Житія святих на 27 травня ( 14 травня за ст. стилем)

Страждання святого мученика Ісидора на Хійському острові

Також цього дня відзначають: Житіє преподобного старця Серапіона Синдоніта
Також цього дня відзначають: Пам'ять святого блаженного Ісидора, Христа ради юродивого, ростовського чудотворця


У перший рік царювання Деція вийшов у всі краї держави Римської наказ царський: записати й порахувати воїнів та утворити полки. І прийшли кораблі воєводи Нумерія до острова Хійського, у них же збирали тих, кого записували до війська. У той час на острові був святий Ісидор, родом з Олександрії, тілом міцний і мужній, вірою християнин, життя богоугодне мав: у пості, і повстримності, і у всіх добрих ділах провадив дні свої цнотливо, від суєти й насолод світу цього зовсім відмежувався і нечистот еллінських уникав. Його за мужність записали до війська, і потрапив у полк Нумеріяна. Потім другий від царя наказ вийшов: аби всі, хто Христа шанує, поклонилися богам римським — тих же, що не захочуть поклонятися, належало переконувати муками. А надто якщо серед воїнів хтось виявиться такий, що у Христа вірить, його примушувати всіляко до ідолопоклоніння і жертв, які виконують за давнім римським звичаєм. Тоді один сотник на ім'я Юлій, підійшовши до воєводи Нумерія, доніс на блаженного Ісидора, що той християнин. Тому воєвода зразу звелів святого взяти, перед неправедним судом своїм поставив і спитав: "Як називаєшся?" Відповів святий: "Ісидор називаюся". Сказав воєвода: "Чи ти наказові царя Деція не підкоряєшся і не хочеш богам принести жертви?" Відповів святий Ісидор: "І хто боги ваші, щоб я, християнин, приніс їм жертву? Чи не є ідолами глухими, і сліпими, і позбавленими будь-якого чуття?" Сказав воєвода: "О погана й нечестива образа! Справді чоловік цей достойний великих мук і кари". Сказав святий: "Достойний я за Бога мого всілякі витерпіти муки і смерть прийняти, аби сподобив мене Владика мій частки святих мучеників, які швидше від мене за ім'я Його святе померли. Знаю ж, що ті, які вірять у Нього й уповають на Нього, ніколи не помирають. Так-бо сказав Господь наш: "Той, хто вірить в Мене, хоч і помре, живим буде". Сказав Нумеріян: "Чи принесеш жертви, Ісидоре, щоб живим бути, чи ні?" Відповів святий: "Якщо й уб'єш тіло моє, то над душею моєю не маєш володарювати. Далі ж муч мене, як же хочеш, маю-бо правдивого і живого Бога Ісуса Христа, який і нині в мені живе, і після смерти моєї зі мною буде, і я в Ньому є і буду ані не перестану визнавати пресвяте ім'я Його, допоки дух у моєму тілі". Сказав воєвода: "Принаймні один раз принеси жертви, закону царському покорившись, а після того зробиш, як хочеш". Відповів святий: "Не звабиш мене підступом своїм, нечестивче: той-бо, хто раз відречеться Господа свого, чи може називатися вірним Йому? Якщо хтось у малому невірний, невірний і у великому, мені ж хай навіть у помислах не буде зробити щось невірне й немиле Господеві моєму". Сказав