок влаштували, переповісти не можу! Бачили ми там багато инокуючих ликів, спитали єпископа града того, яка їхня кількість, і сказав він, що ченців у граді їхньому перебуває десять тисяч. Инокинь же, які в дівстві для Бога працюють, — двадцять тисяч. Про всю виявлену нам гостинність вимовити не зможе ніяке слово". Так про той християнський град, Оксирінхос названий, Руфин Пресвітер свідчить, бо був давній той град прикладом нинішнім християнським градам.

У той самий день пам'ять преподобного отця нашого Ахилія, єпископа Аарисійського в Тесали, який був одним із трьохсот вісімнадцятьох святих отців на Першому Вселенському в Нікеї соборі, що осоромили Арія злочестивого.