воєвода: "Я добре тобі раджу, Ісидоре, послухай поради моєї. Якщо ж не послухаєш, то люті рани накладу тобі, допоки не визнаєш величі богів наших". І зразу звелів простягнути нагого святого, бити чотирма воловими жилами без милости. Коли ж били святого, говорили ті, що навколо стояли: "Покорися, Ісидоре, волі царській перш ніж помреш у муках". Відповів їм святий: "Я підкоряюся волі і велінню Бога мого — Царя Небесного вічного, і Його визнаю, і шаную, і не покину Його ані не відречуся від Нього, аби не відкинули мене від Нього в День Судний". Після биття того знову кат багато і ласкою зваблюючи, і погрозами страшачи, хотів святого до свого нечестя схилити, але нічого не досягнув — лише образи й безчестя для себе і богів своїх від нього чув. Сповнився ж гніву, сказав: "Язик твій нечистий відрізати звелю". Відповів святий: "Хоч і язик мені відріжеш, проте ісповідання Імени Ісуса Христа з уст моїх не забереш". І відрізали язик мученикові за велінням ката. Проте святий і після відрізання язика говорив добре, славлячи Христа, істинного Бога. А воєвода, жахом охоплений, впав на землю і втратив свою мову — став-бо німим. І коли підняли його з землі, нічого не міг говорити, лише показував. І, попросивши паперу, написав на ньому: "Ісидорові, що царському наказу підкоритися не хоче, мечем голову відтяти наказую". Коли те було прочитане, мученик святий воскликнув з радістю, кажучи: "Дякую Тобі, Господи Ісусе Христе, що не віддалив мене від благодаті і милости Твоєї, славлю Тебе, Владико, життя моє і дихання моє. Співаю Тобі, Господи, сило моя, просвітлення розуму мого, що дав мені мову, яка не перестає славити Твою велич". Спекулятор же, взявши мученика, повів на страту, і йшов Ісидор святий, радіючи і поспішаючи, як агнець непорочний, на заколення своє, світлий лицем, веселими очима поглядав на небо, казав: "Святий Владико, благословляю Тебе, бо благоволінням Твоїм приймаєш мене нині у свої оселі і в місця спокою". Коли ж прийшли на місце, на якому все відбутися мало, випросив час для молитви і, досить помолившись, схилив під меч чесну свою голову. І страчений був за Христа, що схилив на хресті пресвяту свою голову за нас. Після страти святого мученика Ісидора чесне його тіло, без поховання на поїдання псам і звірам кинене, один друг його, Аммоній, таємний християнин, викрав і, з иншими вірними братами викопавши потай могилу, сховав у землі як дорогоцінний скарб. Тоді й сам став наслідувачем страдницького його подвигу: поплив-бо по Єллеспонту в Кизик, там вінцем мученицьким увінчався. А святого Ісидора чесні мощі пізніше одна благочестива жінка Миропія, з Ефесу прийшовши, взяла із землі, і помастила коштовними мазями, і чистою обвила плащаницею, і на почесному місці поклала. Над ними, після того як припинилося гоніння, і церкву в ім'я його збудовано. І подавалися хворим зцілення від святих його мощів на славу Христа, Бога нашого, з Отцем і Святим Духом славленого навіки. Амінь.

У той-таки день пам'ять святого мученика Максима, після багатьох мук за Христа убитого камінням в Азії за царювання Деція.

Житіє преподобного старця Серапіона Синдоніта

Був один у Єгипетському краю старець на ім'я Серапіон, кликали його Синдоніт, бо не мав иншого одягу наготу тілесну покривати, окрім синдону. Він з юности був монахом і не шукав маєтку ніякого у світі цьому: ані келії, ні пристановища, — але таке було життя його, як у птахів: ані в хаті під дахом ніколи сидіти чи спочити не хотів, саму лише плащаницю вдягав і носив мале Євангеліє, переходив з місця на місце, де заставала його ніч, там спочивав. Удосвіта вставав, не лишався на одному місці, але знову ходив, як безтілесний, через те безпристрасним часто його називали. Багато разів знаходили його за селом, у якому колись жив — сидів на дорозі й гірко плакав. І, питаючи, казали: "Чого плачеш, старче?" Він же їм відповідав: "Пан мій доручив мені своє багатство, я ж згубив його і стратив, і хоче мене карати". (Це ж говорив притчею, паном-бо називав Бога, багатством — душу свою, за образом Божим створену і кров'ю Сина Божого викуплену.) Ті, що чули, не розуміли, що він каже, але думали, що говорить про золото, тому кидали йому то трохи хліба, то овочів і казали: "Візьми, брате, це, а через багатство, яке втратив, не сумуй, може тобі Бог послати його". І відповідав їм старець: "Амінь, амінь". Коли ж в Олександрію прийшов, зустрів жебрака, що з холоду тремтів, і, ставши, почав думати: "Як же я, що вважаю себе постником і виконувачем заповідей Христових, одяг ношу, а цей жебрак, більше ж сам Христос, від холоду гине, а я не змилосерджуся над ним? Справді, якщо не покрию наготи його і залишу його померти від морозу, як убивця засуджений буду в Судний День". І, знявши зі себе синдон свій, віддав жебракові — і сидів нагий, під пахвою тримаючи Святе Євангеліє, яке носив. Попри нього йшов знайомий, побачивши його нагим, сказав: "Отче Серапіоне, хто з тебе одяг зняв?" Той показав на Святе Євангеліє, сказав йому: "Воно оголило мене". Після того зустрів одного чоловіка, якого за борг у темницю вели, і зжалився над ним, не мав що йому подати, продав Євангеліє, що носив, і віддав борг за чоловіка того. І прийшов у хатину, в якій жив, побачив його голого учень, сказав йому: "Де твоя мала риза, отче?" Відповів старець: "Послав наперед її, дитино, у те краще місце, якого потребуємо". Сказав знову учень: "А Євангеліє мале де?" Відповів старець: "Справді, дитино, те говорило мені повсякдень: продай маєток і роздай бідним, щоб у День Судний знайти. Послухав я тому його і зробив, як же радило мені, — продав і потребуючим дав, аби мати сміливість перед Богом нашим Ісусом Христом, бо послухав я Святого Євангелія". Один же знайомий дав йому инший бідний, полатаний синдон, щоб покрився. Цей безкорисливий духом і насправді убогий старець частими переходами прийшов до Еллади і перебував в Афінах три дні. І не міг взяти ні від кого хліба, був голодний, ніхто-бо йому нічого не дав, а купити не мав за що, бо, слухаючи слів Христових, ніколи не носив гроша, ні торби, ні овечої шкіри, ані чогось иншого, окрім полатаного синдону, яким наготу свою покривав. На четвертий день зголоднів вельми, став на високому місці у граді і почав плакати і взивати: "Мужі афінські, поможіть мені!" Зійшлися до нього філософи, що були найголовніші в граді, і питали його: "Звідки ти, старче, і що тобі, що так страждаєш?" Він же сказав: "Родом єгиптянин, відколи вийшов зі справжньої батьківщини своєї, у три борги впав. Два позикодавці залишили мене, не маючи що з мене взяти, третій же не полишає мене, але борг вимагає". Філософи ж питали: "Хто позикодавці твої? І хто надокучає тобі? Скажи нам, щоб ми допомогли тобі". Тоді сказав їм старець: "Бентежили мене з юности похіть тілесна, сріблолюбство і неситість живота. Від двох я вже визволився, і більше не бентежать мене: ані не хочу тілесних насолод, ані маєтків не потребую. Неситість же живота не хоче покинути мене, ось-бо четвертий день не їм, і не перестає бентежити мене черево, звичного боргу — їжі — просячи". Деякі з філософів думали, що підступно говорить, дали йому золотого і пішли за ним віддалік, хотівши бачити, що буде з тим золотим робити. Він же, взявши, пішов до хлібодавця і, поклавши його перед ним, взяв один хліб і пішов. І більше не з'являвся в тому граді. Тоді пізнали філософи, що справді добродійний муж, тому дали за хліб належну ціну продавцеві, а золотий свій забрали. Серапіон же блаженний, прийшовши у край Лакедемонський, почув про одного градоначальника, що манихейської тримається віри, а життям добродійний. Пішов тому до нього і продав йому себе в рабство. І через два роки, благодаттю Христовою, відвернув його від єресі і до православної Церкви з жінкою і всім домом привів. Тоді не як раба вірного, але як батька справжнього полюбили його і шанували вельми, радіючи за своє визволення від єресі, і славили Бога. Старець же пожив у них, скільки до спасення їхнього треба було, і ціну за себе, від них взяту, знову їм віддав. Пішов звідти і, за звичаєм своїм, ходив краями і градами.

Розповідають про нього й те, що раніше (коли був юний) продав себе одному еллінові, скомороху, за двадцять срібняків. І, зберігши їх, служив йому доти, допоки не навернув його й увесь дім його до Христа Бога. Бачив скоморох, що його раб повсякдень у пості був, хліба лише ввечері куштував трохи і води в міру, вночі ж вставав і молився до Бога свого зі сльозами. Розчулився спершу сам скоморох, тоді й жінка його, після того й цілий дім його — і повірили у Христа, істинного Бога, і святе хрещення прийняли. Сказали ж йому: "Ходи, брате, звільнимо тебе від твоєї для нас роботи, як ти звільнив нас від рабства диявольського". Він же сказав їм: "Тому що Бог мій діяв на спасення душам вашим, розповім вам таємницю мою. Я, вільний у єгипетському роді, бачачи вас у блуді великому і загибелі, змилосердився над вами і через те продав себе вам, аби змогти вас, допомогою Божою, наставити на путь спасення. Нині ж, коли Господь спас вас через мене, смиренного, візьміть срібло ваше, я ж піду про спасення инших турбуватися". Вони ж його довго просили, кажучи: "Маємо тебе шанувати як батька і пана нашого, вже-бо відтепер будь нам паном, ми ж тобі хай рабами будемо, лише не йди від нас". Проте не змогли впросити його, не хотіли ж взяти від нього срібняків і казали: "Роздай те, отче, убогим, нам-бо досить спасення нашого". Відповів їм Чоловік Божий: "Ви самі роздайте те, що ваше, я-бо чужого срібла убогим не даю". Вони ж знову просили його, аби принаймні раз на рік відвідував їх, — і пішов від них в инші краї. Тоді знайшов корабель, що плив з Олександрії до Риму, увійшов у нього, хотівши вирушити до Риму. Кораблеплавці ж, коли відпливали від берега, не спитали старця, чи вніс щось на корабель, думали-бо один про другого, що котрийсь із них прийняв на корабель старцеві речі. Хоч же і в полатаному синдоні його бачили, проте думали, що має плату за корабель відповідну. Коли ж відплили від берега десь п'ятсот стадій, почали при заході сонця їсти. Побачили, що старець не їсть, — думали, що постить у день той. Тоді побачили його, що на другий і на третій день нічого не куштує, — думали, що вперше в море вийшов і від морського вітру хворий і їсти не може. Тоді на четвертий і п'ятий день, бачачи, що він без їжі перебуває, спитали його: "Чоловіче, чому нічого не їси?" Він же відповів їм: "Бо не маю що їсти, тому й не їм". Питали ж один в одного: "Хто прийняв на корабель речі чоловіка цього?" І довідавшись, що нічого не приніс зі собою, почали сварити його з гнівом, кажучи: "Чому так увійшов, нічого не маючи? Що будеш їсти і чим віддаси нам плату належну?" Старець же відповів їм: "Я, як же бачите, нічого не маю більше, тільки погане це на собі шмаття. Якщо не хочете мене везти зі собою, відвезіть мене назад і залиште мене там, звідки взяли". Вони ж сказали йому: "Якби і сто золотих давав нам, аби назад ми повернулися задля тебе, то не захотіли б, бо маємо сприятливий вітер у дорогу, що перед нам лежить". І терпіли старця на кораблі, годуючи його Бога ради. Преподобний же, прибувши до Риму, обходив усіх, про кого чув, що добродійно живуть, і з ними розмовляв, приймав собі користь. Для того й подорожував, аби зібрати духовне багатство й купити собі небесне добро у вічному спокої, що й отримав Благодаттю Господа нашого Ісуса Христа, Йому ж слава навіки. Амінь.

Пам'ять святого блаженного Ісидора, Христа ради юродивого, ростовського чудотворця

Блаженний Ісидор був із країв західних, мови римської, роду німецького. Полюбив же правдиву православну віру і вийшов з дому свого, скинув одяг свій і прийняв на себе юродиве життя, уподібнюючись давнім святим Андрієві, Симеону й иншим, що Богові угодили в юродстві: людям здавалися дурними, а перед всевидячими очима Божими були наймудрішими людьми. Тому зробився юродивим блаженний Ісидор, вийшов із землі і батьківщини своєї і в східні пішов краї. І багато від безумних людей приймав образ, кпинів і биття. Терпів же холод зими і спеку сонця, не мав у що одягтися і мучив тіло своє денними й нічними трудами. Вдень-бо як юродивий ходив, вночі ж ненастанно молився і, плачучи, казав собі: «О Ісидоре, через багато скорбот годиться тобі увійти в Царство Небесне, важкодоступним-бо є, лише затяті шукачі здобувають його». Тими словами утішався блаженний, переходив із града в град, допоки не досягнув славного й багатолюдного града Ростова і не захотів у ньому жити. Усі вважали його дурним, що розум стратив, і багатьма докорами й ранами кривдили раба Христового. Він же, наче в чужому тілі, усе з вдячністю терпів, не віддавав злом за зло своїм кривдникам і насмішникам, але молився за них подумки, кажучи до Бога: «Господи, не май їм те за гріх». І ніхто не бачив добродійного його життя. Тоді зробив собі в граді непокритий намет з гілок на одному сухому посеред болота місці, де нині лежать святі його мощі, і був йому той намет храмом молитовним і келією затворницькою, щоб не бачили його люди під час молитви. Цілий-бо день, по граду ходячи, за звичаєм своїм юродствував й образи терпів від нерозумних — коли ж ніч наставала, заходив у намет свій з гілок і ставав на молитві з вечора до ранку, багато молитов до Бога зі сльозами і колінопоклонінням посилаючи. І коли знову день наставав, на юродство своє виходив. Коли знемагало тіло його від великого труду, кидав себе на вулицях града, на гноїщах чи смітниках, і спочивав трохи сном коротким. Якщо ж і в наметі своєму коли засинав, то на землі голій; не мав-бо в ньому нічого, окрім свого многотрудного тіла, і навколо нього гілки, і то непокриті. І хоч мороз, хоч спека, хоч сніг, хоч дощ був — усе те терпів святий, без накриття сидячи у своєму наметі, наче безтілесний. І перебував так у всі дні життя свого задля любови Божої. І наскільки він Бога полюбив, настільки Бог полюбив його і прославив у світі цьому чудесною благодаттю своєю раніше, ніж прославив у безконечному Небесному Царстві стократною невимовних благ винагородою. Сталося-бо чудо дивне і достойне незабування таке. Одні купці пливли морем з товаром своїм у кораблі, і раптом на одному місці корабель зупинився і не міг зрушити звідти, і розбивали його хвилі. Усі, що в ньому були, втратили надію на життя своє і чекали смерти. Тоді вирішили кинути жереб, через кого корабель зупинився. І впав жереб на одного купця, який був із града Ростова, де святий Ісидор жив. Посадили того купця на дошку і пустили в море. І рушив корабель швидко з того місця, а чоловіка на дошці носило, вже при воротях смертних був, ні від кого не сподівався допомоги. І ось раптом став перед ним угодник Божий Ісидор, морем, як по сухому, ідучи. І сказав до нього: «Чи знаєш мене, чоловіче?» Купець же ледве промовити зміг, сказав: «О рабе Божий Ісидоре, що живеш у нашому граді, не покидай мене, що в морі цьому топлюся, але допоможи мені, окаянному, і визволи мене від гіркої смерти». Святий же взяв його за руку і на дошці тій посадив, і стала йому та дошка за човен, що зверху по воді пливе, не занурюючись. Святий же керував нею, погнав швидко услід корабля і догнав його, посадив у корабель чоловіка цілого, здорового, нічим не ушкодженого. Заборонив йому, кажучи: «Нікому не розповідай про мене, але кажи, що божественна сила визволила тебе з безодні морської». Ті, що були в кораблі, друга свого, якого викинули в море, побачивши живого і здорового, дивувалися і жахалися — і славили велич Божу. Коли ж повернувся купець той у град свій, зустрів Ісидора, визволителя свого, що на міських вулицях юродство чинив, і не міг розповісти нікому про нього, лише здалеку кланявся святому. Той же знову погрожував, аби нікому не розповідав про те, що було на морі. І беріг те в мовчанні купець той аж до переставлення угодника Божого. Робилися ж благодаттю Божою й инші від нього чуда, але не відкривалися, бо як же життя його добродійне, наче під сподом, під образом юродства потаєне було, так і чуда його таємно відбувалися.

Якось прийшов Ісидор у двір князя ростовського. Князь же мав тоді в себе єпископа на обіді. І підійшов святий до приставника напоїв, попросив пити від нього, наче спраглий, — не пиття прагнув блаженний, але спасення тому, хто міг за чашу хоч і холодної води не позбутися винагороди від Господа. Приставник же не лише не дав йому пиття, але й відігнав його з образливим безчестям. Коли ж обідав князь із єпископом, настав час пиття, і хотіли слуги зачерпнути в чаші — не виявилося пиття в посудинах, все раптово висохло. І злякалися слуги, і розповіли те князеві, і здивувався князь вельми, і був у печалі. Довідавшись, що приходив у двір його юродивий Ісидор і, попросивши пити, не отримав, — більше засмутився і на приставника гнівався; розумів-бо, що через немилосердя приставникове, який зневажив прохача, таке сталося від Бога чудесне покарання. І зразу послав по цілому граді шукати Ісидора Блаженного і привести його проханням у дім княжий. Але не могли знайти того, кого шукали. Тоді закінчився обід, а князь був соромом і сумом одержимий, бо не було пиття для гостей. Тоді прийшов до них сам святий Ісидор — мав у руці просфору, подав її єпископові і сказав, наче юродствуючи: «Візьми, святителю, просфору цю, яку я цієї години прийняв із рук святішого митрополита в Києві, у церкві Святої Софії». І зразу, із приходом святого, усі посудини наповнилися напоями, як же і перед тим повні були. І більше через те всі дивувалися. І зі страхом прославляли Бога, що творить дивне потаєним рабам своїм. Це чудо було перед кончиною святого. Дивне ж слово угодника Божого «у цю годину (казав) прийняв я просфору з руки митрополита в Києві» не було оманливим, але правдивим і вірним, бо ангел Божий переніс його з Ростова до Києва і знову в ту ж годину з Києва до Ростова повернув, як же колись преподобний Георгій, ігумен гори Синайської, за одну годину перенесений був до Єрусалиму і, причастившись Божественних Таїнств із рук святішого патріярха Петра, знову опинився в Синаї у своїй келії, як же про те в Лимонарі написано. Так було і зі святим Ісидором.

Після того не з'являвся раб Божий у граді, як же звичай мав ходити: переставився до Господа в наметі своєму — ніхто ж про кончину його не відав. І несли святу душу його в Небесний Єрусалим святі ангели, вони ж і на землі з тілом, як Авакума, його несли. Раптом пахощі великі цілий град наповнили — і всі зі страхом дивувалися через незвичний той запах, і один одному казали: «Звідки виходять ці пахощі?» Не знали-бо, що вже переставився угодник Божий. Чоловік же один ішов біля намету святого і відчув сильніші пахощі, що виходили з намету, заглянув у нього і побачив, що святий на землі лежить лицем догори і зігнені руки хрестоподібно, як же годиться, має. І пізнав, що вже помер, побіг і сповістив иншим людям. І прийшли богобоязливі мужі, які знали богоугодне святого життя і любов до нього мали, поховали чесне і многотрудне його тіло на тому ж місці, де переставився. У той час прибув і той купець, якого святий від утоплення морського врятував, і, припадаючи до гробу святого зі сльозами, розповідав усім чудо, яке було. Тому порадилися благоговійні люди, збудували, благословенням святителя, над гробом блаженного церкву Вознесення Христа Бога, який возніс вибраного з людей своїх. Із гробу святого Ісидора почали подаватися чудесно зцілення від усіляких хвороб тим, що з вірою до нього приходили, на славу Господа нашого Ісуса Христа, що з Отцем і Святим Духом славлений навіки. Амінь.